Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Загрозлива мовчазна блакить нависала над містом. Кремезні пухнасті хмари чухали свої пуза гострими шпилями старезних будівель та повзли собі геть за обрій в мирні краї.
Соломія не любила такі дні. Вони постійно вводили дівчину в оману: отак дивишся на тепле квітневе сонечко, дихаєш легким та п’янким повітрям, повним пташиних співів – і ніби й нема війни. Тільки коробка з турнікетами в руках та гуркіт військового пікапа зараз нагадували про тривожну дійсність, сповнену смертю, болем та відчаєм. Приємний жіночий голос з радіо неквапливо розповідав порядок дій при обстрілах та вибухах.
– Тримайте, – волонтерка передала масивну коробку бородатому велету з позивним «Джура» та мацнула рукавом кошлатої кофти спітнілого лоба. Той лагідно всміхнувся, – Ще додатково зібрали кровоспинні, анальгін і все таке. Додатково подаруночки від фірми.
– Спасибі, дівчат, – Джура сяйнув блакитними очима й розтріпав біляве волосся Соломії, – Без вас на фронті – як без рук.
– Стараємося! Ще наступного тижня вам пташка гарна буде, Марта пригледіла одну. Збираємо зараз.
Ще кілька хлопців в формі-пікселі тягали коробки з виразними написами маркером: «КРИХКЕ БЛЯТЬ, НЕ КАНТУЙТЕ». Волонтери дуже переймалися якістю передаваної на фронт допомоги. Подібні написи Соломія зустрічала не рідше від «ліки», «тут від болю в сраці», «кровоспинні».
Нічого не передвіщало біди. Співали пташки під дахом штабу. Несміливо квітли конвалії на узбіччі.
– Нам на підрозділ ще коліматорні приціли треба, – ніби між іншим сказав Джура, – До середи десь.
– Зараз запишу.
Соломія запорпалася по кишенях в намаганні знайти блокнот. «Чорт, забула, чи що?» – невдоволено подумала вона й передивилася додатково й в невеликому напівпорожньому рюкзаку, де кілька хвилин тому лежала купа упаковок крекерів та шоколад. Згадалося, що блокнот лежав під завалами з накладних і інших документів на столі в штабі.
Повітря раптом пронизав гучний звук сирени. Штаб розташовувався біля центру міста, а це значило, що кілька годин поспіль це виття ховатиметься в коробках з речами для військових серед турнікетів, ліків, шоломів та тактичних окулярів й осідатиме глибоко всередині. Зазвичай, волонтери переховувалися в укритті поруч, над яким не було будівель і яке точно не могло завалити уламками.
Чорт смикнув Соломію піти до штабу замість укриття, не інакше. Кілька хвилин біганини довгими коридорами – і от вже дівчина порпається на столі, перекладаючи з місця на місце папери.
До гучного, давлячого на вуха та мозок, виття, раптово доєднався свист. Це означало тільки одне: не встигли перехопити крилату носійку смерті й розрухи. Вільхова почала рахувати про себе.
Раз-два-три…
Вибух. Далекий, розлогий й мерзотний.
В штабі все здригнулося й позіскакувало з місць. Соломія вхопила зі столу блокнот й впала на підлогу, затуляючи вуха руками й роззявляючи рота. Знов почувся свист, але набагато ближчий за попередній.
Вибух.
Соломія відверто не могла збагнути, що може бути привабливого в будинку дитячої творчості, де зазвичай збиралися тільки гуртки по інтересах. Самі волонтери ніколи не розповсюджувалися, що там облаштувався штаб. Усі відчуття повільно залишали дівчину разом зі свідомістю. Спину обдав пекучий біль.
***
Незнайома стеля за кілька тижнів стала для Соломії настільки звичною, що її аж нудило. Бліда штукатурка, де в чому світліша від обличчя Вільхової, вже дуже сильно муляла око. Не допомагали дівчині й постійні візити медсестер змарнілих та втомлених, але іноді й усміхнених.
– Ну, – казали вони, – Йдеш на поправку, киця. Скоро знову за пріцеламі бігатимеш.
Соломія тільки сміялася крізь біль на обличчі. Не дозволить після такого батько й надалі волонтерити. Андрій надто сильно любив доньку, щоб так просто її втрачати.
Вільховій в лікарні було самотньо, аж до нудоти, не дивлячись на часті дзвінки батька. Сам він давненько виїхав до Закарпаття й на початку повномасштабного вторгнення наполегливо кликав доньку до себе. Матір майже не дзвонила, тільки прийшла один раз й лагідно нагадала Соломії про своє бажання бачити на вулицях міста руський мір. Висновки можна було передбачити заздалегідь: тоді Вільхова-молодша і не знала що може так гучно кричати й ледве не зірвалася з крапельниці. Більше від Марії звісток не було, як і цікавих відвідувачів серед числа волонтерів та студентських товаришів.
Інколи, щоправда, в палаті з’являлися виняткові «персонажі»: бійці територіальної оборони, поранені військові, діти… Останні були особливо метушливі, неспокійні й будь-кого дорослого вони б роздратували до кривих поглядів та сичання крізь зуби, та втім великою проблемою вони для Соломії не стали.
Кілька разів на день вона відкривала блокнот з посіченою осколками й забрудненою обкладинкою. В ньому кілька тижнів тому Вільхова записувала потреби місцевої тероборони, а зараз серед записів зберігалися справжнісінькі дива, яких з кожним днем все більшало й більшало. Між підпаленими сторінками можна було знайти й малюнки від дітлахів, неймовірно вдячних за вечірні казочки, які дівчина час від часу записувала, а потім читала під час повітряних тривог в сховищі. Якийсь військовий з бородатим добрим обличчям навіть порівняв Соломію з тітонькою Совою з однойменного мультика, після чого це прізвисько остаточно закріпилося за Вільховою серед товариства.
Діти були не єдиною радістю дівчини. Раз на тиждень до неї приходила подруга-волонтерка Марта з пакетом смаколиків в якості підтримки та свіжими новинами зі штабу. Сьогоднішній день винятком не став: дівчина із почервонілим від тривалого бігу обличчям та великим кульком з логотипом АТБ влетіла в палату разом із травневими вихорами вітру. В темно-рудому її волоссі Соломія навіть помітила хруща й мимоволі усміхнулася.
– Ти там що, через кущі дерлася? – запитала вона, підводячись з ліжка. Марта зняла жука з коси й жбурнула прямо в прочинене вікно.
– Майже. Надворі там просто щось типу суботника й дерева обрізають, капець. Не здолати цей народ, – захекано відповіла Марта й плюхнулася на стілець біля ліжка, – Є гарні новини, але розпочнемо, за традицією, з тебе. Як ти тут, совеня?
Соломія враз спохмурніла, вказуючи поглядом на тумбу біля ліжка. Марта очікувала там побачити що завгодно, але аж ніяк не книжку булгакова та лист.
– Дозволиш? – обережно запитала вона.
– Валяй, – знизала плечима дівчина й опустилася на ліжко, – «Подаруночок» від матері. І від цього теж.
Марта пробіглась очима по листу і з кожним рядком її обурення ставало дедалі помітнішим. Наприкінці вона злісно цокнула язиком й тупнула ніжкою.
– Бля, ну й мразоти, – озвалася Мартуся, розірвавши папірець на маленькі клаптики й жбурнувши їй до смітника, – Що плануєш робити з цим всім?
– А що ще лишається? – безбарвним тоном протягла Соломія, – Спершу подякую їм за те, що вони звалили до свого курська.
– Нє, ну це зрозуміло. Таким в нас місця немає, – кивнула Марта, діставши з пакета «Стакан-великан», – Ти ж речі з квартири так і не забрала?
– Документи зі мною, на перший час одяг та всякі там пасти-щітки є, – Соломія розірвала упаковку та дістала з фольги морозиво, – За тиждень, правда, вже виписують, тож… поживу в штабі, мабуть?
– Та який штаб, там тільки уламки прибрали! Будівля, кажуть, відновленню вже не підлягає, кілька поверхів вщент роз’їбало. Ти чудом вціліла, киць! А до батька свого не поїдеш?
Соломія сіпнулася. «Відновленню вже не підлягає» різануло по вухах й серцю.
– До батька, гм… непогана ідея, але треба буде шукати когось, хто їде до Закарпаття, – знизала вона плечима, – Ти краще скажи, вас кудись в інший штаб перевели?
– Так, – Марта дістала з пакета мандарин і очистила його, – Знайшли того, хто ракету скерував. Паскуда.
– Он воно як…
Більше говорити з Мартою не хотілося. Соломія втомлено зітхнула, приймаючи мандарин з її рук.
– Ти мені подзвони, як тебе випишуть, гаразд? – здається, Грищенко помітила втому в очах Вільхової. Та замість відповіді тільки кивнула, – Давай, одужуй. Нам треба наша сова.
Дівчина зникла у дверях палати. Соломія ж взяла до рук нудотливу книгу, обкладинка якої викликала в неї бажання зблювати. Якименко вмів знущатися, це навіть не заперечувалося, але щоб подарувати дочці фольклориста, етнографа та мовознавця «мастєра та маргаріту»… Обурення виказати Соломія не могла: бракувало словникового запасу. На обкладинці розмашистим почерком тарган зазначив наступне: «Это первый тираж в моём новом издательстве. Надеюсь, тебе понравится».
– Нє надєйся, – просичала Вільхова й видерла кілька сторінок, на дотик досить схожих на туалетний папір. Незважаючи на своє щепетильне й уважне ставлення до книжок, рвати на дрібне шмаття булгаковське «детище» виявилось для Соломії досить приємним заняттям. Зрештою, постраждала від рук обуреної вкрай дівчини й інтегрована палятурка, на якій погано відмальована й пофарбована через відоме місце маргаріта з сумом та байдужістю дивилася невідомо куди.
***
За тиждень Марта стояла під лікарнею з надзвичайно великим та таким ж дурнуватим букетом квітів. Соломія спочатку навіть не зрозуміла цей перфоманс, але згодом голосно засміялася й тицьнула Грищенко в бік локтем.
– Погнали, героїня. Весь штаб вже на вухах стоїть, на тебе чекає, – застрибнув до позашляховика на місце водія оголосила Мартуся. Соломія кинула рюкзак за заднє сидіння та влаштувалася поруч, – Хлопці з тероборони говорили, що тих паскуд до кордонів відсунули вже. Не без допомоги обладнання нашого штабу, до речі.
– Це добре… Мартусь, в мене до тебе серйозна розмова, – дуже серйозним тоном промовила Вільхова, накручуючи на тремтячий палець сиве пасмо, – От скажи… Нам ж треба відмовлятись від ворожої класики, так?
– Треба, тільки от де альтернативу брати? – знизала плечима Марта й завела мотор, – Все одне в нашої сучасної літератури не такі міцні зуби, мені здається…
– Їх можна і нагострити. А для цього треба видавати наші книжки по максимуму!
Марта зітхнула.
– Знаєш, зараз в видавництвах ситуація достатньо хєрова. Ну сама посуди, хто зараз буде публікуватися, – задумано відізвалася дівчина, – То авантюра твоя…
– Пов’язана з літературою, саме так, – кивнула Соломія та сором’язливо опустила очі, – Тільки не називай мене божевільною.
– Та кажи вже, письменницька твоя срака.
Соломія зробила глибокий видих.
– Я хочу заснувати видавництво тільки для жінок, – сказала вона таємничим тоном, проводячи поглядом старезні будівлі, які дивилися на неї звисока, – Типу… Друкувати там твори саме сучасних українських письменниць, їхню незайману чоловічими редакторськими та видавницькими лапами творчість! Уявляєш, скільки авторок отримали відмову й сумніви в своїй творчості через них?
– Та уявляю, – Марта зупинила машину на світлофорі, задумано дивлячись на дорогу, – Щоб організувати своє видавництво, треба багато всього. І фахівці, і інші наймані робітники…
– Робітниці. Тільки робітниці, – наголосила Соломія й урочисто змахнула пальчиком, – І ще можливо організуємо психологічну допомогу постраждалим, і шелтер, і…
– Для всього цього руки потрібні, Соля. Гроші теж. Де ти їх візьмеш?
– Знайду. А ти не дуже рада ідеї, хах…
– Послухай, я з тобою хоч в вогонь, хоч в воду. Переконливо? – в наступну мить Марта хитро усміхнулася, – Посаду головної редакторки на мене залиш тільки, я що, дарма на філології кручусь? А психологиня в мене знайома знайдеться.
– Добре, – усміхнулася в відповідь Соломія.
На світлофорі вельми красномовно спалахнуло зелене око.