Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Тихий серпневий ранок, повний свіжого вітерця й роси в траві, розпочався для Орисі з раптового телефонного дзвінка. Заспанна письменниця ледве відліпила щоку від скляної засміченої стільниці, виймаючи телефон із щілини в невеличкому диванчику.
— М-м-м, так… — пробуркотіла Орися, оглядаючись в пошуках окулярів.
— Ти вчора обіцяла передзвонити після своєї поїздки до видавництва і не передзвонила, щось сталося?
Дівчина мало не вдавилася повітрям, підскакуючи з місця.
— Чорт, точно! Богданко, вибач, я вчора…
Орина напружено замовкла, згадавши ту саму поїздку. Все було б нічого, якби не сліди від сліз на припухлих почервонілих щоках й такі ж червоні від втоми та довгої істерики очки за скельцями круглих окулярів. З одного боку вона не могла так просто сказати, що вчора поважний директор видавництва принизив її за «надто дитячі для жіночого роману фантазії», висміяв письменницю майже перед всіма співробітниками й вигнав геть. А з іншого це була Богдана і в будь-якому разі вона дізналась би про все самотужки.
— Що трапилось? — хоча спросоння її голос і здавався холодним і безбарвним, Орися безпомилково вхопила в ньому нотки занепокоєння, — Зав’ялова Орина Миколаївна, не мовчи, вкушу.
— Кусай, але не називай мене повним ім’ям, — ніяково усміхнулася Орися, після чого підняла зелені оченята до годинника, — Близько дванадцятої зможеш під’їхати до Грай-Парку? Це просто… н-не телефонна розмова.
— Звісно, якщо бажаєш, — озвалася Богданка. На фоні в неї щось зашипіло та клацнуло, мабуть, електричний чайник, — То ж я тебе наберу, як буду на місці, добре?
— Угу. Богданко, ти диво.
Орися поправила сповзаючі окуляри й посміхнулася. Богданка щось ніяково пробуркотіла й поклала слухавку. «Ну і нащо ж ти мені така хороша…» — подумала дівчина, підводячись зі столу.
За кілька хвилин по невеличкій квартирі розтеклися різні запахи. Орися, чесно кажучи, була незадоволена: в кухні минулі хазяї досить передбачливо не залишили ніяких дверей й сморід від пательні та з кавоварки розносився всіма двома кімнатами, осідав на майже безбарвних шторах, тканинах та одязі. Скільки разів Зав’ялова намагалася вичепити з нескінченних алкогольних «чергувань» батька щоб той поставив бодай щось, аби без проблем закрити кухню — і все безрезультатно. Найняти майстра теж не виходило: крупних гонорарів за свої книжки вона поки що не отримувала в житті, а мати все красномовніше натякала на пошук «нормальної» на її думку роботи й урізала бюджет до відмітки «продукти, щось із побутової хімії та комуналка». Не хотілося Олені Степанівні вірити, що її донька здатна на переворот в сучасній літературі. Кожна розмова про видавництво нагадувала Орисі пекло на землі.
Словом, єдиною людиною, на яку вона могла покластися в цій справі, була Богдана — серйозна й здебільшого мовчазна дівчина, з якою вони випадково познайомилися в третьому класі. Бодя, як тоді її називали хлопці не то дражнячись, не то з неймовірно повагою (все ж таки, вона могла жбурляти м’яча майже до стелі спортивного залу, відвідувала гурток самозахисту й навіть побила одного хулігана!) нещодавно тільки переїхала з іншого міста з бабусею й ні з ким не спілкувалась. Можливо в неї завжди кульгали оцінки, було багато прогулів й викликів до директора, але Орися відшукала в ній настільки хорошу подругу, якої не знайшла б ніколи: відверта, хоробра й неймовірно сильна. Зараз же Богдана працювала дизайнеркою чи ілюстраторкою в якомусь видавництві…
Зав’ялова зітхнула, наливаючи окропу в чашку з розчинною кавою. Знов їй доводилось просити Богданку про допомогу, хоча й не хотілося висіти в неї на шиї. Від невеселих думок її відволік звук повідомлення. На екрані світилося Богданчине «візьми рукопис з собою». «От халепа! Невже здогадалася?», — подумала Орися й хутко прямо-таки затовкла в себе яєчню із навспіх підсмаженими і підпаленими грінками. І хоча до зустрічі лишилась година, Зав’ялова все одно переживала, що спізниться й змусить Богданку чекати.
О пів на дванадцяту Орися мало не бігла вулицею, вздовж якої тяглася «черга» з зеленіючих кленів. Можна було б сісти на маршрутку до Грай-Парку, але дівчина не знайшла дріб’язку від слова зовсім. Потім вона все ж згадала, що гроші залишилися в штанях, які вчора опинилися в пралці, й, картаючи себе за неуважність, вирушила далі. Нарешті за півгодини Орися опинилася біля величезного атракціону, одного з небагатьох завезених в Грай-Парк з різних кутків світу. Здається, це була американська карусель, але дівчина не надто цікавилася нею зараз. Вона пройшла повз каси, кілька тирів з призами, гойдалок і численних клумб й опинилася зрештою біля штучного озера, де плавали каченята й лебеді. Богданка стояла якраз у самої води з блокнотом й хутко замальовувала лінивих птахів, які на воді немов хизувалися: настільки вже звикли до людей із фотокамерами та бажанням «закарбувати» їх на плівці за символічну плату в жменю зерна. Орися знервовано поправила світлий сарафан й підійшла до подруги, привертаючи до себе увагу.
— Привіт, — озвалася Богдана, не відриваючись від качок, — Зараз я швиденько закінчу й підемо.
— Куди підемо? — із нерозумінням запитала Орися, прибираючи пасма волосся з очей.
— Побачиш. Насправді, ти могла б зателефонувати мені до поїздки в те видавництво.
— Я хотіла вирішити все самостійно і… я ж не можу постійно сидіти в тебе на шиї. Мамця, мабуть, права: варто лишити ці всі фантазії й знайти справжню роботу…
—Твоя мамця може піти поїсти гіменця. Вперше бачу, щоб предки не підтримували захоплень своїх дітей, — невдоволено пробуркотіла Богданка. Орися лише знизала плечима й тяжко зітхнула: Рискало в житті не знала, що таке утиски від батьків. Наскільки вона знала, їх в Боді нема, а єдиною опікункою була поважна бабця, — То що там тобі казали взагалі?
— Навіть не знаю, з чого саме почати, — Зав’ялова гмикнула, перебираючи в голові вчорашній вечір. Відчувся він вже не так страшно й боляче, як тоді, мабуть тому, що поруч була Богдана, — Мене покликали в кабінет, потім поважний вусатий дядька…
— Якименко?
— Так-так, він. Так от, поважний вусатий дядька запропонував мені видати книжку, але попросив перед цим дещо «особливе» і коли я відмовилась, то…
— Дай вгадаю, облив твою книгу помиями перед усіма співробітниками та вигнав?
— Угу…
— От старий пердун, — Богданка обурено жбурнула гречаною крупою в ставок так, немов побачила там того самого Якименка й його бридкі тарганячі вуса, — Добре, що відмовилася. Ця гидота пропонує всім молодим авторкам це «особливе», а потім затикає їх грішми щоб не йшли до поліції катати заяву.
— То він…
— Ґвалтує дівчат, саме так.
Орися побіліла, приголомшено дивлячись на Богдану, яка прибирала з обличчя скуйовджені червоні пасма.
— Та й література з його видавництва здебільшого пропагує ідеї того, що жінки лише інкубатори, їх місце на кухні та інше. Словом — мерзотний тип, — завершила гнівну тираду крижаним тоном Бодя, вдягаючи рюкзак.
— А звідки ти про це знаєш? — тихо запитала Орися.
— Бухгалтерка наша ледве вирвалася звідти. Він ще потім їй погрожував по телефону, але після того, як наша Вільхова втрутилась, він типу щезнув, — Богданка тим часом дістала з кишені цигарку й закурила, — Не до кінця щезнув, виходить…Ще й тебе мало не спаскудив, гнида.
Орися ніяково зітхнула.
— Здається, це мій особливий хист — втрапляти в неприємності, — обурено пробурмотіла вона, смикнув ремінець сумки. Бодя усміхнулася, пригадуючи всі незвичні ситуації, які згодом для Орисі стали мало не притаманною рисою.
— Головне — що ти не погодилася, а якби й погодилась — я особисто тебе дістала б звідти. А ще на тебе чекає наша Вільхова.
Твердою ходою Богдана пішла вперед на трамвайну зупинку навпроти парку. Орися почимчикувала слідом.
— Бодь, а мені цей… мені сплачувати за проїзд нічим, може я пішки піду? — трохи ніяково запропонувала вона.
— Не кажи дурниць, я за тебе розрахуюся. Вісім гривень — не такі й великі гроші.
— Але…
— Без «але», пані бабко.
Посперечатися Орисі не дав калатаючий металом коліс об рейки трамвай. Вже за якусь мить дівчата піднялися до прикрашеного рекламою кукурудзяних паличок вагону й розмістилися в хвості поруч із кур’єром з термосумкою. Після оплати проїзду Орися швидко передивилася цифри в самому низу квитка.
— Щасливий, гм… — тихенько прошепотіла вона, ховаючи папірець до кишені сарафану.
***
Їхати довелося далеченько — майже до самого аеропорту на півдні міста. Зніяковіла Орися сварилася зі спокійною, наче ріка під кригою, Богданою, яка лишень всміхалася й вперто продовжувала платити за проїзд в подальших трамваях. Письменниці було аж надто сумно з факту, що вона не може зробити для ліпшої подруги того ж самого.
Хоча, чи була Богдана для неї саме подругою?
Класу з восьмого Орисі почало здаватися, ніби її почуття до Рискало переходять загальноприйняті обриси поняття «дружба». Можливо, це було через їхню позицію одвічних «аутсайдерок», скромно діливших останню парту, чіпси, гумову жуйку та булочки в їдальні та ту саму піцу, про яку проміж школярами й досі ходять легенди. Можливо, від того, що в родині Орися почувалася самотньою й непотрібною, а Богданка завжди ласкаво запрошувала її погуляти на майданчику й приділяла стільки уваги, скільки може приділяти лише сестра, або кохана. Щоправда, тоді вона хутко списала думки на підлітковий вік та самотність, але зараз у добу розвинених технологій та інтернету, після масштабних пошукових робіт і низки обережних запитань до Богдани, Орина була стовідсотково впевнена, що закохалася в неї. І от зараз вона стояла поруч із Рискало, дивилася на її надто серйозне для молодої жінки обличчя, обрамлене скуйовдженим вишневим волоссям й думала.
Можливо, про це варто було поговорити максимально серйозно та відверто. Та Орися обрала більш дурнуватий варіант — мовчання. Питання стояло лише в тому, як довго воно триватиме.
Від думок її відволікла зупинка трамвая й коротке Богданчине «пішли». Після неймовірної спеки як же їм обом було приємно вийти на вулицю, де біля фонтанчику гуляв прохолодний вітерець й носив на собі краплі води, роздмухував дужі струмені й жартома обливав перехожих. Вочевидь, в цьому районі нещодавно робили ремонт: Орися, принаймні, не пригадувала тут пішохідної доріжки й кам’яних лавок.
Через дорогу у бурхливій зелені від кущів та дерев потопала невеличка будівля із розфарбованим ніжними тонами фасадом. Вона, немов налякане дівча, озиралася пластиковими вікнами на прибульців й немов дзижчала й гуділа всередині.
— Вітаю у видавництві «Гарпія», в домівці літератури від жінок, про жінок і для жінок, — напів-урочистим тоном протягла Богданка й ласкаво похлопала по плечу Орисю, — Бач, на тебе вже чекають.
Орина побачила на сходах жінку, закутану в шаль попри літню спеку. Судячи з її обличчя вона дійсно чекала на письменницю, зустрічаючи її теплою усмішкою.
— Це — наша пані Сова. Соломія Андріївна Вільхова, — швидко пояснила Богданка, дістав жувальну гумку з досить сильним запахом м’яти, — А ще я не курила дорогою.
— Як скажеш…
Орися ніяково й знервовано подивилася вперед, після чого, зрештою, зробила перший крок до будівлі видавництва.