Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Бачити генеральну директорку не в захаращеному блискучими нагородами, сертифікатами й іншим сміттям кабінеті для Орисі було нонсенсом. Вона за всі свої митарства звикла до очільників, як таких собі пихатих персонажів за довжелезними столами, заставленими вазонами із штучними квітами, з серйозними обличчями та у найжахливіших костюмах з якогось дурнуватого магазину. Проте, Соломія Андріївна відчувалася абсолютно іншою. Від неї не віяло загрозою й задушливою зверхністю, лише чимось таким сімейним, мовби домашнім навіть. Лагідне, але вимогливе обличчя, всіяне зморшками, тільки підкреслювало її схожість з совою. І все ж таки Орися бачила в зеленавих очах Вільхової якийсь дивний, незрозумілий їй біль…
– Вітаю вас, пані Орино, – приємний і ніби медовий голос враз окутав Зав’ялову. Та від сильного хвилювання навіть не збагнула відразу, що відповісти жінці й мовчки кивнула, знов підіймаючи окуляри на перенісся. Втім, обличчя Соломії враз насурмилося, варто їй було лише почути перебитий м’ятою на абияк бридкий сморід дешевих цигарок, – Пані Рискало, я з вами ж нещодавно розмовляла стосовно паління.
– Йой, не починайте-е-е… – пробелькотіла Богдана й відвела погляд на фасад в помаранчевих тонах. Орися приснула зі сміху: Соломія та Бодя нагадали їй бунтівну доньку з матір’ю.
– Бодь, це несерйозно. Ти тиждень тому обіцяла кинути.
– Я двадцять чотири на сім працюю з Улянкою, ви уявляєте взагалі який це стрес?
– Так, але долати його можна в більш конструктивний прийом.
– Та знаю я, знаю… – Богданка зітхнула й склала руки на грудях, – А Марта Вікторівна на місці?
– Ні, і сьогодні її не буде, – відповіла Соломія, – Навіщо вона тобі?
– Та там мені новий монітор прийти повинен був…
– Він вже на місці, не переймайся.
Дівчина моментально так сильно зраділа, що в неї аж зірки в брунатних очах засвітилися. Орися кожного разу щиро дивувалась цій широкій посмішці й невеличкій ямочці на щоці: від зазвичай спокійної та досить «холодної» Боді все це сприймалося як знак найвищої довіри до Зав’ялової. А зараз…
Зараз Орисі здавалося, що вона так і не надивиться на цю радість. Вона аж забула на кілька секунд, де знаходилася.
Соломія тим часом перевела погляд на письменницю й з розумінням кивнула більше до себе, ніж до дівчат. О так, вона чудово розуміла, що тут відбувається. Можливо, захоплений погляд Орисі був аж надто виразний, а можливо жінка просто відчувала себе так само, тільки по відношенню до декого іншого.
Втім треба було продовжувати співбесіду. Рукопис сам себе не прочитає.
– Дякую, Соломіє Андріївно, – кивнула Богдана.
– Не варто, це всього-навсього моя робота, Богданко. А вам, пані Орино, пропоную перейти до кабінету, там більш зручно нам буде, – діловито запропонувала пані Вільхова, поправляючи мереживо шалі. Не побачивши ніякої реакції від замріяної дівчини та привернула увагу до себе занепокоєним питанням, – Пані Орино?
– А… – миттєво здригнулася Зав’ялова, подумки картаючи себе за неуважність, й поплескала себе по щоках, роблячи глибокий вдих, – В-вибачте… Добре!
Трійця увійшла до просторого коридору у світлих тонах. Орися ніяково озиралася, намагаючись опанувати себе й заспокоїтися: це все нагадувало їй більше якийсь дитсадок чи будь-який інший орієнтований на дітей заклад, ніяк не серйозне видавництво. Вона думала, що почує дзижчання друкарських станків, шурхіт паперів, але навколо була лише приємна затишна тиша, доповнена пташиними співами з вулиці.
Богданка помітила, хоча, скоріше, відчула хвилювання Орисі й ласкаво погладила дівчину по плечу.
– Орись, вище носика, – якомога м’якше промовила вона й обережно зняла чужі окуляри, протерла запилюжені скельця й повернула їх на місце. В Орисі аж подих перехопило. Бліді щічки, усіяні ластовинням, одразу зайнялися збентеженням, – Все буде добре, обіцяю тобі.
– Бодь, я… х-хоча ні, нічого. Тобі, мабуть, треба йти працювати, а за мене не хвилюйся, якось я так от…
Богдана усміхнулася, після чого міцно обійняла Орисю:
– Давай, зіронько. Їбаш!
І дівчина зникла за сусідніми дверима. Соломія Андріївна теж лагідно усміхнулася до Зав’ялової.
– Не переймайтеся сильно, я не кусаюся.
– Угу… – пробуркотіла Зав’ялова й почимчикувала слідом за жінкою знов. «Кляті нерви…».
***
Зазвичай видавництва зустрічали Орисю або тривожною тишею перед обличчям очільника, або надмірним галасом та плітками, немов тут було якесь зміїне кубло. В стінах «Гарпії» все відчувалось інакшим: і запах свіжої фарби з папером, і просторі світлі приміщення, і взаємини з головою цього всього. Соломія привітно посміхалася всім співробітницям, яких Зав’ялова поки що не знала. Їх було поки що небагато: пара високих рудих дівчат, одна низенька блондинка. І кожна весело усміхалася Орисі, втім вона не відповідала тим самим. Все це здавалося якимось тимчасовим, маревним й могло легко зникнути після візиту до Соломії…
Зупинилася Вільхова надто раптово біля досить цікавої «персонажки».
Не дивлячись на те, що в самому приміщенні сонця було вдосталь, ця дівчина сиділа в рожевій панамці, натягнутій на самісінькі оченята. Ті бігали екраном, вихоплюючи якісь деталі на сторінках майбутньої книги. Сама вона немов чаклувала над розташуванням ілюстрацій та шрифтом, вправно вводячи комбінації клавіш та рухаючи об’єкти на шаблоні майбутньої книги.
– Улянко, ти знов ображаєш пані Богдану? – Соломія схилилась над дівчиною. Та знизала плечима.
– А чого вона ілюстрації вчасно не здає? Тепер всю верстку переробляти, – обурено обізвалася Уля, – Це, до речі, ще одна авторка до нас в репертуар?
Орися здивовано кліпнула оченятами. Улянка до неї навіть не поверталася, як саме вона дізналась, що крім Соломії в приміщенні хтось є?
– Якщо повезе – так, – кивнула Соломія, – Пані Орисю, це Уляна, наша верстальниця.
– І Богданчин головний біль, – зі сміхом продовжила дівчина.
– Приємно познайомитися, мабуть… – пробуркотіла Орися, знов сором’язливо ховаючи очі. Соломія немов ухопила її переживання й ласкаво поплескала дівчину по плечу.
Дорогою до кабінету їх вже ніхто не чіпав. «Обідня перерва, мабуть?» – подумала Орися, озираючись: вочевидь, вона хотіла побачити ще когось з цього дивного, але напрочуд цікавого жіноцтва. Соломія ж упевнено крокувала вперед, аж поки не зупинилася біля прикрашених різьбою дверей. Зав’ялова від надмірної допитливості аж зачаїлася, затамувавши подих.
Що ж могло зберігатися в кабінеті такої дивної директорки? Як назло, нічого не спадало Орисі на думку, втім…
Відповідь вона отримала мало не відразу: з приміщення на письменницю пахнуло різнотрав’ям та папером. Око дівчини відразу зачепилося за пробкову дошку біля шафи в глибині кабінету. На ній акуратно були розвішані пожовклі листки з чимось надто схожим на дитячі малюнки. Олівці давно вже втратили свою яскравість, але в контурах все ще можна було вхопити простецькі сюжети. Деякі з них Орися навіть впізнала і здивовано ахнула: вони аж надто нагадали їй улюблені казки дитинства. Лицарка та дракониха, дві русалки, мавки – про це все дівчина вже читала у молодшій, а то й середній школі. Найперший її фанфік був по мотивах однієї з казок і невже авторкою під таємничим псевдонімом «Совільха» весь цей час була…
…Соломія?
Вона ж заварювала собі чай з досить втомленим виглядом. Зав’ялова хотіла було задати питання, та тільки посоромилася. Надто їй було ніяково стояти перед улюбленою авторкою дитинства та мовчати…
Соломія з тихою посмішкою помітила зацікавленість та збентеження Орисі.
– Я дуже сподіваюсь, що ви не забули рукопис, – лагідно нагадала вона. Зав’ялова здригнулася й похапцем зняла з плеча сумку.
– Т-так, пані…
Поки руки копирсалися в пошуках флешки, Орися ще один раз переконалася в тому, що Соломія була аж надто не такою. На підлозі під круглим столом на кількадесят місць раптово знайшлися зім’яті папірці, частина з яких точно належала Богданці. Зав’ялова з першого погляду впізнала ці грубі й швидкі нариси, мимоволі посміхнувшись. Так і бачила вона це зосереджене обличчя, нахмурені брови та танцюючий білосніжним простором олівець… Ані сертифікатів, ані блискучих нагород дівчина не бачила у захаращених купою паперу шафках. З цього Орися могла зробити один висновок: видавництво сеє не дуже шанувалося в суспільстві.
– От, – нарешті тремтячими від нервів руками письменниця простягнула жінці флешку, – Тільки воно там трохи недолуге та…
– Напів-дитяче, вірно? – Соломія враз пронизала дівчину поглядом світло-сірих очей. Та аж відсахнулася, мало не впавши зі стільця.
– Звідки ви знаєте?! – дзвінкий крик дівчини сколихнув листя сансевієрії у керамічному горщику на підвіконні й немов вдарив по шибках.
– Мала змогу працювати з Максимом Федоровичем особисто, – невдоволено промовила жінка, виймаючи окуляри з невеличкого шкіряного футляру, – Так, а тепер трошки тиші…
Орися знервовано слідкувала за діями Соломії. Та повільно гортала стрічку й уважно вчитувалася в кожен рядок. На деяких місцях вона задумливо гмикала й кивала щось собі, на деяких – залишала примітки на невеликому аркушику. За годину вона зрештою відклала олівець й зняла окуляри.
– Що ж… Історія сама по собі дуже захоплююча, – почала Соломія, – Втім, пані Орисе…
– Багато сюжетних дір? – з готовністю підскочила Зав’ялова, – Незрозумілі герої? Відсутня мотивація?
Соломія ледве не засміялася. Чомусь усі першопроходиці у «Гарпії» були аж надто схожі одна на одну питаннями й острахами. Надто однаково їх «ламав» світ літератури, в якому панівною верхівкою залишалися чоловіки.
Саме тому колись і виникла «Гарпія». Аби дати жінкам змогу нарешті звернути на себе увагу, наголосити на своїй присутності в лавах українського сучасного письменництва.
– Ні-ні, до самого рукопису в мене ніяких запитань, – заперечно похитала головою Вільхова й усміхнулася, – Тільки от треба вам додатково ще папірці принести – і тоді відразу до редакторки, на верстку і потім в друк.
Орися не вірила своїм вухам. «Чи це сон якийсь… Прокинься, Орино, Земля викликає Зав’ялову!» – думала та й подумки ляснула себе по щоках, – «А раптом це дійсно сон…».
Кабінет, втім, здавався абсолютно реальним. Як і запах паперу з трав’яним чаєм. Як і Соломія та малюнки на дошці.
– Т-тобто, як… Це дійсно можна надрукувати? – з недовірою в голосі запитала Орися.
– Не «можна», а навіть «треба», – з ласкавою посмішкою погодилася Соломія, – То ж, коли ви зможете привезти необхідне?
– Мабуть завтра… Я-я не впевнена.
– Тоді я вас не смію затримувати, якщо раптом виникнуть питання – зверніться до Богдани. Вона все розкаже.
Орися кивнула й вислизнула з кабінету, навіть не подякувавши. Якось це все було дивно: стільки разів відмови й тут раптом ці «Гарпії». Письменниця якось не могла збагнути, в чому взагалі була їхня мотивація і ким саме вони були?
Варіант лишався один: запитати в Боді.
***
Блукаючи коридорами видавництва Орися відразу помітила досить зручне розташування буквально усього: кулерів з водою, невеличких кольорових диванчиків, журнальних столиків зі свіжою пресою, квітів. В розмаїтті комфортних штучок Зав’ялова досить швидко загубилася б, якби не врізалась в чиюсь кремезну фігуру біля автомата зі смаколиками.
– Йой, вибачте, я-я не… – почала вибачатися Орися, аж раптом підняла очі догори й побачила здивоване обличчя Богдани, – Б-Бодя, це ти?
– Ну, а хто ж ще? – знизала плечима вона й сховала до кишені пачку печива, – Ну що, як все пройшло?
– Гарно, напрочуд… я не очікувала цього взагалі, – Орися знов поправила окуляри, вкотре пообіцявши собі їх замінити на більш зручні. Богданка тим часом присіла на диванчик біля автомата, покликав дівчину до себе, – Вона прочитала рукопис, а потім сказала щоб я завтра з усім необхідним повернулася…
– Так це ж чудово! – обізвалася Богдана й погладила Орисю по плечу. Та зітхнула.
– Воно-то чудово… Тільки от я не вірю в це все, надто гарно виходить.
– Ти настільки звикла до того, що тебе шпиняють в видавництвах?
– Так.
Богдана щось пробуркотіла про себе.
– Це нездорова фігня, Орись.
– Знаю, тільки куди від цього діватися?
– Як факт, просто прийняти те, що нарешті твою історію надрукують, – Бодя відкинулася на диванчик й широко посміхнулася, – До речі, можливо що я буду твоєю першою ілюстраторкою. Але можуть віддати роботу й Катрусі, вона теж готова.
– Добре, але… що це взагалі за видавництво таке? – нетерпляче випалила Орися.
– Тобі офіційний текст з брошурки чи…
– Як розкажеш, я просто хочу знати.
Богдана кілька хвилин задумано мовчала й дивилася на кольорову плитку.
– «Гарпія» – це в своєму роді досить новаторське видавництво, оскільки воно сфокусоване лише на жіночій творчості, – зрештою сказала вона й дістала з кишені печиво знову, пропонуючи його Орисі. Та заперечно хитнула головою, – Ти вже помітила як жінкам все ще складно ділитися оповіданнями й таким іншим.
– Не просто «помітила», навіть відчула, – невесело усміхнулася Орися, – То ціллю видавництва є просто надання уваги творчості жінок?
– Не «просто». Ти дізнаєшся згодом про це все, – загадково посміхнулася Бодя й встала з дивана, – А зараз мені треба йти, бо Уля досі чекає ілюстрації, а вони в мене поки що непофарбовані.
– Тебе почекати, чи…
– Ні, їдь додому. Я ввечері тобі зателефоную.
Наостанок Богданка міцно обійняла Орисю і щезла в коридорі. Дівчина ж ніяково озирнулася і потупала геть до трамвайної зупинки. Десь на півдороги до неї Зав’ялова раптом очухалась: згадала, що гроші так і залишилися в пралці і сюди її везла Богдана. Дівчина занервувала й почала копирсатися в сумці в пошуках телефону, поки не помітила в кишені щось схоже на записку та горде мовчазне обличчя Шевченка зі стогривневої купюри.
«Насправді, до цього району є пряма маршрутка, але я хотіла провести з тобою трохи більше часу. Ми дуже рідко бачимося, – зазначалося в записці розмашистим почерком Рискало, – Раптом що – телефонуй».
– От Богдана, – пробурмотіла Орися й з легкою посмішкою заховала записку в кишеню сарафана.
«Я теж тебе люблю.»