Буря

– Зараз вийду! 

 

Богданка зробила кілька глибоких вдихів. Розмовляти з цією жовчною жінкою їй не хотілося зовсім: з середньої школи аргументи Олени Степанівни залишались такими ж порожніми та нецікавими. Вона чіплялася абсолютно до всього, чи то до зачіски і стилю одягу, чи то до манери поведінки та особистих досягнень. Не було жодного місця, на яке мати Зав’ялової не нарікала б. 

 

Орися нервово подивилася на дівчину. Скільки вона себе пам’ятала, Богданка завжди рішуче заступалася за неї й захищала від нападів однокласників. Чи то не заладилася гра в волейбол, чи то компанія місцевих «королев школи» вирішила познущатися над Зав’яловою: Рискало було байдуже, вона йшла напролом розносити справедливу відплату за скривджену подругу. В класі її через це прозвали жартома Немезиданою на честь давньогрецької богині покарань. 

 

– Ти впевнена, що з нею можна про щось домовитись? Вона навіть слухати не захоче, – прошепотіла Орися, нервово смикаючи футболку. 

– Орись, тобі вже двадцять чотири, розумієш? В неї немає права за тобою слідкувати чи вирішувати, здавати тобі книжку до видавництва або ні, – насупилася Богданка. Стеф заскавчав на дівчину, намагаючись піти з нею, – Стеф, не можна. Сидіти! 

 

Пес опустив голову і присів до підлоги. Мабуть, незвично було йому бачити настільки серйозною свою господиню, яка зазвичай тільки лагідно усміхалася або жартома сварилася на вівчарку. 

 

– Я не хочу, щоб ти отримувала те, що повинна отримати я, Богдано… – тихо сказала Орися, – Зрештою, можливо я на це заслуговую. 

– Ніхто не заслуговує на ненависть тільки тому що хоче втілити свою мрію, чи не обирає шлях, прокладений батьками, – твердо відповіла дівчина тоном, в якому не знайшлось місця для сперечань. Орися нервово ковтнула сльози і похнюпилася, обіймаючи коліна, – Слухай, ми… Ми поговоримо пізніше про це, як схочеш, добре? 

– Ти надто добра до мене… Я не заслуговую…

 

Богданка вже не чула тихе, повне розпачу та болю, бурмотіння Орисі. Зітхнувши на повні груди, вона нарешті штовхнула вхідні двері і похмурим поглядом зустріла непрохану гостю. Олена Степанівна з огидою дивилася на дівчину в відповідь й крутила в руках вицвілу парасольку з помітними слідами іржі.

 

– Де Орина? Мені необхідно з нею поговорити, – вимогливо, по-хамовитому почала жінка. 

– Для початку доброго вечора, Олено Степанівно, – з натиском відповіла Богдана й сперлася на двері, виражаючи намір не пускати її в квартиру. Та лише просичала щось незрозуміле, – Ви вже наговорили Орисі все, що тільки можна було. 

– Я не договорила з нею. Ця мала паскуда…

– Це ваша рідна донька. В вас немає права так її називати. 

– На що в мене є право, а на що немає, буду вирішувати я, – пихато вскинулася Олена Степанівна, – Точно не якась шмаркля в штанах, яка сміє щось патякати за мене. 

– Якщо ви прийшли сюди тільки кинутися образою – вертайте геть. Орися з вами нікуди не поїде, на неї вже чекають в… – почала було Богдана, але жінка її обірвала. 

– В видавництві? Якщо це видавництво – чому я нічого про нього не чула? – з сарказмом протягла Олена Степанівна й потрясла худорлявим сухим кулаком попід носом Богдани, – То-то ж, затягла мою доньку в бордель, а тепер виправдовується! 

– Та як ви взагалі смієте мене звинувачувати в тому, чого я не робила?! 

 

Орися слухала, як Богданка повільно переходить на крик, що траплялось дуже рідко і в основному якраз-таки через Олену Степанівну. Вона прямо бачила почервоніле від злості обличчя Рискало. Відчувала, як стискаються її руки в кулаки. 

 

– Саме так! Втягла мою доньку незрозуміло куди! – напів-істерично шелестіла жінка, – Ще й хамиш старшій від тебе, що за виховання взагалі! От я завжди кажу: нормального виховання без батьків не може бути. 

– В мене все ще є чудова бабуся, яка мене і зростила, – просичала крізь зуби Богдана й з-під лоба зиркнула на Олену. Та лишень засміялася. 

– Старі не можуть нормально виховувати, надто багато дозволяють. От були б в тебе батьки, які б сипали регулярно ремня…

– Замовкла нахуй.

 

Голос Богданки просів від злості. В очах повільно спалахували вогні ненависті та відрази. Олена аж відсахнулася: настільки злою Рискало перед нею ще не була. 

 

– Мої батьки блять вмерли двадцять п’ять років тому, щоб ти могла зростити дочку, – майже прогарчала Богдана, – Вони блять задвохсотилися обидва щоб дати мені і Орисі майбутнє, а ви ще блять будете казати щось за виховання і за те, чого вони для мене не робили?!

– Богданка!

 

Вона озирнулася, відчувши на своїх руках чиїсь. Орися гучно схлипувала, поки тримала Богдану за футболку.

 

– Орино, не роби дурниць, – загрозливо просичала Олена Степанівна. Та лишень мотнула головою, – Та що ти…

– Я-я хочу зробити цю дурницю, розумієш? – тонкий голосок Орисі дрижав так, ніби зараз готовий був тріснути, потонути в під’їзді остаточно, – Ц-це дійсно видавництво… І вони готові видати!

– Це дурня. Закінчуй вже з мріями.

– Т-те, що ти… Т-ти… 

 

Решта речення потонула в сльозах остаточно. Богданка легенько штурхнула Орисю в плече, відправляючи її назад в квартиру. Олена ледве не вибухнула від злості. Як ця дівка взагалі сміла проявляти непокору? 

 

Рискало озирнулася востаннє.

 

– Раджу йти геть звідси, поки не викликала поліцію за цілеспрямоване переслідування, – загрозливо проказала вона й гримнула дверима перш ніж Олена взагалі встигла щось сказати. Перед квартирою ще деякий час чулося човгання, поки нарешті воно не перетекло в шум ліфта і не зникло остаточно, залишив по собі порожнечу. 

 

Богдана вийшла на балкон, підібрала зі стільця пачку цигарок, вийняла одну і нетерпляче закурила. Невдовзі почулися обережні кроки Стефа, ніби той не хотів зайвий раз дратувати господарку. Дівчина криво усміхнулася, хоч за кілька секунд її обличчя знов спохмурніло.

 

– Ну йди вже сюди, бешкет волохатий, – тихо сказала вона собаці й простягла до Стефа руку. Той обережно лизнув Богданку в гарячу долоню та ліг поруч. 

 

Вона дивилася на зорі і згадувала меморіал, біля якого бабуся з онукою виривали траву та сіяли чорнобривці щовесни. Лискучі медалі з синьо-жовтими стрічками в коробках з плотного картону. Довгий і нудний наградний лист, який зазначав Валерія Ігоровича та Олександру Борисівну героями України. 

 

– Ба, а розкажи про маму з татом ще раз, – просила маленька Бодя поки Василина Михайлівна поралася з млинцями. Та скрушно зітхала і зазвичай дивилася на небо. 

– Ох-х-х, маленька… Я тобі потім покажу. Трохи пізніше. 

 

Згодом вони вперше поїхали до меморіалу на кладовище за містом. Богданка уважно роздивлялася білосніжний напис на граніті, потім фотографії усміхнених батьків, металеву табличку в траві. 

 

– Ба, розкажи…

– Добре. 

 

Тоді Богдана дізналася, що батьки її разом з бабусею відправили в перші тижні повномасштабного вторгнення до Польщі, аби вони були в безпеці. «Ми будемо боротися за Богданку, мамо. За неї, її майбутніх подруг, вчителів. За її майбутнє та майбутнє всієї України» – проказав тоді Валерко й провів мати до потяга. Олександра похапцем розказувала, як правильно заварювати суміш і постійно подавала малій Богданці улюблену іграшку: кудлатого кроля.

 

– А потім вокзал ставав дедалі менше і менше, – говорила Василина, поки видирала бур’яни, – За кілька днів твій татусь сказав, що ми вчасно виїхали. Вокзал обстріляли, межі міста також…

– Зрозуміло…

 

Тоді Богдана супилася і розсипала над вологими довгими рядками насіння чорнобривців. 

 

– А що було потім? 

 

Перші кілька тижнів вони ще телефонували одне одному. Саша плакала, почувши крізь слухавку Богданчине перше «буся» і «дай». Хотілося б молодим батькам почути, як мала говорить щось окрім цього… 

 

Все змінилось, коли Василина дізналася, що на їхню стару квартиру прийшла похоронка. Спочатку на Валерку. Потім на Сашу. 

 

Від думок Богданку відволікла цигарка, яка закінчилась дуже невчасно. Дівчина потяглася за наступною, аж раптом помітила в півока якийсь рух позаду. Богдана повільно піднялася, суворо дивлячись на знервовану Орисю. 

 

– Нащо ти вийшла? Я б розібралася з усім сама, – вона торкнулась ще вологих від сліз щок Зав’ялової. Та зашарілася, опустив погляд в килим, – Орись. 

– Я просто подумала… щ-що можу здолати свій страх перед нею заради тебе, Бодь, – прошепотіла Орися, торкаючись чужого зап’ястя, – Не могла слухати, як вона їздить по тобі. Зрештою, це я винна, прийшла тут з речами…

– Орись… 

 

Богданка не могла знов дати волю агресії. Не хотілося жбурляти Орисю на новий біль і страждання, краяти серце ще дужче. Думок з продовження розмови та сил в дівчини не залишилось. 

 

– Давай поговоримо про це завтра, добре? – запропонувала Богдана, – Ми обидві втомлені, вирішувати щось зараз не варіант взагалі. 

– Т-так, точно… – видихнула Орися і потерла скроні, – Цей, в тебе тільки один диван в квартирі чомусь…

– Я в майстерні на тахті ляжу, йди відпочивай.

 

Орися почимчикувала до вітальні, паралельно з цим зітхаючи. Повернутися з простеньким «на добраніч» дуже і дуже сильно заважав страх. Може, Богданка і не захоче щось чути, якщо виганяє її відпочивати. Може, наступним і досить мудрим кроком Рискало буде вигнати дівчину з квартири…  

 

Богдана ж сиділа на балконі і думала про те, що саме їй хотіла сказати Орися. «Дідько, не день, а хаотичне дещо» – подумала вона й зайшла в хату, закриваючи двері на провітрювання. За кілька секунд почулось гучне скавуління: на балконі залишився Стеф, який біля хазяйки встигнув заснути й забутися. Рискало роздратовано ляснула собі по лобі. 

 

– Вибач, друже, – прошепотіла вона й провела гордого та сумного собаку до його місця в майстерні. І як назло той зайняв свою улюблену тахту, не даючи можливості Богданці лягти, – Гей, ти що задумав? Там я маю спати. 

 

Собаці було абсолютно байдуже на протести хазяйки. Стеф ліниво повів вухом, вмостив морду на подушці та гучно захропів. 

 

– Волохата ти срака, Стеф, – обурено одізвалася Богдана і вийшла з майстерні. 

 

В дівчини вибору не залишилось: треба було лягати поруч з Орисею. Задачка ця була не з найлегших. Зазвичай Зав’ялова розкидала руки та ноги по всьому дивану і брикалася, немов конячка, але зараз вона лише згорнулася в малесенький клубочок під ковдрою і схлипувала уві сні. Богдана присіла поряд і тільки зітхнула.

 

Вона і гадки не мала, що взагалі треба сказати Орисі і чи варто було казати щось взагалі. Закортіло вийти в обійми прохолодної ночі і затягтися цигаркою і Рискало вже майже піднялася з дивану, аж раптом відчула дотик до своєї долоні. 

 

– Не йди… Благаю, – прошепотіла Орися, уникаючи поглядом Богдану. 

– Та я тільки на балкон покурити і все, – знизала плечима дівчина.

– От туди й не йди. Цей сморід… дратує. 

 

Богдана зітхнула і лягла поруч з Орисею. Та, немов маленьке кошеня, притислася до дівчини так сильно, як тільки було можливо. Рискало посміхнулася самими лише куточками губ. 

 

– Боїшся, що я піду? – запитала вона.

– Мрій. Тут край дивану, ти ще впадеш, – з саркастичними нотками відповіла Орися і посміхнулася теж, – Ну, а ще… Дякую. 

– Ти завжди можеш покластися на мене, Орись. А тепер спи, завтра твій великий день. 

– Угу… Добраніч.

 

Богдана втомлено гладила по голові Орисю і посміхалася. Зрештою, безіменне містечко в Дніпровській області повільно потонуло в пітьмі.