Неприємності

Місто засинало в обіймах ночі, куталося в м’яку темряву та мрійливо рахувало мерехтливі зірки. Богданка з виразом відчаю та порожнечі на обличчі розсіяно гладила вівчарку Стефа й пускала хмарки задушливого цигаркового диму з балкона. Погляд її був прикутий до чорнильної далечини, де виблискували сріблом численні зірки. Бабуся завжди казала, що вони десь там, серед далеких цяток світла та своїх бойових товаришів…

 

Чи могла Богдана подумати кілька годин тому про те, що їй знову доведеться зустрітися з дурною ненавистю? Звісна річ, ні. Вона просто збирала приладдя для малювання: розкладала в ящику маркери за нумерацією та згортала дроти від графічного планшету, слухаючи бубоніння з телефону своєї колеги Катерини. Цілий день в ілюстраторській панувала тиша – показник відсутності роботи в дівчат. Богданка закінчила роботи для Улянки ще в обід і решту дня вона налаштовувала новий екранний планшет. Стилус ковзав поверхнею, як гострий ніж маслом, додаючи в ілюстрацію ще більше магії та деталей. Катруся ж хрумкотіла чіпсами та слідкувала за подіями в якійсь надмірно нудній мелодрамі. 

 

– Як оце можна дивитися? – буркотіла Богдана доки вимикала комп’ютер, – Акторська гра натягнута до жаху, сценарій відверто ніякий…

– Тобі не подобається – не дивись, – знизала плечима Катруся, – До того ж я заради мемів дивлюся. 

– Отак велика телевізійна культура й помирає. А вбивають її, багатогранну й могутню, меми, – незадоволено проказала Рискало з філософським виглядом. 

– Меми не вбивають культуру, а збагачують, – Катря підтягла хвоста кольору воронячого крила й відкинулася на спинку крісла, – До речі, яка перед нами завтра задача, ще раз?

– Я ж тобі розказала… Разом з Орис… – Бодя різко осіклася та прокашлялася, – Кхм-кхм, пані Ориною продивитися текст і…

– Я можу поступитися і залишити це тобі, якщо хочеш.

– Хіба ти не візьмешся за ілюстрації? 

– Повір, буде краще якщо вона доручить графічне оформлення людині, яку знає, – з загадковою посмішкою відповіла Катерина, розкладаючи по своїх місцях олівці, – А ще вже майже шоста вечора, Степан Андрійович не схвалить твого запізнення. 

– Ой, точно! Геть про нього забула, – ляснула себе по лобі Бодя та торопкувато вдягла кофту, – Якщо Улянка щось питатиме – ілюстрації в неї на хмарі!

– Добре, передам, – з лагідною усмішкою проказала Катря і махнула рукою, – Все, йди вже. Я ключі на вахту особисто віддам. 

 

Згодом, маршрутка тхнула гарячим задушливим смородом прямо в обличчя Богданки. «Публіки» було багато, аж надто: офісний планктон з дипломатами як під копірку, бабусі з численними сумками, матері з дратівливими дітьми й нескінченними «скоро приїдемо, заспокойся». Біля водія сидів якийсь п’янчуга, доводячи щось опоненту по телефону. Богданка передала гроші та зникла в глибині салону. 

 

«Орися мала б вже написати, чи вдома вона, гм…» – подумала дівчина й відкрила майже порожній месенджер, – «Може зайнята?». 

 

Набрав коротеньке «ти вже доїхала?», Богданка заховала телефон та перевела погляд на вулицю. Понад проспектом пливли магазини, люди, тваринки, багатоповерхівки та інші машини. Майже на кожній стіні було видно яскраву стрілку з підписом «Бомбосховище», яка вже не сприймалася як щось чужерідне та дивне, як після повернення п’ятирічної Богданки та бабусі з-за кордону. 

 

Колись давно, двадцять років тому від цього кварталу залишилося лише згарище, наповнене смертю. Довго ще українці розбирали завали, розкопували братські могили, переховували загиблих на цвинтарях за містом, розбудовувалися й перебудовували парки, сквери та житлові комплекси. Це зараз тут поволі кипіло життя, розморене спекою та уквітчане клумбами, а тоді…

 

Богданці пощастило не бачити війну та її жахіть. Втім, це не значило, що дівчину не зачепило. 

 

Маршрутка нарешті завмерла біля зупинки. Двигун заглух, а водій пробуркотів «кінцева» й штовхнув дверцята біля п’янчуги. 

 

– Да єбене-мене, ти не панімаєш чи що? Поплавлений нахуй? – за інерцією продовжив суб’єкт, вивалюючись з маршрутки. Можливо, він думав про продовження розмови, а можливо намагався вже переконати когось уявного. Богданка не бралася думати й з’ясовувати причини дивної поведінки, але про всяк випадок зачекала, поки чолов’яга зникне за рогом одної з трьох багатоповерхівок-близнюків. 

 

«Ну, спасибі, що не пішов до АТБ, дядь» – подумала дівчина та побігла через парковку до автоматичних скляних дверей, які немов запрошували покупців до супермаркету. Узявши візочок, Богданка дістала з кишені розмальований список та «покотилася» до поличок. 

 

Збір необхідних продуктів відбувся досить швидко. Біля овочів Богданці все ж довелося понудьгувати: якась бабця ретельно роздивлялася помідори так, ніби збирала їх до якогось музею чи на виставку. Гачкуваті пальці обжмакали усі боки нещасного томата, аж поки старенька не прошамотіла «які ж гарні в цім році» і не відійшла від овочевого відділу. 

 

«Так, помідори, огірки, цибуля, морква, томатна паста, макаронці, сосиски є… Чаю ще на кілька днів має вистачити, цукор… Може ще чогось солодкого взяти, гм» – задумалася дівчина на деякий час, поки складала все в пакет, «Добре, відерце морозива не завадить». 

 

За кілька хвилин Богданка пішла на касу, ледве обминаючи малолітнього та зухвалого гонщика, який з гучним «брррр» мало не в’їхав в чужий візок. 

 

– Стасіку, не можна збивати тьоть! – миттєво біля сина намалювалася й мати, яка, вочевидь, штурмувала полички косметики в пошуках акційного чогось, – Вибачся. 

– Я не Сьтасік, я танк! – озвався хлопчина і потупотів геть. Богданка напружено зітхнула: не любила вона воєнних іграшок. 

– Стасіку, повернись! От бешкетник… – покачала головою мати й побігла за сином. 

 

«Я, взагалі-то, не тьотя!» – наостанок подумала дівчина й покатила візок на касу. 

 

***

Ліфт чомусь дуже вперто їхати не хотів. Орися в розпачі штовхнула дверцята, ковтаючи сльози. «Дідько, от чому… Чому?!» – подумала вона, поволі підіймаючись сходами на четвертий поверх. 

 

В голові все звучав крик матері, луною котився від мозку та вух до серця і краяв його на шматки. Важкий рюкзак встиг натерти плечі до крові, а ноги гули так нестерпно, ніби Орися пройшла сто кілометрів. Кожна сходинка здавалася дівчині пекельною, останньою і до жаху нездоланною, але вона настільки заглибилася в себе, що навіть не помітила, як опинилася біля чужої квартири. Долоня Зав’ялової завмерла біля дзвінка, як раптом тишу пронизав звук сповіщення. Дівчина здригнулася й затремтіла, тіло миттєво напружилося. «Невже знову на нерви захотіла подіяти?» – стукнула відчайдушна думка в мозок і Орися ледь не сповзла по ніжно-блакитній стіні. 

 

На екрані висвітилося повідомлення від Богданки. «Йобаний вайбер, чому так довго?» – подумала Зав’ялова і схлипнула, поправляючи окуляри, – «Це ж її навіть вдома ще немає…». 

 

Орися спустилася до сміттєпроводу проміж поверхами та присіла біля стіни, закриваючи обличчя руками. Дана місцевість здавалась їй чимось достатньо автентичним, ніби тут з самого початку місце Зав’ялової і було. Можливо, думки були б не настільки тривожні та гіркі, якби не останній візит матері до квартири своєї «непокірної» та «жахливої» доньки. 

 

Орися потерла скроні, гублячись в думках. Чи приїде Олена Степанівна сюди? Чи взагалі перейматиметься вона за доньку? Може, нарешті вислухає? 

 

«Не збирається вона тебе слухати, дурна. Ще й перед Богданкою зганьбишся» – зрадливо шепотів внутрішній голос, – «Нагадай, скільки разів ти просто користалася її добротою?» 

«Замовкни, замовкни, замовкни!» 

 

З очей бризнули сльози. Плечі Орисі затрусилися знову, але на цей раз дужче. Немов якісь монструозні лапи вхопили дівчину за горло й почали душити, а шкіру то шпарило, то морозило. Повітря зі сходового просвіту кудись раптово зникло, ніби його викачали й замінили порожнечею. Під’їзд потонув в липкій темряві…

 

– Ор…ся! …ся! Орися! – почувся з-за млосної гнітючої тиші голос Богданки. На плечі дівчини легли мозолисті руки й несильно стисли їх, – Спокійно, я поруч. Йди сюди…

 

Орися безсило пригорнулася до Рискало так сильно, ніби боялася, що та лише ввижається і може будь-якої миті щезнути, кинути дівчину на самоті з її жахом і панікою. Богданка, втім, нікуди не щезала, а обережно гладила Орисю по голові і плечах. 

 

– Я тут, Орисю. Я нікуди від тебе не йду, – лагідно й тихо нагадувала дівчина, – Давай, вдих…

 

Орися набрала повні груди повітря, подумки відраховуючи чотири секунди. Потім видихнула, розтягуючи це на ті самі чотири секунди. Паніка потроху вгамовувалася, але неохоче, як голодний хижак що не бажав відпускати свою жертву. 

 

– Які кольори бачиш? – обережно запитала Богданка, підтягуючи до себе розгубленого Стефа. Собака негучно скавулів й намагався лизнути Орисю в ніс. Та озирнулася. 

– Червоний… – не задумуючись відповіла дівчина, чий погляд на хвилину затримався в скуйовдженому волоссі Богдани, – Я-я цей, я вже в порядку!

– Добре, йти сама можеш? Допомогти з рюкзаком? 

 

Що Орися і любила найбільше в Богданці – так її надздібність не задавати неприємних запитань. Принаймні, Рискало ніколи не закидувала ними подругу в дійсно важкі для неї часи. 

 

– Йти можу, а от голова трошки паморочиться, – Орися передала рюкзак Богданці та зітхнула, – З самого ранку крім яєшні нічого не їла…

– Тільки почекати, поки я приготую вечерю, доведеться, – кивнула дівчина й штовхнула двері до квартири, – Таки дотисла до виселення? 

– Як ти…

– Покажи мені хоча б одну людину, яка буде тягтися з рюкзаком ввечері просто от тому що. 

– Твоя правда, – пробурмотіла Орися, – Я цей… Де в тебе руки можна помити та перевдягтися? 

 

***

Богданка перемішувала на сковорідці овочі та слухала бубоніння радіо разом з незадоволеним буркотінням Орисі. Вочевидь, після переїзду Рискало та ще ніколи в новій квартирі не була, а тепер блукала коридором між вітальнею та «майстернею» – захаращеною меблями кімнатою, де ілюстраторка зберігала нескінченне своє приладдя. 

 

«В п’ятницю на східних територіях України очікуються зливи о другій половині дня» – неквапливо вела ведуча з мелодійним голосом, – «Рекомендуємо мешканцям Дніпровщини захопити парасольки з собою – ймовірність того, що зливу принесе до вас з Маріуполя…». 

 

– Богданко, де в тебе ванна кімната?

 

«… мешканці Києва, зокрема, разом з північними регіонами, відчують на собі гнів Зевса в повній мірі. Найближчим часом на територіях згаданих областей очікується штормове…». 

 

– Ліворуч двері, – відповіла Богданка й додала до овочів томатну пасту. Разом із тим вона залила в сковорідку бульйон і накрила соус кришкою. Поруч вже кипіла вода для макарон-коліщаток, – Тільки цей, там не вимкнений…

 

Голосне «БЛЯТЬ» сповістило Бодю про те, що на Орисю все ж таки полилася холодна вода з душа. Стеф незадоволено гаркнув: не любив вельмишановний пес галасливих особистостей, але якщо господарка з теплом ставилася до своєї гості, то і йому треба було поводитися відповідно. З усією своєю собачою гідністю Степан Андрійович встав, потягнувся та почалапав до своєї лежанки в майстерні. Мабуть, шосте чуття підказало йому, що сьогодні улюблена тахта буде зайнята. 

 

Богданка тим часом вже зливала готові макарони та вимикала соус. Шум води в душі стих, а згодом рипнули двері. Орися поволі зайшла на кухню, протираючи окуляри особливою серветкою на ймення край футболки. 

 

– Макарони вже готові, – сповістила Бодя й вимкнула радіо, – Сідай. 

– Ти просто моя рятувальниця, – з тінню посмішки відповіла Орися та зайняла місце в куточку біля холодильника, – Не уявляєш, як я тобі вдячна…

– Пусте, мені не складно. 

 

Зав’ялова напружено мовчала доки їла макарони. Вона не могла сказати Богдані, що на неї очікує трошки згодом. А сказати було треба…

 

У відкриту кватирку линув вечірній шум з вулиці. Шуміли дітлахи на дитячому майданчику; гарчали машини на парковці біля АТБ. Місцеві потроху готувалися лягати спати, аби зустріти завтра свіжий та повний відкриттів день. 

 

– Катря сказала, що поступиться мені в разі чого, – ніби між іншим проказала Богдана, відправляючи макарони до рота, – Типу взаємна довіра між нами і все таке.

– Зрозуміло… – зітхнула Орися і відставила вбік порожню тарілку, – Дякую, було смачно. 

– Ти цей… Не хочеш поговорити? – раптом стурбовано спитала Рискало. Письменниця тільки змахнула рукою, – Не відмахуйся, це важливо. Якщо це довело тебе до панічки, то…

– Що розказувати, ти й так знаєш що мати вигнала мене! 

 

Орися ляснула долонями по столу й схлипнула не то від болю, не то від гнітючої порожнечі всередині. Богданка обережно торкнулася її плечей і знов пригорнула дівчину до себе. 

 

– Вона сказала що… Щ-що я маю переїхати до них раз настільки несамостійна, що не можу знайти нормальну роботу, – скільки б Орися не намагалася опанувати себе, голос все одно нещадно тремтів, – Я проігнорувала. А потім вона приїхала до мене, ти ж знаєш, дублікат ключів в неї… с-скинула речі в рюкзак і от… 

 

Бодя мовчки гладила Орисю й рипіла зубами від злості. 

 

– Я-я потім знайду квартиру, обіцяю… н-ненадовго тут, – продовжила Зав’ялова, закриваючи обличчя долонями. 

– Ти можеш залишитися в мене хоч назавжди, – знизала плечима Богдана, – Повір, ти аніскілечки мене не обтяжуєш своєю присутністю і я завжди рада тебе бачити тут. 

– Дякую…

 

Орися навіть трошки заспокоїлася. В обіймах Богданки було аж надто тепло й затишно, майже як завжди в скрутні часи. Тільки зараз все це відчувалось трошки… інакше. 

 

– Гм, Бодь, я хочу сказати тобі дещо важливе, – почала раптом дівчина й зім’яла в пальцях край футболки. 

– Гм? 

– Я цей… 

 

А раптом це прозвучить надто жахливо і недолуго, особливо зараз? Може, зізнання недоречне в даний проміжок часу і треба почекати кращих часів? Орися вагалася і дуже сильно. Приховувати почуття вона не могла, але озвучити їх здавалося справжнісіньким божевіллям. Втім, повертати назад було вже запізно. 

 

– Я хочу сказати, що кох…

 

Орисю перервав дзвоник. Стеф туптався біля дверей та гарчав з неабиякою ненавистю. Так само швидко почувся і стукіт в двері. 

 

– Рискало, негайно відчиняй! – пролунав істеричний крик і всередині Орисі все обірвалося. В зелених очах знову застигла порожнеча. 

 

Якогось дідька під дверима квартири просто зараз стояла Олена Степанівна власною персоною.