Біля виходу з термінала аеропоту на неї уже чекали. Пошарпаний блакитний Форд “Англія” із кермом з неправильного боку нічим не нагадував ні таксі, ні службове авто. Втім, чоловік, що стояв поряд, також не нагадував держслужбовця — високий, рудоволосий, у широких вельветових штанях та смугастому светрі, він виглядав безпідставно приязно. Тим не менш, табличка в його руках була невблаганною — навряд цього ранку в Лондон прибуло дві Аурелії Бланшар.
Рорі підійшла до незнайомця, намагаючись не видавати напруження.
— Добридень.
— Вітаю! - чоловік із табличкою усміхнувся. — Аурелія Бланшар? Моє ім’я Артур Візлі, мені доручили тебе зустріти.
Рорі виросла у Штатах, тож з дитинства звикла до шаблонної ввічливості службовців, але цей, здавалось, був щиро радий з нею познайомитись. Він не випромінював професійного ентузіазму, не засипав її чемними формальностями, він просто… був приязною людиною із простими манерами та м’якою посмішкою в очах. “Це якось підозріло”.
— Дякую, містере Візлі, — Рорі потисла простягнуту долоню.
— Прошу, клич мене Артур.
Візлі допоміг Рорі завантажити її валізу у на диво просторий багажник та пірнув на водійське сидіння свого старенького Форда, не лишивши їй нічого, крім як вмоститися на сусідньому сидінні.
— Куди ми їдемо? — запитала Бланшар, коли вони вирулили з території аеропорту.
— Професор Дамблдор попросив підвезти тебе до Лондона.
— А конкретніше?
— У центрі є паб для мандрівників, “Дірявий казан”.
“Що? Паб? Серйозно?”
— Звідти легко потрапити на алею Діаґон. Зможеш придбати все до навчального року.
Рорі згадала про зім’ятий конверт із восковою печаткою, що лежав на дні її рюкзака.
— Казан, гостроверхий капелюх, мітла — це що, жарт?
— Це одна з найдревніших та найавторитетніших шкіл магії у світі, - вкотре починала свою тираду мати. Рорі знала її напам’ять.
Мати завжди хотіла, щоб Рорі отримали “достойну освіту”, звідси марення Ільверморні, а коли виявилось, що їй то не світить — дорогі приватні школи, додаткові заняття, конкурси для обдарованої молоді. І тут раптом на горизонті замайоріла перспектива потрапити до Гоґвортсу (“Школа чарів і чаклунства”, щоб її чорти взяли) — Ленора Бланшар мало не вмерла від щастя.
— Мені справді знадобиться мітла у школі? — спитала Рорі, до останнього сподіваючись, що лист виявиться безґлуздим розіграшем.
— Тільки якщо потрапиш до квідичної команди, — обізвався містер Візлі, — тоді так, і краще би мати непогану. В школі можуть видати старенький “Метеор” чи “Клінсвіп”, але їм далеко до світових рекордів. Нам довелось викласти цілий статок за нову “Комету” для Чарлі — це мій син, ви зустрінетесь у Гоґвортсі. Він ловець Ґриффіндора, тож ми вирішили зробити йому подарунок на іменини.
— Ясно.
“Ну, я зрозуміла слово “Гоґвортс”. Містер Візлі ще якийсь час розповідав про мітли та квідич, чим би воно там не було, Рорі мовчки кивала у відповідь. Втім, Артур не був із тих людей, кому наймилішою музикою видається звук власного голосу, тож він швидко покинув свої спортивні теревені. І почав ставити питання. Рорі не очікувала такої непересічної цікавості до найбуденніших речей — як працюють банківські картки? Що таке пастеризоване молоко? Навіщо маґлам поштові марки? Артур Візлі немовби був одним із середньовічних вчених, яких палили на багаттях за науковий інтерес, що тепер потрапив у сучасність і з ентузіазмом першовідкривача відкривав для себе чудасійний світ кінця двадцятого століття. Згадавши про мантії та чарівні палички з її листа та співставивши це із побутовою несьогосвітністю містера Візлі, Рорі почала підозрювати недобре.
Тим часом гуркітливий Форд неправдоподібно швидко — Рорі готова була заприсягтися, що кілька миль буквально прослизнули перед її очима, — проминув передмістя і опинився у центрі міста. Рорі цікаво вертіла головою навсібіч, вишукуючи знайомі за фільмами та журналами історичні споруди. Однак оглядова екскурсія закінчилась швидко — містер Візлі звернув у який брудний провулок і заглушив мотор. Рорі розчаровано видихнула, але промовчала.
— Зайдемо через бокові двері — там більше місця для валізи та менше народу, - оголосив він.
Рорі була налаштована скептично — боковий вхід виявився сторічними дверима, пофарбованими чорною фарбою, а сам провулок нічим не передвіщав чистого та затишного закладу. Але вона покірно вибралась із машини — дверцята зачинились зі звуком незмащенних петель — та попленталась за містером Візлі, який волочив її громіздку валізу.
Всередині все виявилось не так фатально: чистий коридор із тинькованими стінами та дерев’яними панелями прямував всередину будівлі, зі стелі звисали масивні металічні люстри — Рорі ледве повірила власним очам — зі справжніми восковими свічками, витертий, колись червоний килимок закривав темну дерев’яну підлогу. Рорі окинула поглядом два ряди масивних дверей, надійні лаковані сходи, вдихнула повітря, яке пахло пилом та пральним порошком, та подумала, що могло бути і гірше. Врешті-решт, яка різниця? Містер Візлі поставив на підлогу валізу і махнув рукою кудись у сторону.
— Ходімо, тобі не завадить чашка чаю.
— А мої речі?
— Не хвилюйся, про них попіклуються.
Рорі насупилась, але змовчала. “Якщо хтось вкраде мого Оскара Вайльда чи полинову настоянку — зурочу”. Паб виявився — як би Рорі несумно було визнавати, — по-своєму затишним. Заставлений масивними дерев’яними столами зал зі справжнім комином — неспівмірно здоровенним комином, який більше нагадував автобусну зупинку, — із клубами диму, що витали в повітрі, із ароматами гарячих страв, сповнений тихим гулом голосів, викликав симпатію, мов дивакуватий, але колоритний знайомий.
— Артуре! — кельнер в костюмі початку століття гукнув містера Візлі з-за барної стійки.
— Вітаю, Томе!
— Радий тебе бачити, — Том широко усміхнувся старому знайомому, — бачу, ти не сам.
— Так, супроводжую сьогодні міс Бланшар.
— Бланшар, чекайте, — Том витяг з-під шинквасу здоровенний гроссбух та почав проглядати записи (“Це що, чорнила? Вони, може, ще й пишуть гусячими перами?”), - маю резерв кімнати на це прізвище.
— Так і є, міс Бланшар заночує сьогодні тут. Залишу її під твою особисту відповідальність.
— Що?!
Це, либонь, прозвучало заголосно, судячи з того, як до них заобертались відвідувачі навколо, але Рорі було байдуже.
— Я думала, що поїду до школи, — Рорі вимогливо подивилась на містера Візлі.
— Само собою, але не сьогодні, — Артур мав розгублений вигляд.
— Чому це?
— Потяг до Гоґвортсу вже відбув.
— То давайте поїдемо наступним.
— Однак наступний лише завтра. Томе, чи не будеш такий ласкавий, чаю з булочками, — і містер Візлі вказав Рорі на столик біля вікна, намагаючись, вочевидь, забрати її подалі від цікавих очей.
Все складалось не так, як було заплановано, і Рорі це не подобалось. “Тримай себе в руках, Рорі Бланшар, зараз не час демонструвати свій характер”. Вона голосно видихнула. Біля столика матеріалізувався Том із молочно-білим посудом на таці.
— Ваш номер двадцять сім, третій поверх, — кельнер поклав на стіл важкий металевий ключ. — Отже, Гоґвортс? Щось ви рано, міс Бланшар, до вересня ще місяць.
Рорі іронічно посміхнулась.
— Хочу встигнути прочитати усі підручники.
Том перевів погляд на Артура, та зрозумівши, що більше нічого йому не розкажуть, повернувся до свого шинквасу.
— Завтра про вас говоритиме третина Лондона, — задумливо проговорив містер Візлі, проводжаючи кельнера поглядом.
— Мені не звикати до пліток.
Артур поглянув на Рорі та кілька хвилин вивчав її обличчя своїми прозорими блакитними очима. Бланшар вперше замислилась, скільки насправді про неї та її минуле може знати цей чоловік, і зимно повела плечима.
— То що? Завтра ви проведете мене на потяг?
“Потяг раз на день? Може, то ще й паротяг на магічному вугіллі?”
— О, на жаль. ні. Мені доручено супроводити тебе лише до Лондона. Зранку тебе зустріне Мінерва — тобто професорка Макґонеґелл. Вона про тебе попіклується, — тепло усміхнувся Артур.
“Я сама здатна про себе попіклуватись”.
— Чудово.
Якийсь час вони мовчки жували булочки: Рорі — осмислюючи нові перспективи, Артур — вивчаючи свою нову знайому. Вона була не старшою за Білла, однак уже зараз було ясно, що вона не така проста. Якби не маґлівський одяг та невблаганний американський акцент, він подумав би, що перед ним чистокровна британська відьма. У важкому погляді, у крихітній зморшці між бровами вгадувався складний характер, вона видавалась відстороненою, майже пихатою, в її усмішці не було тепла, до якого він так звик за роки життя із Моллі. “Їм із нею буде не легко”.
День хилився до вечора, і містер Візлі, поглянувши на годинник, сказав, що йому вже час.
— Все буде в порядку, тут дуже відповідальні службовці та чудова охорона, — запевнив він. — Якщо тобі щось знадобиться, пошли мені сову, і я відразу приїду, добре?
— Дякую, містере Віз…Артуре, — “Кого, курва, йому відправить?”
Артур попрощався і пішов. Дорогою від підійшов до барної стійки та перекинувся словом із Томом — предмет розмови вгадати було не важко.
Двадцять сьомий номер на третьому поверсі виявився просторою квадратною кімнатою з тими самими потинькованими стінами та дерев’яною підлогою, як і скрізь. Біля стіни стояло широке ліжко з вилинялим синім балдахіном та свіжою постільною білизною, що пережило не одне прання. Крім нього в номері майже не було меблів — різьблене крісло біля каміна, важкий комод та кований металевий столик біля ліжка — от і все, чим випадало обходитись. “Схоже, на мені вирішили зекономити”. Її валізу вже хтось приніс та поставив біля ліжка. Рорі витягла з рюкзака лист про зарахування до школи зі списком необхідного — прямо з казок про середньовічних відьом, — ще раз окинула поглядом кімнату без натяку на електрику чи водопровід. “Зрештою, альтернативи у мене не кращі”.
***
Цього разу Рорі розуміла, що з рук їй нічого не зійде. Її здатність безпомилково визначати глибину дупи, в яку вона потрапила, в принципи рідко давала збої, і нутро підказувало, що цього разу вона влипла серйозно. Тим не менш, вона ні про що не шкодувала.
Він чекав на неї в кав’ярні на розі, за одним із круглих столиків на вулиці, з яких вітер постійно зривав скатертини. Рорі відчула його присутність раніше, ніж побачила. Поважний старий чоловік із пронизливим поглядом у розкішному костюмі-трійці, сірому в тонку білу смужку. Рорі не зустрічала його раніше, але з першого погляду зрозуміла, хто перед нею. І що саме по неї він і прийшов. Рорі попрямувала прямо до столика — не вистачало ще влаштовувати сцену.
— Добридень, міс Бланшар, — сказав старий приємним голосом актора зі старого кіно. Він взяв зі столика чашку із гіркою збитих вершків, посипаних какао, та відсьорбнув із помітним задоволенням.
— Вам відоме моє ім’я, — Рорі не намагалась видати це за питання.
— І я буду радий сказати вам своє. Прошу, присідайте, — старий вказав на стілець навпроти. — Мене звати Албус Дамблдор.
Рорі примружилась. І ім’я, і чоловік здавались чомусь смутно знайомими, однак спогад, реальний чи вигаданий, вислизав із пам’яті. Втім, Рорі не треба було знати, хто саме він такий, щоб розуміти, навіщо він тут.
— В мене неприємності, — і знову Рорі не питала.
— Це залежить від вас, міс Бланшар. Однак ви не розраховували, що ваша… пригода не приверне уваги, правда ж?
— Купка малих недолюдків просто дістали по заслузі, — Рорі знала, що казати цього не варто, що все сказане буде використане проти неї, однак переконаність у власній правоті робила її відважною. Або нерозважливою.
— Вашими зусиллями троє підлітків опинились у лікарні, можливо, до кінця їхніх днів. Ви гадаєте, це справедливість?
Картина досі стояла у неї перед очима: троє падлюк із нетрів, калюжа крові та залите слізьми, скривлене жахом лице Холлі Даунінг. Вони діставали її тижнями — чатували на неї біля школи, рвали її підручники, забирали кишенькові гроші, одного разу відрізали її довгу руду косичку тупими шкільними ножицями. Холлі почала затинатись, ходила оглядаючись і, схоже, дуже мало спала. Вони з Холлі ніколи не були подругами, однак в якийсь момент Рорі мовчки почала проводжати її додому — до Бланшар ці покидьки ніколи не наважилися б підійти. Якийсь час це допомагало, однак спокій не міг тривати вічно, і цього разу вони перетнули межу. Одного дня після обіду Холлі вийшла прогулятись із Вустером — старим життєлюбним кокер-спаніелем. На неї вже чекали.
Кілька нескінченних хвилин вони йшли за нею, горланячи та викрикуючи образи, поки, намагаючись втекти, Холлі не звернула у вузький прохід між будинками. Рорі вийшла з крамниці навпроти якраз у той момент, коли в руці одного з них блиснув сірий шматок бруківки. Перший камінь полетів у Холлі, лишивши синець на плечі, другий, важкий із гострим краєм, дістався Вустеру, що кинувся захищати хазяйку. Прямо в голову. Холлі закричала. Вустер ще кілька секунд тримався на ногах, але Рорі знала, що все скінчено. Другий хлопець дістав з-за спини битку.
В кіно, коли звинувачений зізнається у злочині, часто кажуть “я не знаю, як це сталось”, “я наче не володів самим собою”. Але Рорі чудово знала, що зараз станеться. Вона кинула на землю паперовий пакет із продуктами, по тротуару покотились спілі темно-фіолетові сливи. Навіть не озирнувшись, вона перейшла дорогу прямо перед автобусом, який довго гудів сигналом їй услід. Вона не крикнула, не спробувала їх зупинити, вона мовчки зайшла у провулок.
— Так, це справедливість.
Рорі підняла очі. Чоловік, який до цього випромінював спокійну іронічну упевненість, виглядав занепокоєним. Рорі знала цей погляд — так дивилась на неї мати щоразу, коли проявлялись її здібності.
— Я не кажу, що вчинила добре чи гуманно, але вас там не було. Вони би покалічили ту дівчину. Вони на це заслужили.
Запала тяжка тиша. Рорі не знала, яким чином, однак її майбутнє зараз залежало від цього чоловіка, і вирішувалось воно прямо зараз. “Можливо, мені варто було б хоч спробувати видатись меншою психопаткою”. Бланшар стикнулась із чарівниками всього раз у житті, але цього вистачило, аби зародити у ній незбувну неприязнь, і зараз вона також не чекала нічого хорошого.
— Чи часто ви використовуєте свої сили в ім’я справедливості, міс Бланшар?
Збрехати чи сказати правду? Чуття підказувало, що він все одно дізнається правду. Рорі не могла сказати, як, однак, зіштовхнувшись із могутньою силою, вона була здатна її впізнати.
— Якщо вважати поліпшення життя ближніх справедливим, то так. Але я рідко калічу людей, якщо ви про це.
— Це втішає.
Було неприємно відчувати себе підсудною під поглядом цих льдистих блакитних очей, однак це було краще, ніж сидіти, очікуючи вердикту, у застінках місцевих магічних судів, тож Рорі терпляче чекала.
—- Не зважаючи на благородні мотиви, ви порушили кілька магічних та людських законів, міс Бланшар, — почав маг із дивним ім’ям, якого Рорі не запам’ятала, — ви це усвідомлюєте?
— Цілком.
— І розумієте, якими будуть наслідки?
— Ні, але можу зробити припущення, — голос Рорі сів, вона відчувала себе маленькою і цілком беззахисною.
— Враховуючи… вашу історію, Конгрес із завзяттям візьметься за убезпечення суспільства від вашої присутності.
Рорі затамувала подих. Про що б не йшлося, магічне правосуддя не можна порівняти зі звичайним — це панство не обтяжене сентиментами на кшталт людяності та емпатії. На мить у голові майнула думка про втечу, однак Рорі відразу її відкинула — якщо на неї відкриють полювання, то знайдуть дуже швидко, вона лише занапастить близьких, до яких піде по допомогу.
— Однак цей варіант не єдиний.
У голові щось бумкнуло. Неясний металевий дзвін все ще гудів у вухах, однак шестерні в мозку вже закрутились. Рорі насупилась.
— Хто ви такий?
Їй не спало на думку спитати це раніше, адже всі чарівники в її голові уособлювали одна і те саме — небезпеку та пиху, але зараз Рорі придивилась уважніше. Британець, що дивно, зважаючи на обставини, не схожий на пса Конгресу, взагалі на будь-яку офіційну особу. “Він має до мене якийсь інтерес”, — раптом здогадалась вона.
— Моє ім’я, як я вже казав, Албус Дамблдор, і я директор Гоґвортської школи чарів та чаклунства.
Рорі ніколи не чула про таку. Вона була впевнена, що в Америці лише одна школа магії — та, до якої її не прийняли. Однак зараз це не мало значення. Яке відношення мав директор школи до потенційно небезпечної неконтрольованої відьми, від якої треба було “убезпечити” суспільство?
— Ваша школа — це типу колонія для малолітніх злочинців?
— Мерліне, звісно, ні! Хоча я знаю кілька людей, яким ваше визначення видалось би цілком точним, — до чарівника, схоже, повернувся гарний настрій.
— Тоді при чому тут я?
Старий уважно поглянув Рорі у вічі:
— Я пропоную вам стати студенткою в моїй школі та уникнути всіх плачевних наслідків цієї неприємної історії.
Рорі мовчала.
— Навіщо?
— Я щойно пояснив…
— Не навіщо ви мені — навіщо я вам? В контексті обставин я більш ніж сумнівне надбання. Будь-який інший директор тримався б від мене так далеко, як тільки можливо.
Директор відкинувся в ротанговому кріслі.
— Ви ставите чудові питання, міс Бланшар. Я дуже ціную це в моїх учнях.
— І…
— І відповідь на своє питання ви зараз не отримаєте.
Тієї ночі Рорі так і не вдалося заснути.