— Боже милостивий!
Дорогою з Великої зали Рорі повернула за ріг та раптом їй наче відро води на голову вилили.
— Не поминайте імені Господнього марно, — повчально сказав лорд Драбен, — а ходити крізь людей неввічливо, міс Ауреліє.
— Проходити крізь людей зазвичай не надто й можливо. Але добре, що я вас зустріла, я вас усюди шукаю, мілорде.
— Невже? — привид пожвавішав. — Цікаво дізнатися, навіщо.
— Мені потрібна ваша допомога.
— Схоже, ви позбулися вашої зневіри.
— Зневіра — один із семи смертних гріхів, тож не належить людині в неї впадати, — копіюючи менторську манеру привида, сказала Рорі.
— Отож, чим можу служити?
— Я маю поговорити з кимось, хто жив у Гоґвортсі в середині п’ятнадцятого століття. Ви напевно знаєте усіх мешканців замку.
— Та либонь усіх, — замислено мовив аристократ.
Рорі відчула незрозуміле напруження у голосі привида. Наче її прохання його занепокоїло. “Він точно щось знає”, — подумала Бланшар.
— Гадаю, я знаю, хто може вам допомогти, — зважився лорд Драбен.
Удвох вони попрямували до норовливих сходів.
— Сер Кадоґан — лицар, тож будьте ласкаві висловити повагу, — наставляв дівчину привид. — Якщо згадаєте, що вам відомо про його численні подвиги, наприклад, про бій із виверною, зможете здобути його прихильність.
— І крізь нього не ходити.
— На щастя, це у вас і не вийде — живі люди не наділені здатністю ходити крізь портрети.
— Ваш сер що, портрет?
— Саме так. І його ім’я — сер Кадоґан, постарайтесь не переплутати.
“А щоб їм повилазило”. Портрети викликали у Рорі ірраціональний острах із першого її дня в замку. Поступово вона майже звикла до “тієї інфернальної мазні”, але однаково намагалась триматись від живих картин подалі. Тим часом вона піднялись на восьмий поверх, тож тікати було пізно. Тремтячи колінами, Рорі підійшла до великого полотна в золоченій рамі. На картині лицар в блискучих обладунках точив меч спеціальним каменем, а неподалік товстенький поні мирно щипав травичку. “Може, не так буде й погано”, — встигла подумати Рорі, аж раптом лицар схопився на ноги і помчав до них, з бойовим кличем розмахуючи важким мечем. Він зупинився біля краю рами лише за мить до того, як Рорі пустила в хід свої нетривіальні здібності.
— Мерзенні плебеї! Як ви посміли порушити мій спокій? Якби ви мали бодай трохи лицарської честі, я б викликав вас на чесний поєдинок!
— Ну вже мене навряд ви зможете звинуватити у браку честі, високошановний сере Кадоґане, — добродушно відказав лорд Драбен.
“Схоже, у цього шоломопикого ці напади постійні”, — подумала Рорі.
— О, прошу вибачити, мілорде, не впізнав вас відразу, — відразу ж зтишився лицар. — Ласкаво прошу.
— Красно дякую. Дозвольте представити мою нову знайому, міс Аурелію Бланшар. Вона нова студентка та моя протеже.
— А, юна леді? — сер Кадоґан поглянув на Рорі, і дівчина подумки здригнулась. — Чого мовчите, панянко? А, дівчата у всі віки однакові.
Бланшар, чия реакція на стрес була “бий або бий”, вигнула брову.
— Міс Бланшар має до вас кілька питань, сере Кадоґане, — втрутився привид, промовисто зиркнувши на Рорі.
Думка про Гоґвортську змову, яку їй конче необхідно було розкрити, повернула Рорі в реальність.
— Так і є. Коли лорд Драбен розповів мені про вас та ваші подвиги, я відразу зрозуміла, що лише ви зможете мені допомогти.
Портрет, вочевидь, не відрізнявся тонким розумом.
— Завжди радий допомогти, якщо питає достойна людина.
Рорі сильно сумнівалась, що підпадає під визначення “достойної людини”, але не те щоб її цікавила думка пофарбованого шматка тканини.
— Скажіть, ви пам’ятаєте, коли було віднайдено капелюх Ґодрика Ґрифіндора?
Лорд Драбен обернувся до Рорі. Вираз його примарного обличчя було важко прочитати.
— О, звісно ж! — у сера Кадоґана її питання нарікань не викликало. — Це була така знаменна подія! Усі раділи та святкували, добра звістка рознеслась по всій країні.
— Чому це було так важливо? Тобто це, звісно, велика удача, але ж то просто річ, що належала одному з засновників школи.
— Велика удача?! Панянко, ви уявлення не маєте, про що говорите! Легендарний артефакт, що вважався навіки загубленим, з’являється наче нізвідки, щоб покласти край усім суперечкам.
— Тобто без капелюха сортування по гуртожитках було непростою справою?
— Непростою справою? — у сера Кадогана була неприємна звичка перепитувати щойно почуте. — Це був жах! Завжди були невдоволені, батьки конче хотіли, щоб діти вчились на факультеті династії, викладачі сперечались до хрипу, бідні маґорідці не знали, до кого податися — темні часи для школи, панянко як-вас-там, дуже темні.
— Бланшар, — автоматично відказала Рорі. — Тобто після віднайдення капелюха невдоволені зникли?
— Та куди ж зникли, але хто ж буде сперечатись з волею самих засновників?
— Дуже зручно, — пробурмотіла дівчина. — І ще одне питання: хто знайшов капелюха та за яких обставин?
— Це до кінця нікому невідомо. Артеміус Нот, родич тодішнього директора, відправився у мандрівку шляхами Ґодрика Ґрифіндора і повернувся із капелюхом.
— Чому всі були певні, що капелюх справжній?
— Ви, либонь, жартуєте?! Хто ще здатен був створити настільки могутній артефакт? Місцезнаходження капелюха визначили за таємними підказками у щоденнику Ґрифіндора.
— Цікаво, дуже цікаво. Дякую вам, сере Кадоґане, ви дуже мені допомогли.
Розкланявшись із портретом, Рорі у супроводі лорда Драбена повернулася до нижніх поверхів. Привид підозріло мовчав, поглядаючи на Бланшар.
— Можу я поцікавитись, чому вас так цікавить історія Сортувального капелюха, міс Ауреліє?
— Винятково науковий інтерес, мілорде.
***
О другій пообіді Рорі вперше покинула територію Гоґвортсу. Вона не була певна, що їй це дозволено, але ризикувати, питаючи дозволу, не стала. Через кілька днів після того, як Рорі відправила записку вдячності Біллові Візлі, вона неочікувано отримала відповідь. Новий знайомець писав, що незабаром збирається до Гоґсміду у справах, тож вони могли би зустрітись. Тож зараз Рорі, озброєна вказівками Геґріда, чалапала до села найкоротшою дорогою.
Провінційне селище на дюжину вулиць, що жило вочевидь лише за рахунок Гоґвортських студентів, зустріло її приємною тишею. Порослі мохом кам’яниці з крутими трикутними дахами, вузенькі бруковані вулички, димарі та крамниці з колоритними півкруглими вітринами — від усього віяло чимось середньовічним. Бланшар простувала центральною вулицею, озираючись в пошуках “Трьох мітел” — за словами Білла, “паба з найкращим маслопивом в усій Британії”, що б це не означало.
Паб виявився непримітною будівлею між кондитерською “Медові руці” та крамничкою пер Скріваншафта. Всередині було дуже затишно — обшиті деревом стіни, насичений аромат їжі та напоїв, м’яке розсіяне світло каміна та свічок — було ясно, чому посеред робочого дня у пабі стільки людей.
— Добридень! — красива білява відьма в запраній вовняній сукні підійшла та сонячно посміхнулась до Рорі. — Ви у нас вперше?
— Так, у мене тут зустріч.
— На вас хтось чекає чи…
— Рорі!
“Дякувати богу”. Білл Візлі зайшов до паба відразу за нею і стояв на порозі із вдоволеною мармизою.
— Привіт, Білле, рада тебе бачити, — щиро посміхнулась Рорі.
— Це ж треба, Білл Візлі, — усмішка білявої відьми стала ще ширшою, — не чекала побачити тебе тут до вересня.
— Я теж радий вас бачити, мадам Розмерто. Маю справи тут.
— Я так і подумала, — мадам Розмерта лукаво глипнула на Рорі, — влаштовуйтесь, принесу вам маслопива.
“Меню? Свобода вибору? Побажання клієнта? Нічого?” Рорі буркотіла швидше за звичкою — їй самій було цікаво спробувати це їхнє маслопиво. Вони з Білом влаштувались з столиком в глибині залу біля палаючого каміна.
— Як тобі наша мавпоферма? — спитав Білл з кривою посмішкою.
— Ну, примати поки на гастролях, тож досить тихо. А так — колоритно, звісно. Не знаю, що крутіше — привиди чи цей ваш зіллєвар.
— О, Снейп. Так, той ще екземпляр. Дай вгадаю — валив тебе питаннями, на які він один в усій школі знає відповіді?
— Швидше недвозначно дав зрозуміти, що мені тут не раді. Йому взагалі можна сподобатись?
— За свої шість років я не пам’ятаю нікого, кому б це вдалось. Мені здається, йому в принципі не подобається викладати. Хоча за свій гуртожиток він горло порве.
— За свій гуртожиток?
— Так, він вихователь Слизерина. Ти не знала? Макґонеґел — вихователька Ґрифіндора, Спраут — Гафелпафа, а Флитвік — Рейвенкло.
— А ти з якого гуртожитку?
— Ґрифіндор, — гордо промовив Білл, — як і всі мої предки до п’ятнадцятого коліна, мабуть.
“Отже, дітей з однієї родини так і відправляють у ті самі гуртожитки поколіннями. Чи в нього в роду всі як один були відважні?”
До столика підійшла мадам Розмерта із тацею, на якій балансували величезні прозорі кухлі з густою ірисковою рідиною. Маслопиво виявилось на смак пряним і вершковим. Схильність місцевих до чудернацьких напоїв на кшталт гарбузового соку чи оцього от маслопива не переставали дивувати Рорі, та був у цьому якийсь колорит та своєрідний затишок, тож вона вирішила дати їм шанс.
— До речі, ще раз дякую, що допоміг із покупками, ти не мусив.
— Та без питань, — хлопець посміхнувся.
— Хто попросив тебе за мною наглянути?
Біл виглядав трохи спантеличеним. Рорі посміхнулась — не думав же він, що вона така наївна?
— Мама. І тато. І Дамблдор.
Рорі насупилась. Мотиви директора були їй все ще абсолютно незрозумілі, і це її дратувало, наче невидима скапкау пальці. “Навіщо я йому тут? Навіщо рятувати мене з лап Конгресу та тягти аж за океан?”
— Я ставила на Артура.
— Він був першим. Схоже, він від тебе у захваті. Просив за тобою приглянути.
— Не треба за мною приглядати, я сама дам собі раду.
— Мені здалось, що цього він і боїться, — гмикнув Білл. — У мене п’ятеро молодших братів і сестра, при цьому троє з них — чисті потерчата, тож навряд чи тобі вдастся мене здивувати.
— Виклик прийнято.
Теревенити з Білом Візлі за гігантським келихом маслопива виявилось легко і приємно — хлопець надзвичайно легко здобував прихильність оточуючих. Він мав теплу посмішку, дещо похмуре почуття гумору та шикарний британський акцент. І Рорі якось непомітно розповіла йому про свої Гоґвортські пригоди — про ельфів-домовиків ти привидів, про гіпогрифів та свій повний провал на трансфігурації. Біл кивав, сміявся, висловлював співчуття в потрібних місцях та, головне, щедро ділився корисною інформацією.
— Півз — полтергейст, він може нагидити, та концентрація у нього як у п’ятирічної дитини, його нескладно відволікти. Макґонеґел любить студентів, що добре готуються, тож якщо почитаєш щось додаткове з бібліотеки, додасть тобі кілька балів. Зі Спраут ніхто зроду не мав проблем. Пару років тому хтось зі старшокурсників примудрився виростити цілу плантацію галюциногенних грибів в учнівській теплиці, поки їх чудовий бізнес не накрився мокрим рядном.
Кілька годин та кілька кухлів маслопива потому їм обом уже здавалось, що вони давно та непогано знайомі. Рорі дізналась про численне руде сімейство, про стажування в “Ґрінґотсі”, що, вочевидь, було великим успіхом для старшокурсника, про Барліг та про довбнів-однокласників, а Білл… з’ясував не так багато. Він знав, що вона приїхала з Америки, ніколи не вчилась в магічній школі та росла у маґлівській родині. Та Бланшар яскраво та іронічно описувала Гоґвортс і його мешканців, гостро жартувала та мала яскраві сіро-сині очі. Білл довго думав, кого вона йому нагадує, доки не зрозумів, що нікого — Рорі Бланшар була не схожа на жодного з його знайомих.
Після “Трьох мітел” вони ще якийсь час безцільно бродили селом. Рорі з цікавістю слухала про школу, Гоґсмід, магічну Британію, а Білл охоче розповідав, відкриваючи для себе, як приємно дивитись в зацікавлені очі, особливо коли вони прикріплені до привабливого лиця та недурної голови. Вони розійшлися, коли почало вечоріти.
— Тобі час іти, якщо хочеш повернутись до школи до темряви.
— Чого це мені повертатися в школу до темряви?
— Тому що вночі цими дорогами ходять вовкулаки та полюють на пізніх перехожих, а в школі чатує Філч, якому тільки дай привід змусити когось шкребти туалети.
Рорі повернулась до Гоґвортсу в глибоких сутінках, прослизнувши крізь незачинені ельфами бокові двері. Похмура монументальність замку знову навалилась на неї. Незважаючи на кумедних домовиків, загадкових привидів, вражаючу бібліотеку та надзвичайних чарівних істот, їй все ще тут не подобалося. “Люди, люди скрізь лайно, до своїх я хоча б звикла”. Однак покинути школу більше не хотілось: придушена образа на матір, що відправила її за океан без видимого жалю, та пристрасть до нерозкритих таємниць була значно серйознішою причиною лишитись, ніж “достойна магічна освіта”.
Бланшар простувала коридором, намагаючись не заблукати дорогою та не створювати зайвого шуму — у цвинтарній тиші, яку порушувало тільки тихе і моторошне бурмотіння портретів, кожен крок звучав мовби в сто разів голосніше. Раптом за рогом почувся неясний шум — Рорі побачила на стіні тіні двох фігур, що рухались в її напрямку. Діючи цілком інтуїтивно, Рорі ковзнула за найближчий гобелен, за яким, як вона вже знала, ховалась неглибока ніша.
— Вона видалась мені досить кмітливою, — Рорі впізнала голос професорки Спраут.
— В тому-то й біда, Поммі, — відгукнулась друга фігура, якою виявилась професорка Маґонеґел. — Один бог знає, що твориться в цій голові. Мене дрижаки беруть від всього цього. Я відчуваю, з цією дівчиною щось не так.
— А що каже Албус?
— Майже нічого, — відповіла Макґонеґел і Рорі зрозуміла, що професорка чогось недоговорює, — але ж ти його знаєш — наш директор має пристрасть тягти до школи все незвичайне та небезпечне.
“Незвичайне та небезпечне — от що я таке. Я вам що, рідкісний екземпляр для зоопарку?”
— Певна, він знає, що робить, Мінерво.
— Хотіла б я мати твою віру, — втомлено сказала Макґонеґел. — Ти вже вирішила, де її поселити?
— Так, думаю, з п’ятим курсом, в спальні є якраз одне вільне ліжко, та й компанія підібралась приємна.
— Чекай, до Німфадори Тонкс? Це ж наче піднести порох до вогню.
— То й що? Що може бути кращим за старе добре порушення правил заради веселощів? Матиме менше енергії… на щось інше.
— Сподіваюсь, ти маєш рацію, — відповіла Макґонеґел, та надії в її голосі не було й крихти.
Решту розмови Рорі не розчула — професорки відійшли занадто далеко. Та в цьому й не було потреби — вона почула більш, ніж достатньо.