Рорі повернулась до замку під вечір. Якийсь час вона потинялась коридорами, повсякчас стикаючись із байдужими привидами та насилу уникаючи моторошних портретів, та зрештою діссталась-таки до своєї кімнати. Там на неї чекали затишний вогонь у каміні та свіжозастелене ліжко, біля якого грудилась купа незнайомих згортків та пакунків. “Це ще що таке?” На купі посилок у хрусткому коричневому папері для пакування лежав конверт із восковою печаткою. Ні адреси, ні марки, лише її власне ім’я.
“Дорога Рорі!
Тут майже все, що знадобиться тобі у нашій психлікарні. Судячи зі списку, рік у тебе видастся довгий. Якщо знадобиться допомога, завжди звертайся. Відправляю решту грошей із совою.
Білл Візлі
P.S. Додав дещо від себе, сподіваюсь, ти не проти.”
Рорі сиділа на підлозі, безглуздо посміхаючись кільком рядкам тексту. Вона зазвичай не справляла враження дами в біді, і люди нечасто прагнули прийти їй на допомогу, тож зараз вона відчувала незвичний спалах теплої вдячності. І скільки б вона не повторювала собі, що хлопець лише виконав прохання професорки Макґонеґел, все одно було приємно. Рорі заходилась розгортати посилки.
У половині з них виявились книжки: підручники із заклинань, зілль та настійок, захисту від темних мистецтв, трансфігурації (що б воно не означало), якісь посібники, довідники зі списками рослин та дорогоцінних каменів, карти зоряного неба. Було дивно бачити абсолютно нові примірники, оформлені у середньовічному стилі. Усі магічні книжки, які Рорі доводилось тримати в руках, були настільки древніми, що гортати їх було дещо небезпечно — не тільки тому, що якийсь аркуш міг запросто лишитись в руках чи просто розсипатись, а й через древні прокляття та вроки, якими чаклуни минулого нерідко доповнювали свої дорогоцінні фоліанти.
У другому згортку виявився набір юного зіллєвара — чаші, терези, кам’яна ступка, некепський набір інгредієнтів, в якому Рорі захоплено копирсалась мало не годину, мірні ложки та склянки, шкалики, реторта, казан, комплект скляних інструментів. Бланшар із сумом згадала тьмяну лавку мадам Лаверн, пропахлу духмяними травами і з таємною кімнатою позаду, в якій творилась справжня магія — Рорі виросла під булькання казана, у пахній куряві напівготових зіль. Крім того, серед посилок були рукавички із дивної лускуватої шкіри (“Тільки не кажіть мені, що то драконова”), телескоп, гусячі пера (“Та ви знущаєтесь”) та баночки з чорнилом.
Лишилось дві коробки. Одна, менша, пахла ваніллю, гвоздикою та шоколадом. “Цей хлопець що, прислав мені цукерки?” Так і було — різнокольорові солодощі з неймовірними назвами та смаками (“Віллі Вонка вмер би від захвату”). До кришки другої коробки - “Gambol & Japes Wizarding Joke Shop” було виведено на упаковці, — була прикріплена ще одна записка.
“В Гоґсміді є магазин магічних жартів “Зонко”, але там не те щоб багато вартісного, крім хіба гризучих фрісбі та хлопавок Доктора Філібастера, тож я додав кілька моїх улюблених зразків. Благаю, читай інструкції на упаковці!
Білл”
“Яких фрісбі? Ого, це феєрверки?” Наступні півгодини Рорі захоплено порпалась у барвистих коробочках з магазину приколів із загадковими речами, які вона не могла б і уявити. Рорі не була прихильницею розіграшів, та креативність місцевих підприємців вразила навіть її. Коли дівчина підвелась із холодної кам’яної підлоги, сонце давно пірнуло за горизонт.
У відблиску жовтого світла з каміна на столі щось блиснуло. Рорі побачила коричневий паперовий прямокутник.
“Дякую”
“Треба ж. Не такі вже ми й безнадійні. Цікаво, це той, що зі шваброю, чи той, що п’ятами накивав?”
***
Наступного ранку Рорі нашкрябала на папірці коротку записку, згорнула та лишила на столі під коробкою із шоколадною жабою. Вона діяла наздогад, але сподівалась, що мова солодощів універсальна для усіх континентів.
Цього разу Рорі на диво швидко знайшла шлях до Великої зали, а дорогою їй ніхто не зустрівся, крім пари байдужих привидів. За вікном хлюпотів перший осінній дощ, тож навідати Геґріда, як Рорі планувала зранку, не випадало, і тепер Бланшар безцільно вешталась замком, шукаючи пригод собі на голову. Одні з дверей на першому поверсі виявились привідчиненимию, і Рорі зазирнула всередину. За дверима виявилась бібліотека.
Височенні, від підлоги до стелі, стелажі з книгами утворювали десятки ніш вздовж широкого центрального проходу, вінтажні стрільчасті вікна, запахи дерева та паперу, та особлива бібліотечна тиша зачаровували. Рорі глибоко вдихнула. “Із тобою ми подружимось”. Кілька книжок линули у повітрі, одні вилітали з полиць, інші повертались на свої місця, в глибині зали вчувався рух. Бланшар послідувала за томиком у блякло-червоній обкладинці і раптом стикнулась із бібліотекаркою, що вигулькнула з-за гори книг.
— Ви мене налякали! — вигукнула вона, наче це зіткнення було підступно спланованою операцією. — Можна спитати, що вам тут знадобилось?
— Я не бачила вас за сніданком, — проявила Рорі недоречну спостережливість.
— Якщо вже вам так кортить знати, я прибула до замку лише годину тому. Але це не відповідь на моє питання, міс…
— Бланшар, а ви?
— Ірма Пінс.
— Як поживаєте, мадам Пінс?
— Чи можу я отримати відповідь на своє питання, міс Бланшар?
Рорі зміряла бібліотекарку поглядом. Мадам Пінс виявилась молодшою, ніж дівчині здалося на перший погляд, їй було не більше тридцяти, і якби не холодний вираз обличчя та кілька глибоких зморшок на високому чолі, її можна було б назвати неймовірно красивою. Чорна мантія, закрита, але елегантна, обтягувала струнку фігуру, пальці прикрашав десяток срібних каблучок — вона виглядала як справжня відьма, саме таких і палили на багаттях за красу та розум.
— Я просто гуляла замком. Але якщо я вже тут, я б хотіла би почитати щось про Гоґвортс.
— Щось про Гоґвортс? Це приблизно те саме, що “почитати щось про магію”.
Рорі скипіла.
— Я виросла на іншому континенті на відстані всього лиш океану. Перепрошую, що я небагато знаю про місцеві… архітектурні пам’ятки.
Пихатість місцевих чаклунів, що вгадувалась у кожному слові та погляді, починала діяти Рорі на нерви. Вона сама нерідко була про інших не найкращої думки, але, по-перше, саморефлексія не була найсильнішою стороною Рорі Бланшар, а по-друге, ці нічого про неї не знали і все одно дивились зверхньо. “Вони знають, що ти не одна з них і ніколи не станеш”, — вкручувалось у голову тупою викруткою. Не одна з них — це завжди було про Рорі, із самого народження це клеймо було наче випалене у неї на лобі. Зрештою вона обернула це на свою зброю, однак за тисячі миль від дому, самотня, із туманною загрозою викриття Рорі почувала себе вразливішою, ніж коли-небудь.
— Спробуйте взяти “Історію Гоґвортсу”, багато хто із неї починає, — сказала бібліотекарка і змахнула паличкою.
За кілька секунд у проході з’явився важенький фоліант у шкіряній коричневій обкладинці та спланував на стіл поряд.
— Дякую, — Рорі зібралась іти, але зупинилась. — Мадам Пінс, скажіть, за яким принципом студентів розподіляють по гуртожитках?
— Міс Бланшар, уся потрібна інформація є у книзі, а у мене купа справ, тож якщо ви дозволите…
— Я могла б допомогти, — раптом запропонувала Рорі.
Перспектива швендяти порожнім замком без діла не видавалась заманливою. Мадам Пінс сумнівалась.
— Що ж, можливо, від цього і буде якась користь.
Певний час вони працювали мовчки, тишу порушували лише короткі вказівки бібліотекарки. Мадам Пінс сортувала книжки, склеювала порвані аркуші, видаляла магією сліди від чорнил та плями невідомого походження. Рорі подобалось спостерігати за людиною, що знає свою справу, і хоча якихось особливо цікавих завдань їй не доручали, було приємно бодай чимось зайнятись.
— Шкільні гуртожитки названі на честь засновників Гоґвортсу — Ровени Рейвенклов, Гельґи Гафелпаф, Ґодрика Ґрифіндора та Салазара Слизерина, — почала мадам Пінс без передмов, — кожен гуртожиток має свої символи — кольори, тварин та герби. Сортування базується на характері та схильностях студента, таким чином у кожному гуртожитку опиняються люди, що наділені рисами, які найбільше цінував кожний із засновників: добрі та віддані потрапляють на Гафелпаф, креативні учні із прагненням нових знань — на Рейвенклов, відважні любителі пригод — на Ґрифіндор, а амбітні та чистокровні — на Слизерин.
“Це абсурд, — відразу ж подумала Рорі. — Хіба не можна бути вірним, розумним, відважним та амбітним одночасно? До того ж, чому саме ці риси, а не якісь інші?”
— А скільки студентів у кожному гуртожитку?
— Приблизно по десять—дванадцять на кожному курсі.
— Отже, до школи щороку прибуває майже рівна кількість добрих, розумних, хоробрих та амбіційних? І чому тільки у вимогах тільки одного гуртожитку значиться кровний статус?
Пензель із рідким клеєм завмер над сторінкою. Прозора крапля повільно набиралась на кінчику, готова щомиті впасти. Мадам Пінс підняла очі на Рорі, наче тільки зараз помітила наявність клепки в голові нової студентки.
— Гадаю, так воно і є, міс Бланшар.
Крапля зірвалась з кінчика пензля, але так і не долетіла до жовтуватого паперу — мадам Пінс прибрала її, навіть не вимовивши закляття. Рорі вигнула брову.
— А як саме виглядає Сортування?
— Церемонія лишається незмінною вже сотні років. Першокурсники збираються у Великій залі та по черзі надягають Сортувальний капелюх. Він і приймає рішення.
— Який капелюх?
“Це жарт. Це має бути жарт”.
— Сортувальний. Це один з найдревніших шкільних артефактів. Віддавна капелюх належав Ґодрику Ґрифіндору, а пізніше був залишений у спадок школі, щоб вершити волю засновників у майбутньому. Сортувальний капелюх має волю та свідомість, а також здатність проникати у свідомість людини.
— Цікаво, — Рорі з усіх сил старалась, щоб “господи, ну і маячня” не надто сильно вгадувалось у інтонації, — хотілося б більше дізнатись про такий дивовижний артефакт.
— Спробую вам допомогти.
Вони закінчили працювати, коли вже поночіло. У бібліотеці самі собою запалали десятки свічок у скляних плафонах, а у здоровенних камінах затанцювало полум’я — під вечір у кам’яних стінах холодало навіть влітку. Закінчивши роботу, бібліотекарка навела лад на столі, по-хазяйськи оглянула зал та попростувала до виходу. Покидаючи бібліотеку слідом за мадам Пінс, Рорі помітила, що двері ніхто не зачинив — або вхід був зачарований, або за відсутності учнів у цьому не було необхідності. “Як зручно”.
Гуляти вечірнім Гоґвортсом було справжньою пригодою — привиди мерехтіли у темряві; між рамами, тихо бесідуючи, блукали персонажі портретів; сходи змінювали напрям із гулким звуком, вогні смолоскипів шурхітливо загорались та затухали, коли до них наближались. І жодної людини навколо. Протягом дня Рорі бачилась із директором та Макґонеґел, кілька годин провела із мадам Пінс, і однак замок здавався порожнім — потрібно було значно більше людей, щоб заповнити таку гігантську споруду. А тим часом Рорі відчувала себе самотньо та незатишно. Поблукавши коридорами, залами та галереями не менше години, вона раптом вийшла на вулицю, просто штовхнувши одні з дверей. Просторий внутрішній двір, один з кількох у замку, обмежувала по периметру крита галерея, в центрі сюркотів фонтан, прикрашений кам’яними фігурами тварин — лев, орел, змія та борсук, Рорі згадала, що бачила цих самих звірів на гербі школи. “Либонь, це і є символи-покровителі гуртожитків”. Було тихо і майже темно, внутрішній двір освітлювало лише холодне світло місяця. “Вуличне освітлення вам би тут не завадило, — подумала Рорі, озираючись навколо, — втикнули би кілька ліхтарів, чи що”. Втім, з глибини галереї лилось слабке сріблясте сяйво. “Привид”, - відразу впізнала Рорі.
Привидом виявився красивий молодик в ошатній мантії якогось вінтажного фасону. Він млосно поглядав на розкішний гірський краєвид у місячному світлі крізь один з галерейних порталів. Якийсь час він не зважав на Рорі, тож вона просто витріщалась на нього, гадаючи, якою мірою місцеві привиди лишаються при собі після смерті.
— О, юна леді! — молодик смикнувся та замерехтів, зрештою її помітивши. — Хіба належить молодій пані гуляти самотою вночі та лякати джентльменів? Втім, у цій школі і не таке побачиш, — філософськи додав він.
— Перепрошую, я і не думала вас лякати.
— Американка? Хіба у вас не побудували своєї магічної школи?
Рорі закотила очі.
— Побудували. Тільки мене туди не взяли.
— Це ж чому?
— Визнали небезпечною злочинницею та вигнали з магічної спільноти.
— О, юна лиходійка у вигнанні? Захопливо, — посміхнувся привид. — Дозвольте відрекомендуватись — лорд Драбен, Привид кавалера.
— Рада познайомитись, мілорде, — Рорі зобразила реверанс, — Аурелія Бланшар, до ваших послуг.
— Красно дякую. Хоча “до ваших послуг” пристало говорити джентльмену, а ваш реверанс тягне щонайбільше на кніксен покоївки. Та нехай, це уже не так печально — від вашого покоління не доводиться чекати хороших манер.
— Зате у нас є права людини та електропостачання. Яке б непогано сюди провести.
— Елект… як це виснажливо, — лорд тяжко зітхнув, — щонове покоління вигадує нові винаходи та гадає, що тепер вони точно перевернуть світ.
— Та світ не надто змінився за той час, що ви тут? — усміхнулась Рорі. Його милість їй подобався.
— Аніскільки. Мода стала менш вишуканою, манери — плебейськими, а доброго смаку годі й шукати. Та світ не змінився — люди воюють, молодь галасує та закохується, а всі навколо, як і завжди, прагнуть влади та грошей.
— Відрадно знати, що бодай дещо об’єднує нас із легендами минулого.
Привид посміхнувся.
— Ви не безнадійні, Аурелія Бланшар. Здатність підтримати притомну бесіду нечасто трапляється серед вашого люду. Можете вітатись зі мною, коли перестрінете у замку, це надасть вам ваги серед привидів.
— Дякую, мілорде.
На тлі хмаристого нічного неба чорнильним розчерком пронеслось кілька пташиних силуетів — сови. Рорі не могла цього знати, однак саме вони, а точніше, листи, прив’язані до їхніх лапок, незабаром принесуть в її життя нові зміни.
— Ти ж не серйозно, Албусе? Ти не став би наражати на небезпеку наших учнів.
— Повір мені, Мінерво, залишити її там було б небезпечніше для нас усіх.