Наступного дня Рорі таки дійшла до класу заклинань. Професор Флітвік, який виглядав значно свіжішим та бадьорішим за Рорі, був, здавалося, щиро радий її бачити.
— Доброго ранку, міс Бланшар. Ви готові?
— Так, професоре. Хотіла спитати, чи це нічого, що ми вчора відмінили заняття.
— Не хвилюйтесь, — професор змахнув рукою, мовляв, які дрібниці, — на початку навчання тут може видатись дещо приголомшливим. Тож давайте почнемо з чогось простого сьогодні. Заклинання левітації.
Рорі з усіх сил розмахувала паличкою, старанно артикулювала “вінгардіум левіоса”, та бісове перо не рухалось з місця, глузливо помахуючи борідками від руху повітря. Цього разу невдача засмутила її значно сильніше — більшість заклинань, на відміну від трансфігурацій на кшталт перетворення сови в оперний бінокль, видавались досить корисними. Не левітація, звісно, — то був банальний телекінез.
Але навіть янгольському терпінню, яким Рорі не могла похвалитись, настає кінець. Роздратована до межі, Бланшар відкинула паличку та різким рухом руки жбурнула в стіну казан, що чомусь стояв на парті за кілька рядів від неї. Флітвік підстрибнув на місці від несподіванки, однак занепокоєним не виглядав, цілком ігноруючи глибокий слід від важкого чавунного казана у дерев’яній панелі, що ними були обиті стіни.
— Не переживайте, міс Бланшар, спалахи інтуїтивної магії тут не рідкість, — професор почав заспокоювати Рорі.
“І цей зі своїми інтуїтивними спалахами”.
— Це не інтуїтивна магія, професоре. Це заклинання левітації.
І Рорі підняла нещасний казан у повітря, невимушено помахуючи рукою в повітрі. Телекінез завжди був її сильною стороною, здібності проявились ще в дитинстві, і зараз вона могла без зусиль пересувати досить важкі предмети.
— Неймовірно! Безпаличкова магія в такому юному віці, ви тільки погляньте! — звертався професор до неіснуючих свідків.
— Навіщо вам ті палички взагалі?
Професор замислився, спостерігаючи за казаном, що підстрибував у повітрі, наче гумовий м’ячик.
— Як ви змушуєте предмети літати, міс Бланшар?
— Я їм наказую.
На професоровому обличчі з’явився той самий нечитабельний вираз, що і у Макґонеґел напередодні.
— Тобто?
— Тобто… я хочу, щоб казан летів, і він летить.
— Нехай, та як саме ви змушуєте його летіти?
Рорі не розуміла, до чого він веде.
— Я… передаю свій намір предмету, мабуть.
— Інакше кажучи, ви направляєте потік енергії на об’єкт із певною інтенцією.
— Приблизно так.
— Тоді навіщо, дозвольте запитати, ви розмахуєте руками?
Казан з гуркотом гепнувся на підлогу.
— Я… мені так простіше. Візуалізую рух.
— Саме так! — задоволено вигукнув професор. — І ваші долоні стають провідниками енергії.
— Припустимо.
— Ту саму функцію виконує чарівна паличка — вона фокусує силу чарівника, його енергію та майстерність. І, як магічний артефакт, посилює їх. А заклинання — лише словесне вираження інтенції.
— А чому вони всі латиною?
— Бо в часи розквіту магії як науки, тобто в Середньовіччі, латина була універсальною…
— Універсальною мовою науки та була зрозумілою кожній освіченій людині. У мене був курс латини у школі, професоре.
— Чудово! Тоді ви тим паче досягнете у моїй дисципліні значних успіхів.
— Але все ж чому не обходитись, бодай частково, без паличок та заклинань, якщо вже це, як очевидно, можливо?
— Можливо для вас, міс Бланшар, але запевняю, не для всіх. Частина з нас здатні хіба відмовитись від промовляння заклинань вголос, але чарувати без палички — більшість із нас про таке і не думає.
“Тобто забери у них паличку і вони стануть безпорадними, наче купка кошенят? Треба запам’ятати”.
— Чому тоді я можу чарувати без палички та заклинань, а з ними виявляюсь ні на що не здатна?
Ось, вона це сказала. Приїхавши до Гоґвортсу та ознайомившись із місцевим видом магії, Рор вирішила, що обов’язково його освоїть, бо “відьма, що не прагне нових знань, то не відьма”. Однак дівчина швидко з’ясувала, що всі ці помахи паличкою та балаканина латиною в її випадку абсолютно ні до чого не призводять.
— Уявіть, що ви усе життя ліпили скульптури із глини. І виходило у вас непогано. Аж тут вам знадобилося навчитись різьбити з дерева. Чи буде вам легко? Ні. Чи означає це, що ви ні на що не здатні? Також ні. Тож давайте спробуємо знову.
Слова професора звучали майже заспокійливо. Рорі підняла паличку і спробувала направити потік енергії крізь неї. Зручно було десь так само, як запихати зубну пасту назад в тюбик. Та спроба за спробою, і в неї майже почало виходити. Перо спершу затремтіло, тоді засовалось на місці. Обнадієна прогресом Рорі спробувала знов.
— Вінгардіум левіоса!
Обгорілий шматок пишного професорського пера повільно спланував на стіл.
На заняття зі зіллєваріння після обіду Рорі з’явилась раніше за викладача — Лодлі допоміг їй знайти дорогу у підземеллях. Рорі вже знала, що професором зіль буде той молодий похмурий професор, професор Снейп, та навіть якби їй і не сказали, озираючись навколо вона б без зусиль поєднала, наче у дитячій головоломці, викладача із кабінетом.
У класі з чотирма нішами по периметру, де стояли столи для учнів, панував той самий ідеальний порядок, що і в кабінеті професорки Макґонеґел — полиці вздовж стін були заставлені слоїками, пляшечками, коробками та піалами усіх можливих форм та розмірів, приладдя, схожі чи то на інструменти аптекаря з позаминулого століття, чи то на знаряддя тортур, вишикувалися на полицях, начищені до блиску. Де-не-де траплялись великі та малі банки з усілякими жабами та частинами тіл різних тварин у прозорому розчині. “Для антуражу”, — відразу ж зрозуміла Рорі. Бо анатомію тут не вивчали, а від просякнутих формальдегідом тканин у зіллєварінні користі небагато. Дівчина гмикнула, оцінюючи почуття гумору пана професора.
Чекаючи на зіллєвара, Рорі ходила туди-сюди кабінетом, цікаво розглядаючи шафи, етажерки та полиці. Місцевій колекції складників можна було позаздрити — із половиною інгредієнтів Бланшар ніколи не стикалася.
Зілля були її спеціалізацією. Рорі почала вивчати зіллєваріння, щойно навчилася читати. Спершу вона готувала здебільшого лікувальні настійки та мазі для місцевих цілителів за древніми рецептами, що передавались із покоління в покоління серед її наставників. Із часом зілля стали складнішими, а цілі амбіційнішими, і до свого шістнадцятиріччя Рорі з її компактним набором зіллєвара, специфічними навичками та гнучкою мораллю могла стати вельми небезпечним ворогом.
Бланшар зимно повела плечима, шкодуючи, що нічого не вдягла поверх літньої футболки — з моменту приїзду до школи вона вперто ігнорувала місцеву моду і носила лише маґлівський одяг. У підземеллях було холодно, прадавня вогкість липла до волосся.
Він залетів у клас, наче смерч, поли мантії розвивались позаду.
- Я не маю жодного бажання навчати азам некомпетентну відьму без базової освіти. Я маю досить роботи і без цього.
“Інші хоч намагались зробити вигляд, що їм не начхати”. На диво Рорі трохи розслабилась. Неможливо розчарувати когось, хто в сраці мав що твої досягнення, що провали.
— Однак вам доведеться.
Повільно, наче лиходій у старому кіно, молодий професор обернувся до Рорі. Судячи з погляду, подібний тон в цьому класі звучав нечасто. “Для того, щоб мене налякати, треба щось серйозніше, ніж ці убивчі погляди та ваш погрозливий оксамитовий голос, професоре”.
— Запевняю, професоре, що мені теж вся ця ситуація не до вподоби. Однак, схоже, що в нас обох немає вибору. Тож пропоную угоду: ви допомагаєте мені наздогнати вашу програму, а я не плутаюсь у вас під ногами.
— Сподіваюсь, ви не думаєте, що можете ставити мені умови.
— Я сказала “угода”. Взаємовигідна.
— Не бачу, як це може бути вигідно мені.
“Вас пригнали до школи, забравши три тижні законної відпустки заради мене. Тож не викаблучуйтеся, професоре. Ми в одному човні”. Снейп жбурнув на стіл перед нею відкритий підручник.
— Здивуйте мене.
“Кригозілля” — прочитала дівчина. “Бородавковий порошок, кров саламандри та вибухові гриби. Я в десять років готувала складніші зілля, — подумки пирхнула дівчина. — А від грибів буває висипка. Що він там сказав — здивуйте мене?” Молодий професор там часом копирсався у якихось паперах на робочому столі, суплячи брови.
Рорі підійшла до найближчого стелажа зі складниками та почала копирсатись на полках. “Слава богам, він усе підписує”. За якийсь час вона відшукала потрібне та повернулась до столу. Бланшар відчувала, що Снейп стежить за нею, та намагалась не відволікатись, відважуючи корінь родовика, місячну росу та шипи крижаної саламандри — “ефект як від крові, тільки на смак не таке гидке”. Місячна роса з м’ятним порошком збились у зеленкувату піну, тож зілля краще триматиметься на шкірі — простий трюк, який вона вивчила, коли вперше перевернула на себе казан із киплячим зіллям — того разу то був горобиновий настій. Розуміючи, що Снейп знайде будь-який привід до неї причепитись, Рорі спершу повернула всі складники на місце, прибрала на столі та мало що не подала зілля на сервірувальній тарілці.
— Це і близько не схоже на вогнезахисне зілля.
— Тому що це мазь проти опіків. Через місячну росу вона загоює опіки швидше, а шипи саламандри роблять шкіру більш стійкою до вогню. Я читала про чаклуна, який щодня втирав мазь протягом років, а коли місцеві активісти вирішили спалити його будинок із ним на додачу, вийшов з попелища неушкодженим. Шановані пани давали драпа дай боже.
— Захопливо. Тільки кригозілля попереджає опіки, а не загоює їй. І ви прочитали б це у першому рядку опису, якби трохи менше прагнули побравувати.
“Чорти б його взяли, а він правий”. Задоволення собою через відмінно приготоване зілля — це була найкраща протиопікова мазь, яку вона готувала за все життя, — випарувалось, наче дим. “Дурепа, Ауреліє Бланшар, ти просто дурепа”.
— Я краще, мабуть, піду.
Рорі взяла сумку та попленталась до виходу. Вислуховувати професорські вправляння у гострослів’ї зовсім не хотілось.
— Не пригадую, щоб дозволяв вам іти.
Бланшар обернулась.
— Кригозілля. Маєте півгодини.
***
Громада древнього замку височіла на пагорбі над озером, огорнена прохолодною літньою темрявою. Рорі Бланшар у своїй кімнатці за ґратованим вікном сиділа біля каміна, гортаючи “Поглиблений курс замовлянь” — слова бібліотекарки та стаття із прихованими рядками не йшли їй з голови. “Я розберусь, що не так із цим Сортуванням, розберусь будь-що”. Енгорджіо, Інсендіо, Діффіндо, Експеліармус, Ревеліо… Ось воно! Закляття для виявлення прихованого. Має допомогти.
Стрілка годинника перевалила за другу. Гоґвортс спав. Ніким не помічена, Рорі прослизнула до бібліотеки, завбачливо скориставшись одним із вузьких таємних коридорів, які встиг показати їй Лодлі. Дівчина рішуче зайшла до окремої секції, зачиненої на великий скрегітливий замок, де, як вона пам’ятала, зберігалась книга про магічні артефакти. Рорі озирнулась. Тут, як і у решті бібліотечних залів, панували тиша і порядок. Ряди однакових стелажів із книжками тягнулись вглиб. “І як мені тепер її знайти?” Однак потрібний фоліант знайшовся неправдоподібно швидко — бібліотекарка просто залишила його на найближчому читальному столику, яскраво освітленому місячним сяйвом. “Навіщо вона мені допомагає? Якщо про це дізнаються, в неї сто відсотків будуть проблеми”.
Та часу на роздуми у неї не було. Відшукавши потрібну сторінку, Рорі направила на неї паличку.
- Ревеліо! — тихо проказала дівчина, повторюючи рух із підручника.
Нічого. Ще раз. І ще. Нічого. І знову. Рорі повторювала заклинання, намагаючись зосередитись, однак нічого не виходило. “Ну нехай, — подумала Бланшар, — якщо я не гідна вашої магії, спробуємо інакше”. Рорі поклала долоню на сторінку, заплющила очі та глибоко вдихнула. Звичний бій барабанів зазвучав у вухах. Спершу повільний, він наростав та пришвидшувався, утворюючи прадавній ритм з самого потойбіччя. Перед внутрішнім поглядом пливли складні білі символи, що мов ключі відкривали двері до іншого виміру.
— Розкрий дорогу до своїх таємниць, — прошепотіла Рорі.
Вона опустила очі. Прихований текст проступав на сторінці, все ще невидимий та цілком ясний одночасно.
“Сортувальний капелюх вважався втраченим протягом чотирьохсот років. Його існування кілька разів ставилося під сумнів. Тож віднайдення Капелюха в середині п’ятнадцятого століття стало однією з найважливіших подій за кількасот років — нарешті в руках магічної спільноти з’явився матеріальний доказ волевиявлення засновників школи. Всі подальші суперечки про сортування по гоґвортських домах припинилися”.
“Навіщо приховувати те, що капелюх багато років був загубленим?” Відповідь здавалась очевидною, але чомусь вислизала. “Але одне ми знаємо напевно — у Гоґвортській школі чарів і чаклунства змова”.