Рорі, знуджена за години безсоння, підскочила до дверей швидше, ніж гуркіт почувся знову. За останні дні вона бачила стільки дивного та чудернацького, що, здавалось, вже нічого не зможе її здивувати. Втім те, що вона побачила за дверима, таки переконало її у зворотньому. Широкоротий чоловічок у ковпаку зі дзвоником на кінці та строкатому костюмі з вереском ширяв у повітрі, цілячи скляними шкаликами, в яких плескались кольорові суміші, у істот ще чудніших за нього самого. Двоє низеньких лисих створінь із гігантськими вухами, замотаних у шматки білої тканини на зразок римських тог, прудко чиберяли геть, намагаючись втекти. Один із них, вищий та дужіший, намагався відмахуватись від нападника шваброю, прикриваючи безславний відступ.
— Гей! — скрикнула Рорі, відволікаючи летючого шкідника.
На якусь мить всі учасники сцени обернулись до неї. Цього дівчині вистачило аби зорієнтуватися. “Не привид, отже магія на нього діє. Сподіваюсь”.
— А хто це в нас тут? — провищав чоловічок. — Маґелка-дурбелка?
“Ну що ж, він мене помітив”.
Поки ротатий переключився на Рорі, вухасті істоти завмерли на місці замість тікати. “Боже, малі недоумки”.
— Маґелка-дурбелка у замку! Тривога! Тривога! На абордаж! — заверещала потвора під стелею, замахуючись черговим шкаликом.
— Ану стули пельку! — роздратовано кинула Рорі — вона терпіти не могла, коли на неї кричали.
Рот чоловічка відразу ж закрився, мов зашитий.
— Отак краще.
Потвора мукала, завивала та вищала, намагаючись розліпити щелепи руками, ширяючи коридором. Переконавшись, що все марно, він втупився поглядом у Рорі — і погляд цей не віщував нічого хорошого. “Чудово. Перший у цьому замку, хто мене ненавидить. Відкривайте рахунок, пані та панове”.
— Заглохни та вгамуйся, бо так і будеш ходити з закритим ротом. Зрозумів?
Чоловічок зрозумів.
— А тепер згинь.
Ротатий здимів. Рорі обернулась до застиглих від жаху істот у простирадлах.
— А ви що таке?
Вухасті смикнулись, наче раптом відмерзли, і тут-таки розчинились у повітрі з тихим ляскотом.
— Хоч би подякували! — крикнула Рорі в порожнечу, однак відповіді, звісно ж, не послідувало.
Вертатись до ліжка сенсу не було, тож Рорі перевдяглась та вийшла з кімнати, наміряючись прогулятись. Вона обійшла кольорове болітце, наслідок недавньої баталії, та попростувала коридором, як їй здалось, у напрямку сходів. Ехо від її кроків дзвінко розносилось порожньою галереєю. В ранішньому світлі замок, моторошно порожній та загрозливо монументальний, все ж здавався не таким страхітливим. Натомість Рорі зачула нові перспективи. “У такому давньому замку, та ще й чарівницькому, має бути безліч загадок і таємниць. Одні мешканці чого варті — портрети, привиди,вухасті оці — як у них вистачає місця для студентів?” Ніби на підтвердження її слів повз пролинула срібляста примара жінки в орнаментованому венеційському доміно.
— Вітаю! — чемно привіталася Рорі, знаючи, які чутливі бувають привиди до манер та скільки клопоту можуть завдати тим, хто їм не до вподоби.
Дама зміряла її байдужим поглядом та пірнула в найближчу стіну. “Чарівно”. Рорі звернула за ріг і наштовхнулась на свою учорашню знайому.
— Міс Бланшар! Ви мене налякали.
— І вам доброго ранку, професорко.
Місцева традиція називати викладачів “професорами” здавалась Рорі чарівно старомодною, тож вона швидко призвичаїлась.
— Ви обіцяли мені екскурсію замком, якщо не помиляюсь.
Глобально Рорі в труні видала і замок, і всю школу, і усіх цих професорів на додачу. Однак Бланшар була не з тієї породи людей, що, стикаючись з проблемою, намагаються відсидітись в кутку в надії, що все якось само собою вирішиться — опинившись перед супротивником, буквальним чи метафоричним, Рорі воліла відразу кинутись у бій. Тож і зараз вона прагнула отримати якомога більше інформації, а відповідно — і контролю.
— Звісно, міс Бланшар, ходімо.
І Рорі, як і напередодні ввечері, попростувала слідом за професоркою Гоґвортським коридором, цього разу залитим літнім ранковим світлом. Подолавши кілька галерей, переходів та, здається, три дюжини прольотів гуркітливих зачарованих сходів, вони спустились на перший поверх — стелі тут були найвищими в усьому замку, підлогу застилали кольорові килими, а стіни були щільно завішані гобеленами та жахливими живими портретами. Рорі повела плечима, але змусила себе опануватись.
— Почнемо з Великої зали, — почала Макґонеґел голосом професійного гіда, вказуючи на гігантські двері, що могли б служити в’їздною брамою у меншому замку, — вона служить трапезною для студентів та викладачів, тут проходять усі найважливіші події в житті школи — бенкети, свята, іспити п’ятого та сьомого курсів, важливі зібрання та, звісно ж, Сортувальна церемонія.
— Сортувальна церемонія?
— Усі учні Гоґвортсу розподілені на чотири факультети, названі на честь засновників школи — Ґрифіндор, Рейвенклов, Гафелпаф та Слизерин. Студенти одного факультету живуть та навчаються разом, а також заробляють та втрачають бали, які…
— Чекайте, ви сказали “усі учні”.
— Що ж, нові студенти відразу на шостому курсі з’являються нечасто, але, зважаючи, що ви не студент за обміном з іншої магічної школи, то ви, звичайно, також пройдете Сортування.
“Ага, аякже”, — похмуро подумала дівчина.
Велика зала — справді величезна, розміром мало не зі стадіон — линула вдалечінь безкінечними дерев’яними столами та лавами, у трьох монументальних камінах танцювали приглушені багаття, крізь стрільчасті вікна золотавими пасмами падало вранішнє світло. Але найбільше вражала стеля — замість високого аркового зводу над головою Рорі розкинулась прозора блакитна глибина літнього неба в кудлатих баранчиках хмар. Ілюзія виглядала настільки реальною, що на мить Рорі здалось, що даху в зали немає зовсім.
— Неймовірно, — видихнула вона.
Макґонеґел стримано усміхнулась — стародавні чари не набридали і їй, та було завжди приємно спостерігати захват того, хто бачив їх уперше.
— А ось ви де!
Крізь двері біля вчительського столу до зали увійшов директор. Замість дендівського костюма він одяг блідо-бузкову мантію, вишиту срібними нитками, та гостроверхий капелюх (“Боже милосердний, це що, справді гостроверхий капелюх?”), його сива борода здавалась довшою, а на гачкуватому носі сиділи окуляри у формі мармеладних скибочок.
— Я уже злякався, що доведеться шукати вас по всьому замку. Як ся маєте, міс Бланшар? Які перші враження?
І наче не було у них тієї розмови із туманними погрозами та загадками, наче Рорі Бланшар була звичайнісінькою студенткою без темного минулого та потенційно небезпечних здібностей.
— Незрівнянні.
— От і добре, — Дамблдор мовби і не помітив двозначності її відповіді. — Що думаєте про сніданок? Я голодний наче вовк.
Рорі роззирнулась в пошуках яких-небудь харчів — здається, Макґонеґел сказала, що саме ця зала слугує місцевою їдальнею.
— Доки до замку не з’їхались викладачі та студенти, ми намагаємось не втомлювати наших помічників повним сервіруванням, — пояснив директор, — та і снідати такою маленькою компанією у порожній залі якось незатишно, вам не здається? Тож прошу за мною.
І ще один нескінченний перехід замком. Цього разу Рорі помітила у вікні щось схоже на стадіон із трибунами та вежами на рівній зеленій галявині.
— Наш квідичний стадіон, — директор прослідкував за її поглядом.
— Це той, що на мітлах?
— Саме так. Цікавитесь спортом?
— Ну, шкільні хулігани ніколи мене не наздоганяли.
Однак це була не зовсім правда — жодного разу у жодній школі нікому при здоровому ґлузді не спало б на думку булити Рорі Бланшар. “На їхнє щастя”.
Вхід до директорського кабінету охороняв похмурий кам’яний ґорґуйль.
— Лакричні павуки, — промовив Дамблдор, і ґарґуйль ворухнувся.
— Як часто ви міняєте паролі? — запитала Рорі, байдуже дивлячись на магічний гвинтовий ескалатор.
Макґонеґел поглянула на неї обурено, директор — схвально, але ніхто не завдав собі клопоту відповісти.
Їх були, здавалось, сотні. Цілий легіон чарівників та чарівниць різного ступеню пристаркуватості у пишних мантіях, з книгами, чарівними паличками та старовинними артефактами дрімали в глибоких кріслах чи тихо перемовлялись між собою. Рорі заклякла з жаху. “Нащо? Господи боже, нахіба вам це інфернальне мальовидло?”
— Прошу, — Дамблдор вказав на круглий столик біля вікна, накритий до сніданку.
“Так, Бланшар, тримай себе в руках. Це просто картини. Просто найгидкіші та найстрахітливіші у світі картини”. Рорі влаштувалась у кріслі з високою різьбленою спинкою та озирнулась навколо, намагаючись відволіктись. Тут не було зачарованої стелі чи привидів, та директорський кабінет мав нічим не менш магічніш вигляд — триярусний, заставлений старовинними книжками та невідомими артефактами, зі склепінчастими арками та різьбленим столом темного дерева, з мобілями планет та зірок, із сюркітливими тонкими приборами та великим вогнисто-червоним птахом, він справляв незабутнє враження.
Ледве вони усі розсілись за столом, двері знову відчинились, і в кабінет увійшов хтось великий та незграбний. Розкуйовджені довгі коси, величезні черевики та смолянистий запах лісу.
— О, Геґріде, ти якраз вчасно.
— Файного раночку, — прогримів велет, влаштовуючись на останньому вільному кріслі.
— Міс Бланшар, дозвольте відрекомендувати, Рубеус Геґрід, ключних та хранитель земель Гоґвортсу. Геґріде, це міс Бланшар, наша нова студентка.
— Вітаємо в Гоґвортсі!
Його голос був низьким та гуркітливим, мов древній мотоциклетний двигун, а чорні очі випромінювали тепло, і Рорі вперше із прибуття в Британію щиро усміхнулась.
За сніданком обговорювали найзвичніші, либонь, речі — міжусобиці кентаврів у Забороненому лісі, нового постачальника гарбузів для кухні, невтішний стан шкільних мітел (“Якщо ми не вигадаємо чогось, Албусе, у Грифіндора не буде жодного шансу проти Слизерину. У половини професійні мітли! Я не збираюсь поповнювати Северусову колекцію вогневіскі, бачить бог, я і так непогано у неї вклалась”), епідемію чхання у вогняних крабів та майбутній Геловінський бал. Рорі мовчки слухала, намагаючись запам’ятати якомога більше, хоча часом їй видавалось, ніби інші говорять незнайомою мовою.
Закінчивши снідати, директор оголосив, що вони, на жаль, усі страшенно заклопотані, щоб приділити їй достатньо уваги, та до прибуття викладачів Рорі може вільно вивчати замок та його околиці самотужки.
— Якщо знадобиться, звертайтесь до портретів та шкільних привидів, я попросив їх допомагати вами за будь-якої потреби.
“Отже, відрядили по мою душу цілу ватагу шпигунів, директоре? Хто б сумнівався”.
Стояв чудовий літній день, і Рорі вирішила вибратись із замку та подихати свіжим повітрям. Територія навколо здавалась ще більш неосяжною, ніж школа, але тут принаймні було важче загубитись. Розташований на високому пагорбі Гоґвортс з усіх боків оточували старі сіро-сині гори, вкриті темно-зеленою ковдрою, біля підніжжя пагорба розкинулось гладеньке люстро озера, з протилежного боку до замку підступав древній невідрадний туманистий ліс. “Це, мабуть, той самий, з кентаврами”, — здогадалась Рорі. Одна-єдина дорога вела навкруг озера до фортечної брами, вдалині вгадувались дахи будинків — десь там була залізнична станція, куди вони з Макґонеґел прибули вчора ввечері.
Сам замок також не був монолітною спорудою, а включав кілька будівель, поєднаних галереями та мостами. Рорі не так вже й погано орієнтувалась у просторі, однак уявити школу загалом, з усіма вежами, переходами, внутрішніми дворами було просто неможливо. “Добре би поглянути на це все зверху. От тільки як?” Нагулявшись досхочу околицями, дівчина натомилась, хоча не встигла навіть один раз повністю обійти замок.
Рорі влаштувалась на схилі із видом на озеро, підставляючись теплим променям полуденного сонця. Навколо було так тихо, що нічого не вартувало уявити, що вона геть сама у всій долині. Рорі так себе і почувала — абсолютно самотньою. Нехай як би добре вона не справлялась із ударами долі, як би не вміла придушувати емоції, опинитись в тисячах миль від дому без жодного знайомого обличчя навколо було нелегко. Рорі подумала подзвонити чи бодай написати матері — “Вони освітлюють коридори смолоскипами, гадаєш, десь тут буде телефон?” — але вони ніколи не були особливо близькими. До того ж, вона все ще сердилась, що Ленора настільки легко погодилась відіслати її на інший край світу. У цьому і була проблема: мати, звичайно, її любила, та жити без неї все було якось спокійніше. Після смерті батька в їхньому домі завжди витало це ледь помітне напруження — наче Рорі була заведеною бомбою, що мала от-от рвонути. “Що ж, я її навіть не звинувачую. Після усього”.
— Ет, чого це ти, кобіта? Розхлюпалась тутки, — почувся позаду громоподібний голос. — Умразив хтось?
— Ні, все гаразд, — Рорі відразу ж опанувала себе, і її обличчя миттєво перетворилось на відсторонену маску.
— Знаєш що? — Геґріда спантеличила така разюча переміна, але він вирішив не подавати вигляду. — А ходім-но зі мною.
— Ні, дякую, — відказала дівчина, але чомусь спитала: — А куди?
— Чєс гіпогрифів годувати. Вопше вони самі літают на впольовання, але перед навчальним роком годиться їх пригамувати троха, бо подичавіли геть.
“Ну якщо гіпогрифів…”
— А на якому факультеті ви вчились, містере Геґрід? — спатала Рорі, ледве встигаючи за велетом.
— Вибагла таке, “містер Геґрід”. Ніхто мене так не кличе.
— А як кличуть?
— Геґрід та й по всьому.
— То на якому факультеті?
— На Ґрифіндорі, — відповів ключник.
Рорі здалось, що йому не вельми хочеться про це говорити. Втім, її це не надто непокоїло.
— Вам там подобалось?
— Ще б пак подобалось! — в голосі Геґріда прозвучав сум. — Найлєпший факультет у школі. Сам Албус Дамблдор був си на Ґрифіндорі! Рейвенклов та Гафелпаф тож файні, — додав він примирливо, — а от на Слизерин я би не зголосивси, то вже нє.
— Це ж чому?
Ключник, схоже, зрозумів, що сказав більше, ніж варто було б, тож відповів неохоче:
— Та рід маю не вельми шляхтечний. Слизеринці усі як один чистокровні.
Рорі насупилась, відчуваючи, що щось тут не так, але вголос нічого не сказала.
Тим часом вони спустились схилом на рівну зелену галявину. Неподалік виднілась невелика кам’яниця, оточена чепурним городом, на якому серед іншого росли крутобокі жовтогарячі гарбузи кожен розміром із величеньку валізу.
— Нічого собі.
— Та, то теє, ростут потроха, — знітився Геґрід, — до жовтня будуть втроє більші. Припасуємо у Велику залу на Геловін. Ну ось-то ми й прийшли.
В просторому загоні на кшталт тих, в яких тренують коней, з ноги на ногу переступала дюжина прецікавих істот. Рорі думала, що вразити її після зомбі-коня, який привіз її сюди, буде важко, однак табун коней-орлів із цим непогано справився. Сильні тварини із хижими пташиними головами, гігантськими крилами та кінськими тулубами вигляд мали войовничий та не викликали жодного бажання підійти познайомитись поближче. Геґрід, однак, безстрашно увійшов до загону, скинув з плеча немалий мішок, повний мертвих дрібних тваринок, та заходився годувати гіпогрифів. Спостерігаючи за тим, як він з любов’ю куйовдить пір’я у них на загривках, як ніжно буркотить щось до потенційно смертоносних хижаків, Рорі подумала, що цей чоловік знайшов своє покликання у житті.
— А мені можна? — раптом спитала вона?
— Чом би й нє? Заходи, тільки помалу, помалу. Видиш отого, вороного?
Рорі похолоділа, зустрівшись поглядом із парою величезних жовтих очей.
— Він на тебе оком накинув. Дивись на нього просто та не кліпай — вони того не люблят. А тепер-ка поклонися. Давай-давай, гайда. Добренько. Чекай. Ну і ось, — задоволено оголосив Геґрід, коли аспидно-чорний гіпогриф, поклацуючи сталевим дзьобом, раптом низько схилився перед Рорі. — А зараз можеш підійти та почастувати його смачненьким.
Ігноруючи дрижаки в колінах, Рорі підійшла до звіра зі “смачненьким” — тушкою кроля, хутро якого було вимазане у темній крові. Погодувавши гіпогрифа, Бланшар обережно попестила його по шиї, м’язи пружно перекочувались у неї під пальцями. Дивлячись на дужі крила та міцні кігтисті лапи, вона подумки позаздрила цьому сильному та вільному створінню — він міг зірватися з місця будь-якої миті, міг полетіти куди завгодно, і ніщо в цьому світі йому було не страшно.
— Чому вони не летять геть?
— Як-то не летят? Ще й як. Пополювати, крила розім’яти, — відгукнувся ключник, розкидаючи тушки гіпогрифам, що нетерпляче юрмились навкруг.
— А чому вертаються?
Геґрід поглянув на неї, наче дівчина змолола якусь дурницю.
— Їх тут люблят, піклуються про них. Чого ж їм не вертати си?
Рорі змовчала.
Закінчивши годувати гіпогрифів, Геґрід та Рорі вмостились на траві під розлогим в’язом. Лісник простягнув дівчині зелене яблуко. Рорі з хрускотом відкусила шматок і кислий сік цівкою побіг по її підборіддю.
— Не гадав я, що так сі стане, це вже нє, — сказав раптом Геґрід.
— Ви про що?
— Про Штормокрила. До нього і я стережуси підходити — люта тварюка. А ти нічого, потрафила.
— Що? — Рорі вдавилась шматком яблука. — То чого ви мені не сказали?
— Ти давай, доста вже мені “викати”. Хто ж тобі таке скаже, міс Бланшар? Напудилась би, а гіпогриф теє зразу почує, лишилось би з тебе саме шмаття. Нич-нич, погодуєш його ще раз-другий, а там і політати си дасть.
“Він щойно сказав “політати”?”
Із цієї прогулянки Рорі зрозуміла дві речі: по-перше, у місцевих жителів вельми своєрідне уявлення про категорії безпеки та небезпеки, по-друге, у неї з’явився дружній гіпогриф.