Повернутись до головної сторінки фанфіку: Broken one

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Рорі розбудив стук у двері. Вона постаралась сповзти з ліжка, але зачепилась за зіжмакане простирадло і, не втримавши рівновагу, з гуркотом покотилася по підлозі. Коли Рорі зрештою добралась до дверей, то до переживань минулих днів, перельоту, поганого сну та тривожного пробудження додався свіжий синець на коліні. Настрій був відповідним.

На порозі стояла висока худорлява відьма в довгій сапфірового кольору мантії зі зчепленими в замок руками. Рорі дивилась на відьму, відьма дивилась на Рорі. Бланшар непогано знала таких людей — принципових, суворих, з високими стандартами, — та завжди ставилась до них із повагою. Але стати друзями їм не випадало.

— Міс Бланшар? — запитала Мінерва, розглядаючи скуйовджену дівчину з набряклим після сну обличчям, в пом’ятому маґлівському одязі, в якому вона, вочевидь, і спала.

— Професорко….гм…Макґонеґел?

— Так. Професор Дамблдор…

— Велів вам відвезти мене на шопінг.

Брови відьми злетіли вгору. Манери нової студентки не вражали. Що ж, вона не здивована — працюючи з Албусом Дамблдором, відвикаєш від простих завдань.

— Професор Дамблдор попросив супроводити вас до Гоґвортсу. Тож прошу збиратись, у нас обмаль часу.

— Дайте мені кілька хвилин.

Двері перед професорчиним носом зачинились. Макґонеґел спустилась до зали пабу, замовила чайник звичного “Ерл Ґрея” та стала чекати, постукуючи ложечкою по порцелянових стінках чашки. Сьогодні вранці її затримали — Півз впустив зграю піксі в лабораторію, — тож вона прибула в Лондон значно пізніше, ніж планувала, і тепер залишалось тільки сподіватись на зграбність міс Бланшар, інакше вони запізняться на потяг.

За п’ятнадцять хвилин — Мінерва тричі поглянула на годинник, — нова студентка спустилась до зали. Свіжий одяг, розчесане волосся, що вкривало худі плечі — на це принаймні можна було дивитися. У променях золотистого вранішнього сонця на якусь мить ця дівчина нагадала їй портрет Ровени Рейвенклов, не вистачало хіба що діадеми. Але Рорі зробила ще крок, обвела зал холодним поглядом сіро-синіх очей, і видіння розсіялось.

— Отож, який план? — Бланшар гепнулась на стілець навпроти.

— Для початку — замовити сніданок.

Таця з тарілками матеріалізувалась на столі зусиллями незмінно послужливого Тома за кілька хвилин. Мінерва непогано ставилась до власника пабу, а як джерело пліток він був просто незамінним, але цього разу вона поспішила відкараскатись від нього якнайшвидше — у них насправді було обмаль часу. Рорі взялась до сніданку без ентузіазму, але мовчки і одразу.

Мінерва Макґонеґел уважно роздивлялась нову забавку Албуса, допиваючи вистиглий чай. Вона бачила багато таких, як ця. Такі зухвальці порушували правила, чубились із іншими студентами, конфліктували з викладачами — усе, щоб заглушити навісний біль всередині. Вони разюче відрізнялись від домашніх хлопчиків та дівчат, що привозили до школи спаковані матерями валізи, загорнуті у спогади про сімейні вечері. Від цих віяло самотністю та вмінням виживати. Часом вони ставали лідерами, часом — відлюдьками, але так чи інакше вчились справлятись із життям. Вони знали, що ніколи не стануть такими як усі, що це клеймо лишиться з ними до самого кінця.

Дамблдор згадував, що ця дівчинка виросла в благополучній родині, однак інтуїція підказувала Мінерві, що все не так просто. Як би не було, вона точно знала, що буде далі: новенька почне випробовувати їх усіх на міцність, перевіряючи, як далеко зможе зайти. Чуття підказувало, що з цією доведеться нелегко. Однак Мінерва знайла і інше: колись вона заспокоїться. Озирнеться і зрозуміє, що не всі навколо бажають їй зла. Побудує зв’язки та прихильності і, можливо, зуміє знайти своє місце. А доти на них чекають довгі дні безперервних баталій.

Мінерва вкотре поглянула на годинник — якщо вони хочуть встигнути на потяг, час виходити.

Через занедбаний задній двір “Дірявого казана” вони вийшли на алею Діаґон. Прохід, захований у цегляній стіні, видався Рорі чистим піжонством — “Нащо ховати вихід у стіні, якщо на паб стовідсотково накладено з десяток захисних чарів? Показушники”.

Місцевий торгівельний центр з атмосферою середньовічного ярмарку з колоритними крамничками, що торгували неймовірними речима, повний людей у дивакуватому одязі, невідомих запахів та звуків, справив на Рорі незабутнє враження — все навколо гуло голосами, сичало та шуміло, аромати трав, їжі, тварин, екзотичних пахощів та бозна чого ще сповнювали повітря та липли до одягу; Рорі штовхали зусибіч, тож вона ледве встигала крутити головою, роздивляючись вітрини крамниць та магазинів із загадковими товарами. Поки що вона розпізнала три — книгарню, крамницю зі складниками для зілль, та зоомагазин. Рорі завжди хотіла собі кота або птаха, але їй не дозволяли — “фамільяр сам знаходить відьму, коли приходить час, а не навпаки”.

Макґонеґел прямувала вулицею, обережно продираючись крізь натовп. Викладачі, вочевидь, були шанованими членами місцевої громади, адже професорці щокілька хвилин доводилось зупинятись, аби перекинутись парою слів то з одним, то з іншим, ввічливо кивати знайомцям, відгукуватись на численні “Доброго ранку” та “Як ся маєте?” На Рорі поглядали скоса, вона відповідала взаємністю, з жахом та подивом вивчаючи місцеву моду. “Чому стільки балахонів? Серйозно, гостроверхі капелюхи? Ви про джинси чули, люди?”

Вуличка впиралась в ошатну і монументальну, чомусь безнадійно перекошену будівлю з білого мармуру. “Банк Ґрінґотс” — значилось на фасаді.

— Нам потрібно обміняти гроші, щоб продовжити покупки, — Макґонеґел обернулась до Рорі, зупиняючись на сходах. І попередила: — У банку працюють гобліни, а вони дуже вибагливі щодо манер.

— Очима не лупати, пальцями не тикати, що заманеться руками не хапати, — кивнула Рорі. “Боже, ця жінка думає, що я ніколи не бачила гоблінів?” — Але, місіс Макґонеґел…

— Професор Макґонеґел, міс Бланшар.

— Професорко Макґонаґел, я обміняла долари на фунти ще в аеропорту.

— Чудово, тепер обміняємо ваші фунти на галеоні та сиклі.

“На що обміняємо? У цих диваків ще й валюта окрема? Господи милосердний, нащо?”

Інтер’єр банку контрастував з усією алеєю Діаґон так само, як його фасад із колоритними, однак давно не новими фасадами крамниць. Усюди мармур та камінь, високі вузькі вікна, товсті колони та помпезна кришталева люстра на посрібленому ланцюзі, бундючні гобліни в дорогих костюмах, що записували щось у величезні книги, перекладали папери та зважували здоровенні коштовні камені у всіх на очах. “А ці панове мають стиль”.

— Професорко Макґонеґел! — пролунав позаду молодий голос.

Вони стояли біля високої стійки в кутку, і сивочолий гоблін відважував Рорі стосики монет назамін її хрустких банкнот. Бланшар невдоволено згрібала дзвінкий метал в рюкзак, який поважчав втричі, Мінерва всоте поглянула на свій маленький вишуканий годинник на срібному ланцюжку.

— А, містере Візлі! Рада вас бачити.

Рорі обернулась, здивована, що не впізнала вчорашнього знайомця за голосом. Але назустріч їй ішов не незграбний містер Візлі із помітними вже залисинами та в своєму милому смугастому светрі — у цього була сережка у вусі, десяток браслетів та ланцюжків, шкіряна куртка. Рорі не впадала за рудими, але тут було не встояти — до шарму бедбоя комплектом йшла чарівна посмішка та відкритий прямий погляд.

— Добридень, професорко. Не чекав вас тут зустріти, — містер Візлі коротко кивнув Рорі, затримавши погляд на її обличчі лише кілька великонадійних секунд.

— Навзаєм. Мені здалося, чи ви вийшли зі службової кімнати?

— Так, був на співбесіді.

— Співбесіда? Містере Візлі, я сподіваюсь, ви не маєте на думці….

— Звісно, ні, професорко — хіба я можу позбавити себе ще цілого року ваших лекцій? Ні, я лише намагаюся потрапити до них на літню практику.

“Отже, він студент в Гоґвортсі? Може, в цій дірі буде не так вже й кепсько”.

— Вважатимемо, що ви мене заспокоїли, — кивнула Макґонеґел.

Хлопець знов обернувся до Рорі, цього разу таки звернувши на неї свою дорогоцінну увагу.

— Вітаю, я Білл Візлі.

— Рорі Бланшар.

— Бланшар? Чекай, то ти новенька? — тепер він виглядав зацікавленим. — Весь вечір вчора про тебе слухав.

— То Артур твій батько? Він згадував, що має сина на ім’я Чарлі…

Білл із професоркою переглянулись.

— Чарлі — мій брат. Дивно, що тато згадав тільки його. Хоча якби він перераховувавлічував усіх, то не закінчив би позараз.

Рорі була єдиною дитиною, тож те, що Артур може мати кількох дітей, не спало їй на думку, і тепер вона почувалася дурепою. Макґонеґел знову поглянула на годинник:

— Мерліне милосердний, ми не встигнемо на потяг.

Білл поглянув на великий настінний годинник над входом у банк.

— До нього ще три години — ви легко доберетесь.

— Тільки не з нашим списком справ. Даруйте, містере Візлі, маємо поспішати.

— Побачимось, — Рорі помахала рукою.

— Чекайте. Може, я чимось зможу допомогти?

— Ми мусимо обійти дюжину крамниць. Не думаю, містере Візлі, що ви допоможете нам обирати парадні мантії.

Хлопець усміхнувся.

— Навряд. Але я можу зайти у “Флоріш і Блоттс”, до Малпеппера, за пергаментом та казанами, а вам залишаться усі веселощі.

Макґонеґел сумнівалась.

— Інакше ви спізнитесь на потяг.

Рорі примружилась. “Чого раптом містер бедбой так рветься допомогти?”. Втім на Макґонеґел аргумент, схоже, подіяв, і вона простягла Біллу список:

— Візьміть те, що зможете обрати самі, та оформіть доставку до Гоґвортсу, а з рештою ми розберемось. Ви просто рятуєте мене, містере Візлі.

Білл усміхнувся.

— З радістю, професорко. І не переживайте — зроблю все як треба, — і він раптом підморгнув Рорі. Та криво усміхнулась у відповідь.

Вони ґречно та дещо поспішно попрощались.

— Побачимось у школі.

“О, так. Неодмінно”.

 

***

 

Коли потяг прибув на кінцеву зупинку, вже поночіло. Нечисленні пасажири посходили на платформу звичайної провінційної станції та поступово порозчинялись у темряві. Макґонеґел попрямувала до кінця перону з виглядом людини, що йде давно звичною дорогою. Зачарований багаж поплив слідом за нею.

На віддалі на них уже чекав відкритий екіпаж, запряжений моторошним створінням. “Трясця вашій бабі, це що таке?” Звір нагадував мертвого пегаса, якого навіщось воскресили та поставили на службу цим людям зі своєрідним почуттям гумору — скелет та обтягнуті сірою шкірою крила, голова дивної форми, втомлено схилена до землі. Втім, придивившись, Рорі вирішила, що тварина не несе жодної небезпеки, а запряжена у повід має вигляд швидше жалюгідний, ніж моторошний.

— Це що таке?

Маґонеґел поглянула на Рорі своїм уважним поглядом.

— Тестрал, одна з магічних істот, що населяють околиці школи. Цілком безпечний, якщо це вас непокоїть.

— Я у захваті.

Макґонеґел знову поглянула на Рорі, однак в темряві, що її розсіювали лише відблиски вокзальних ліхтарів, юна відьма не змогла розгледіти, що виражало професорчине обличчя.

Дорога в екіпажі тривала не більш як півгодини, але зморена за день Рорі почала куняти носом, заколисана неквапною ходою тестрала. Тим часом фаетон вигулькнув із лісової гущавини, та перед поглядом мандрівниць постала громада прадавнього замку. Гоґвортс, майже не освітлений у цей час доби та року, здався Рорі моторошним та ворожим. Розгледіти деталі у місячному сяйві було важко, та цитадель на вершині пагорба, із численними вежами та башточками, що стриміли вгору, видавася подібним водночас на середньовічну фортецю та на готичний собор. Гнітюче враження доповнювали хребти шпилястих гір та пласке озеро, що мертвими чорними водами сліпо гляділо в беззоряне небо.

“Сто чортів у ваші сраки”, — вичерпно подумала Рорі.

У величезної замкової брами на них чекав заспаний нечупарний чоловік із кислим лицем. В руках він тримав величезний старосвітський ліхтар, всередині якого мерехтів гарячий вогник. Останні надії Рорі на електрифікацію школи сконали.

— Добривечір, Арґусе, — привіталась Макґонеґел.

— Професорко, — проскрипів чоловік у відповідь.

Макґонеґел представила Рорі та місцевого сторожа на імʼя Арґус Філч одне одному. Всі троє увійшли всередину. Ледве освітлений смолоскипами у кам’яних тумбах замок зблизька видавався нітрохи не менш моторошним. Височезні склепіння, що губились у темряві, стіни з масивних кам’яних брил, прикрашені без ліку гербами, гобеленами та полотнами, — все це, беззаперечно, справляло враження. Ехо розносило звук їхніх кроків у шелесткій тиші. Втім, по-справжньому нажахали Рорі портрети. Вони рухались. Люди і тварини на старовинних полотнах походжували у рамах, шелестіли одягом, мирно посапували у своїх кріслах, стиха перемовлялись, щоб не розбудити сусідів. У Рорі по шкірі сипонули сироти. “Це вже занадто”.

Бланшар швидко загубилась у безкінечних переходах, коридорах та сходах, навіть не намагаючись зорієнтуватись у темряві, і зрештою просто йшла слідом за професоркою та сторожем. Звернувши за ріг чергової галереї, вони наштовхнулись на привида. Безтілесна фігура, зіткана з напівпрозорого сріблястого серпанку, мирно пливла у півметрі над підлогою, зайнята своїми примарними справами. Макґонеґел обернулась, щоб перевірити, чи не перелякалась, бува, Рорі. Бланшар гмикнула. “Тобто привиди, по-вашому, страшні, а оці диявольські кузени Доріана Ґрея на стінах — то нормально, так, деталі інтер’єру”.

Пройшовши, либонь, кілька миль, процесія опинилась у найдревнішій частині замку — Рорі так вирішила через нижчі стелі та вужчі коридори, а ще через якусь зовсім паранормальну тишу та задушливе повітря — стіни тут, мабуть, були ще товщими, ніж у всьому замку. Макґонеґел, а слідом за нею і Філч із Рорі зупинились біля однієї з ряду однакових дерев’яних дверей, прикрашених фольклорним різьбленим візерунком. Професорка змахнула паличкою, і двері безшумно відчинились.

— Ваша тимчасова спальня, міс Бланшар, — голос Макґонеґел звучав втомлено. — Завтра вранці я зайду за вами, і ми вирішимо усі додаткові питання — не хочу позбавляти вас здорового сну.

Рорі зазирнула всередину. Невелика спальня з металевим кованим ліжком та витертим столом біля високого стрільчастого вікна. У каміні потріскував невідомо ким розпалений вогонь.

— Дякую. Добраніч.

— Добраніч, міс Бланшар.

Двері за Макґонеґел зачинились. Рорі повалилась на ліжко. Від постелі пахло чистотою та холодом. Двічина сподівалась заснути відразу ж, але в голові безупинно крутились події сьогоднішнього дня, образи нового, незнайомого світу, в який її закинуто велінням недоброї долі.

На світанку темрява змінилась льодистим блакитно-сизим серпанком, тіні почали заповзати в щілини та шпари, чіпляючись за меблі та стіни, і замок та його околиці поступово пробуджувались зі сну. Надворі заспівали птахи — Рорі досі не чула таких пташиних голосів, — а в коридорі щось заворушилось. Бланшар потягнулась на ліжку, прислухаючись до незнайомих звуків.

За дверима загуркотіло.

    Ставлення автора до критики: Позитивне