Лоуренс Бассет, спадкоємець старовинного чаклунського роду, єдиний син Клемонта Бассета, староста Слизерина, воротар квідичної команди та один із найблискучіших молодих чаклунів свого покоління, смертельно втомився. Це був його останній рік в Гоґвортсі, після якого перед ним відкриються вражаючі перспективи, гідні його здібностей та становища в суспільстві. Він відмінно складе НОЧІ, виграє кубок з квідичу та буде запрошений на кожну вечірку з тих, куди пускають слизеринців — і на половину тих, куди не пускають. І він знав усе це, ще розвалившись на сидінні у вагоні старост та байдуже споглядаючи, як за вікном сонце опускається за знайомий гірський хребет. “Просто нестерпно”.
Лоуренсу Бассету було сімнадцять, і все його життя вже встигло неабияк йому обриднути. Одне й те саме — усмішки, успіхи, упередження — нічого не приносило в його щоденність живильної новизни, як би сильно він її не шукав; тягар відповідальності, про яку він не просив та від якої не міг відмовитися, тиснув на його плечі, скільки він себе пам’ятав.
Він програв у шахи Еріці Жіро — умисно, звичайно ж, — другій слизеринській старості та найбажанішій дівчині школи. Еріка була бездоганним вибором в очах його батьків — чистокровна, з поважного роду, вихована, розумна, вродлива, холоднокровна, мов гадюка, — ідеальна дружина. Вони спробували зустрічатись на п’ятому курсі просто тому, що цього, здавалось, очікували всі навколо. На щастя, Еріка виявилась досить розумною, щоб зрозуміти, як мало вона насправді його цікавить, і вони розійшлися друзями. Лоуренс підозрював, що вона вирішила просто дочекатися, доки він змириться із долею та прийме правильне рішення, але їй вистачало мізків нічим себе не видавати.
Потяг прибув до станції, і студенти потекли з вагонів на перон. Лоуренс вийшов з купе, потягаючись та розминаючи затерплі ноги. Його пошита на замовлення мантія чудово сиділа на ньому і лишалась ідеально випрасуваною — якісь швацькі чари, — та Лоуренсу все одно здавалося, що він виглядає у ній безглуздо — він давно виріс і з цієї форми, і з цієї школи.
— Та годі вже, — пролунав позаду знайомий голос.
Брендан Койл, найкращий гоґвортський дуелянт та його єдиний справжній друг.
— Що?
— Фірмовий бассетівський погляд — “я зневажаю вас усіх, мерзенні холопи, бути тут не гідно мене”.
— Припини, — усміхнувся Лоуренс.
— Сам припини. Останній рік — невже тобі не хочеться трохи розважитись?
— Ти собі навіть не уявляєш, наскільки.
У Великій залі уже зібралась уся школа. Повітря гуло схвильованими голосами, вибухало сміхом, бриніло радісним очікуванням. Лоуренс переручкався з половиною студентів, розшаркався із викладачами, переобіймав з півсотні дівчат. Учні з молодших класів проводжали його поглядами, старшокласники кивал та вітались. “Коли це все закінчиться?”
Він помітив її не одразу. Вона стояла в тіні комина у протилежному кінці зали та не зводила погляду з учительського столу. У новенькій, вперше вдягненій шкільній формі — непотреб типу мадам Малкін, та сидів на ній на диво пристойно, — та без жодного розпізнавального знаку — ні кольорової краватки, ні герба на мантії. А ще важкий зосереджений погляд. Щось у її обличчі — не по-ляльковому гарному, але бентежно привабливому, — зачепило його, щось у зламі брів, у міцно стиснених губах. Від неї хотілось триматись подалі — і Лоуренс не міг відвести погляду.
— Це хто?
Бассет кивнув Елі Тірашу — головному шкільному контрабандисту, букмекеру та пройді.
— Не маю зеленого поняття, вперше бачу. Та якась вона лячна, я б до неї не пхався. Може, студентка за обміном чи типу того?
— Відколи це Гоґвортс запрошує студентів за обміном?
Дамблдор підвівся зі свого ошатного крісла та виголосив традиційну промову з нагоди початку навчального року. Схоже, згадав про випускників, бо кілька секунд на Лоуренса витріщалися більше, ніж зазвичай, та хлопець не слухав. Двері відчинились, і слідом за Макґонеґел потяглася вервечка переляканих першачків. Хтось махав старшим братам і сестрам у залі, хтось іцікаво крутив головою, хтось був настільки перестрашений, що ледве стримувався, аби не втекти чи не розревітись перед усіма. Директор знов проказав щось вітальне, внесли Сортувальний Капелюх. Макґонеґел розгорнула довгий церемоніальний сувій та виголосила перше ім’я.
— Аурелія Бланшар.
Ніхто з першокласників не вийшов з натовпу. Зате загадкова незнайомка покинула свій сховок та підійшла до професорки під прицілом сотень очей. Якщо загальна увага і хвилювала Аурелію Бланшар — Лоуренс перекочував нове ім’я на язику, наче льодяник, чіпляючись за рокітливі “р”, — то вона нічим цього не видавала, так само зосереджена на чомусь своєму. Сортувальний Капелюх опустився на темне волосся, і зала наче за командою зашурхотіла — хто вона? Звідки вона? Вона тепер тут навчатиметься? А на якому курсі? Вона з маґлородців? Хто-небудь про неї раніше чув?
Тим часом Капелюх мовчав. Хвилина, дві, три. На зміну цікавості прийшло занепокоєння — що відбувається? Чому Капелюх не розподіляє її? Лоуренс перехопив погляд Брендана на іншому кінці зали — той був так само спантеличений, як і він сам. “Ти бодай щось розумієш?” — “Не більше за тебе”.
— Лоуренсе, ти щось про це знаєш? — Еріка штовхнула його ліктем у бік.
— Якби знав, то розказав би.
— А вона симпатична, — замислено промовила слизеринка.
Лоуренс проігнорував останню репліку. Професори виглядали такими ж занепокоєними, як і студенти. Макґонеґел запитально поглянула на Дамблдора, але той невідривно дивився на дівчину під Капелюхом. Що б це могло означати?
Раптом Капелюх ожив, і Лоренс буквально відчув, як усі затамували подих.
— БЕЗ ФАКУЛЬТЕТУ.
Це прозвучало наче вибух, що зненацька оглушив їх усіх на кілька секунд. Такої дзвінкої тиші Лоуренс жодного разу не чув у стінах цієї школи. Наче в німому кіно, Аурелія Бланшар встала, поклала Капелюха на ослінчик та прослизнула в двері за учительським столом. Незворушна, холоднокровна, наче ні на мить не здивована. “Якого біса відбувається?”
Наче збужена зі сну, Велика зала ожила. Здивований гомін хвилями прокочувався залою. Студенти зустрічалися поглядами в пошуках відповідей та не знаходили їх, чи то невдоволені, чи то просто вражені, перекидалися неясними репліками зі знаками питання. Бассет поглянув на директора, та Дамблдор — Лоуренс не вірив своїм очам — виглядав здивованим та занепокоєним.
Врешті-решт студентів вдалось вгамувати та продовжити сортування, на яке вже ніхто не зважав.
— Розумієш, що це все означає? — спитав Брендан, коли вони покидали залу після найтихішого а найнапруженішого бенкету на його пам’яті.
— Так. В Гоґвортсі цього року нудно не буде.
***
— Лодлі не може! Лодлі виженуть!
— Не виженуть, бо ніхто не дізнається.
Рорі сиділа на ліжку у свої спальні, а домовик нервово ганяв по кімнаті з кутка в куток.
— Нас спіймають! І тоді Рорі повернеться в Америку, а Лодлі виженуть на мороз!
Думка про повернення до Штатів — і до лап Конгресу — неприємно штрикнула, та Рорі відмахнулась від неї.
— Не спіймають. В нас буде вартовий.
— А тоді? Капелюх все розкаже директорові щойно після сортування.
— Я візьму все на себе. Скажу, що одна все зробила.
— При всій повазі, міс Ауреліє, навряд хтось повірить, що студентка без необхідної освіти після місяця в школі розкрила таємницю, якій сотні років. І більше того, змогла обійти систему, ледве володіючи магією.
Посеред розмови крізь стіну влетів лорд Драбен. Ельф смикнувся і позадкував — привидів він недолюблював.
— Ви певні, що моя присутність у ваших особистих апартаментах не порушує правил пристойності? — вже триста років як мертвий аристократ виглядав зніченим.
— Але я насправді розкрила ту таємницю!
Після так вдало підслуханої розмови професорок здогадка Рорі переросла в упевненість. “Отже, ми знаємо, що Сортувальний Капелюх, сам по собі напівлегендарний, вважався давно втраченим, а його віднайдення сильно полегшило сортування по гуртожитках. При цьому чарівників з однієї родини як відправляли поколіннями на ті самі факультети, так і відправляють. До того ж, в кожному гуртожитку приблизно однакова кількість дітей, що просто неможливо, якщо сортування базується на основі особистих якостей, нехай навіть ми проігноруємо той факт, що такий критерій — маячня повна. А тепер вони обговорюють моє розподілення на Гафелпаф як вирішену справу. В сумі ми маємо підозріло зручний артефакт, підозріло рівномірне розподілення та підозріло задоволених батьків. А ще підозріло переконаних викладачок — оно вже ліжко мені знайшли. Варіант тут лише один: все це сортування — чистий цирк”.
Водночас Рорі розуміла, що її висновки базуються лише на здогадах і що доказів у неї нуль, тож вона пішла із своїми здогадами до того, хто, на її думку, міг щось знати і при цьому не бажав би проблем їй на голову. Лорд Драбен виглядав швидше враженим, ніж шокованим, та відпиратись не став. Виявилось, що про “велику капелюхову змову” знають директор та голови гуртожитків. Сам привид дізнався про неї майже випадково — в часи, коли він відвідував школу (ще живим) у школі мав навчатись один із королівських бастардів, потенційно придатний для боротьби за престол, розглядали навіть можливість об’єднання магічної та маґлівської спільнот, тож потрібно було переконатися, що королівське чадо навчатиметься на правильному факультеті. І тодішній директор довірив таємницю аристократові.
— Чому ви вирішили розповісти про все мені?
— Насамперед не розповісти, а лише не заперечити ваші висновки.
— Якби ви не познайомили мене з сером Кадоґаном, я би ні до чого не додумалася.
— Що ж, гадаю, триста років — достатній термін для зберігання таємниці. Не певний, чи був я зобов’язаний берегти її так довго, зважаючи на мою смерть. До того ж, міс Ауреліє, — лорд Драбен тепло усміхнувся, — я ціную розум, і брехати вам було б просто принизливо.
Рорі замислилась. Історія все ще виглядала якоюсь фантастичною. “Бланшар, ти в замку, набитому ельфами-домовиками, привидами, чарівними паличками, балакучими картинами, розумними капелюхами та бозна чим ще. І щось тут видається тобі фантастичним?”
— Але я не розумію, як вдається зберігати секрет стільки років, зважаючи на те, скільки людей про нього знають. І чому ніхто не здогадався? Гадаю, я тут не одна така розумна.
— Ви здивуєтесь, міледі, як багато люди готові сприймати без зайвих запитань, якщо всі інші роблять так само.
Зробивши своє велике відкриття, Рорі відразу зрозуміла, як це використати. Вона не дозволить їм запроторити її в один із цих їхніх дурнуватих гуртожитків. Лишалось додуматись, як це все провернути.
“Потрібен старий добрий шантаж”. Але була деталь: вона не могли прийти до Дамблдора та просто викласти все як є — з доказів у неї аж слова привида, які він може не підтвердити, розмова, яку вона не повинна була чути, та стаття з книжки, яку вона не повинна була і в очі бачити. До того ж, Рорі і не треба було розхитувати всю їхню лицемірну машину, вона лише не хотіла сама потрапити в її лещата. Потрібен був ефект несподіванки.
План був надзвичайно простим. Лорд Драбен сказав, що остаточний сортувальний список складає Макґонеґел напередодні церемонії. Можна було б викрасти його і шантажувати можливою публікацією, але Рорі не хотіла здіймати скандал. Тож потрібно було зробити так, щоб учителі самі були зацікавлені все зам’яти. Отже, шантажувати треба було того, хто в правильно підібраний момент не зможе їй відмовити — сам Капелюх. Якщо вірити привиду та Біллу, котрого вона встигла розпитати в Гоґсміді, Капелюх однозначно мав свідомість — міг говорити та взаємодіяти з іншими. “Отже, потеревенимо під час церемонії. До — закладе мене Дамблдору, а після — після будь що буде”.
Розмова вийшла прецікава. Щойно капелюх опустився їй на голову, Рорі кинулася в атаку.
— Ешлі Боунс — Гафелпаф, Рональд Тук — Ґрифіндор, Анна Селвін — Слизерин, Розамунд Булстроуд — Рейвенкло. Якщо не хочете, щоб решту списку я проговорила вголос, не поспішайте мене сортувати та вислухайте.
Секунди крапали у дзвінкій тиші. Бланшар напружено чекала, Капелюх мовчав. Її план був настільки ненадійним, що піти не так могло буквально що завгодно.
— Ловлю кожне слово із вашого рота, — проскрипів Капелюх.
— Я знаю, що сортування по гуртожитках визначається завчасно. І якщо вам не потрібно, щоб про це дізналися всі — а нікому це не потрібно, — вам доведеться зробити виняток.
Якийсь час Капелюх не відповідав.
— Браво, міс Бланшар. Я чув про вас. Ви далеко підете. Гадаю, ви хочете змінити факультет, але майте на увазі, ви можете дуже…
— Ні. Ви не сортуватимете мене зовсім.
— Це нечувано!
— Але можливо, якщо це буде рішенням представника волі самих засновників школи.
— Ви не уявляєте, про що просите.
— Імовірно. Але то вже не ваш клопіт.
— Мій, якщо ви поставите під загрозу викриття багатовікову традицію сортування.
— Не хочеться повторюватись, але я вам вже організувала загрозу викриття прямо зараз.
— Але навіщо вам це?
— Це не має значення.
Рорі відмітила, що в залі захвилювалися — либонь, зазвичай сортування проходить швидше.
— Схоже, в нас не так багато часу на дебати.
— Ви не уявляєте, який буде скандал. Ви не готові до наслідків.
“Якщо Дамблдор зміг витягти мене з лап Конгресу, то якесь сортування замне за іграшки”.
— Я не була готова ні до чого з того, що відбувається зі мною усе моє життя, однак я тут і якось справляюсь.
— Цей найбезглуздіша річ, яку ви могли зробити, міс Бланшар, сподіваюсь, ви це розумієте, — голос Капелюха був повним презирства. — БЕЗ ФАКУЛЬТЕТУ.
Їй вдалося. З самого початку Рорі не мала плану “б” та не уявляла, що робити, якщо їй не вдастся, при цьому в глибині душі ні на йоту не вірила в успіх. Але їй пощастило. І тепер їй доведеться за це заплатити.
***
Він знав, що вона імпульсивна, враховуючи її минуле, але, зустрівшись особисто, зрозумів, що вона до того ж не дурна. Він не сумнівався, що з нею будуть проблеми, але таке — цій дівчинці вдалося здивувати навіть його.
Дамблдор не мав уявлення, як вийти із ситуації. Студентка без гуртожитка — це небезпечний прецедент, люди можуть почати ставити питання — чи таке можливо? Чи не варто повернути її, звідки привезли? Чи може вона вчитися з нашими дітьми? Чи не втрачає Дамблдор контроль? Та не менш цікаво було, як він у цю ситуацію потрапив. “Як, в ім’я Мерліна, вона розібралась? І як я міг про це не знати?” Лише за місяць, майже нічого не знаючи про їхній світ, без знайомств та навичок — Дамблдор був вражений.
І все ж, останнє, що йому було потрібне, це щоб її поява тут почалася зі скандалу. Потрібно дати студентам логічне пояснення ще до сніданку, інакше вже пообіді його стіл завалить купою листів від невдоволених батьків та пронирливих журналістів. Пощастить, якщо віщунівських писак вдастся бодай втримати за територією — Дамблдор заборонив газетярам з’являтись в Гоґвортсі без його особистого дозволу, але заради такої жирної історії хтось може і порушити директорський наказ. А якщо вони почнуть копати — ні, цього не можна допустити.
— Ти не мав привозити її в школу.
Мінерва лютувала. Її голос не здригнувся, та він знав це — по міцно стисненим губам, по побілілим кісточкам пальців, по тому, як вона уникала його погляду.
Він розповів їй про Рорі — навіть він не був настільки безвідповідальним, щоб дозволити студентці з настільки специфічним минулим розгулювати по школі без нагляду. Звісно, Мінерва була проти. Вона небезпечна для інших, ти не зможеш її контролювати — можливо, однак може статися, що вона стане їх єдиною надією.
Тож директорові довелося поставити Макґонеґел перед фактом: потенційно небезпечна талановита відьма із бурхливим минулим та глибокою образою на чарівників — тепер їхня спільна турбота. І наразі ця турбота накликала проблеми на їхні голови.
Двері відчинились і Рорі Бланшар з’явилась на порозі, супроводжувана одним із привидів, яких відправили на її пошуки. Вона виглядала не наляканою, але занепокоєною — імовірно, можливі наслідки її перформансу лише зараз почали приходити в її безсумнівно світлу голову.
— Прошу, міс Бланшар, сідайте.
Рорі опустилася в крісло навпроти директорського столу.
— Гадаю, мені належить дещо пояснити, директоре, — раптом заговорив привид, — те, що сталося, значною мірою моя провина.
“А, що ж, зрозуміло. Звісно, їй потрібні були союзники”. Дізнатись, як саме Рорі Бланшар провернула свою аферу — справа техніки, цікаво, та не терміново. Ні, його цікавило інше.
— Ви могли б залишити нас з міс Бланшар наодинці, будь ласка.
Мінерва була не в захваті, привид був готовий кинутися на захист своєї Прекрасної Дами, та обидва мовчки покинули його кабінет.
— Ви, звичайно, усвідомлюєте, що в цій ситуації я не просто маю право, але повинен відправити вас назад до Америки.
— Однак ви не станете цього робити.
Голос дівчини здригнувся, та погляд лишався прямим і твердим.
— Можу я поцікавитись, чому ви так цього певні?
— Я певна, що витягти мене з того, у що я влипла з цими недоумками, вартувало вам чималих зусиль.
“Он воно що. Зухвало, Рорі, і дуже самовпевнено”.
— Тож ви гадаєте, що відправити вас додому за місяць в школі було б безглуздо з мого боку.
Слова “доки ти не виконаєш того, заради чого це все затіялось” повисли у повітрі невимовленими.
— Я гадаю, що, хоча ви і відмовились назвати причину мого переїзду, вона, безсумнівно, існує.
— І тепер ви сподіваєтесь, що ця причина досить вагома, аби закрити очі на те, що ви поставили під загрозу саме існування цієї школи в гармонії.
— Десь так.
Албус відкинувся на спинку крісла. Мінерва права — їй місце на Слизерині. Мерлін, якби вона завдавала трохи менше клопотів, Дамблдору би вона подобалась.
— Боюсь, міс Бланшар, ви погано розумієте, яка хвиля підійметься через вашу витівку.
— Може піднятись. Якщо ми не вигадаємо адекватне пояснення.
“О, тепер уже ми? Це кумедно”.
— І ви маєте таке пояснення?
— Ні. Але можна, наприклад, сказати, що Капелюх відмовився розподіляти мене, тому що я була б тягарем для будь-якого гуртожитку.
— Не вийде. Студентів розподіляють не через потенційну користь для гуртожитків, а відповідно до особистих якостей.
— Що ж, ми з вами обидва знаємо, що це не так.
— Хочете, щоб про це дізналися усі?
— Тоді давайте скажемо, що я просто застара для сортування.
— Ніде не вказано, що сортування якось корелює із віком.
Але частково вона мала рацію: вік — єдине, що відрізняло її від решти студентів на сортуванні. “А ще спритність та підступність, які й не снилася нікому з одинадцятирічок”.
— Єдиний спосіб вийти зі становища, — задумливо промовив Дамблдор, — це переконати усіх, що нічого надзвичайного не сталося.
— А в минулому такі прецеденти траплялися?
— Щоб студент, провівши в школі менше місяця, розібрався із механізмом сортування, маючи мінімальні знання про влаштування магічного світу? Не пригадую, міс Бланшар. Та залиште це мені. Ви тут не для цього.
Рорі знову напружилась.
— Для чого ж тоді?
Директор витримав паузу. Ще в молодості він з’ясував, що часом найкращий спосіб змусити людину говорити — залишити її в тиші. Якщо додати до цього його проникливий погляд, працювало майже безвідмовно. Та не цього разу — схоже, Рорі Бланшар непогано справлялась із тиском.
— Мені хотілося б знати, навіщо.
— Що саме навіщо?
— Навіщо докладати таких зусиль, щоб досягти того, що не принесе вам безпосередньої користі.
Дамблдор відчув, що нарешті поставив правильне питання.
— Підлітковий бунт? — Рорі намагалась, щоб це прозвучало легковажно.
— О ні, люба. Підлітковий бунт — це какобомба в учительській, це вечірки на квідичному полі, це пофарбоване у неможливі кольори волосся. Ви завели союзників, зробили дослідження, докопались до таємниці, яку вдало приховували вже кількасот років, шантажували прадавній магічний артефакт — успішно, прошу відзначити, — та стали шкільною сенсацією у перший же день. Це що завгодно, але не підлітковий бунт, міс Бланшар. Тому я спитаю ще раз — навіщо?
— Щоб не потрапити у жоден з домів. — Рорі підняла очі на Дамблдора, і в її погляді не було ні страху, ні розкаяння. — При всій повазі, директоре, та при всій вдячності — я цілком усвідомлюю, з якої ями ви мене витягли, — я не зможу стати слухняною школяркою, яка робить, що їй звелять. Якщо ви розраховували на це — мені шкода.
Ну звичайно. Весь цей перформанс потрібен був, щоб передати одне просте повідомлення — не думайте, що зможете мене контролювати. “Що ж, нас усіх чекає прецікавий рік”.