Повернутись до головної сторінки фанфіку: DMoB | Dollhouse made of blood

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Hoaprox – Ngẫu Hứng
SPIRIT BØMB – Ocean

 

– Ти такий блідий. Глянути на тебе лячно, – Донук говорив повільно, бо був зосереджений на роботі – вранці йому притягли годинник на ремонт.

Чоловіки сиділи за одним столом ще з обіду, і Юнґі, вкотре потонувши у своїх думках, не почув:

– Що? Ще раз.

– Я кажу, що ти білий на обличчі, як стіна, – майстер покосився на Юнґі, який сперся на стіл, рахуючи свої таблетки, після розділяючи їх по три штуки. – В тебе болять ноги? Чи ти просто захворів? Сподіваюся, ти бодай не п’єш.

– Ні-ні, все гаразд, я не п’ю, – він провів долонею по жорсткому столу, щоби зібрати всі таблетки в одну купку.

– Гроші потрібні?

Юнґі знизав плечима.

– Якого біса, Міне?.. – Донук із гуркотом кинув на стіл інструменти, підвівшись зі стільця. – Щоб тебе…

Старший майстер широким кроком піднявся на другий поверх. Це був його поверх, де були кімната, ванна та кухня. З появою помічника в Донука нарешті з’явився час прибрати свій куточок. Раніше тут був жахливий безлад, а зараз на другому поверсі панував натяк на затишок. Донук навіть відмив сервіз, який за роки покрився липким жовтим прошарком пилу, і купив кілька вазонів із квітами, назв яких він не запам’ятав.

Взявши гаманець, чоловік спустився назад до Юнґі, кинувши йому перед носом добрячу пачку грошей.

– Якось рано.

– Бери гроші, не дратуй мене. Вважай, що це аванс за наступний місяць.

– Та роботи й так мало. Не потрібно, – Юнґі, відчуваючи за собою вже чималий обов’язок, вирішив відмовитися.

Донук лише відійшов, щоби сісти назад за стіл.

– Ти перший розумний працівник у мене за весь час. Твої ляльки навіть мають більший попит, ніж мої. Ти заслуговуєш на премію, – чоловік витяг ноги під столом. – Як там твоя лялька? Ти нещодавно був такий радісний, що я подумав, що в тебе все вийшло. Але зараз ти знову, як ходячий мрець, як мара Господня.

Поки рано говорити.

Юнґі, відчувши легку тривогу, що завібрувала в грудях, закинув у рот таблетку, запив великим ковтком уже холодного міцного трав’яного чаю. Він ще сам не розібрався в тому, що відбувається, не встиг відпочити та усвідомити. Юнґі поки що не готовий ділити цей хрест ще з кимось. Аж раптом почуття ревнощів, що ніхто не має бачити його Чіміна, застрягло десь під ребрами, заважаючи йому вдихнути на повні груди. Жадібність і одночасно тривога ще ніколи не відчувалися так гостро.

Він не хотів більше чути нудотних фраз про те, що Чіміна може хтось купити, що це буквально ювелірна дорога робота.

Досить.

Не минуло й години, як Донук відправив Юнґі додому. Ліниво шкутильгаючи вздовж маленьких магазинів, майстер міцно стискав гроші, що тримав у кишені. На очі трапилось одне з улюблених ательє Техьона, де той зазвичай шив десятки своїх сорочок, а поруч і дорогий бутик. Юнґі зупинився, замислившись і розтягуючи язиком щіку. Видавши гучне «хм», він ступив на поріг бутика. Логіка забороняла йому відчиняти двері, але щось усередині вимагало цього.

– Вітаю, – одразу вклонилася дівчина біля прилавка. – О! Мін Юнґі! Це ти!

Юнґі кивнув, насилу згадуючи її ім’я, і почав роздивлятись полиці – запах суміші нових тканин та легкого пару від прасок неприємно вдарив в ніс.

Помітивши пару білих шкарпеток потрібного розміру, він одразу сказав:

– Ці.

Дівчина охнула, мовляв, який гарний вибір, хоча на думку Юнґі це були звичайні білі шкарпетки. Він і далі роздивлявся полиці, поки погляд не зупинився на коробочках із різноманітними намистинами. Чоловік заглянув в одну з них, витягнувши шию, і помітив із сотню блискучих дрібничок фіолетового кольору. Примружившись, він подивився на наступну, і так тривало добрих пів години, поки він врешті-решт не вибрав коробочку білих і яскравих, подібних до маленьких діамантиків.

– А цих штук сто, – майстер показав пальцем.

– Це для якоїсь ляльки? – вона з цікавістю глянула на майстра, а потім дістала коробочку з полиці. – Як у вашій майстерні справи? Ми давно не бачилися.

– Туго. Нема замовлень, але нічого страшного.

Вона, усміхнувшись, почала відраховувати сотню круглих маленьких блискіток. Юнґі і далі розглядав вітрини, думаючи, скільки грошей у нього залишиться, коли виходитиме звідси.

– Ще сорочку, – тихо пробубнивши, дістав із високої вішалки одну, вже наперед знаючи, який розмір йому потрібен.

Це була тонка біла блузка, така гладка на дотик, що майстер миттю провалився в свої думки.

Дівчина підбігла до чоловіка, щоб узяти блузку, навіть не дорахувавши намистини, і насупилась, коли зрозуміла, що це не сорочка, та й не чоловіча, та й не за розміром самому Юнґі. Вирішивши не питати, вона упаковала її, помітно засмутившись, що, мабуть, майстер, самотній красень, нарешті знайшов дівчину.

Юнґі, зітхаючи, чекав, коли та дорахує намистини, і відраховував потрібну суму грошей, одночасно проклинаючи себе, що встряг у це все.

Намистини дзвеніли, ударяючись об краєчки невеликої бляшаної коробочки, а в Юнґі все всередині здригалося, і він уже приблизно уявляв, що хоче зробити.

Коли двері за ним зачинилися, а пачка грошей стала вдвічі тоншою, його погляд застиг на парфумерному магазині.

– Прокляття, – Юнґі дістав цигарку й опустив паперовий пакет із покупками під ноги. – Я збожеволів.

Докуривши сигарету, обпалюючи пальці, Юнґі подумки промовив заспокійливі «ну й гаразд» і «плювати», а потім перейшов дорогу, коли повз проїхала пошарпана скрипуча машина.

Відчинивши двері, Юнґі вловив стільки ароматів, що навіть нотки парфумів деяких клієнток та клієнтів промайнули. Скривившись, чоловік нарешті преступив поріг. З хлопцем біля прилавка він не був знайомий, тому той, побачивши нового клієнта, поспішив щось запропонувати. Відмахнувшись від порад, Юнґі почав сам шукати те, що йому потрібно.

Взявши зі скляної полиці випадковий флакон і вдихнувши його аромат, Юнґі здалося, що той надто солодкий. Взагалі йому було складно в цьому плані.

– Ці, – почав продавець, – із групи квіткових ароматів.

– Ага-а, – простяг Юнґі, відвернувшись спиною й звівши догори очі.

– Початкові ноти це магнолія та цикламен. Середні ноти це магнолія та лотос, а кінцеві ноти – магнолія та сандалове дерево.

– Ні, не потрібна магнолія, – видихнув Юнґі.

Продавець, побачивши незацікавленість або поганий настрій клієнта, насупився, а потім тихо відійшов на крок, щоб спостерігати.

Юнґі взяв наступну баночку, він навіть не встиг її піднести до носа, як різкий аромат одразу ж не сподобався.

– А це мандарин та базилік.

– Що за збочення? – Юнґі усміхнувся, трішки обернувшись до продавця, а той розтулив вуста, завмерши.

Зрозумівши, що відповіді на своє коротке запитання не отримає, Юнґі й далі роздивлявся полиці.

Через кілька невдалих спроб, він усе ж запитав у чоловіка:

– Напевно, мені потрібне щось на зразок півонії.

Продавець пожвавішав, він з обличчям «ось так би й одразу» почав показувати потрібні флакони.

– Цей – півонія, мускус та амбра.

– Амбра, – повторивши, Юнґі втягнув аромат носом, зовсім не відчувши півонії. – Ні, надто терпкий.

Намагаючись говорити мінімум, продавець показав наступний:

– Півонія й персикове цвітіння.

– Надто солодко, – одразу ж констатував Юнґі.

– А це, – чоловік дістав ще один флакон із крайнього куточка полиці, – жасмин і півонія.

Юнґі, згадавши забутий запах літнього жасминового дерева, задумався, а продавець, опустивши очі в підлогу, чекав, що той скаже.

– Але вони трохи кислі, – зробив висновок майстер. – Можете назвати всі ноти?

– О, – той здивувався, що невеселий клієнт нарешті хоч чимось зацікавився. – Початкові ноти бузок та жасмин, середні ноти це півонія, жасмин та лимонне дерево, а кінцеві ноти – знову ж півонія та лимонне дерево.

Після того, як його поінформували, Юнґі зрозумів, що це справді легенький лимонний запах, настільки ніжно розбавлений квітами, що нагадувало чаювання в саду серед півоній та жасмину. Трішки розпиливши парфуми на зап’ястя, Юнґі почекав кілька секунд, перш ніж вдихнути ще раз. Тепер він відчув і бузок. Це було воно. На мить Юнґі відчув поколювання в кінчиках пальців, від чого ледве зміг стримати усмішку, сміючись із самого себе.

Але він мусів це зробити.

І шкодував, що не зробив раніше.

– Ці, – Юнґі кивнув, ще раз вдихнувши ніжний солодко-кислий аромат.

Коли прозорий скляний флакон запакували і віддали в руки, Юнґі радів. Уперше за стільки часу в нього з’явився настрій та натхнення.

Поспішивши додому, розумів, що грошей залишилося зовсім мало, Юнґі змушував себе не шкодувати про покупки. Відчинивши квартиру й кинувши пакет на підлогу, майстер за лічені хвилини переодягся в сорочку, давно забруднену фарбою, і в сірі штани. Він заварив чай, на ходу перекусив бутербродом, а потім поспішив розібрати покупки.

Чай холонув на столі біля інструментів і розкладених покупок, поки Юнґі, застигши посеред кімнати, розглядав нову блузу. Саме через Техьона і його ніжно-хтивий стиль одягу майстер почав подумувати про ніжніший гардероб для ляльки. Подивившись на Чіміна, що знову заплутався в ковдрі і звісив одну руку з ліжка, чоловік переконав себе, що не міг прогадати з розміром, адже знає напам’ять всі параметри ляльки, розмір кожного пальчика.

Надворі ще було ясно.

– Встигну, – сам собі констатував чоловік.

Він розклав сорочку на столі й акуратно відсунув свій чай подалі, скрипучи чашкою по столу. Маленька коробочка з блискучими намистинами теж була під руками. Діставши з шухляди нитки та голки, Юнґі замислився. Він дивився на тонку білу тканину, прикидаючи, як скомпонувати те, що задумав.

Півтори години пішло на те, щоби перед блузи, наче обсипаний, заблищав маленькими намистинами.

Прикусивши кінчик пальця, трішки вколотого голкою, Юнґі глянув на Чіміна, що звісив із ліжка ногу, готовий впасти. Майстер зі смішком зітхнув, а потім підійшов до хлопця, акуратно повернувши його руку та ногу назад на ліжко.

Повернувшись до столу, Юнґі задивився на білі шкарпетки. Він думав про те, які зазвичай шкарпетки шив для ляльок у майстерні, і хотілося перевірити, чи сподобається таке хлопцю. Юнґі дістав із шухляди білу тонку мереживну стрічку, а потім кинув на стіл поруч зі шкарпетками, примруживши очі. Розуміючи, що його власне божевілля з грою в ляльки наближається до апогею, майстер лише хмикнув і сів на стілець, спершись ліктем на стіл. Насилу зачепивши нігтями тонку голку, що залишив на книзі, Юнґі потягнув кінчик нитки, від чого котушка покотилася до краю столу. Знадобилося лише кілька хвилин, щоб обшити пару шкарпеток мереживною стрічкою по краях, зробивши волани на зразок грибочка. Тепер вони виглядали, як ті наймиліші шкарпетки ляльок із майстерні.

Юнґі хотілося покурити або випити чогось міцнішого від мандражу, що раптово виник, ніби він зібрався дарувати ці речі комусь дуже скрупульозному й розпещеному, а у відповідь міг почути, що подарунки справжнісінька дурниця.

Майстер дістав із пакета останнє – флакон парфумів, і лише зараз побачив напис на етикетці «Айворі». Насилу згадавши, що це за колір, Юнґі зняв корок флакона, мимоволі вдихнувши глибше. Розпиливши кілька разів парфуми над сорочкою, що лежала на столі, розгладжена руками, майстер утомлено відкинувся в кріслі.

Цими парфумами він балував не Чіміна, а себе. В уявленні майстра його ляльковий має пахнути саме так.

Взявши шкарпетки, Юнґі підійшов до Чіміна. Той був скуйовджений, як горобець, а рожеві м’які губи були трішки привідкриті, ковдра хаотично вкривала лише стегна, а простирадло під ним сповзло з одного боку ліжка, ніби він перевертався завжди через одне і те ж плече.

– Погляньте на мене. Нещодавно я стріляв у людей, а під ліжком валяється пістолет, але зараз я вбираю ляльок у білі шкарпетки, – тихо видихнув Юнґі.

Сівши на ліжку біля ніг Чіміна, чоловік стягнув ключ із шиї, щоби розбудити ляльку. Це були тяжкі п’ятнадцять хвилин, поки той нарешті розплющив очі.

Хлопець проскулив, окинувши кімнату розфокусованим поглядом, і одразу помітив безлад на столі:

– Ти вже давно вдома.

– Так, – Юнґі усміхнувся, чути голос Чіміна було для нього схожим на заспокійливу весняну мелодію.

Той ліниво поправляв волосся після сну, знову заплющивши очі. Юнґі провів кінчиками пальців від голого лялькового коліна й до тонкої кісточки. Той, помітивши, що майстер не збирався вставати з ліжка, закинув ноги на коліна Юнґі, широко усміхнувшись. За останній тиждень Чімін трохи звик до майстра, від чого став тактильнішим і більш чуйним.

Так і притримуючи за гладку кісточку, Юнґі взяв одну тонку шкарпетку в руки. Руки майстра були холодними, лише кілька пальців усе ще горіли вогнем, бо випадково вколовся голкою. Він торкався делікатно, як і завжди, наче боявся зробити боляче. Чімін трохи піднявся, спираючись на лікті, не зрозумівши, що робить його майстер, і хотів прибрати ногу. Варто було хлопцю підняти свої темні очі, як по тілу Юнґі пройшли теплі нервові імпульси.

– Не сіпайся, – Юнґі акуратно одягнув перший на його ліву кісточку, і ляльковий, охнувши, витягнув носочок, як танцюрист балету.

Чімін невідривно стежив за діями майстра. Він виглядав розгублено й наївно, коли був непричесаний і ховав руки під шарудливою ковдрою.

– Це мені? В мене ж є шкарпетки.

– Однієї пари мало, – відповівши, Юнґі вище потягнув за оборку другого носочка.

– А навіщо? – Чімін простяг руку, щоби смикнути за мереживну оборку, наче граючись, поки Юнґі водив пальцями вздовж кісточки від пальчиків і до п’яти.

– Аби твої холодні ноги не будили мене вночі, коли притуляєшся.

– Я… – з пряним присмаком збентеження почав Чімін, але зам’явся, сховавши обличчя в долоні.

Юнґі не зміг стримати усмішку, бачачи, як ляльковий намагався сховатись під ковдрою, що пропахла м’ятним шампунем, але в хлопця нічого не вийшло. Голі ноги так і залишалися на колінах майстра, поки копошився, не зумівши розібратися, як виплутатися з простирадла.

– Вставай, – Юнґі різко потягнув за край ковдри, відкинувши ту на другу половину ліжка.

Чімін повільно прибрав ноги. Юнґі підвівся, а потім підійшов до вікна, поки хлопець набирався сміливості опустити ступні на підлогу. Він піднявся з ліжка акуратно, боячись забруднити подарунок, і на пальчиках ніг, поправляючи сорочку, підійшов до майстра.

Помітивши на столі блискучу блузу, Чімін знову охнув. Він повільно перевів погляд на свого майстра, боячись навіть спитати.

– Це теж тобі, – Юнґі подобралось спостерігати за реакцією.

Чімін дивився то на нього, то на блузу, розтуливши рота, ніби йому дарували не маленьку річ, а цілий палац. Через мить хлопець широко усміхнувся, він зі сміхом буквально застрибнув на Юнґі, обвивши шию руками. Від несподіванки чоловік мало не впав разом із ним, але вчасно встиг втримати рівновагу, зробивши крок назад однією ногою. І відсторонився Чімін так само швидко, став біля столу, підстрибуючи від радості на місці.

Юнґі обернув хлопця до себе, взявши за плечі, і почав розстібати його, а раніше свою, пом’яту довгу сорочку. Цього разу Чімін не противився й не намагався зробити все сам, а слухняно чекав, коли одягнуть нову річ. Юнґі хоч і недавно бачив голий торс ляльки, але не стримував подиву. Грудна клітка Чіміна трохи здіймалася, а при кожному вдиху ключиці сильніше виступали з-під штучної м’якої шкіри. Юнґі кинув сорочку на стілець, а потім, піддаючись почуттям, провів кінчиками пальців по голому плечу. Чімін лише глянув на його руку, запитавши:

– Щось не так?

– Усе добре, – Юнґі взяв блузку зі столу.

Щовечора кімнату наповнював рожевий від легких заморозків захід сонця. Юнґі б так хотів відсунути фіранки навстіж, щоби побачити Чіміна зараз у теплих блідих променях. Хотів би побачити його не в задушливій квартирі, а у великому будинку за містом, де можна було б не ховатись у темних кутках.

Тонка гладка тканина опустилася на плечі хлопця, Юнґі повільно застібав ґудзики, ті рипіли під пальцями. Погляд Чіміна сяяв, уперше чоловік спостерігав, як той розцвітав, радіючи таким елементарним речам.

– А Техьон тоді сказав, що ти суворий татко, – почав Чімін, його усмішка з милої й безтурботної перетворювалася на грайливу, – але ти жодного разу на мене навіть голос не підвищив, не лаявся, та й купуєш мені гарні речі.

Юнґі глянув у очі Чіміна, запитально піднявши брови, його пальці здригнулися на третьому ґудзику.

– Отже, дуже гарний та дбайливий татко, – майже пошепки сказав хлопець.

– Забудь про це слово, адже Техьон тоді пожартував, – Юнґі продовжив застібати ґудзики.

Чімін не припиняв усміхатися. Він так різко з милого перетворився на розпусно-грайливого, що Юнґі навіть уявити не міг, що хтось, крім Техьона, вміє так різко перемикатися. Справа була навіть не в міміці, а в погляді й у важкій інтонації. Подібне він бачив хіба що у виконанні Техьона, коли той, напідпитку, підморгував і цокав язиком Чонгуку, зі сторони дивлячись при цьому занадто розпусно.

Почувши у відповідь протяжне хмикання, Юнґі зрозумів, що Чімін так бавиться. Здавалося б, хто тут грає в іграшки, так це сам Юнґі, яскраво вбираючи й балуючи ляльку.

Але саме в цей момент Чімін грав і дражнився з майстром.

Вирішивши поки що пропустити це повз вуха, Юнґі глибше вдихнув, відчуваючи запах парфумів на тонкій блузці. В Чіміна з’явився запах, та такий ніжний, із солодкою кислинкою, що серце Юнґі забилося частіше. Він точно знав, що сам Чімін не відчуває запахів.

Блузка була досить довгою, щоби прикрити білизну. Чімін майже весь час так і ходив по квартирі, світячи голими тонкими ногами.

– Дякую, – задоволено промуркотівши, хлопець підбіг до дзеркала, схопивши гребінець.

Юнґі сів за стіл, спостерігаючи, як ляльковий метушиться. Нудний повільний дощ накрапав, дзвінко ударяючи по вікнах, а захід сонця розчинився за обрієм – довелося включити в кімнаті світло.

– А ми могли би, – почав Чімін, коли майстер задумався про те, чи пив сьогодні пігулки, – наприклад, завести кота чи пташку?

– Хочеш пташку?

Чімін обернувся на п’ятах, змахнувши широкими рукавами, і підбіг до Юнґі. Його усмішка здавалась натхненною, а у вечірній напівтемряві кімнати очі ледь блищали старим золотом, від чого здавались темнішими, ніж зазвичай. Сівши на край столу, хлопець сам вклав пальці в долоню чоловіка, не чекаючи, коли той візьме за руку першим.

– Чому в тебе немає тваринок? Адже ти живеш один.

– Якось у мене було біле кошеня, тоді я був у іншому місті.

– І де воно?

Юнґі ще раз вдихнув наповнене парфумами повітря, притягнувши Чіміна ближче так, що аж стіл скрипнув.

– Думаю, він там і лишився.

– Що? – Чімін насупився, обійнявши майстра за шию. – Ти про що?

Юнґі притулився носом до грудей хлопця, відчуваючи шкірою блискучі намистини нової сорочки. Солодкий квітковий запах так пасував ніжному Чіміну, що залишався на язику терпким приємним присмаком.

– Хтось украв його в мене.

Деякий час Чімін мовчав, зариваючи пальці у волосся Юнґі, від цього майстер жмурився й щільніше притискав хлопця до себе, поки той так слухняно дозволяв це.

– Як гадаєш, з ним усе добре?

– Сподіваюся, що так, – відповів Юнґі, відчувши, що Чімін випадково легенько вдарив його ногою трохи нижче коліна.

– Невже у світі так мало бродячих котів, що треба вкрасти чужого?

Зрозумівши, що Чімін засмутився, почувши це, Юнґі відсахнувся від хлопця, почавши заспокоювати:

– Думаю, що з ним усе гаразд. Я намагався шукати його, навіть обійшов усіх сусідських дітей, що могли б поцупити кота. Але почув лише те, що одна із сусідок бачила, як його брала на руки якась дівчина.

– Він був на вулиці? Чому ти його випустив?

– Я не випускав його, він вислизнув.

Чімін мовчав, але вираз його обличчя так і говорив, мовляв, це ти сам і винен, адже не встежив. Прикро.

– Я хворів тоді. Це не виправдання. Я справді винен у тому, що він вибіг на вулицю, – Юнґі зазвичай не розповідав сумних історій чи чогось лякаючого, але цього разу не подумав, що це може засмутити лялькового.

– Той, хто його забрав, міг би пошукати власника, а не лишити собі…

– Найчастіше, якщо людям щось сподобалося, то вони без докорів сумління готові це вкрасти.

Чімін кивнув, занурившись у якісь свої сумбурні думки. Навіть сумним він виглядав страшенно чарівно й мило.

– Не хвилюйся, – Юнґі притулився губами до щоки хлопця, а той весь зіщулився, наче йому було неприємно.

Прокляття.

– Йому було б краще в тебе, – Чімін раптом, продовжуючи сидіти на краю столу, обвив свої голі ноги навколо талії Юнґі. – Ти хороша людина.

– Мінні, якщо ти хочеш тваринку, то я можу принести тобі цілий кошик кошенят.

– Мені не потрібний цілий кошик, – Чімін засміявся трішки пхикаючим голосом.

Взагалі Юнґі зарікся не підбирати тварин, усе ще пригнічений неприємним осадом через втрату білого кошеняти. Але якщо Чіміну нудно, то можна щось і придумати, адже поки що максимум, що міг майстер, це побалувати хлопця подарунками та своєю присутністю.

– Я хотів запитати…

Чоловік чомусь злякався такої невпевненої інтонації. Чекаючи, що спитає хлопець, він задивився в темні дурманливі очі.

– Чому ти п’єш ліки?

Юнґі завмер. Якщо Чімін почав ставити запитання, отже, чоловік також зможе щось спитати. Юнґі стільки всього цікавило, але будь-який натяк завжди ігнорувався, і коли Чімін починав щось запитувати сам, то тільки тоді міг відповісти на зустрічні питання.

– Як думаєш?

– Ти чимось хворий? З тобою все ж буде гаразд?

– Зі мною все добре. Часом мені навіть вистачає заварити якихось дешевих заспокійливих трав.

– Останнім часом ти дуже блідий, – Чімін провів долонею по щоці майстра, той відчув, що руки ляльки стали теплішими. – Твої друзі не повернулися?

Юнґі мовчав.

Чіміну цього вистачило – за похмурим мовчанням він зробив висновок, а через хвилину знову запитав:

– То навіщо тобі ліки?

Хоч хлопець і світився від радості, отримавши новий одяг, але Юнґі міг присягнути, що в очах Чіміна тремтіла тривога.

– Іноді в мене болять ноги. Іноді болить голова. Часто болить шлунок, – майстер завмер, подумавши про те, як правильно пояснити поняття болю.

– А чому болять ноги?

– Дивись, – Юнґі відпустив Чіміна, що похитнувся на столі, і підтягнув свою штанину вище, щоби показати гомілку, – це декілька моїх рубців. Якось я ламав ноги. У цьому немає нічого страшного, – чоловік засміявся, – бо мене вчасно полагодили.

Чімін охнув, опустившись на підлогу голими колінами.

– Мабуть, це нестерпно боляче, – хлопець простяг руку, щоби доторкнутися до білуватого рубця нижче коліна.

– Усе нормально. Біль це не так страшно.

«Вона лише нагадує, що ти живий», – подумки закінчив Юнґі, дивлячись на те, як Чімін розглядав його криво зашиті поранення.

– Я розумію, – хлопець кивнув головою, – я це знаю.

– Знаєш? – Юнґі дивився на хлопця, як той почав перебирати пальцями блискітки на грудях.

– Я знаю більше, ніж ти думаєш.

– А я у жодному разі не думав, що ти дурний, – Юнґі усміхнувся. – Якщо я щось питаю, то лише для того, щоби дізнатися про тебе трішки більше, а не перевірити твої вміння для документації.

Чімін деякий час про щось думав, продовжуючи грати з намистинами, і Юнґі вирішив не виривати його з думок, а дочекатися відповіді.

– Тоді з друзями ти поводився інакше, ніж зі мною.

– Ти про що? – Юнґі простяг руки, а Чімін одразу вхопився, щоб, піднявшись з підлоги, знову застрибнути на стіл.

– Я про те, що ти з ними гучно сваришся. Ти міг чимось дорікнути, навіть не змигнувши оком, – хлопець трохи махав ногами в повітрі, мало не дотягуючись до підлоги ступнями. – А зі мною в тебе м’якший голос.

– У мене немає причин тебе чимось дорікати чи виховувати. Ти добрий і слухняний. Ну, крім того, що виглядаєш у вікно без дозволу.

– Хм-м, – простягнув Чімін із легкою усмішкою, прикусивши губу.

Він встиг розтулити вуста, щоби щось ще сказати, але Юнґі його перебив, не втримавшись:

– Ти хотів би з ними познайомитися?

– Ні. Не треба, – різко видав Чімін. – Поки що не треба, – він трохи посміхнувся, нахиливши голову.

Юнґі хотів за щось зачепитися, щоб отримати хоча б одну виразну відповідь:

– Ти боїшся їх?

– Не те щоб… – почав хлопець, заплющивши очі. – Вони виглядають цілком мило та мирно. Але ж ти сам не поспішаєш їм розповідати правду.

Світильник на столі раптом заблимав кілька разів поспіль, а потім почувся грім, від якого Чімін здригнувся всім тілом. Юнґі видихнув, розуміючи, що треба знайти кілька свічок. Хоч у кімнаті було холодно, але майстру ставало трохи душно, він розстебнув пару верхніх ґудзиків сорочки. Легенько відвівши коліно хлопця, Юнґі відсунув шухляду в столі, дістав сірники й кілька свічок.

– Не бійся, це лише гроза. І зазвичай світло… – не встиг він домовити й запалити сірник, як у кімнаті стало темно. – Пропадає. Прокляття.

Чімін не рухався, але Юнґі відчував погляд на собі й чув швидке дихання. Ляльковий чудово і швидко опанував себе, але навіть не уявляв, яким уразливим виглядав збоку.

– Зазвичай тільки я залишаю весь будинок без світла, коли лагоджу техніку. Сусіди мене ненавидять, – майстер ледве запалив сірник, коли в вікні майнула яскрава блискавка, а об вікна різко вдарили великі гучні краплі густого дощу.

Тінь від вій, що падала на обличчя Чіміна, робила його облік більш наляканим. Маленький вогник зі сірника ковзнув на нитку першої свічки, і Юнґі поставив її в невеликий чорний свічник на столі.

– Думаю, рано говорити їм про тебе, – мовивмайстер. – Та й ситуація була недоречною. Може, пізніше я познайомлю вас, якщо ти захочеш.

Чімін кивнув, дивлячись на тремтячий вогник свічки. Юнґі запалив наступну, що стояла на столі, і поставив її трохи далі. Хлопець підніс руку до вогника, але майстер упіймав його за пальці.

– Я б не доторкнувся, – обурився Чімін, і тоді Юнґі повільно розтиснув пальці.

– Я бачу, що ти боїшся людей, Чіміне, – знову те саме почав чоловік. – Бачу, як ти шугаєшся, коли хтось голосно розмовляє на вулиці, йде сходами… З тобою в минулому щось трапилося? Хтось образив тебе?

Чімін притих, навіть не було чутно дихання, він дивився, як дощ стукає у вікна. Коли знову блиснуло, то хлопець здригнувся й опустив долоні на плечі майстра, заплющивши очі й чекаючи грому.

– Все було добре. Немає причин турбуватися. Я просто боюсь незнайомців.

Юнґі відчував, як той стискав тремтячі пальці, і розумів, що сказане – брехня.

Знову зазнавши невдачі в тому, щоби дізнатися щось про минуле Чіміна, Юнґі помітно спохмурнів. Тиша затамувала подих, а хлопець, сіпаючись від грому, дивився на майстра в завмерлому очікуванні, коли його сховають від грози в міцних обіймах. Здавшись благаючому погляду Чіміна, Юнґі відмахнувся від поганих хвилюючих думок, і та й пригорнув хлопця до себе. Той потонув в обіймах так легко, як ніколи раніше, притиснувшись упритул, майже сповзаючи зі столу. Майстер уже встиг прикрити очі, притиснувшись губами в шию хлопця, щоби вдихнути насичений квітковий аромат, як Чімін раптом прошепотів йому на вухо, від чого по тілу пройшло легке тепле тремтіння:

– Не гнівайся, що я так мало розповідаю, будь ласка.

– Як я можу на тебе гніватися? – Юнґі притулився губами трохи вище ключниці хлопця, а той, обвиваючи ногами його талію, сповз зі столу на коліна чоловікові.

– Не знаю, – Чімін притискався все міцніше, шугаючись грому. – Чому ти нічого не їси?

Юнґі аж очі розплющив, не знаючи, що відповісти.

– Я їм.

– Переді мною – ні.

– Ти сьогодні так багато запитуєш, – Юнґі відчував грудьми всі брязкальця на блузі Чіміна. – Запитуй ще. Зазвичай я хвилююсь, коли ти мовчазний.

– Запитувати… Що ще… – Чімін глянув угору, трохи більше оголивши шию, і дозволив Юнґі тертися об його м’яку шкіру губами.

Хлопець дивився на дивні тіні на стелі, що розросталися від кожного спалаху у вікні, і дужче стискав талію Юнґі стегнами. Майстер раптом усвідомив, що Чімін уперше заліз до нього на руки, і дотики вперше втрачали невинність черезтемряву, голі ноги ляльки й новий солодкий аромат.

– Ще… – замислившись, повторив Чімін, і його голос пролунав, як з жагою, через задерту догори голову, і від цих нот Юнґі знову пробрало до самих кісток, він ледь не подавився повітрям від раптового полум’я в грудях. – Як гадаєш, є ще такі, як я?

– Маю здогадку, що ти єдиний, – із сумнівом відповів майстер, помалу танувши поблизу Чіміна.

Юнґі намагався зупинити свої раптові почуття тепла та затишку, що дарував йому ляльковий у цей момент, бо це було надто близько й надто хвилююче. Боячись того, що той був створений не для дитячих ігор, Юнґі не смів накоїти дурниць, щоби не перетворитися на чергового збоченця, з якими колись міг стикнутися Чімін. Думка про це знову зробила майстра похмурим.

– І ти ніколи не бачив таких, як я? І не створював таких?

– Ні. Тільки ти, – Юнґі усміхнувся, спостерігаючи, як Чімін, вигнувшись у спині, ліктями уперся об край столу. – А є ще хтось?

– Ні, був тільки я. І не зробиш ще одного такого ж, як я?

Юнґі облизнув губи, подумки засміявшись. Якби ж він зміг розібратися хоча б у половині принципу роботи механізму Чіміна… Але чоловік зміг лише трохи покращити те, що зрозумів. А те, на що не вистачило розуму, лише виправив на око. Тому Чімін не припиняв дивувати його день у день.

Вирішивши не лякати лялькового тим, що залишилися незрозумілі нюанси, а до того ж є ризик, що якщо щось трапиться, то полагодити хлопця буде не так просто, Юнґі відповів:

– Навіщо мені ще один? У мене є ти.

Чімін штовхнувся стегнами, намагаючись вмоститися на колінах майстра зручніше.

Юнґі вперся долонею об край столу, мовивши:

– Це ж не так просто.

– Що непросто? – уточнив Чімін, глянувши у вікно.

– Створити тебе.

– Настільки складно? Ти довго лагодив мене, я це знаю, – хлопець і далі смикався, збиваючи думки майстра зовсім не в той бік.

– Дуже складно. Так, довго.

Чімін повільно перевів погляд на Юнґі, а потім притис руки до своїх грудей, стиснувшись.

– І тобі не шкода витраченого часу?

– Що за дурниці, Мінні? – Юнґі обурився, готовий лаяти хлопця, але той усміхався, явно задоволений своїм питанням. – Ти чудово знаєш, що все добре.

Хлопець усміхнувся ще ширше. Чіміну явно лестило, що знайшовся той, хто не пошкодував грошей і часу, щоби полагодити його. Юнґі був дуже радий бачити, що хлопець не сидить мовчки за столом, насупившись і вдивляючись у горизонт за вікном, а радіє й більш-менш спілкується про щось особисте.

– Може, ти хочеш спати?

– Ні, – Юнґі заперечливо хитнув головою.

Він думав, чому хлопець ніяк не розповість йому нічого? Може, там не було нічого доброго, щоби поділитися чи просто не було нічого?

– Можна мені відчинити вікно? – спитав Чімін, знову похитнувшись стегнами на колінах майстра.

– Так, – Юнґі притримав хлопця за талію, поки той намагався стати на ноги.

Як тільки Чімін опинився біля вікна, Юнґі погасив свічки. Хлопець потягнув за край фіранки, і тут же почав смикати за гачки на віконній рамі.

– Сподіваюся, я не зіпсую… – Чімін провів рукою вздовж трохи пишного рукава нової сорочки.

– Ні, з речами все буде гаразд. Ти не промокнеш, відчиняй, – Юнґі підійшов до хлопця зі спини.

Щойно вікно було відчинене, Юнґі відчув, як дрібні холодні краплі, що відбивалися від підвіконня, рясно обсипали його шкіру. Чімін, задивившись на чергову блискавку, широко розплющив очі, наче боявся щось пропустити. Від грому він зробив крок назад, врізавшись спиною в груди чоловіка, так і пригорнувся. Юнґі обвив руками талію хлопця, щоби той почував себе в безпеці, поки запах холодного дощу змішувався із запахом Чіміна, від чого майстер знову опустив голову і притулився щільніше до лялькової шиї. Заплющивши очі, Юнґі здалося, що він знаходиться у квітковому саду, стоячи під зливою.

– Здається, вперше бачу такий сильний дощ, – прошепотів Чімін, простягнувши руку, і висунув її з вікна.

Під частими спалахами блискавок Юнґі міг бачити, як краплі стікали до ліктя, як намокала тонка, як блуза, сорочка, стаючи зовсім прозорою. Дощ був такий густий, що навіть не було видно будинків навпроти. Напевно, світло пропало по всій вулиці.

Чімін намагався нахилитися, щоби глянути вниз, Юнґі не зупиняв.

– Мабуть, вам всю вулицю затопить, – хмикнув Чімін, коли помітив потік брудної води вздовж дороги, а за шумом дощу його було не так чутно.

Волосся помітно намокло, і хлопець обернувся в руках Юнґі, широко пусміхнувшись. Від чергової блискавки, що розсікає небо, Чімін навіть не моргнув, він лише провів пальцями по трохи мокрому волоссі Юнґі:

– Навіть на тебе потрапило.

Мокрі білі локони волосся Чіміна ледве завилися, роблячи хлопця ще більш невинним на вигляд. Він намагався вдивитись у вічі чоловіка.

– Так, – Юнґі струснув головою, і відчув, що Чімін часто дихає. – Все добре, милий? – Він провів пальцями по потилиці хлопця, продовжуючи другою рукою обіймати.

Чімін плаксиво хикнув, притулившись холодним носом до щоки майстра.

– Мінні?

Його дихання зовсім збилося, а спочатку тихе хикання перетворилося на щось схоже на справжній плач. Так міцно вчепився, обвивши шию майстра, що той ледве зміг відчепити від себе хлопця, щоби поглянути на обличчя. Те було мокре від дощу, але погляд був такий засмучений і болючий, що здавалося, Чімін плакав години дві поспіль. Хлопець лише кілька секунд дивився на чоловіка, а потім знову уткнувся носом у шию, продовживши буквально вити.

– Мій любий, що таке?

Це був справжнісінький плач, але тільки без сліз. Юнґі злякався ще більше, коли хлопець почав тремтіти всім тілом.

– Чімін… – прошепотів на вухо, відчувши, що ноги хлопця ледве тримають, від чого той готовий впасти на підлогу.

Юнґі міцніше обвив талію ляльки руками, піднявши, відриваючи від підлоги.

– Маленький, що ж із тобою трапилося?

Чімін з усієї сили вчепився пальцями однієї руки у волосся майстра, а другою – трохи нижче плеча. Юнґі не міг бачити його обличчя, зате виразно чув збитий подих і приглушені крики прямо біля свого вуха.

Без сліз.

Лише з відчутною вологою від дощу на шиї.

Давно майстер не почував себе таким безпорадним.

– Давай ляжемо? Я вкрию тебе, ти відпочинеш… Добре, мій любий?

Не чекаючи виразної відповіді, Юнґі відійшов від вікна на крок, й однією рукою зачинив його. Чімін скиглив якимось не своїм голосом. У цей момент Юнґі задумався: Чімін не міг плакати, у нього не було сліз, але як часто, коли хлопець мовчки сумно сидів, уп’явшись у вікно, він стримував свій розпач, щоби не почати вити, як зараз?

Юнґі так мало знав.

– Лягай, – прошепотів на вухо хлопцю, але той ігнорував.

Юнґі ледве зміг сісти на ліжко, так і тримаючи хлопця. Той відразу притулився міцніше, заліз на коліна, обвивши талію майстера ногами, не даючи ні на секунду холодному повітрю проникнути між їхніми тілами. Чоловік погойдував його з боку в бік, наче колихав маленького, намагаючись хоч трохи привести до тями.

– Вибач, – задихаючись, мовив Чімін так нерозбірливо, що Юнґі ледве зміг зрозуміти.

– Усе добре, ти не винен ні в чому, рідний.

Здавалося, час тягнувся так повільно й болісно. Юнґі не звертав уваги на біль у ногах і те, що дощ ставав трохи тихішим. У холодній кімнаті для нього існував тільки Чімін, який задихався від раптової істерики.

Вирішивши не говорити зайвого, щоби не натиснути випадково на больову точку, майстер лише притискався губами до мокрої маківки, продовжуючи похитувати лялькового.

Він не очікував такого.

Єдине, що стримувало самого Юнґі від того, щоби не розклеїтися й не впасти в апатію, це запах півонії та бузку з легкою кислинкою.

Коли за вікном стало трохи світліше чи то від того, що хмари розійшлися, чи то від світанку, що наближався, Чімін притих. Юнґі подумав, що той задрімав, але хлопець трохи відсторонився, спробувавши злізти з колін майстра. Зрозумівши, що той має намір лягти, Юнґі лише поправив подушку. Чімін виглядав таким стомленим, він повільно моргав і важко міг підняти погляд вище грудей майстра. Хлопець встиг закинути ноги на коліна Юнґі, як це зробив раніше ввечері.

– Поспиш?

– Так, – тихо відповів Чімін. – Вибач, я тебе засмутив, – його голос знову затремтів.

– Дурниці кажеш, – Юнґі провів пальцями по мереживній стрічці білих шкарпеток, а потім трохи нахилився, притулившись губами до коліна Чіміна. – Але я досі хвилююся.

Чімін дочекався, коли чоловік ляже поряд, щоби заховатись під ковдру майстра й уткнутися носом у груди. Коли Юнґі відчув, як подих ляльки вірівнявся, м’яко відбивають на його власній шкірі, то нарешті видихнув.

– Я розповім тобі колись пізніше, – відповів на німе запитання Чімін.

– Коли захочеш,любий, – міцніше обійняв лялькового.

То була чергова безсонна ніч.

Юнґі проклинав себе через те, що не зрозумів відразу, якими фарбами може грати настрій Чіміна.

Неуважний.

Було так нерозумно одразу не зрозуміти, що той теж може плакати. Нехай без сліз, але все ж… 

    Ставлення автора до критики: Обережне