Повернутись до головної сторінки фанфіку: DMoB | Dollhouse made of blood

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Øfdream – Ninth Gate
Aquilo – Human
Empathy Test – Losing Touch
Huntar – Autumn

 

Початок жовтня був надто вітряним і до нудоти сонячним. Настав час вранці надягати пальто, а вечорами спокійно відпочивати, сьорбаючи чай. Юнгі не мав часу думати про погоду або встигати за зміною дня й ночі, бо майстер був зайнятий або роботою в майстерні, або ремонтом ляльки до ранку.
 
Залишалося лише перевірити, набратися сміливості і спробувати включити механізм своєї ляльки. Юнгі запланував це у вихідний день. Із самого ранку від нервів і хвилювання майстер не міг ні на чому до ладу сконцентруватися, робота не йшла, і в страшній напрузі він прометушився до середини дня.
 
У наполовину розстебнутій перекошеній сорочці, з розпатланим волоссям, Юнгі був схожий на змученого життям волоцюгу. Нарешті він тремтячими руками спробував увімкнути механізм. Юнгі повернув зроблений власноруч ключ у грудях ляльки кілька десятків разів, слухаючи, як спрацьовують шестерні й натягуються струни, як по трубках повільно починає розтікатись замінник палива.
 
Хвилина. Дві. П’ять. Нічого не трапилося. Ляльковий хлопчик навіть не поворухнувся. Чоловікові здавалося, що всередині його голови та грудей розбиваються сотні дзеркал, бридко кришаться в пилюку і скляною болісною річкою пульсують по венах. Очікування Юнгі падали з висоти кудись у прірву, все глибше і глибше. Почуття очікування, коли його ляльковий хлопчик подасть ознаки «життя», тяглося нескінченним падінням вниз у страху зіткнутися з дном і впасти там пляцком. У скронях запульсувало, а руки почало зводити колючими судомами. Згадавши про пігулки, майстер запив їх холодним чаєм, що простоював у чашці із самого ранку.
 
– Будь ласка, давай, – майстер узяв у долоні обличчя лялькового хлопчика, благаючи. – Будь ласка, прокинься хоч на хвилину. Я мушу знати… Чи все правильно? Будь ласка, милий, ну ж. Прокинься хоч на секунду. Я вклав у тебе стільки сил та здоров’я.
 
І грошей.
 
Цілий статок. Усі заощадження.
 
Простоявши пів години над лялькою в страху навіть зайвого разу вдихнути, Юнгі зрозумів, що все скінчено, нічого в нього не вийшло. Майстер справді вклав у лялькового хлопчика цілий статок, дефіцитні контрабандні матеріали, жертвував заради нього сном, здоров’ям, силами… Але той знову ж й пальцем не ворохнув.
 
– Дуже егоїстично з твого боку, щоб ти знав…
 
Це була остання крапля. Юнгі озирнувся – квартира помітно спорожніла, бо продав книжки та деякі свої речі, аби вистачало грошей. Прохолодна порожнеча довкола давила. Нервовий зрив уже давно наступав на п’яти. Все це важко нагромаджувалося на душі: спостерігати за щасливими друзями, продавати ляльки натхненним клієнтам, працювати днями й ночами, ледве встигати стежити за здоров’ям, багато курити й пити, сидіти одному в чотирьох стінах уже майже в обіймах із лялькою. Та ось Юнгі й зірвався, хоч навіть у приступі гніву він намагався не шуміти, щоби до нього не викликали поліцію сусіди, одного шаленого випадку було достатньо. Перекинувши стілець і почавши бити кулаками в стіни, Юнгі ледве міг впоратися з собою. Злість і смуток гострими отруйними стрілами пронизали груди та голову.
 
– Це просто безумство. Тебе потрібно продати та забути про це все. В будь-якому разі я тебе продаватиму рік, якщо не більше. Краще виставити на продаж одразу. Перероблю механізм на простий і тупий, як у малих ляльок, що мені й пропонували.
 
Відпочивши, Юнгі вкотре зняв мірки, хоч і знав їх напам’ять, щоби купити ляльці відповідний одяг. Вирішивши, що настав час покласти цьому кінець, надіти на ляльку гарне вбрання і спихнути на аукціоні антикваріату.
 
Не спавши всю ніч і ще трохи попрацювавши над механізмом побитими руками, що тремтіли вже від болю, Юнгі зателефонував вранці Донуку, попередивши, що не вийде на роботу, бо захворів. Зібравшись, він узяв останні заощадженні гроші і вирушив до одного з магазинів одягу, щоби підібрати вбрання ляльковому хлопчику.
 
Упоравшись лише до обіду, Юнгі приніс додому дорогу сніжно-білу сорочку, що більше була схожа на дівочу блузу. Вузькі чорні штани під талію, пару тонких шкіряних черевиків, білизну та шкарпетки. Одягнувши лялькового юнака, Юнгі ледве міг стримати сльози, дивлячись на плід своєї праці. Думка спростити механізм і продати іграшку боліла чоловіку по всьому тілу. Він навіть не зрозумів, коли ліг у ліжко, заснув, одягнений і взутий, так і проспав до ранку.
 
Опритомнівши з ниючим болем у ногах, Юнгі знову ледве повернувся до ляльки. Хлопець так само нерухомо лежав на двох зрушених один до одного столах, і очі його були заплющені, а губи – щільно стиснуті. Гарно одягнений ляльковий хлопчик, що лежав у напівтемряві, нагадував зовсім не ляльку, а здавався Юнгі просто хлопцем, що ліг відпочити. Настільки досконалим молодим хлопцем, що будь-хто не встояв би, щоб обійняти його.
 
– Такий красивий, я сумуватиму за тобою, – майстер провів кінчиками пальців від чола й по губах, а далі до шиї ляльки. – Я навіть спати боюся знову лягти, раптом ти мені наснишся, знову благаючи не позбуватися від тебе. І мені доведеться тебе лишити. Добре, що я зовсім не запам’ятав, що мені щойно снилося. Чуєш?
 
Було так душно, як в лихоманці, голова паморочилася. Юнгі вирішив, що треба провітритися, тож спішно зібрався й покинув квартиру, попрямувавши до друзів. Якщо їх не буде вдома, то нічого страшного, тоді Юнгі просто насолодиться прогулянкою.
 
Виявилося, що організм послав Юнгі далеко до дідька, бо ноги почали нити через п’ятнадцять хвилин пішки, але майстер дістався швидше, ніж зазвичай. Відчуваючи серцебиття десь у п’ятах, він піднявся сходами житлового будинку. Постукавши, Юнгі почув якийсь галас усередині. За хвилину двері відчинив Те.
 
– Господи! А чому не попередив? – він помітно зрадів непроханому гостеві. – Проходь.
 
Як тільки дихання Те дісталося Юнгі, він широко розплющив очі й запитав:
 
– Ти вже п’яний? Зараз лише ранок.
 
– Ні-ні, це ще від учора… – відповів Техьон, впускаючи гостя.
 
– А що за привід? – Юнгі кинув піджак на циновку й сам опустився на неї, витягнувши ноги.
 
Гук показався з кімнати в одних штанях, він ліниво витирав обличчя рушником, і сам виглядав трохи пом’ятим, адже волосся стирчало в різні боки.
 
– Привіт. Ми просто ще спали.
 
Ще недавно кожен із них говорив сам за себе. Але в якийсь момент їхнє «я» перетворилося на «ми». Юнгі проґавив цей момент.
 
– Вибачте, що не попередив. Ноги самі до вас привели, – Юнгі потягнувся, намагаючись позбутися болю в спині.
 
– Ти не голодний? У нас є…
 
– Ні, дякую, – перебив Техьона. – Але випив би щось. Потрібно було дорогою купити.
 
Двоє майже впритул сіли навпроти Юнгі. Рушник, що висів у Те на шиї, спадаючи на груди, раптом упав йому на коліна, оголивши червоні сліди на ключицях. Той швидко схаменувся, знову прикривши шию.
 
Оу.
 
Юнгі просто вдав, що нічого не помітив. Це явно не його справа. Гук потягнувся до тумбочки за спиною, діставши чарки та пляшку з вином.
 
– Щось трапилося? Ти погано виглядаєш, – констатував Те, покриваючись легким рум’янцем і прикриваючи губи рукавом сорочки.
 
– Нерви здають, – видихнув Юнгі, допомагаючи Гуку розлити випивку.
 
Пряний трав’яний запах вина вдарив у ніс, що аж захотілося чхнути. 
 
Те й Гук якось тривожно перезирнулися, потім Те продовжив:
 
– Ти знову нервуєшся через ляльку?
 
– Трішки, – кивнув Юнгі, а потім виправив: – Геть не трішки.
 
– Ще недавно ти чудово виглядав і був такий радий своїй роботі. В тебе нічого не боліло, ми не слухали щоразу, що таблетки тобі не допомагають, а в результаті виявлялося, що ти взагалі їх пити забуваєш, – на одному подиху видав Техьон. – Світ не закінчиться на цьому, Юнгі, якщо твій іграшковий хлопчик не прокинеться. А ось твоє здоров’я – дуже. Не хочу бачити, як ти потрапиш до лікарні. Виглядаєш, як божевільний вчений.
 
Подумки Юнгі мовив: «Та мені до одного місця вже на своє здоров’я».
 
– Так, ти маєш рацію, Те. Потрібно відволіктися. Розкажіть, як ваш тиждень?
 
– Нормально, – почав Гук, випивши вино до дна, потім договорив: – З роботою все ще складно. Нам би ще прокинутися нормально до вечора, коли зміна почнеться.
 
Гук підробляв в антикварному магазині, який майже весь виторг переводив нагору владі, тому не міг похвалитися зарплатою. А вечорами іноді розливав випивку в барі на розі. Техьон крутився біля нього, як метелик навколо вогника, де б той не був. Взагалі для Те будь-яка робота була дрібною забавою та приводом скуштувати життя, бо батько втягував його в бізнес, пов’язаний з автосалонами кількох міст. Зі свого боку Техьон намагався втягнути й Гука в цю справу, щоби не було нудно.
 
Уся квартира була в стопках папок та документів, псуючи вигляд місцями дорогого інтер’єру. Техьон ненавидів це, але подітися було нікуди, а Гук лише час від часу коротенько слухав байки сусіда про роботу автосалонів і допомагав чим міг.
 
– Я ненадовго прийшов.
 
– Та хоч живи тут, – фиркнув Техьон.
 
Гук мовив далі:
 
– Наш тиждень пройшов нормально. Але ти виглядаєш просто жахливо. Ми могли б усі разом вибратися до озера провітритися, поки не похолодало.
 
– Так, давайте, – відповів Техьон, ліниво сьорбнувши вино. – Юнгі, не вздумай відмовлятися. Можемо навіть сьогодні, все встигнемо.
 
Юнгі кивнув головою.
 
– Ти як? На велосипеді зможеш поїхати?
 
– Та я в порядку, ноги не ниють.
 
– Чудово, – тихим глибоким голосом видихнув Техьон, підвівшись на ноги. – Зараз зберусь і повернусь.
 
Хлопець зник у кімнаті, потягнувши із собою чарку, і було чутно, як той поставив її на стіл, а далі – шурхіт, мабуть, Техьон рився в шафі.
 
– Бачиш он ту стопку паперів? – кивнув Гук, і Юнгі відразу повернув голову на три папки, що лежали на столі в нього за спиною. – Нові документи вчора притягли. В Те назрівають проблеми, а батько спостерігає, як той упорається. Неприємна ситуація.
 
– О ні, не нагадуй мені! – прокричав із кімнати Техьон. – Я розберуся з цим потім. Може, завтра! А може, і ніколи…
 
– А що не так із документами? – без інтересу запитав Юнгі.
 
– Перекладач зіпсував текст договору. А під ним уже підписи, – відповів Гук.
 
– Так, я знаю, що пошився у дурні й не перевірив, – Техьон повернувся до кімнати в легкій широкій сорочці з ледве прозорої дорогої тканини, заправляючи ту в приталені бежеві високі штани. – Де мій ремінь?
 
– Тільки не бий, – засміявся Гук.
 
– Мовчи. Потрібен ти мені, пф-ф, – хлопець кілька разів обійшов кімнату, дивлячись, де міг би валятися ремінь, і знайшов його в кутку біля вікна на чорному шкіряному кріслі.
 
– Звісно ж потрібен, – Гук кинув убік Техьона свій рушник, і той упіймав його.
 
Юнгі засміявся, а Техьон лише відкинув рушник на крісло, а потім швидко заправив ремінь у пряжку.
 
– Гук, збирайся, – Те впав у крісло, щоби взутись. – І принеси мій піджак.
 
– Ти збираєшся у світлих штанах на озеро?
 
– Чорт… – зітхнув Техьон, тут же відкинувши черевик, піднявся й повернувся до кімнати.
 
Чонгук ліниво потягнувся й піднявся на ноги, струсивши головою. Юнгі тихо сміявся, веселячись від цих двох. Через хвилину Техьон знову повернувся в бежевих штанах.
 
– Це ті самі? – Гук примружився, оцінюючи зовнішній вигляд сусіда.
 
– Ні, ці старі. Їх не шкода.
 
– Ох, – тяжко видихнувши, Гук пішов у кімнату, щоби переодягнутися.
 
Юнгі теж не помітив різниці, лише знизав плечима. Те нарешті взувся й допоміг майстру піднятися, подавши руку.
 
Гук повернувся, застав їх біля дверей, кинув Техьонові сумку:
 
– Я все зібрав.
 
Той нічого не відповів і не запитав, знаючи, що Чонгук узяв усе необхідне. Техьон вручив сумку Юнгі, щоби забрати свій піджак із рук сусіда. Через кілька хвилин троє витягли два велосипеди на вулицю, а Те відразу зайняв місце на рамі, притулившись спиною до грудей Гука. Юнгі поправив ланцюг на другому велосипеді та прокрутив педалі.
 
Вони їхали по витоптаній стежці крізь густий пил і осінню свіжу й пахнучу листям прохолоду. Техьон щось тихо і весело говорив Гуку, але Юнгі не міг чітко почути. До нього долинали лише смішки та обурення Чонгука, щоби пасажир не крутився.
 
У деякі моменти Те відбирав сріблясте кермо велосипеда, а Гук опускав руки на його талію. Аура цих двох завжди заспокоювала Юнгі. Але варто їх розлучити, й окремо вони здавалися іншими людьми.
 
Зустрівши Техьона, коли той самотньо блукає вулицями за покупками, можна було злякатися й замилуватися. Хлопець був серйозним на вигляд, вираз обличчя й холодний пронизливий погляд так і говорили про те, що він кращий і заможніший. Дорогий одяг, що підкреслював фігуру, не видавав того, що хлопець скитається з другом, винаймаючи квартиру в тихому небагатому районі. Для повноти картини за Техьоном не вистачало тільки почту охоронців. Юнгі неодноразово бачив, як той задивлявся на вітрини з жіночими блузами з різних модних колекцій. Сумнівів не було, що будь-які блузки з візерунком або більш тонкою світлою тканиною виглядали б на Техьоні чудово. Звучить дико, але Юнгі міг визнати, що Техьону личив би будь-який ніжний одяг.
 
А Чонгук наодинці виглядав, як меланхолійний холостяк. У нього була юрба прихильниць при тому, що той не був заможним. І Юнгі ніколи не бачив, щоби Гук справді приділив увагу хоча б одній дівчині. Техьон змушував його купувати дорогий одяг, хоча той і не горів особливим бажанням. Але разом зрештою вони завжди доповнювали один одного. Можна було подумати, що Гук права рука Техьона.
 
Коли ці двоє були поруч, то холодний погляд Те ставав таким пекучим, з грайливими вогниками, а іноді – по-дитячому наївним. А з Гука спадав весь пафос одинака, він миттєво перетворювався на чоловіка чи турботливу няньку, так і підшукуючи момент, де б притримати сукню принцеси. В цьому не було нічого поганого, навпаки – Гук ставав теплішим і дбайливішим, веселішим. Хоча коли вони тільки знайомилися в барі з Юнгі, той подумав, що Гуку такі риси не властиві, і той з легкістю підніме будь-кого за загривок над головою.
 
Діставшись до озера крізь гущу розлогих дерев і невелику ділянку, що постраждала від пожежі, троє кинули велосипеди на траву.
 
– Тут досі пахне пожежею, – Техьон скривився.
 
Гук хотів запропонувати переміститися далі вздовж берега, але Техьон уже дістав тонке синє покривало з невигадливим візерунком і струснув ним у спробі рівно розстелити на густій траві, що вийшло з п’ятого разу. Юнгі тим часом дістав вино та чарки, щоби продовжити п’янку тепер уже на природі.
 
– То за скільки б ти продав ляльку? – запитав Те, граючи маленьким яблучком, перекочуючи його по покривалу в бік Гука, що сидів поруч.
 
– Те… – Юнгі готовий був озвучити одразу всі думки щодо аукціону.
 
– Не сперечайся. Ну, а якби… За скільки? Ми з татом могли би пошукати клієнта. Думаю, знайшовся б хтось.
 
– Те, я ж просив…
 
– Нікому не розповідати, так. Але… Ти думаєш, ніхто не знає й ніхто не забув, який шум був у вас на вулиці, що дійшло до поліцейських? – Те відволікся на запонки, коли Гук спіймав яблучко.
 
– Взагалі я вже думав про продаж. І вирішив, що було б непогано виставити його на аукціоні.
 
– Насправді… Дуже шкода, що так… Стільки сил ти витратив, стільки тижнів ми не бачилися. Якби не брали штурмом майстерню, то зовсім перестали б спілкуватися. Але лялька чудова, ти справді майстер своєї справи, хай і не так давно цим займаєшся, – почав Гук, ігноруючи, що Техьон уже й до його запонок дістався, смикаючи за рукави.
 
– Дякую, – Юнгі через силу усміхнувся.
 
– Загалом, за це треба випити, – Техьон підняв чарку. – Щоби продав ляльку дорожче, ніж вклав.
 
– Дякую, – Юнгі знову зітхнув.
 
У компанії, коли тобі буквально капають на мізки або вправляють їх, було простіше.
 
– Нам пора тебе одружити, – засміявся Гук, заодно відмахнувши руку Те, коли той знову потягнувся до рукавів.
 
– Ні-ні, не думаю, що я маю на цей час.
 
– Чому? – запитав Те.
 
– А самі?
 
– Ні, – від обох пролунало в один голос.
 
Юнгі засміявся, не бажаючи розвивати цю тему.
 
Ще через кілька чарок Те став занадто веселим, почавши сотий раз розповідати сумну історію про те, як у дитинстві його вчили грати на різних музичних інструментах, але в результаті заборонили навіть підходити до них, а все через бізнес батька. Але розповідав зі сміхом, проклинаючи весь абсурд та брак логіки. А потім довго вовтузився із сумкою, лаючись на Гука, що той не спромігся взяти йому гребінець для волосся.
 
– Тобі треба – ось і взяв би, – сміявся Гук і простягав руки, щоби ще більше розтріпати волосся Техьона.
 
Юнгі потонув у своїх думках, втративши нитку того, що відбувається. Він і не помітив, як Техьон, ухиляючись від Чонгука, піднявся з місця й побіг у бік обгорілих дерев, а Гук наздогнав його через кілька широких кроків.
 
– Ні! – Те сміявся й увертався, як міг, але Гук все ж примудрявся ловити його. – Стій!
 
– Ти! Маленький…
 
Потім Юнгі почув, як у нього за спиною щось велике звалилося на землю. Майстер обернувся, дивлячись на те, як обоє впали в попіл, піднявши цілу сіро-чорну хмарку. Це виглядало надто контрастн – веселощі серед наслідків пожежі. Посеред дерев, що обгоріли, голосно сміючись і непристойно лаючись, Техьон намагався піднятися на ноги й обтруситися, але Гук і далі тягнув його на себе, лежачи на землі.
 
– Боже, – зітхнувши, Юнгі дістав сигарети.
 
Техьон усе ж таки впав ще раз, і Гук вдосталь виваляв його в попелі. Ще через хвилину обидва піднялися із серйозними обличчями.
 
– Що трапилося? – крикнув їм Юнгі, намагаючись запалити сірник на вітрі.
 
– Якщо ми продовжимо, то посваримося, – Техьон спробував витерти обличчя.
 
– Ого, знаєте міру, – усміхнувся Юнгі, нарешті підкуривши.
 
Гук сміявся і витрушував бежеві штани Техьона від бруду та попелу. В результаті раптово серйозне обличчя Те знову повеселішало, він почав так само струшувати бруд з свого сусіда. Ось тільки цього разу схопив Гука за сорочку на грудях і смикнув з усієї сили, ніби душу витрясти зібрався.
 
Варто було Юнгі прикрити очі, знову задумавшись, а потім підняти погляд на цих двох, то він застав нову картину: тепер Гук акуратно краєчком рукава витирав обличчя Те, а той так само спокійно і дбайливо поплескував по плечах сусіда, вибиваючи бруд із тканини сорочки.
 
Було в цьому щось… Зворушливе. Що бентежить душу. Відчайдушне. Й інтимне. Юнги як – хай і не реалізувавший себе, – художник хотів би взяти мольберт і запам’ятати момент на полотні. Або зробити фотографію такої маленької радості в згорілому та зруйнованому клаптику саду, в цьому серпанку попелу. Але він міг лише зазнати удару спогадів у своїй голові – картинки померлих та пожеж. А ці двоє виглядали, як ті, що вижили і вибралися із самого Пекла, закохані.
 
Треба ж.
 
Закохані.
 
Розкривши рот, дивуючись власної думки, Юнгі раптом подумав: «А що в цьому такого? Та й чому б ні? Вони були б гарною парою. Так гарно виглядають разом».
 
Їхня хімія так подобалася Юнгі, що майстер умудрявся сумувати за цими двома, коли ті були за кілька метрів від нього.
 
– Ідемо, досить. Мої штани вже не врятувати, добре, що вони старі, – усміхнувся Те. – Я хочу допити вино.
 
– Не бреши, це ті ж штани. Ти просто хотів їх надіти.
 
Те голосно хмикнув і попрямував до Юнгі. Обидва знову повернулися на покривало, кінчики їхнього волосся були в попелі, а руки – у бруді, але їм не було до цього діла. Ще через дві чарки вони пішли до озера, щоб вмитися.
 
Слухаючи сміх Техьона і спостерігаючи, як Гук намагається витерти нещасні бежеві штани, почуття Юнгі коливалися від легкої заздрості, радості й до розчулення.
 
Ще через кілька історій Техьона про набридливий бізнес батька та проблеми з документами, про що він не любив говорити, але воно так і рвалося назовні, троє зібрали речі і знову сіли на велосипеди.
 
Юнгі почував себе значно краще. Хлопці мусіли піти на роботу, адже вже вечір. І майстер хотів би побути ще трохи з ними, а не йти додому, щоби знову поринути у свої печалі, сидячи біля ляльки.
 
На зворотному шляху Техьон не відбирав кермо, а лише однією рукою тримався за ручку, і пальці другої руки запустив у волосся Гука. Один камінчик під колесо – Те міг би вибити зуби Гуку потилицею або відірвати пару пасм, бо надто крепко чіплявся. Але поки стежка була рівна, Техьон не соромився хапатися за руки або шию сусіда.
 
Вони залишили Юнгі велосипед, щоби той доїхав додому, а не йшов пішки. Так, роз’їхавшись у різні боки, кожен попрямував до своїх квартир. Хто з’ясовувати, які бежеві штани старі, а які нові. А хто – сидіти в холодних стінах із лялькою.
 
Відчинивши двері й побачивши в кімнаті самотній силует блондинистого лялькового хлопця, що лежав на двох зрушених столах, майстер знову впав у паніку та розпач.
 
Перевіривши полиці та ящики, Юнгі знайшов усе необхідне для спрощеного механізму. Залишалося тільки знову приступити до роботи і знову розібрати механізм ляльки в грудях.
 
– Не можу повірити, що я здався.
 
Довго вдивляючись у наслідки свого нервового зриву – безладу в кімнаті, Юнгі не знав, до чого приступати. Майстер довго мучився, а потім зателефонував наставнику, щоби попросити ще один вихідний.
 
Акуратно розстебнувши сорочку ляльки, Юнгі знову повернув ключ у грудях хлопця, і знову нічого не сталося.
 
– Може, ти просто не товариський? Чуєш?
 
Юнгі нарешті трохи заспокоївся, зрозумівши, що вся злість, що він відчував за день, насправді лише нервовий зрив. Добре, що він не розніс лялькового хлопця на тріски. Майстер відчув себе трохи краще, коли нарешті вперше за тиждень нормально прогулявся та поспілкувався з друзями. В душі залишилися лише втома та розчарування. Він давно замислювався про те, що в разі невдачі мусить виставити ляльку на аукціон, і поки настане черга до продажу, встиг би замінити механізм на спрощений. Але він міг думати про це тільки в моменти, коли ляльки не було перед очима або коли його охоплювала дурна злість. Поруч зі своїм ляльковим хлопчиком подібні думки зникали.
 
Акуратно відкривши груди ляльки, наче хірург під час операції, Юнгі знову перевірив механізм на можливі помилки.
 
– Усе ж гаразд, я все зробив правильно, – Юнгі провів пальцями по світлому м’якому волоссю ляльки, розмовляючи повільно й тихо. – Може, ти завжди був зламаний і ніколи не ворушився, а я даремно намагаюся? Ти невдала конструкція, тому навіть я не можу тебе полагодити? Провальний експеримент? Напевне, так і є.
 
Перед очима була пелена зі сліз від втоми, якісь вогники мерехтіли, зір ледве фокусувався. Юнгі знову повернув ключ у грудях ляльки, слухаючи, як прокручувалися шестерні. Знову і знову, поки ключ не зупинився, більше не піддаючись руху, і в цей момент лялька трохи здригнулася всім тілом. Юнгі завмер, боячись поворухнутися. Він відпустив ключ, і той прокрутився у зворотний бік.
 
– Це як?
 
Перевіряючи механізм знову, Юнгі був упевнений, що зламав щось або що порвалася одна із сотень струн, але все начебто було гаразд. Прокрутивши ключ знову до упору, немов для іграшки, Юнгі боявся його відпускати. Його ляльки працювали за іншим принципом, було достатньо кнопки для того, щоби гачок усередині запускав чи зупиняв механізм. А з цією лялькою Юнгі дотримувався оригінального задуму творця, але, мабуть, усе ще не розумів суті до кінця, хоч і переробив механізм по-своєму, щоби покращити.
 
Відпустивши ключ, Юнгі спостерігав, як той сам прокрутився у зворотний бік, а суміш автола і далі піднімалася трубками. Так знову минали години. 
 
– Ох, жах, ти зламана машина. Тебе що, треба розігрівати чи штовхати, якщо ти не працюєш?
 
Вкотре прокрутивши ключ, Юнгі дивився, як суміш автола циркулювала трубками. Подумавши кілька хвилин, він трохи відтягнув ляльку по столу, щоби звісити голову вниз, а потім знову повернув ключ до упору. Але цього разу ключ усе прокручувався і прокручувався юнз перешкод. Юнгі боявся радіти заздалегідь, але тепер було зрозуміло, що суміш автола нарешті заповнила всі трубки, діставшись голови, немов кров у венах людини.
 
Повернувши голову лялькового юнака на стіл, щоби той лежав рівно, Юнгі працював і далі. Через десять хвилин ключ ніби щільно застряг, зупинився.
 
– Я знову гаю час.
 
Наче реагуючи на голос, кисть руки ляльки трохи різко піднялася. Юнгі ціпенів, ніби перед ним оживав мрець. Уважно спостерігав, як пальці на руках лялькового хлопчика повільно стиснулися, а потім той також повільно розплющив очі, ніби звикаючи до світла, і втупився в стелю. Юнгі не рухався й навіть не дихав, здавалося, будь-який його рух усе зіпсує.
 
Ляльковий юнак моргнув кілька разів, наче здивованими очима, переводячи погляд на майстра, що стояв зовсім близько. 
 
Напрочуд м’яким для механічної іграшки голосом ляльковий юнак заговорив:
 
– Привіт. Я – Пак Чімін. А ти?
 
Майстер завмер, наче його закопали в холодну землю по самісіньку шию. Нарешті він дізнався ім’я, нарешті почув голос і побачив, як лялька розплющила очі. Юнгі був настільки втомленим і морально розбитим, що ледве міг відкрити рота.
 
Це реально?
 
Він сам не спить п’яним у ліжку?
 
Чи він потонув у озері?
 
Його збила машина, коли повертався додому?
 
– Мін Юнгі.
 
Він хотів привітатись і висловити за одну секунду все, що відчував ці майже дев’ять місяців, але злякався, чи зрозуміє його слова лялька. Тому спочатку, як звик працювати з ляльками на простих механізмах, як і належало, він назвав лише своє ім’я.
 
Усі ляльки спочатку запитують ім’я хазяїна.
 
Ляльковий юнак опустив погляд і, побачивши, що його груди в трохи розібраному стані, помітно змінився на лиці, його спокійний вираз перетворився на розгублений або навіть зляканий. Юнгі був готовий провалитися крізь землю в цей момент. 
 
Майстер одразу видав:
 
– Все добре, я полагодив тебе. З тобою все добре, – й акуратно прикривши оголений механізм, витяг ключ із грудей ляльки. – Я клянусь тобі, все в повному порядку.
 
Юнгі здалося, що здоров’я його ось-ось підведе, від чого він на очах у ляльки знепритомніє. Притримуючись за край столу, чоловік витріщився на свого Пак Чіміна, боячись, що той пам’ятає творця, тому не говоритиме з незнайомцем, який розбирав і збирав його по частинах.
 
Чімін підвівся і звісив ноги зі столу, оглядаючись довкола. Юнгі не знав, що саме закладено в цю ляльку, скільки відомо слів, дій, реакцій, тому що з самого початку хотів залишити серцевину такою, як її створив автор. Але ясно було лиш одне – ляльковий юнак був більш свідомим, ніж усі разом ляльки майстерні. Приголомшений погляд, побачивши, що всередині нього хтось коперсався і варварськи відкрив його механізм, багато про що говорив.
 
– Чімін, привіт. Я – Мін Юнгі, – майстер вирішив знову повторитися, бажаючи почути у відповідь стандартні фрази.
 
Але ляльковий юнак лише підняв голову, з похмурим виглядом вдивляючись в обличчя чоловіка. 
 
Через пів хвилини він відповів:
 
– Радий знайомству.
 
Голос ляльки був такий гарний, що Юнгі ледве стримував тяжкий подих від від захвату, шкіру покривало мурашками від одного погляду ляльки.
 
– Дай мені руку, Чімін, – Юнгі простяг ляльковому юнакові руку, що помітно тремтіла, долонею вгору.
 
Той, не поспішаючи і роздумуючи, узяв майстра за руку акуратно й ледве торкаючись, наче з побоюванням.
 
– Ти можеш стати на ноги?
 
– Чімін вміє ходити, – ляльковий юнак встав на підлогу, відразу ж похитнувшись, але Юнгі встиг притримати його за талію.
 
– Акуратно. Ходімо.
 
Допомагаючи, притримавши за талію, Юнгі відвів ляльку в інший кінець кімнати, де стояло велике дзеркало.
 
– Поглянь на себе зараз.
 
Чімін дивився в дзеркало. Його рот був трохи відкритий, а очі на подив швидко бігали то вгору, то вниз.
 
– Не схоже.
 
– Чому ж? Тільки одяг інший, трохи інша зачіска.
 
Чімін і далі тримався за руку Юнгі, чоловік відчував, як хватка ляльки то слабшала, то ставала зовсім міцною, і не розумів чи це помилка в роботі механізму, чи Чімін сам стискає й розтискає пальці.
 
– Дозволь мені перевірити… Чи все з тобою гаразд?
 
Чімін кивнув. Майстер, обійнявши лялькового юнака за талію й піднявши від підлоги, відніс його назад, посадив на стіл. Далі він працював, як невропатолог, змушуючи ляльку то дивитися на кінчик олівця, то піднімати й опускати руки, згинати коліна, пальці, показувати зуби, піднімати брови і висувати язик. Звуковий механізм був куди складнішим, ніж у простих ляльках, адже цей хлопчик справді мав язик, прошитий тонкими струнами, і щось на зразок голосових зв’язок. Саме тому мова здавалася такою чистою, а голос – ніжним та плавним. Жодної помилки, вся конструкція працювала, як годинник. Юнгі подумки дав собі нагороду за виконану роботу.
 
– Чімін вдома?
 
– Хто навчив тебе так говорити? Скажи: «Я вдома».
 
– Я вдома, – Чімін сидів нерухомо й лише повільно розглядав стіни кімнати. – Я вдома?
 
– Так, ти вдома. Надалі так і говори, не треба називати своє ім’я. Використовуй «я, мені, мене». Ти розумієш, про що я говорю?
 
– Я розумію.
 
– То хто навчив тебе так казати?
 
– Хазяїн.
 
Юнгі задумався: ляльковий юнак виглядав надто беземоційно або просто був не таким розумним, як Юнгі собі навигадував?
 
– Хто це був?
 
– Я не знаю, – Чімін опустив погляд, втупившись на коліна.
 
– Тепер я твій Хазяїн, а це твій дім, – Юнгі став навколішки, щоби спостерігати за обличчям Чіміна. – Я буду добрим, ми потоваришуємо. Я подбаю про тебе, – Юнгі раптом охопило почуття параної, що Чімін міг чути його останні монологи за сьогодні про те, що ляльку треба продати, і далі майстер почав повільно і з нотками паніки виправдовуватись: – Ти дуже гарний і розумний. Багато хто хотів би отримати тебе до себе додому, але я нікому не дам тебе образити, в моєму домі ти будеш у безпеці. Я майстер, я вмію створювати ляльки або лагодити їх, – на мить Юнгі був готовий розреготатися, почуваючи себе божевільним, що виголосив таку промову для лялькового хлопчика. – Зі мною ти будеш у безпеці й ніколи не зламаєшся. Я подбаю про тебе.
 
Раніше Юнгі говорив із ляльками лише тоді, коли перевіряв їх перед продажем. Це були загальні фрази, жарти, дурні загадки, все було на рівні інтелекту маленької дитини. Та й спілкування ляльки з майстром було обов’язковим, щоби та була в настрої та радісно спілкувалася з новими господарями. Зараз же, зіткнувшись із лялькою явно в рази розумнішою, Юнгі почав губитися в здогадках, як правильно вчинити й що сказати. Майстер усе ще не міг повірити, що ляльковий юнак сидить і дивиться прямо в очі, уважно слухає. Задихаючись від почуттів і ледве стримуючи сльози, Юнгі різко піднявся на ноги і, обхопивши Чіміна, міцно обійняв за талію. Та обійняв так, що підняв лялькового юнака з місця, той повис у його обіймах, не рухаючись. Юнгі не чекав реакції у відповідь, навіть не сподівався, але за мить бліді тонкі руки несміливо огорнули його шию у відповідь.
 
Юнгі розривало від почуттів, він боявся, що лялька ось-ось і зламається в його руках, не проживши і дня. Боявся, що Чімін не визнає його. Боявся, що хтось увірветься в будинок і забере його працю, як це майже трапилося. Він у паніці почав згадувати, чи попереджав наставника та друзів, що нікому не можна говорити про ляльку в його будинку? Так, сотні разів.
 
Опустивши Чіміна на ноги, Юнгі переконався, чи той встоїть на підлозі рівно, притримуючи за талію. Ляльковий юнак цього разу стояв набагато впевненіше, але шию Юнгі не випускав з обіймів, дивлячись на своє взуття. Майстер застебнув білу сорочку з тонкими легкими рукавами на ляльці під самісіньке горло й поправив його волосся.
 
– Спробуй іти, – Юнгі взяв Чіміна за руки й повів за собою, крокуючи спиною вперед.
 
Ляльковий юнак пройшов кілька кроків з допомогою майстра, а далі відпустив його. Все було цілком чудово, Чімін майже без проблем тримав рівновагу і йшов без підтримки. Юнгі широко усміхався й кликав ляльку за собою, намотуючи кола кімнатою, доки кроки Чіміна остаточно не вирівнялися. Очі чоловіка сповнилися сльозами щастя, він хаотично витирав обличчя рукавом сорочки.
 
– Ти вмієш читати?
 
Чімін кивнув і зупинився. Юнгі тут же потягнув його до столу й посадив на стілець, почав олівцем писати різні слова на аркушах, а потім показував їх ляльковому юнакові і просив прочитати, що написано. Через кілька хвилин Юнгі притяг із кухні ще один стілець і сів поруч із Чіміном, вручивши тому олівець у руки.
 
– Напиши, як тебе звуть.
 
Чімін глянув на Юнгі з-під тремтячих густих довгих вій, а потім без помилок написав своє ім’я.
 
«Повірити не можу», – так і не зірвалося з язика Юнгі, він ледве міг стримати захват, що бив фонтаном.
 
– Ти такий молодець, – Юнгі, широко усміхнувшись, провів долонею по волоссю ляльки. – Такий чудовий.
 
Це точно не сон?
 
Чімін легенько усміхнувся у відповідь, трохи нахиливши голову вліво. Осліплений цим Юнгі втрачав дар мови. Наживо, коли ляльковий юнак дивився йому в очі, сидів за столом із тупим олівцем у руці, це виглядало в тисячу разів красивіше, наче ще не написана картина.
 
– Що ти вмієш?
 
– Ходити, говорити, читати, писати.
 
– Що ще?
 
– А цього мало? – Чімін насторожено примружився.
 
– Ні-ні. Цікавлюся, раптом ще щось, – Юнгі відчув, як розболілися вилиці від усмішки.
 
– Танцювати.
 
– Ти станцюєш мені?
 
– Ні.
 
Відмова пролунала так різко і швидко, що Юнгі замовк на хвилину, розмірковуючи над ситуацією. Він прокручував у голові сценарії ляльок із простими механізмами: якщо закладено якусь особливу дію, наприклад, лялька має поділитися секретом, то потрібно пройти весь ланцюжок дій, щоби потоваришувати з іграшкою, і тільки після того, як лялька визнає власника другом, то поділиться секретом. Це було схоже на гру, де треба розгадати всі загадки, щоби здобути приз. Зазвичай у простих механізмів це були такі ж прості секретики, мовляв, я боюсь павуків. Та й щоби почути ці секрети, вистачало години активного спілкування з лялькою. От і все, фініш, ти друг ляльки, а вона розповість тобі всі свої маленькі таємниці, вислухає та збереже твої. В цьому випадку Юнгі бачив приклад поведінки звичайної ляльки з майстерні.
 
Ось тільки з його ляльковим хлопчиком, мабуть, не так просто подружитися.
 
– Добре, – Юнгі, знову усміхнувшись, повільно провів пальцями по волоссю ляльки.
 
Чімін дивився на нього, не відриваючись.
 
Юнгі відчував, що той теж щось обмірковував.
 
Як тільки божевільна ейфорія на якусь мізерну частку відпустила його, Юнгі озирнувся навколо, щоб оцінити, що побачив його ляльковий юнак, коли прийшов до тями.
 
Жахливий безлад.
 
Тони схем на стінах, павутиння над ліжком, брудна підлога – це було те, про що майстер зовсім забув і не подумав, адже треба було спочатку прибрати, щоби не злякати ляльку атмосферою занедбаної божевільні.
 
– Посиди тут, я трохи приберу в квартирі, щоби було затишніше. Ця кімната виглядає лячно, але я не нечупара. Просто за роботою я справді забув про прибирання. Ти не проти?
 
– Мені допомогти прибрати в кімнаті?
 
– Звісно ж, що ні. Ти просто посиди тут.
 
Оцінюючи ті кілька фраз, що почув Юнгі від ляльки за вечір, зрозуміло одне – у ньому було закладене суворе виховання або він був суворо вихований Хазяїном. Юнак чимось був схожий на слугу.
 
Чоловік почав знімати зі стіни схеми, поглядаючи на свого лялькового юнака, а той сидів рівно, склавши руки на столі, і нишком спостерігав.
 
Зібравши все сміття у відро, а схеми в одну папку, Юнгі почав прибирати зайвий одяг у скриню біля ліжка і знімати павутиння зі стін. Коли кімната стала більш-менш прибраною, Юнгі подумки відклав на ранок решту справ.
 
Чімін раптом піднявся, а потім повільно підійшов до стіни, де висів відривний календар. У Юнги ледве серце не зупинилося від хвилювання, чи не впаде раптом його лялька.
 
– Сьогодні друге жовтня?
 
– Ні, – Юнгі підійшов до ляльки, а потім відірвав від календаря товстий стос. – Сьогодні тринадцяте жовтня. Я просто забував за справами про цей календар.
 
Ляльковий юнак перемінився в лиці, наче розгубився. Юнгі припустив, що це від того, що той побачив, який зараз рік, і не помилився.
 
– Минуло стільки років.
 
– Скільки? Чіміне, все добре? Ти в порядку? Хоч би що трапилося, тепер я твоя опора, я пообіцяв піклуватися про тебе.
 
– Усе добре, – Чімін раптом знову усміхнувся, наче нічого й не трапилось.
 
– Коли в тебе день народження?
 
– У мене немає дня народження.
 
– Так не має бути. Ми можемо вважати, що тринадцяте жовтня – твій день народження?
 
Чімін усміхнувся й низько вклонився, Юнгі зупинив його:
 
– Кланяти мені теж не обов’язково. Я відтепер друг тобі.
 
– Якщо вже друг, то чи можу я більше дізнатися про свого друга?
 
– Звісно ж, – Юнгі знову покликав ляльку за собою, щоби показати спочатку своє житло. – Це не моя квартира, я її винаймаю. Але теоретично це мій будинок, доки я за нього плачу.
 
Чімін не оглядався на всі боки, а дивився тільки на нового Хазяїна, від цього чоловікові непросто було зосередитися.
 
– Тут кухня. Місця мало, звісно, квартира невелика, але мене все влаштовує. Тут хоча би нові меблі та спочатку було чисто.
 
Юнгі боявся питань Чіміна, тому намагався говорити швидко, щоби той не міг і слова вставити. Показавши квартиру, він повернувся з лялькою до кімнати.
 
– Ти давно тут мешкаєш?
 
– Майже рік.
 
– Ти ходиш на роботу?
 
– Так, у мене один вихідний на тиждень.
 
Чімін стояв посеред кімнати, поки Юнгі не кивнув йому до стільця і не посадив за стіл.
 
– І вранці підеш на роботу?
 
– Не сьогодні, сьогодні я буду з тобою, я відпросився.
 
Чімін широко усміхнувся, Юнгі хотів схопити лялькового юнака й розцілувати все його обличчя, але сидів поруч і милувався усмішкою, забувши, як дихати.
 
Поглянув на годинник – майже ранок. А ляльковий юнак не виглядав втомленим. Водночас сам Юнгі ледве міг дихати від безсилля, але намагався триматися, щоби побути з лялькою, а виспатися він завжди встигне.
 
Трохи відволікшись на те, щоби приготувати собі каву, Юнгі залишив ляльку на самоті. Повернувшись у кімнату, майстер помітив, що Чімін крадькома розглядав свій одяг, але щойно до кімнати повернувся Юнгі, то ляльковий одразу ж сів рівно й завмер.
 
Зрозумівши, що перед ним Чімін поводиться не цілком природно, напевно, йому ще потрібно звикнути, Юнгі вирішив не лізти ляльці на голову зі своїм захватом, а спробувати поводитися з ним більш стримано, як із людиною, адже це перший день їхнього знайомства. 
 
Він знову, сівши поруч, почав тиху розмову:
 
– Я хвилююся, раптом щось піде не так чи з тобою щось станеться. Щоби нічого не трапилось, а ти був у безпеці, Чіміне, тобі треба засвоїти кілька правил.
 
На слові «правило» вираз обличчя Чіміна знову заграв по-новому, тому Юнгі вирішив перепитати, поки не пізно:
 
– Щось не так? Тебе щось турбує?
 
– Усе добре.
 
Юнгі все ж таки закінчив:
 
– Так ось. Тоді нехай першим правилом буде це: тобі не можна нікому попадатися на очі, крім мене. Ти розумієш, про що я говорю?
 
Чімін мовчки дивився на Хазяїна й не відповідав, чекаючи. 
 
Юнгі повільно і тихо говорив далі:
 
– У вікна дивитись так, щоби тебе ніхто не помітив із вулиці. Та й лише тоді, коли я вдома.
 
– Я буду вдома сам-один?
 
– Ми ще подумаємо, як із цим бути. Я не хотів би залишати тебе насамоті, – Юнгі боявся загадувати наперед, раптом ляльковий хлопець буде притомний лише день, може, він і не зрозуміє, про що мова.
 
– То це й все правило? Лише не дивитися у вікна?
 
– Якщо хтось постукає у двері – мовчати й не ворушитися, до дверей не підходити й зайвого шуму не створювати. Це справді небезпечно.
 
– Я розумію.
 
– Напевно, це все. Одне велике правило. Поки що одне.
 
Далі кілька годин Юнгі витратив на те, щоби розповісти ляльці про небезпеку поліції та доносників-сусідів, про перебіг війни за останні роки (а саме, що на вулицях небезпечно), про свою майстерню та умови роботи. Чімін, здавалося, слухав уважно й жодного разу не заперечив, ставив короткі запитання й коротко відповідав.
 
Черз мігрені й нечастий короткий сон Юнгі підпирав голову, спираючись на руки. Щоби не впасти лобом у стіл остаточно, він увімкнув радіо з музичною хвилею і знову вручив ляльці олівець і зошит, попросивши помалювати або переписати кілька сторінок книги, щоби зрозуміти почерк Чіміна. Той малював нескладні речі, що бачив перед собою. В такому режимі вони просиділи до вечора, Юнгі лише виходив кілька разів у ванну чи на кухню.
 
Ближче до сьомої години вечора Чімін почав навалюватися на стіл, а його дії сповільнилися. Помітивши це, сон Юнгі як рукою зняло. Подумки він прикинув, що приблизно о третій годині ночі Чімін піднявся на ноги. Якщо його продуктивність справді тривала близько шістнадцяти годин, то в цьому плані він справді, як людина. Механізм звичайних ляльок витримував до п’яти годин навантаження, потім вимикався, і його можна було включити знову, коли шестерні ставали на свої місця, що займало теж кілька годин. Діти говорили лялькам, мовляв, ти хочеш спати, я покладу тебе в ліжечко. 
 
Юнгі не відзначився оригінальністю в цьому питанні:
 
– Чімін, ти втомився? Хочеш спати?
 
Ляльковий юнак швидко відклав олівець і згорнув зошит, наче чекав на це питання.
 
– Так.
 
– Потрібно було відразу сказати, що втомився, – Юнгі провів тильною стороною долоні по щоці юнака.
 
Чімін відкинувся в кріслі і глянув на Юнгі, його очі забігали, а губи легенько затремтіли, після хвилинної паузи він запитав:
 
– Я прокинусь завтра?
 
– Звісно ж. Я розбуджу тебе, – Юнгі дістав із кишені сорочки на грудях ключ і показав його ляльці. – Коли настане ранок, то я розбуджу тебе.
 
– Завтра? Чи за тиждень? Через місяць? – Ляльковий торкнувся своїх грудей там, де мав бути ключ.
 
– Звісно ж завтра.
 
Чімін глянув на календарик на стіні.
 
– Ти боїшся, що я не розбуджу тебе знову?
 
Той мовчав, нічого не відповів.
 
Юнгі пронизало різними почуттями одночасно від його мовчання:
 
– Милий Чімін, послухай. Я будитиму тебе щодня, обіцяю. Не пропущу жодного дня. Дивитимешся на календар.
 
– Календар може брехати, я ж бачив.
 
– А радіо та газети не можуть. Адже на радіо щогодини називають час і число.
 
– Так, я чув.
 
Юнгі тільки зараз зрозумів, що за справами він зазвичай не слухав радіо, а включав його для фону, тому за весь день він жодного разу до пуття не почув, щоби там називали час. Достатньо було будильника біля ліжка. А Чімін, переписуючи сторінки книги та малюючи, прислухався. В цей момент Юнгі відчув себе обмеженим простим механізмом.
 
– Ось бачиш, усе буде гаразд.
 
Залякувати Чіміна він не хотів, не було бажання казати, що той може і зламатися вранці.
 
Раптом щось піде не так.
 
Ляльковий юнак опустив руки на коліна й сів рівно. Його вії тремтіли, немов крила млявого метелика на вітрі.
 
– Чімін, – Юнгі сповз зі стільця колінами на підлогу і глянув на лялькового, що опустив голову. – Ти що, збираєшся спати отак?
 
Той не відповів, продовжуючи намагатися не заплющити очі.
 
– Чіміне, я не можу дозволити тобі вилежуватися буквально під ногами або спати будь-де. А якщо ти впадеш?
 
Ляльковий запитливо глянув на Юнгі. Ставало ніяково.
 
– Лягай у ліжко.
 
– Але тут одне ліжко.
 
– Але місця вистачить на двох, – жарт «я перевіряв» так і не злетів із язика Юнгі.
 
– Ні, я залишусь тут.
 
– Та не стелити ж тобі простирадло або циновку на підлозі.
 
– Ні, дякую.
 
– Ти чому впертий такий? Боїшся мене? – Юнгі запитав не всерйоз, він взагалі любив це питати у своїх ляльок або навіть лякати їх, перевіряючи реакції.
 
– Не знаю.
 
– Правда, чи що? Боїшся? Ходімо, – Юнгі підхопив ляльку на руки.
 
– Я не хочу завдавати незручностей.
 
– Але ж ти не гість у цьому домі, ти так само, як і я, хазяїн.
 
«От тільки оплачувати будинок буду тільки я, це трохи не той сусід, про якого мріють», – посміхнувся майстер.
 
– Я допоможу тобі зняти взуття, – Юнгі опустив ляльку на ліжко, а потім почав розшнуровувати черевички.
 
Чімін раптово став бадьорішим, але більше не сперечався. Залишивши черевики під столом, Юнгі подумав, що краще ляльку не лякати й не роздягати, одяг не має сильно пом’ятися, і пішов діставати ще одне покривало. Якщо вже гратися ляльками, то до кінця.
 
Вкривши Чіміна тонким покривалом, Юнгі вирушив у ванну й повернувся через десять хвилин у хатніх штанях і зверху в халаті. Пробувши стільки часу в майже костюмі, він був щасливий нарешті звільнитися від тяжкості жорсткої тканини.
 
Чімін був повністю при тямі, але не поворухнувся, поки Юнгі не було в кімнаті. Майстер вимкнув світло й заліз у ліжко.
 
З вулиці у вікна світив ліхтар, світло пробивалося крізь фіранки. Під покривалом темряви Юнгі не ризикував глянути на ляльку, відчуття були не ті, що колись, коли той лежав на столі розібраний на шматочки. Зараз майстер міг поклястися, що поруч із ним лежала жива людина, ось тільки не чути подиху, жодного шереху. Все ж Юнгі, не витримавши, зиркнув на Чіміна – той лежав, дивлячись у стелю.
 
– Чімін, – Юнгі махнув рукою перед очима ляльки.
 
– Так?
 
– Налякав. Ти в порядку? Хоч би ворухнувся. Чому очі не заплющуєш?
 
Чімін опустив покривало нижче до талії та склав руки на грудях.
 
– Так, я в порядку, – голос ляльки ледве чутно, наче шепіт.
 
Від такого звучання його й так м’якого голосу в Юнгі аж серце запалало.
 
– Боїшся заснути? Не бійся, я розбуджу тебе, коли прокинусь.
 
– На добраніч, Хазяїне.
 
– О, ні-ні, клич мене на ім’я. Відпочивай, Чіміне, добраніч.
 
Нарешті ляльковий хлопець заплющив очі, а Юнгі сон уже не брав. Він цілий день ледве тримався, щоби не заснути сидячи, а щойно ліг, то відкрилося третє чи вже десяте дихання.
 
Чімін раптом почав крутитися, немов у неспокійному кошмарі. Юнгі навіть задумався, чи можуть ляльці снитися сни. Було чути, як шарудить одяг на юнаку. Юнгі бачив, що той то розплющує очі, то заплющує. Він міг присягнутися, що якби Чімін міг дихати, то його дихання було б прискореним.
 
– Чімін, усе добре?
 
Той кивнув, але Юнгі взяв хлопця за руку, піднявши кисть, демонструючи задумку, щоби побачив, раз не відчуває:
 
– Якщо я потримаю тебе за руку, то тобі буде спокійніше?
 
Після короткої паузи Чімін стиснув пальці Юнгі, відповівши:
 
– Так, дякую.
 
Настільки нетовариських і наляканих ляльок Юнгі ще не бачив. Головою він розумів, що то просто іграшка без душі, без серця, але було моторошне відчуття, що поряд воскреслий труп хлопчика, який не розуміє, що сталося і чому він тут.
 
Помаленьку хватка Чіміна трохи ослабла, він припинив крутитись. Юнгі глянув на будильник, здивувавшись, що вже одинадцята година вечора, а ляльковий юнак так довго протримався. Майстер задумався, чи можна вже перевірити механізм, поки лялька непритомна, але задумався і забувся.
 
Гарячі сльози не так просто зупинити. Юнгі міцно стискав руку Чіміна, забуваючи, що та зовсім тендітна. Сильне і болюче тремтіння, подібне до хрусткого морозу під шкірою, пронзало тіло майстра до кісток, а біль у ногах раптом відновився, нагадуючи Юнгі, що той ще живий.
 
Тільки тягучий гарячий біль нагадував, що те, що відбувається, реально.

    Ставлення автора до критики: Обережне