Agnes Obel – Familiar
Gaullin – Without me
Пробираючись через галасливий натовп, що мчав уздовж павільйону, Мін Юнгі ледве міг згадати, що не поснідав, а лише встиг випити кави. В поспіху чоловік мало не збив з ніг дитину, буквально переступивши через маленьке дитя, злякавши цим неуважну буркотливу стареньку, мабуть, бабусю. Не встигнувши навіть вилаятися на жінку, що не стежила за дитиною в метушні, або вислухати обурення, Юнгі лиш вигукнув:
– Візьміть дитину на руки!
Та у відповідь почув:
– Високий бовдур, дивися під ноги, бо внизу люди ходять.
Мін Юнгі здивувався, голосно засміявшись. Так звичайний, не такий вже й високий. Це просто старезна бабуся низенька.
Кожен перехожий, поспішаючи на роботу, думав про своє, тому ніхто не звернув уваги на гучну лайку в натовпі.
Діставшись майстерні, Юнгі нарешті сповільнив темп, зупинився поруч дверей, щоб перевести подих і обтрусити чорне пальто від вуличного пилу. Замок іржаво скрипнув, двері відчинилися, а в ніс одразу ж вдарили аромати кави, металу, дивного терпкого одеколону та чогось горілого.
– Ти що, біг? Я дозволяю спізнюватися, – мовив Лі Донук, перевернувши табличку на вікні із «Зачинено» на «Відчинено».
– Доброго дня. Так, поспішав.
– Немає куди поспішати – ти нічого не пропустив.
Юнгі трохи посміхнувся, дивуючись майстру, і переступив поріг майстерні. Перший робочий день на новому місці не лякав зовсім, адже це була чергова запилена майстерня, в якій доводилося працювати Юнгі. Воєнний час часто закидав людей у різні міста, змінювати роботу кілька разів на рік було нормальним явищем для більшості. Чоловік вважав, що він набрався достатньо досвіду, щоб не посоромитись проситися на роботу до відомого майстра лялькової справи. І йому справді пощастило, коли Лі Донук дав пробне завдання, яке Юнгі виконав краще за інших, хто роками просився до нього в учні.
– Кава? – запропонував Донук.
– Ні, дякую.
– Тоді трішки повторюся: зазвичай сюди несуть дорогі речі, тому важливо не схибити. І деталі, які я купую для ляльок, також недешеві. Зламаєш – відрахую із зарплати.
– Не хвилюйтеся.
Витративши трішки часу, щоб оглянути майстерню, Юнгі приступив до роботи. Перед ним лежали іграшкові зламані літачки та дві ляльки. Близько двох годин пішло на відновлення, і чоловік нарешті підняв голову, зустрівшись поглядом із господарем майстерні, який уважно спостерігав.
– Що ж… – Донук дістав із ящиків основні інструменти та деталі. – Швидко ж ти впорався. Тепер я покажу тобі, який у мене принцип виготовлення ляльок.
Хоч у майстерні і було, наче на ринку, всього на світі розкидано по полицях, але кількість ляльок була в рази більшою. Виготовлені майстром ляльки на вигляд нічим особливим не відрізнялися від інших, що світилися на ринках, але в цій майстерні вони коштували дорожче, а це означало, що їх відправляли до найдорожчих магазинів країни.
До кінця робочого дня Юнгі вже чітко розумів, чому ціна ляльок відрізнялася, і що це справді той майстер, у якого працювати буде корисно та цікаво. Кожна робота Лі Донука була набита металом, наче іграшковий ведмедик – ватою. Та при цьому ляльки були легкі, вміли не просто сказати декілька фраз, моргнути і розвести руками, як це було в інших майстрів, а залишалися справними тривалий час, знали в рази більше слів, нагадуючи папуг чи маленьких наївних дітей. За час війни майстерня дивним чином жодного разу не переїхала, а до новорічних свят це місце називали чарівним, незважаючи на моторошний безлад усередині приміщення.
Сам Донук був мовчазним про звичайні дрібниці, говорив лише про роботу, постійно посилаючись на те, що всьому цьому навчив його батько.
Задоволений проведеним часом Юнгі не відчував втоми. Ввечері він йшов неквапливо, натовп не дратував, люди здавались більш привітними, ніж уранці.
Ніж зазвичай.
День за днем Юнгі звикав та обживався на новому робочому місці. Одного разу протерши від пилу полиці і столи, він випадково прирік себе на дрібне щоденне прибирання, і став головним, хто тепер повинен був упаковувати ляльки та іграшки, щоб відправити їх поштою або віддати клієнтам. Але й такі обов’язки не завдавали йому незручностей.
Перший заробіток у цій майстерні здивував чоловіка. Він зміг дозволити собі купити нові інструменти, не відкладаючи на це місяцями. Так помалу його орендована квартирка почала перетворюватися на невелику майстерню.
Через кілька місяців Юнгі працював уже без нагляду наставника, не роблячи при цьому жодної помилки, і справлявся з роботою так само швидко. Відчувши довіру Лі Донука, чоловік вільно брався господарювати у майстерні.
Зимові дні перед святами були особливо непростими. Працювати доводилося до пізньої ночі. Замовлення накопичувались під столами, на полицях та вітринах, що привертало увагу дітей та молодих дівчат, які ходили вздовж вулиці. Особливо зачастили клієнтки-дівчата, що так і мріяли отримати ляльку чи дрібничку, яка була зроблена руками молодого майстра.
У один із незвично снігових днів до майстерні раптово увірвалася молода дівчина, щільно зачинивши за собою двері, щоб не впускати хуртовину. Метушливо оглянувши полиці, вона обрала найдешевшу ляльку, а потім запитала, хто її зробив.
Донук, що ліниво пив ароматний ягідний чай і одночасно працював над поліруванням, відразу відповів, вказавши пальцем:
– Він.
Чоловік, що сидів у дальньому куточку за ширмою, яка кривенько стояла, помітно здивувався, хотів було заперечити, але Донук махнув йому рукою, мовляв, мовчи.
Дівчина відразу підбігла до Юнгі, почавши розмову:
– У ляльки є ім’я?
– Ми не даємо для них імен.
Старший майстер, накривши кухоль з чаєм серветкою, закотив очі і шумно видихнув, слухаючи діалог.
– Чому ж? Адже це Ваша дитинка, – дівчина помітно веселилася.
– Ім’я має дати власниця.
– Дивно. Минулого року я купувала ляльку у магазині в центрі. Вона мала ім’я, воно було написане на коробці величезними літерами.
Юнгі опустив голову, демонструючи, що зайнятий. Дівчина буквально навалилася на стіл, упираючись ліктями.
– Я візьму цю ляльку. Дайте їй ім’я, майстре.
Боячись злякати клієнтку, Юнгі спочатку зиркнув на старшого майстра, а потім ліниво продовжив розмову:
– У вас є подруга? Близька. Назвіть на честь подруги.
– Ні-ні, не хочу ганьбити ляльку своїми розпусними подружками.
– Ви давали імена домашнім тваринам? Ви повинні вміти вибирати імена.
– Упертий Ви, – вона продовжувала посміхатися.
Хвилину помовчавши, дівчина струснула пальто, і сніг з тканини розлетівся на всі боки.
– Обережніше, не трясіть тут снігом, ляльки зіпсуються, – гукнув її Донук.
– Вибачте.
Дівчина знову хотіла звернутися до Юнгі, але він зчез, щойно клієнтка відволіклася. Дочекавшись, коли той повернеться, вона знову збиралася почати тираду, але чоловік вийшов із комори з чистою ганчіркою та мітлою в руках, демонструючи, що в нього тепер з’явилося більше справ.
– Дозвольте мені! – клієнтка вихопила мітлу з рук чоловіка, швиденько до самісіньких дверей змела підлогу від снігу, що принесла з собою на взутті і пальто.
– Дівчино, я б усе зробив.
– Це моя провина, тому я й приберу. Це комора? Я віднесу, – вона нахабно кулею вилетіла за двері, явно не чекаючи, що це швидше темна похмура кімната, а не коморка.
Залишивши мітлу поруч стіни, вона повернулася до приголомшених чоловіків, які навіть не встигли її зупинити.
– Усе ж таки я беру цю ляльку. Чи не могли би Ви ще пошити їй пальто, як у мене зараз? Я завтра повернусь, доплачу за роботу.
– Звичайно, – Юнгі сів за стіл, почувши, як мітла гучно впала в коморі за дверима.
– Вибачте! – одразу заволала дівчина.
Упакувавши ляльку, Юнгі нарешті вручив її зухвалій дівчині. Перекинувся ще кількома фразами та провів клієнтку до виходу.
Як тільки та зачинила за собою двері, чоловік відразу повернувся до майстра:
– Це ж Ви зробили ту ляльку.
– Ти не вмієш торгувати чи фліртувати? Адже ця дівчина тобі бісики пускала. Як я міг сказати правду?
Нічого не відповівши, Юнгі повернувся до підсобної кімнати, щоб поставити мітлу на місце. Лампочка там давно перегоріла, а пилюки – вдихни ком бруду. Хоч і Юнгі вже давно зрозумів, що лампочки там згорають надто часто від старої електропроводки, але руки не доходили навести лад.
Майстер вигукнув:
– Було б непогано там прибратися, а то все часу немає. Бо речі вже тут під ногами заважають. Завтра буде день вільніший, не допоможеш? До тієї кімнати ніхто вже років сто не торкався, мені ледве сил вистачило на другому поверсі зробити ремонт, щоб було, де спати.
– Чому в ній ніхто не прибирав?
– За весь час, поки ти тут, ти бачив, щоб я щось викидав, а не відносив туди?
– Ні.
– Ну правильно, раптом знадобиться… Тим паче мені не впоратися. Я починав там прибирання, коли був час, але в результаті заносив туди більше мотлоху, ніж виносив.
І наступного дня Юнгі прийшов на роботу раніше, щоб закінчити замовлення дівчини і приступити до прибирання.
– Я доплачу тобі за допомогу.
– Це не обов’язково, – Юнгі засміявся.
Переодягнувшись у робочий одяг, який було не шкода для таких брудних справ, Юнгі приступив до роботи. Донук, працюючи над ескізами та головами ляльок, час від часу наглядав, щоб той не викинув чогось важливого.
До обіду в майстерні було дуже галасливо. Знайомий електрик полагодив світло у підсобній кімнаті, тому Юнгі видихнув: тепер шанс, що все тут згорить, значно менший.
Занурившись у роботу, він навіть не показався на очі вчорашній клієнтці, яка тільки заради нього і з’явилася.
Відчинивши чергову шафу, Юнгі зітхнув і почав розгрібати завали. В сміттєві відра летіло майже все: прогнивші книги, цвілі ганчірки, старі деталі і биті горщики з давно мертвими квітами.
Одного дня виявилося замало – за прибиранням йшов другий тиждень.
Чоловік встиг до крові побити пальці і заробити чимало синців, коли раптово щось нізвідки падало прямо на голову або вислизало з рук. І лише до кінця другого тижня майже все було готове. Залишалися дві нерозібрані великі шафи. Взагалі всі шафи він відмив і вистроїв уздовж стін, тому що вони хаотично стояли посеред кімнати.
Відкривши чергову шафу, що залишилася, Юнгі очікував побачити що завгодно, адже яких тільки дивних речей і жахливих зламаних ляльок він не побачив за ці два тижні, але чоловік зовсім не очікував такого. Стоячи на колінах у кутку глибокої шафи, з’явилася людська постать. Юнгі встиг злякатися, перш ніж зрозумів, що це теж зламана стара лялька, але людського зросту. Все ще важко дихаючи від переляку і здивування, Юнгі акуратно торкнувся плеча ляльки, ніби та мала б обернутися. Досвід показав, що речі в шафах треба було чіпати акуратно, інакше щось та звалиться на голову або на ногу. Лялька шумно впала на бік від легкого дотику, піднявши цілу хмару пилюки, що під променями світла виглядало, наче густий туман.
Чоловік хотів дістати її з шафи, але та виявилася важчою, ніж думалося. Ступивши крок прямо в шафу, він злегка недбало підняв ляльку на руки, геть-чисто забруднившись у пилюці, хвилюючись лише про те, чи не буде ця картинка снитися йому ночами.
Повністю зламана, подекуди прогнивша, брудна, потерта, тіло якої розсипалося прямо в руках. Не встиг Юнгі збагнути, як від ляльки відвалилася рука, і з гуркотом упала на підлогу, створивши ехо в майже порожній кімнаті.
Старший майстер зайшов до підсобної, він помітно здивувався.
– Це що, труп? Я не сумнівався, що тут і труп можна було знайти.
– Та ні, велика лялька.
Майстер підійшов ближче, щоб розглянути:
– Теж мотлох, викидай.
– Це Ваша робота, Ви її зробили?
– Ні, не я. Раніше це приміщення орендували інші люди та мій батько у тому числі. Їй, може, вже п’ятдесят років. Але це точно не його робота, – хвильку подумавши, продовжив: – Або не мотлох. Залиш поки що, я потім гляну на неї. Але сумніваюся, що її можна відремонтувати. Вона прогнила. Шафа теж прогнила? Шафу ось шкода, що в кутку стояла, тут же зі стін іноді тече. Дах тільки недавно полагодили.
Майстер вийшов із підсобної, повернувшись до роботи. Юнгі так і залишився стояти з лялькою на руках, розмірковуючи, чия та вона могла би бути. Це була найбільша лялька з-поміж усіх, що він бачив. З цікавості він поставив її собі на ноги, притримуючи. Зріст ляльки був чоловікові приблизно вище плеч.
Що за така іграшка?
Він посадив її на підлогу, знайшов чисту ганчірку, взяв цебро з чистою водою, а потім сів біля своєї знахідки.
Стягнув з неї старі ганчірки, зрозумівши, що перед ним тіло юнака. Спочатку лялька здалася йому моторошною, але протерши обличчя знахідки від пилу, Юнгі немов дар мови втратив. Це був образ молодого красивого юнака з тонкими рисами обличчя. Вразившись делікатною роботою і тому факту, що такий привабливий ляльковий хлопчина припадав пилом у шафі, Юнгі знайшов покривало і замотав іграшкового хлопчика разом з його відпавшою рукою, залишивши на видноті лише голову.
Донук знову заглянув у підсобну.
– У будь-якому випадку, здається, це ще той антикваріат. Цю ляльку складно буде продати, навіть якщо полагодиш і відмиєш. Простіше зробити таку ж нову. Але ляльки в людський зріст здаються всім моторошними, їх ніхто не купує. Можливо, цю теж ніхто не купив.
– Це юнак. Впевнені, що не знаєте, хто його автор? Вперше бачу таке. Дуже дорога робота.
– Ні, не знаю, – майстер так само, як і Юнгі раніше, прикинув ріст ляльки. – Залиш поки що його тут. Закінчуйте з цим усім мотлохом, а потім можеш додому раніше. Я впораюся сам із замовленнями, а вранці тільки на пошту віднесеш.
– Дякую.
Юнгі повернув ляльку в шафу, а потім із затуманеною головою закінчив справи, що залишилися. Переодягнувся, надів піджак і пальто, навів марафет, повністю готовий до виходу сів випити чаю зі старшим майстром перед дорогою додому.
– Чимало роботи зробив, можеш взяти більше вихідних. Дня чотири точно від завтра. Вийде п’ять днів разом із твоїм законним вихідним.
Мимоволі Юнгі подумки порахував, скільки це із зарплати, адже чотири дні теж гроші, час – гроші, замовлення – гроші. Але й вихідні йому були не потрібні, тому що якщо він працюватиме не в майстерні, то з нудьги сяде за роботу вдома.
– Якщо мені буде нудно, то я прийду.
– Ні. Спокійніше буде, якщо менше дівок заглядатиме до тебе сюди.
– Ой, та не тільки до мене вони заглядають, – засміявся Юнгі, відкриваючи коробку з сухим печивом, що на подяку надіслали клієнти з Англії.
— Загалом, так, — засміявся старший майстер.
Залишивши майстерню за пів години, Юнгі планував зайти купити квиток до театру, якщо йому пощастило з зайвими вихідними. Але думки раптово пішли в інше русло, а про похід до театру він згадав лише вдома, коли зняв чорний шарф і кинув довге палто на стілець.
– Чорт! – сам собі обурився, вирішивши все ж відкласти ідею на потім.
Чоловікові вистачило сил прибрати вдома та приготувати вечерю. Квартира, яку йому пощастило зняти за гроші, наповнилася затишком від м’якого світла торшера, що стояв за ширмою біля ліжка. Юнгі взяв газету і вмостився на ідеально застелене велике ліжко, взявши з собою тарілку з рисом і м’ясом.
Борючись із сном, він дочитував останні новини, які б годилося прочитати ще вранці. Кожна новина лякала, воєнна обстановка хоч і принишкла, але почуття тривоги нікуди не зникло. Як військовозобов’язаний він має бути в курсі того, що відбувається. Хоч на фронті йому пощастило більше за інших, але він продовжував зберігати зброю біля себе – так було спокійніше. Від заголовка «Під час відновлення залізниці було знайдено обвуглені тіла десятків людей» Юнгі стало до нудоти моторошно. Перед очима раптом з’явилася картинка з ляльковим хлопчиком з шафи, яка чимось теж була схожа на обгоріле людське тіло.
Вранці, промучившись вдома від нудьги, Юнгі все ж таки пішов на роботу. Господар майстерні анітрохи не здивувався. Чоловік приступив до справ, але тільки-но видавалась вільна хвилина, то він ішов у підсобну кімнату. Діставши ляльку, він уклав її на стіл ближче до вікна, а потім знову повернувся до старшого майстра.
Не минуло й пів години, як чоловік, порившись у столі і діставши звідти наждачний папір, знову поспішив до ляльки. Спроба на руці, що відвалилася, перевірити пофарбування ляльки увінчалася для Юнгі успіхом і великою радістю. Виявилося, що фарба або стерлась, або була того ж кольору, що й матеріал, з якого змайстрували хлопчика. Стійка, легка і м’яка глина блідих тілесних відтінків завжди була дорогою. Юнгі перевірив пальці – шарніри були ледь рухливі. Він злегка натиснув на тріщину на зап’ясті пінцетом, щоб промацати, що всередині, і здивувався, коли пальці ворухнулися.
Значить, усередині були натягнуті нитки або струни, що могли контролювати рухи ляльки, наче сухожилля в тілі людини.
– Але навіщо? – тихо запитав чоловік сам у себе.
Зазвичай для рухливості ляльки вистачало металевого каркаса. А цей ляльковий хлопчик не був схожий на заводну іграшку чи механізм із кнопкою на шиї.
Дзвіночки на вхідних дверях задзвеніли, і Юнгі знову повернувся до роботи. Як тільки клієнт пішов, чоловік тут же метнувся в підсобну. На цей раз старший майстер, не витримуючи біганину перед очима, пішов за ним.
– З лялькою цією старою возишся?
– Так.
– Хочеш реставрувати?
– Не знаю. Можливо.
– Так забери ляльку собі, якщо лишніх вихідних тобі не захотілося. Я вже подумував учора сісти за неї, щоб спробувати трохи упорядкувати це чудовисько, але ти якось більше прагнеш гратися. Ти явно швидше впораєшся, ніж я.
– Чи можу забрати його?
– Так. Буде вдома заняття. Може, вихідні почнеш брати нормально, трудяга.
– Дякую. Тоді так, спробую відновити.
Тільки надвечір до Юнги дійшло, що ляльку треба ще якось донести додому. Замотати іграшкового юнака у ковдру, нести на плечі… Явно такий собі варіант. Він повернувся до підсобної кімнати, щоб перевірити ляльку на те, як складені деталі і чи можна тіло розібрати на частини. Все було досить складно, кріплення виявилися майстерно заховані всередині, і починати хаотично розбирати деталі – погані наслідками.
Замотавши свою зламану забавку щільно в ковдри, Юнгі жахнувся – це виглядало, як труп, якого час позбутися.
– Тихо-тихо, – прошепотівши, закинув іграшкового хлопчика на плече. – Важче, ніж здається. І що мені з тобою робити?
Він вийшов з підсобної, і старший майстер, помітивши страшну картинку перед очима, розреготався, як ненормальний, а жінка похилого віку, що зайшла роздивитись полиці, закричала від переляку.
– Не хвилюйтесь! Він несе ляльку.
– Хтозна? – вона вже схопилася за сумку, зібравшись тікати.
Юнгі опустив ляльку на свій стіл, і по шуму кінцівок, що б’ються одна в одну, стало зрозуміло, що це іграшка. Клієнтка видихнула, а потім вийшла з майстерні біліша стін.
– Юнгі, тільки не кажи, що ти збирався нести цього нещасного мертвого хлопчика в руках через усе місто. Виклич таксі. Інакше тебе просто пристрелять у темряві від переляку.
– Звісно.
Прокрутивши потрібний номер на диску телефону, Юнгі викликав машину, і чекати довелося трохи довго. Чоловікові ледь вистачало терпіння – він вибігав перевіряти на вулицю і виглядав у вікна. Машина, повільно під’їхавши, зупинилася навпроти сусідньої крамниці. Юнгі вийшов, спішно пояснивши таксисту, що повезе з собою ляльку, щоб той не лякався.
– Моторошно. Людський зріст? Вона у коробці? – запитав таксист.
– Коробки не було. Вона у ковдрі.
З інтересу таксист пішов за Юнгі. Побачивши, що йому доведеться везти, ладен був втекти.
– Упакуйте її в коробку, якщо хтось викличе поліцію, то я…
– Добре, не хвилюйтеся.
Витративши пів години на те, щоб перетворити на вигляд замотаний труп на щось схоже на величезну бандероль, Юнгі насилу виніс ляльку з майстерні. Таксист допоміг помістити багаж на задніх сидіннях, так що той стирчав з вікна, бо ноги ляльки погано згиналися. Один вид цього до болю лякав Юнгі.
– Тільки акуратніше, це антикваріат, дуже дорогий.
– Вибачте, але це моторошне на вигляд сміття. Вночі в страшних снах бачитиму. З Вас доплата за час та багаж.
Промовчавши на це, Юнгі зайняв місце біля водія. Уважно спостерігаючи за дорогою та машинами, що їхали поруч, Юнгі видихнув лише тоді, коли приїхав додому. Розрахувавшись із водієм, він дістав ляльку, відчинив двері житлового будинку, а потім почав думати, як би донести цей вантаж. Сходи були дуже вузенькі, і хлопчика довелося розпакувати. Залишивши зайве сміття у відрі за дверима, Юнгі дбайливо взяв лялькового захованого під тканиною юнака на руки і піднявся на четвертий поверх. Не пощастило лише перетнутися з кількома сусідами.
Відкривши квартиру, чоловік посадив ляльку в кутку кімнати та, так і не переодягнувшись і не поївши, почав збирати по дому інструменти та деталі, що могли б стати в нагоді. Зсунув два столи – обідній та письмовий, – вдалося вкласти ляльку на них у повний зріст. Юнгі влаштував робоче місце, щоб усе потрібне було під рукою.
Розмірковуючи про те, з чого почати ремонт зламаного іграшкового хлопчика, Юнгі навіть не помітив, як у двері постукали.
– Відкрийте зараз же! Військові! – почулося з коридору.
Юнгі зіскочив з місця і кинувся до передпокою. Побоюючись, щоб ті не виламали двері або не вистрілили в замок, чоловік зібрався відчинити, і усвідомив, що вони зовсім не замкнені. Він повільно привідкрив двері, як за поріг тут же увірвалися троє чоловіків, обступивши Юнгі.
– Що трапилося? – чоловік підняв руки над головою, розуміючи, що хтось із сусідів помітив, як той ніс щось подібне до людини у квартиру, і злякався не на жарт. – І чому не поліція?
– Ми були на пості. З нами зв’язались, що Ви тягли до будинку людину непритомну.
Юнгі шумно зітхнув.
– Скарга від сусідів. Сказали, що Ви живете, як відлюдник. Ще й тіла тягаєте ночами до квартири?
– Я просто постійно на роботі, маю час тільки на сон вдома. Я не встигаю спілкуватися з сусідами. Та ніс я не людину, а ляльку, – повітря важко пробивалось в легені, Юнгі ледве говорив від злості. – Он там лялька на столі. Я майстер, працюю у майстерні.
Військові насторожилися, двоє кинулися до кімнати подивитися, що там. Побачивши на столі бліде почорніле тіло, вони й самі не відразу ризикнули підходити.
Але, розглянувши, що це справді лялька, відгукнулися:
– На столі огидна лялька у людський зріст.
– Ви якийсь збоченець, чи що?
– Я працюю у майстерні, де ремонтую іграшки та роблю ляльки. Ця лялька – антикваріат, який мені теж слід було б полагодити. Це моя робота.
– Хто може підтвердити? Документи. Та навіщо таку «роботу» додому тягнути?
Тільки зараз Юнгі відчув справжній переляк. Здавалося, що після того, як побачив кров і море проблем, подібне не повинно лякати, але чоловік ледве міг стримувати себе від нервового тремтіння. Розуміючи, що до будинку увірвалися не просто поліцейські, а військові, треба було робити те, що скажуть. Він дістав документи з кишені піджака, щоб показати їх чоловікові, що стояв навпроти.
– Підтвердить мій учитель, що є власником майстерні.
– У будь-якому разі… Скарга надійшла. І ми маємо все перевірити, оформити в поліції.
Чоловіки заглянули в кожен куточок, лише тоді вивели Юнгі з квартири, давши йому замкнути двері. Вечір обіцяв бути огидним. Вони відвезли його до поліцейського відділку, той навіть побоявся сперечатися. Там жадали підтвердження існування страшної ляльки. Взагалі ситуація була не дивною, бо скрутити посеред вулиці могли й за дрібницю, наприклад, за столовий ніж у сумці.
– Треба було везти ляльку сюди, – обурився один із поліцейських.
– Можемо привезти.
Юнгі здавалося, що це все, ляльку відберуть, а його посадять на кілька діб для перевірки родоводу на збоченців, убивць і душевнохворих.
– Я можу зателефонувати вчителю, який є власником майстерні, де я працюю, щоб він підтвердив, що це просто стара лялька, яку треба полагодити?
– Так. Ми зателефонуємо. І ми перевіримо.
У розпал війни та постійних переїздів усі перетворилися або на п’яниць, або на виродків. Подібна ситуація з перевіркою була у порядку речей. Минуло близько години, як у ділянку прийшов стривожений Лі Донук. У результаті чоловіки ще годину просиділи з рівними спинами, пояснюючи, що відбувається, заразом розмахуючи документами перед очима нахабників. Ситуація влаштувала справжній вибух на ділянці. Хтось сміявся і веселився, а хтось корчив обличчя. В результаті Юнгі, Донук та двоє поліцейських вирушили до квартири першого. Всі дружно дивилися на ляльку, що так і лежала на столі.
– Лялька просто в бруді й прогнила, це… – Юнгі не встиг закінчити, як його жестом заткнув поліцейський і почав оглядати ляльку.
– Яка дурість. Справді, не варто уваги, – фиркнув другий.
Усе закінчилося о четвертій годині ранку, коли поліцейські переконалися, що це просто непорозуміння. Все частіше будь-яка дрібниця виходила з-під контролю, не можна було навіть спіткнутися в недозволеному місці.
Юнгі та старший майстер сиділи на кухні біля тумбочки та пили вино. Чоловіки не знали, що й думати. Сміятися чи плакати?
– Вибачте, я з цією лялькою вже завдав Вам дуже багато незручностей за два дні.
– Тобі пощастило, що сьогодні у нас вихідний, – засміявся Донук, залпом допиваючи вино.
Бажання поспати геть зникло. Донук викликав таксі і поїхав. Тоді Юнгі нарешті переодягся і взявся до роботи.
Досі тремтячими від злості та нервів руками він узяв лялькового юнака за руку, що поки що не відвалилася.
– Ти дуже проблемний сусід. Мене могли сьогодні пристрелити, не розбираючись і з дорогою душею. Та й хто би тебе тоді лагодив? Викинули би.
Оглянувши руку, Юнгі вирішив, що спочатку відмиє всю ляльку, потім почне роботу саме з рук, розбираючи на деталі і перевіряючи все на цілісність.
Чоловік дістав щітки і ганчірки, взявшись упорядковувати ляльку. Не встиг він і моргнути, як крізь фіранки пробилися перші яскраво-червоні сонячні промені, і тоді зрозумів, що втома бере своє.