Sleeping At Last – Saturn
Talos – To Each His Own
RHODES – Your Soul
Ранок здався незвично яскравим, ніби щойно навколо панувала непроглядна темрява, але раптом хтось увімкнув світло. Юнгі все не міг прокинутися, буквально давлячись холодним повітрям і відчуваючи нудоту від збитого режиму. Міцно стискаючи руку ляльки з самісінької ночі, він нарешті розплющив очі, вириваючись зі сну, де вчорашній день не закінчився, а майстер ніби й далі спілкувався з Чіміном.
Поглянувши на людську подобу у своєму ліжку, Юнгі ледь не задихнувся від різкого серцебиття. Усвідомлення подій не було, але море різних почуттів захлеснули чоловіка, з яких було більше негативних на тлі втоми, і в голові низькими нотами заграли прокляття в адрес ляльки за його існування. Майстер мав погане передчуття.
– Чіміне?
Той не реагував.
– Чіміне, ось дивно, як у мене серце ще не зупинилося від цього всього?
Нарешті відпустивши руку ляльки, Юнгі відтягнув покривало, глянувши на те, як пом’явся одяг на хлопці. Потрібно було б купити юнакові піжаму або якийсь халат, адже не псувати ж дорогі речі. Юнгі не очікував, що ляльковий юнак буде крутитись уві сні кілька годин поспіль.
Лежачи ось так у ліжку, трішки пошарпаний і пом’ятий хлопець здавався зовсім не лялькою, а п’яним приспаним другом або навіть коханцем. Чімін лежав на боці, ноги трохи зігнуті, а одна рука була під шиєю, наче подушка здалася йому низькою. Зараз він був схожий на втомленого підлітка, якого хотілося знову вкрити, закутавши в покривало щільно, як рулет, й обійняти обома руками, щоби той дотулився маківкою в підборіддя. Юнгі не дозволив собі нічого подібного на етапі відновлення ляльки. Та й зараз не міг. Зараз це було б надто фамільярно чи інтимно, а раніше – збочено та безглуздо. Тим паче Чімін здавався відстороненим і наляканим, загрібати його в шалені міцні обійми кожні п’ять хвилин було не найкращою ідеєю.
Погані думки від не найкращого самопочуття трішки вгамувалися. Сходивши у ванну, щоби довести себе до людського вигляду після непростого тижня, Юнгі взяв ключ, що залишив там на полиці. Тягнути далі не можна.
Із причесаним мокрим волоссям, у чистій сорочці і з чашкою кави на підлозі біля ніг, Юнгі набирався сміливості розбудити ляльку. Дивлячись на чашку, майстер відчував дивний сором перед лялькою за те, що він міг пити і їсти. Тепер він зрозумів, чому не сідав учора біля Чіміна й не кликав його із собою на кухню. Гублячись від хвилювання, чи спрацює механізм знову так само ідеально, Юнгі штурхав ногою стілець і поглядав на годинник. Тягти далі й милуватися лялькою час припиняти.
Розстебнувши кілька білих ґудзиків сорочки ляльки, Юнгі повторив вчорашній обряд, притримуючи того за плече. Мовчки й нерухомо він спостерігав, як ключ прокручувався над тим, що можна назвати серцем ляльки. Запуск механізму зайняв близько п’ятнадцяти хвилин, тоді ключ зупинився. Юнгі ледве міг дихати. Йому й так було по самісіньку зав’язку пережити цей процес учора, так сьогодні він знову був схвильований так само, ось тільки перед очима не було завіси нервового зриву, що дозволяло повністю усвідомлювати масштаб того, що відбувається.
Вії ляльки затремтіли, і Юнгі прибрав ключ до кишені. Ще секунда, і майстер готовий був виплюнути серце – так сильно тіпалось. Чімін цього разу розплющив очі різко, немов від кошмару, і так само різко піднявся, сівши на ліжку.
Юнгі, схопивши його за руки, почав уривчасто пояснювати, не встигнувши навіть полегшено видихнути:
– Вибач, трохи пізно розбудив, бо сам тільки прокинувся. Встиг лише каву взяти.
Чімін без жодної емоції побажав доброго ранку й зиркнув на календар, а потім – на радіо. Його погляд був надто стурбованим, Юнгі ледве зміг зрозуміти.
– А-а, точно. Стривай, – майстер підвівся, щоби спочатку відірвати листок від календаря, а потім увімкнув радіо.
Через п’ять хвилин на радіо низький чоловічий голос точно сказав час і дату – тринадцята година рівно, чотирнадцяте жовтня. За цей час майстер сховав листок календаря вчорашнього дня до папки зі схемами як листівку на згадку.
Почувши час і дату, Чімін у два кроки опинився біля Юнгі, щоб, широко усміхнувшись, обійняти майстра обома руками. Дещо розгубившись і злякавшись за свого лялькового, Юнгі не відразу здогадався обійняти його у відповідь. Стало тривожно, що бачив Чімін до того, як перетворився на забутий у шафі мотлох, адже з учорашнього дня він поводився, як побите налякане кошеня. Вперше в Юнгі промайнула думка, що Чімін міг бути не забутою втраченою іграшкою, а просто хтось замкнув його в шафі й залишив, а може, там його й зберігали та нечасто запускали механізм. Від подібних думок серце чоловіка краялось, він мимоволі уявив, як двері шафи зачинилися перед обличчям зляканого лялькового хлопця, а ту шафу після замкнули на ключ.
– Що з тобою? – Юнгі погладив ляльку по спині.
Відповідь не пролунала.
– Ти дійсно думав, що я тебе не розбуджу? – з усмішкою запитав Юнгі, обійнявши його з усієї сили.
Чімін стояв в обіймах нерухомо, а через хвилину першим відсторонився, щоби дістати своє взуття з-під столу. Юнгі мовчки ліниво допивав кави, спостерігаючи за моторикою ляльки. Зав’язавши шнурівки, той став струнко перед чоловіком. У теплих денних променях він виглядав, як випускник після пиятики. Взявши гребінець, Юнгі відвів ляльку до дзеркала. Чімін недовірливо завмер, поглядаючи на майстра, коли той, притримуючи його за підборіддя, почав повільно зачісувати світлі скуйовджені пасма.
– Я маю придбати тобі щось для сну, все ж таки не потрібно спати в цьому одязі.
Із кожною хвилиною Чімін здавався щасливішим, тим самим радуючи й Юнгі. Сьогодні він виглядав природніше, й лише дуже світлий колір волосся видавав у ньому те, що він не людина.
– Ось тільки не знаю, коли придбаю, бо грошей поки що немає. Потрібно тобі щось зі свого підібрати, хоча б якусь сорочку.
– Дякую.
Знаючи, як гарно люблять одягатися прості механізми, Юнгі м’яко посміхнувся. Любов до різного одягу заклали саме майстри, щоби більше заробляти на шитті нового й нового вбрання для іграшок. Не було сумніву, що й цей хлопець буде радий будь-якій новій ганчірці, наче юна дівчина.
– Я поки що поснідаю, тоді закінчу з прибиранням, а ти можеш оглянути квартиру. Не бійся ходити кімнатами, тобі не обов’язково сидіти за столом. Роби, що заманеться.
Чімін кивнув. Він хвилину несміливо тупцював біля дзеркала, а тоді ще раз розчесав волосся, на що Юнгі скривився, а після ляльковий сів за стіл, розгорнув зошит. Погляд хлопця був прикутий до вікна. Вчора ніби боявся очі підняти вище підлоги, а сьогодні витягав шию, визираючи на вулицю. Юнгі відсунув фіранки, а Чімін відразу нахилився через стіл, щоб, світячись зацікавленістю, визирнути в вікно.
– У вікно виглядай тільки тоді, коли я поряд. Добре? Або ж дуже обережно, якщо наодинці.
– Добре, – погляд Чіміна тут же забігав уздовж тротуарів і над головами перехожих.
Юнгі затуляв собою ляльку, наче щит, але не заважав роздивлятися. Вдосталь надивившись, Чімін сів на місце, та взявся далі шумно гортати зошит. Тоді Юнгі спокійно приготував поїсти і трішки прибрав, знаючи, що хлопець потроху освоюється й займається чимось цікавим для себе.
Час від часу з кімнати лунало тихе хмикання або зітхання, або швидке шелестіння аркушів, що ввігнало майстра в німе остовпіння. Юнгі думав, що вчора навіть не помітив, що ляльковий може зітхати. Щось було не так.
Повернувшись до кімнати, він застав Чіміна зі старою газетою в руках. Юнгі відразу опинився поруч, поспішивши подивитися на сторінку, яку читав юнак.
– Це військові та воєнні новини, тобі їх не треба часто читати. Головне я тобі вже розповів, – майстер поплескав того по плечах.
– Чому?
– Там надто багато політики та інших жахливих речей. Занадто багато новин. Щодня щось нове. Часто – зайва та моторошна інформація.
– Політика для мене це зовсім не моторошно.
– Ого, – Юнгі кинув ганчірку для пилу, що приніс із кухні, на підлогу, а потім сів поруч із лялькою. – Щось цікаве знаєш?
– Я лише вмію читати та аналізувати інформацію.
– Це не лише… Це дуже багато. Тим не менш, Чіміне, не потрібно читати воєнні новини.
– Ох… Я ж не дитина.
Юнгі замовк, дивлячись ляльковому в очі і стримуючи усмішку. Стільки разів він дивився в ці очі до вчорашнього дня, але й уявити не міг, скільки всього цікавого ще треба було в них розгледіти.
– Краще візьми книжку.
Чімін примружився й щільно стиснув губи, відсунув від себе газету й знову вирівнявся в спині. Юнгі намагався прислухатися, чи не здалося йому, що він чув важкий подих ляльки, коли сидів на кухні. Зараз дихання не було чутно.
– Замри, – майстер узяв листок, щоби потім піднести до губ ляльки. – Скажи що-небудь.
– Що мені сказати? – Чімін широко розплющив очі.
Листок колихнувся кілька разів, і Юнгі прибрав його. Не замислюючись, він підніс до губ Чіміна руку. Ледве відчувалося, що той дихає.
– Скажи ще щось.
– Ти мене лякаєш.
Юнгі зовсім не звернув уваги на сказане, охоплений неймовірним захватом від того, що Чімін, як виявилося, міг переганяти повітря під час розмови сильніше, ніж очікувалося. Він і далі так само тримав руку, відчуваючи на шкірі уривчастий легкий подих. Майстер знав, чим напхана лялька, але ніяк не очікував, що струни всередині спрацюють так, що лялькове тіло почне переганяти повітря так само часто, як і легені людини, а не кілька разів під час розмови. Тоді чому він цього не помітив учора? Вперше не все спрацювало чи юнак боявся поруч із ним дихати?
– Мінні, ти дихаєш?
– Звісно. Ти ж майстер, ти мусиш знати.
– Я ж хвилююся, щоб усе працювало, як швейцарський годинник. Чому я вчора не чув, як ти дихаєш? Ти такий тихесенький?
Чімін відразу опустив голову. Юнгі не стримав сміх, потріпавши його волосся, і лише трохи зіпсував манірний марафет. У процесі роботи над механізмом Юнгі мав уявлення, що ця іграшка зможе дихати, але геть-чисто забув про це. Звикнувши до простих механізмів, що опанували мізерний набір навичок, це все здавалося йому чарівною казкою.
Телефон задзвонив, вибивши майстра із густих думок. Юнгі поправив гладке волосся ляльки, що розкуйовдив, лише тоді піднявся відповісти на дзвінок, і на другому кінці лінії опинився Донук, що турбувався про здоров’я свого вірного працівника. Переконавши, що все не так погано, як здається, Юнгі пообіцяв прийти завтра, щоби допомогти з новою партією ляльок – замовлення з Японії.
– З завтрашнього дня в мене з’явиться багато роботи, мій любий, – Юнгі підійшов зі спини, опустивши руки на плечі Чіміна. – Потрібно подумати, що нам робити. Мені тривожно, що ти будеш вдома на самоті.
Чімін задер голову, дивлячись на Юнгі, і знизав плечима. Він дивився на нового власника з тривогою, насупивши брови.
– А якщо ми зробимо так: я будитиму тебе, повертаючись додому з роботи?
Ще був один тривожний нюанс, про який Юнгі думав час від часу від початку роботи над лялькою, але який спіткав його сьогодні вранці з новою силою. Цей нюанс називався «господарі квартири», вони могли завітати хоч раз, та гаразд. Під час останнього візиту вони побачили деякі деталі ляльки, що майстер не встиг сховати, коли почув гомін власників під будинком. Якщо вони побачать нового співмешканця у свідомості або без свідомості, то лиха не минути.
Єдине, що тішило Юнгі, що як тільки власники з’являлися в місті, то він про це відразу дізнавався звідусіль, про це всі пліткували. Тим паче, вони регулярно телефонували, перевіряючи, чи все гаразд. Це були заможні люди, що володіли не однією квартирою, тому будь-яка їхня поява в невеликому місті супроводжувалося різким сплеском пліток. Він платив за пів року вперед, бо трохи більше, ніж пів року, міг почувати себе комфортно. Але зараз гроші скінчилися навіть на їжу, треба було позичити. І треба було щось придумати щодо ляльки, але не смів казати, мовляв, ти весь такий чудовий, прекрасний, упадаю всією душею за тобою, люблю й обожнюю, тому я триматиму тебе в шафі на замку про всяк випадок. Тримати Чіміна в майстерні було б набагато безпечніше, але так теж не можна.
Ляльковий юнак мовчав, доки в голові Юнгі відбувався шалений хаос. Реальність того, що відбувається, й того, що майстер власноруч створив собі проблему в людській подобі, обсипалися на нього, немов град із кинджалів.
– Як скажеш, – Чімін опустив голову.
Тихі слова ляльки повернули Юнгі до тями, він знову опустився перед Чіміном на коліна.
– Мені треба подбати про твою безпеку. Тим паче, ми зможемо більше побути разом.
– Хіба? Я бачитиму тебе, коли ти приходитимеш з роботи, а потім ти просто лягатимеш уночі спати. І я мушу не заважати, мовчки лежати, дивитися в стелю.
– Ти здивуєшся, як мало я сплю, – Юнгі засміявся, стиснувши кисті рук Чіміна.
– Мені здалося, що навпаки.
– Я просто був страшенно втомленим.
– Так… Отже, після роботи? – Чімін трохи усміхнувся.
– Після роботи, обіцяю.
– Я бачитиму тільки ночі в вікнах?
Юнгі мовчав кілька хвилин, повільно погладжуючи руки Чіміна. Він розумів, що це не просто примхи, а реальні страхи його ляльки, тому треба максимально акуратно підбирати кожне слово.
– Ні, я зроблю все можливе, щоб усе було гаразд.
– Добре, – спочатку Чімін підібгав губу, а потім усміхнувся так, ніби це далося йому дуже непросто.
– Що трапилося? Я дуже постараюся, щоби тобі було комфортно, щоби ти був у безпеці.
– Дякую.
Юнгі підвівся, різко схопивши обличчя Чіміна в долоні й коротко поцілував у чоло, і той аж відкрив рота. На мить Чімін виглядав чарівно розгубленим.
Цілий день вони провели майже так само, як і вчорашній, намагаючись звикнути один до одного під гомін радіо. Юнгі хотів дізнатися про характер і навички ляльки, не питаючи про минуле. А сам Чімін коротко відповідав і питав мінімум, уткнувшись у книгу чи зошит.
Ближче до ночі Юнгі почало хилити на сон від нудьги та невдалих спроб розговорити лялькового. Він запитав Чіміна, чи не хоче той спати.
– Трішки хочу. Я не заважав тобі вночі?
– Зовсім ні, – Юнгі невідривно дивився на Чіміна, наче зачарований. – Але ти справді пізно заснув. Я здивувався, думав, що заснеш відразу.
Зібравши зайве зі столу, Юнгі почав ритися в шухлядах та шафі, намагаючись підібрати, у чому мав би спати Чімін. Серед суцільних святкових чи зношених сорочок він знайшов одну пристойну.
Чімін без команди піднявся й підійшов до майстра, зрозумівши, що сорочка призначена йому. Юнгі потягнувся, щоби розстебнути сорочку ляльки, але Чімін зупинив його, злегка відвернувшись.
– Я сам.
Дочекався, коли хлопець розстебне білі ґудзики, що нагадували маленькі перлини, і спостерігав за тим, як той на мить завмер і втупився у власні руки. Юнгі гукнув його, допомагаючи переодягтися. Сорочка була велика на самого Юнгі, а тим більше – на тендітного Чіміна. Оцінивши, що річ йому буквально до колін, ляльковий трохи засумнівався, чи знімати йому штани, але все ж розстебнув тонкий шкіряний ремінь. Юнгі переодягнувся при ньому в інший халат, на що Чімін знову почав виглядати злегка приголомшено. Усміхнувшись з такої реакції, Юнгі лише кивнув у бік ліжка.
– Лягай.
– Я завжди спатиму праворуч на ліжку?
– Як захочеш.
– Мені просто цікаво, раптом ліворуч це твоє законне місце, законна половина, перелазити на яку не можна, – хлопець крутився навколо ліжка, погладжуючи простирадло кінчиками пальців.
– Можемо помінятись, якщо хочеш.
– Мені однаково, головне, як зручніше тобі.
– А мені головне, як тобі зручніше, – Юнгі засміявся і знову кивнув у бік ліжка. – Лягай уже.
Чімін ліг праворуч, сховавшись під своєю ковдрою. Сьогодні він виглядав набагато спокійнішим і теплішим, ніж учора, і від цього серце Юнгі тануло в грудях. Він вимкнув світло, і кімната поринула в темряву, руйнуючи затишок. Майстер заліз у ліжко, випадково зачепивши ногою ледь холодну ногу Чіміна, що трохи струснуло і знову повернуло його в реальність – поряд лише ляльковий хлопець, від якого можуть бути проблеми і якого він раптом безглуздо зібрався оберігати.
– На добраніч, – прошепотів Чімін.
Почуття, які накочували на Юнгі гарячими або різко холодними хвилями, було важко стримати. Щоби не розплакатися від розпачу і водночас від щастя, він обійняв Чіміна, підтягнувши його ближче. Витративши стільки часу на ремонт ляльки, раніше майстер був упевнений, що здатний утримати будь-яку емоцію і все буде під контролем. Був упевнений, що йому вистачило вчорашнього вечора й кількох сліз. Зараз він відчув себе тією дитиною, якій купують механічні ляльки, яких можна обіймати ночами і з якими можна балакати цілими днями безперервно.
– На добраніч, – Юнгі обвив однією рукою талію Чіміна й коротко поцілував маківку, боячись налякати ляльку такою нахабною поведінкою, але стриматися вже не міг.
Сильніше притиснути Чіміна було життєво необхідним, щоби не зірватися в істериці.
Хлопець злегка зіщулився, поправляючи ковдру. Юнгі прислухався до кожного шереху, дихання не було чутно. Дай волю – задушив би лялькового в обіймах. Подумки Юнгі порахував, скільки годин минуло й коли засне хлопець, якщо все так само, як і вчора. Через мить після цієї думки Чімін позіхнув, прикривши обличчя руками.
– Мінні, – Юнгі знову охопило безмежною радістю, забулось про можливі проблеми. – Ти позіхаєш?
– Я втомився. Чому ти радієш?
– Ти милий. Ти радуєш мене однією своєю присутністю.
Чімін засміявся, і Юнгі пожалкував, що в напівтемряві погано видно цю усмішку. Дивуючись, скільки людських нюансів було вкладено в лялькове тіло, Юнгі міцніше притиснув свого Чіміна.
– О котрій ти повернешся з роботи?
– Десь близько шостої години вечора.
– Тоді ти розбудиш мене, а отже, я буду бадьорий до самого ранку.
– Я знаю.
– І заважатиму спати розмовами, як от зараз, – тихо бубонів Чімін, водячи кінчиками пальців по своїх губах.
– Заважай.
Юнгі здавалося, що він поводиться, як закоханий підліток, але чудово розумів, що в нього лише ейфорія й щось подібне коханню майстра до створеної іграшки.
Чімін спочатку не знав, куди подіти руки, а потім притиснув їх до своїх грудей, трохи повернувшись на бік обличчям до Юнгі, як і минулої ночі.
– Тобі подобається в цій квартирі?
– Дуже, – Чімін відповів без роздумів.
Уперше за довгий час Юнгі почував себе комфортно в тиші, самотність перестала тиснути.
Через хвилин п’ятнадцять абсолютної тиші Чімін знову заговорив:
– У тебе є друзі?
Юнгі випав зі сну, що майже поглинув його, наче впав із висоти ліжка. Серце забилося швидше – він не звик, щоби хтось заважав йому спати.
– Так, є, – сонно й повільно відповів Юнгі. – Є двоє молодиків, з якими я іноді ходжу до барів, ми часто допомагаємо один одному. Ще мій наставник – хороший друг. Деякі клієнти в майстерні теж вважають, що вони зі мною в дружніх стосунках, – останні слова він ледве домовив.
Чімін нічого не відповів, і Юнгі заснув. На світанку його вирвав зі сну якийсь слабкий удар по спині. Різко прокинувшись, Юнгі виявив, що Чімін закинув на нього руку. Поглянувши на сріблястий маленький будильник, Юнгі зрозумів, що забув навести його, і акуратно потягнувся, щоби виправити ситуацію, адже все ж краще не проспати роботу. Закінчивши й поставивши будильник на місце, Юнгі усвідомив, що майже п’ята годин ранку, а Чімін якогось дива закинув на нього руку.
– Чімін? – прошепотів Юнгі над вухом ляльки.
Той насупився, але не озвався. Дихання знову не було чутно й не відчувалося, це означало, що ляльковий майже спить чи спить.
– Довго ж ти притомний.
Юнгі дійшов висновку, що чим регулярніше будити Чіміна, тим чутливіше той спатиме, набираючись дедалі більше запасу енергії. Хотілось перевірити теорію, і Юнгі готовий був жертвувати заради цього сном хоч цілий місяць, аби знову і знову щоночі шепотіти над вухом ляльки його ім’я, спостерігаючи за реакцією.
Від дзвінка будильника Чімін трохи смикнувся, як і сам Юнгі. Знову здивувавшись, майстер тихенько покликав ляльку, але реакції не було. Вдосталь награвшись із волоссям хлопця, Юнгі вибрався з обіймів.
Зібравшись на роботу, він сів на край ліжка, перебираючи в руках ланцюжок, на якому був ключ, і дивився на свого лялькового хлопчика.
– Я йду, Мінні.
Хотілося попрощатися, а не йти просто так. Юнгі перевернув ляльку на спину, не слухаючись голосу совісті, і взяв ключ, щоби зробити всього три оберти. Витівка була трохи ризикованою, але майстер, почуваючи себе маленькою дитиною з кнопкою в руках, на яку не можна натискати, зробив по-своєму. Через кілька хвилин вії ляльки здригнулися. Юнгі відразу навис над Чіміном і взяв його обличчя в долоні.
– Мінні, я йду на роботу.
Той ледь розплющив очі:
– До вечора.
– До вечора, – Юнгі притулився губами до чола хлопця, і той знову повільно заплющив очі.
Повісивши ключ на шию і відірвавши листок календаря нового дня, Юнгі залишив квартиру, щільно замикаючи двері й кілька разів перевіряючи замок. Важко зітхнувши, він покинув стіни будинку, щоби вирушити на роботу.
Лі Донук виглядав у вікно, чекаючи на свого працівника. Не встиг Юнгі й поріг переступити, як той почав голосити:
– Ти в порядку? Чи зможеш сходити на пошту? Потрібно забрати бандероль.
– Так, звісно.
Почалася метушня, у якій Донук на диво знаходив час побазіками з клієнтами. Сісти в підсобній кімнаті за спокійну роботу вдалося лише після обіду. І це ненадовго.
– А він тут? – почулося з-за дверей.
Юнгі відразу впізнав голос Кім Техьона.
– Юнгі! – далі його покликав Донук.
Майстер прочинив двері підсобної, покликавши Техьона до себе, і той швидко влетів у кімнату, не привітавшись, тут же почав:
– Зранку, здається, мобілізація почалася, дійшло й до нас. Носяться з документами, наче ненормальні. Гука вранці забрали, ввалилися до квартири, а потім забрали. Він усе ще не повернувся, обіцяв зустрітися зі мною до обіду на цій вулиці, а досі тиша.
– А тебе?
– А я не гожуся, – Техьон зачинив за собою двері. –Ти ж знаєш, – дуже тихо промовив. – Моя мати не дозволить батькові мене відправити, я ж останній син…
У Юнгі аж із рук усе посипалося.
– Ти знову? Ти… Що? Тебе ж стратять, якщо спливе.
– Не спливе, – Техьон нервово стиснув кулаки, дивлячись на друга. – Прокляття, Юнгі, не включай свій режим татуся в мій адрес, будь ласка. Тільки не зараз. А просто вислухай мене! Я ж про Гука.
– Але як… – Юнгі не встиг закінчити.
– Я говорив йому ще минулого місяця, наче сам відчував, що трапиться щось погане. Я сказав, що мої батьки допоможуть, якщо таке станеться, а він опирався. Сказав, щоби я ліз в це й не ризикував робити йому фальшиві документи. І що мені тепер робити? Я не розумію, – його шепіт зривався на крик. – Я… Я дурень! Чому я послухався? Він просто сказав це таким тоном, що я…
Іноді Техьон, напившись, видавав таємниці, про які не треба розповідати нікому. Юнгі відчував себе втягнутим у це, як тільки дізнався кілька місяців тому, що в хлопця тугенька папка підроблених документів. Іноді Техьон втягував оточуючих у справи, навіть коли просто про щось запитував чи просив поради. Юнгі б, як і Гук, теж зупинив би Техьона на витівці брехати владі.
– Спершу… Будь тихіше. Ти не повинен говорити про такі речі в приміщеннях, ти не мусив навіть мені говорити! Я взагалі не мусив нічого з цього знати. Ти ризикуєш. Ти розумієш це? – Юнгі посадив Техьона на стілець, натиснувши його на плечі.
– Вибач, – Техьон проскулив і спробував віддихатися. – Я довіряю тобі, мені більше немає кому висловитися з цього приводу.
– Ти пив сьогодні? – Юнгі навис над Техьоном, що той аж сховав п’яти під стілець.
– Ні.
– Кидай це лайно. У тебе навіть на тверезу занадто багато балаканини, ти занадто говіркий. І не смій сьогодні пити.
Юнгі розсердився, що Техьон був таким необережним, що хлопець міг так просто прийти в майстерню, де часто натовп людей у приміщенні, та гучно розповісти купу всього, за що можуть пристрелити. Довелося включити радіо голосніше і стати навпроти Техьона, спершись на стіл.
– Він був «відмазаний» деякий час, адже ти вже допомагав, він ще й з роботою… Чому раптом відвели?
– Остання медкомісія погано пройшла, викликали до рідного міста, там проходив. Я не міг допомогти. Йому потрібно було переоформитись сюди, щоб я міг втрутитися. Що робити тепер, поїхати з міста, чи що? Але його вже, мабуть, перевдягнули в форму і відправили кудись подалі з палицею в руках.
– Та тихіше ти. Добре, що ти ще не додумався мені телефонувати, щоби говорити про це по телефону.
– Ні, я не телефонував би…
Добре бачачи, що Техьон наробить дурниць на гарячу голову й не може навіть думки впорядкувати, Юнгі зрозумів, що не виходити пару днів із дому все ж погана ідея, бо він усе пропустив.
– Побудь тут хвилину, – Юнгі вийшов із підсобної.
Пояснивши наставнику коротко ситуацію й пообіцявши взяти роботу додому, а рано-вранці принести кілька готових деталей, Юнгі відпросився, не забувши й невеликий аванс випросити.
Чоловіки вийшли з майстерні, вирушивши шукати Чонгука. Після недовгих пригод навколо військкомату вдалося дізнатися, що часткова мобілізація відбувається через нічний теракт за двісті кілометрів звідси. Більше нічого не було відомо. Техьон перевірив себе в списках, Юнгі також – їх там не було. Хоч результат війни й був зрозумілим, та й пів року було досить спокійно, але теракти спалахували то тут, то там. За весь час знайомства Техьон вривався в майстерню до Юнгі не вперше, але щоразу з поганими новинами.
Це не перша подія.
І цього разу все також має бути добре.
– Не хвилюйся, мабуть, вони ганяють його по лікарях або він уже прямує додому.
– Ні, ми з ним домовились. Я не розумію, Юнгі… – Техьон і далі порожнім поглядом дивився на ім’я Гука в списку. – Чому саме його?
За годину чоловікам вдалося дізнатися, куди відправляли хлопців. Спочатку була метушня з документами, потім лікарі, потім знову метушня з документами.
Просидівши на вулиці під театром на довгих кам’яних сходах до вечора, обидва були блідішими на кілька тонів.
Техьон довго мовчав, а потім нарешті почав першим розмову:
– Як там лялька твоя, коли закінчиш? Усе ще моторошна?
– Ще не закінчив.
Чоловіки закурили, надворі вже було досить темно.
– Якби тут можна було пити, то я напився б. Але поліцейські не проходять повз пляшку, ніби їм зовсім нічим зайнятися, – бубонів під ніс Техьон.
– Припини, не на часі.
Найстрашнішим було розуміння, що вони зовсім не в курсі того, що відбувається, немов у них над головами хтось будує свої карти. Навіть якщо поруч впаде бомба, то ніхто нічого зрозумілого і логічного не скаже, тримаючи військову таємницю і зберігаючи спокій населення, а лише мобілізують усіх потрібних хлопців і відправлять відразу на той світ. У місті все здавалося спокійним, але ніхто не гарантував, що в одну ніч твій будинок не перетвориться в груду попелу.
Великий годинник на даху театру показував дев’яту годину вечора, і Юнгі напружено стискав у руках чорний портфель із деталями для ляльок. За той час, поки вони так сиділи, він встиг майже навколішки підготувати кілька простих механізмів термінового замовлення.
– Може, він уже чекає на тебе вдома?
– Ні.
Юнгі нарешті трохи переключив мозок від думок про мобілізацію на думки про Чіміна, що відпочивав у його ліжку.
– Вибач, що відірвав тебе від роботи ось так.
– Усе гаразд, я б зробив так само. А як твоя робота?
– Паршиво, цього місяця заробіток мізерний, батько почав мене обламувати на дрібницях. Ну, так, знаєш, за квартиру заплатити, поїсти купити. Втомився від чужої квартири, хочеться свого куточка.
– Обламувати? – Юнгі повернувся до Техьона, перепитавши.
– Так. Виходить, що все на мені, але заробіток він забирає собі. Клієнти не хочуть давати мені гроші, розумієш? Я би з радістю вже назбирав грошей, щоби купити будинок десь подалі. Ох, ще й Гук.
Юнгі лише кивнув.
Останніми роками ніхто не купував квартири, їх лише здавали. Хаотична ротація людей містами тривала, мало хто волів вкладати гроші в нерухомість і осідати надовго на одному місці.
Юнгі задумався, чи є сенс говорити господарям своєї квартири щось на кшталт, що в нього з’явився сусід, почати платити більше, зате почуваючи себе безпечніше. З іншого боку думка дурна, бо раптом запитають документи нового сусіда, хоча вони й довірливі до Юнгі. Що покаже їм майстер? Документацію зі збирання ляльки в людському вигляді? Він стиснув рукою ключ, що висів на шиї, відчуваючи, як повільно той розігрівається від трохи теплої долоні. Майстер дивився на Техьона, роздумуючи про його здібності влаштувати все, як треба, створювати фальшиві документи. Але це щось несамовите. І це дорого коштуватиме, а Юнгі вже не має грошей.
– Це сталося за двісті кілометрів. Невже ближче люди закінчилися, що треба саме тут мобілізувати? – Техьон і далі бубонів. – Або ми все ж чогось не знаємо.
– Можливо, – Юнгі ледве видихнув, сховавши маленьку викрутку в кишеню портфеля.
– Я здуру вранці зателефонував батькам щодо Гука. Батько звелів мені заткнутися, кинув слухавку. Потрібно було раніше„ – Техьон постукував черевиком по сходинці. – І я побіг до тебе.
Люди вийшли з театру, голосно сміючись, мчали вниз кам’яними сходами, обминаючи острівець двох вкопаних чоловіків, що сиділи на сходах. Навколо блищали жіночі прикраси, дзвеніли перлинні намиста, запахи різних одеколонів і парфумів змінювалися з кожною секундою, цокіт підборів… Почали під’їжджати машини. Ніщо не видавало духу війни у цьому багатому районі. Фантомний спокій та затишок із запахом театру огортали двох засмучених чоловіків у чорному. Вони мовчки сиділи й дивилися кудись у далечінь, думаючи про своє, поки люди саранчою мчали повз.
– Хто він для тебе? – раптом запитав Юнгі, вирвавши Техьона із сумбурних роздумів.
– Сусід, – у того очі забігали.
– Лише сусід? За стільки часу ти міг би трохи довіряти мені. Я вже й так знаю ті речі, за які тебе можуть пристрелити.
Техьон пом’явся кілька хвилин, і Юнгі вирішив, що той не збирається відповідати.
– Ох… Наче ти не знаєш, хто він для мене, – хлопець дивився на недопалок під ногами. – Я певен, що ти знаєш.
Юнгі якийсь час мовчки дивився на друга.
Треба ж.
Майстер дивувався, як легко той зміг видати таємницю про фальшиві документи, але як важко тому давалися слова про щось справжнє.
Юнгі поплескав Техьона по плечу:
– Усе буде чудово. І я завжди допоможу тобі.
Взагалі ніхто й ніколи в житті не зізнався би в подібному, боячись бути загорнутим у білу гамівну сорочку в психіатричній лікарні, але Техьон усім своїм виглядом демонстрував, що серце його розривається й обливається кров’ю щосекунди. Зневірившись, він готовий був видати будь-яку правду, аби трохи остудити голову.
Натовп із театру розсмоктався вулицями, залишивши за собою шлейф сміху й солодких ароматів. Вдалині ледь з’явилася постать у чорному з купою паперів у руках, як Техьон підірвався з місця і рвонув до силуету.
Юнгі нарешті видихнув.
Спостерігаючи, як Техьон врізався в Гука з такою силою, що той упустив папери на асфальт, майстер не стримав усмішку.
Юнгі поспішив до хлопців, щоби привітатись і допомогти зібрати, як виявилося, документи. Всі були пробиті лікарняними печатками.
– То що сталося? – Юнгі дивився на втомленого й не менш блідого Чонгука, простягаючи йому стос паперів.
– Часткова мобілізація. Я в перших рядах мобілізованих.
– Чорти б тебе побрали, я казав, що треба спочатку до моїх батьків. А зараз?! Що я зможу зробити? Я не розумію, чому саме ти?
Техьон із засмученого різко змінився на агресивного, і Юнгі стало трохи сумно, що Гук не побачив, як Техьон хвилину тому сумував.
– Нам, мабуть, тепер доведеться тікати з міста. Прокляття, – Техьона аж трясло. – І що далі?
Юнгі звів очі догори, готовий знову лаяти Техьона, але сказав тихо:
– Не треба вам нікуди бігти, адже знайдуть і заарештують. І взагалі замовкни, ти знову балакаєш зайве.
– Наступного тижня їхати, викличуть, – почав Гук.
Троє завмерли, мовчки дивлячись на асфальт.
– Я зламаю тобі ногу, руку, шию, я не знаю. Або поїду з тобою. Потрібно напитися, – Техьон навіть не моргав, оглядаючись на всі боки, чи не чує їх хто.
– До біса, Техьоне, – Юнгі вдарив хлопця тильною стороною долоні по грудях. – Дитино, ти навіть не уявляєш, що таке зламані ноги.
Техьон, проігнорувавши докори, помітив порожню телефонну будку і, нічого не сказавши, попрямував до неї.
– Привіт, – нарешті привітався Гук.
Юнгі лише кивнув, дивлячись услід за Техьоном і дивуючись, як Чонгук залишається біля нього таким спокійним.
– Він явно захоче випити, вип’єш із нами?
– Гук, заради всього святого, не давай йому пити. Він і так базікає багато зайвого. Та і взагалі дуже часто п’є, – звучало агресивно лише тому, що хвилювався на Техьона.
– Та ні, нечасто. Не хвилюйся, з ним усе гаразд. Він слухається мене.
– От і скажи йому… – Юнгі втомлено потер чоло. – Ти сам… Як? Як ти себе почуваєш?
– Втомився від усього.
– Він тебе за всяку ціну в м’ясорубку не пустить. Головне, щоб двоє не влипли. Догляди за ним, – Юнгі махнув рукою в бік Техьона, що все ще метушився вдалині, напевно, викликав таксі.
– Занадто багато проблем, не встигаємо розгребти.
Юнгі цокнув язиком і додав:
– А виглядали цілком задоволеними. Будь-яка криза минає, а наслідки залишаються, тому не поспішайте пороти гарячку. Якщо надумаєте втекти, то потім від проблем не відмажешся.
– Не хвилюйся за Техьона. Я не дозволю йому влипнути, ти ж знаєш. І сам якось розберуся. Та й коли мене заберуть, то трохи доглядай за ним, якщо що, – видихнув Гук, прибравши волосся з чола.
Техьон підбіг до них, луна від підборів його черевиків відбилася вздовж порожньої вулиці, і почав тираду:
– Скоро комендантська година, у нас удома є випивка, підеш?
Юнгі поглянув на Гука, а той усміхнувся, похитуючи головою.
– Сьогодні ніяк не можу, роботи багато, у борги влізаю, треба встигнути закінчити все, – Юнгі взагалі відчував, що сьогодні він зайвий для цих двох. – Я спробую чимось допомогти, але не можу обіцяти. Вранці зателефонуйте та натякніть, що надумали.
– Добре, дякую, – кивнув Гук.
Обидва по черзі обійняли Юнгі та пішли. Поки майстер йшов додому, то ледве міг контролювати тремтіння, від якого дзвеніли зуби. Біля будинку крутилися поліцейські, від яких Юнгі стало ще більше моторошно. Кожен пам’ятав один одного, Юнгі запам’ятав їх уже давно, і вони також запам’ятали майстра з лялькою. З неймовірно важким настроєм від пережитого дня, разом з осадом на серці від пригнічуючої аури Чонгука та нервами Техьона, що передалися і Юнгі, майстер повернувся додому й сів на підлогу біля ліжка.
– Майже одинадцята година вечора, вибач.