Повернутись до головної сторінки фанфіку: DMoB | Dollhouse made of blood

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Анотація

Невеличкий флешбек на початку. Приємного читання.

Повний текст

Øfdream – Black Hole
OTR & Au/Ra – Broken

 

Тихий схлип почувся в одному з розбитих вікон – це був голос дівчини.

Юнґі сховав біле брудне кошеня в сумку, а потім акуратно застебнув тонку блискавку.

Їдкий пил відчутно осідав в легенях шматками, а запах паленого ланцюгом стискав горло. Озирнувшись і дбайливо закинувши сумку на плече, щоби не струснути кошеня, Юнґі тихо відчинив двері і, пробираючись під розбитими колонами, спробував знайти, кому ж потрібна допомога.

Біле кошеня в сумці сиділо майже тихо, але трохи заважало розчути, що відбувається навколо. Пістолет, що нагрівся в правій руці, був щільно й до болі в пальцях затиснутий, від чого зводило судомою. Не було права на невдалий імпульс або помилку

Тут було небезпечно, але вінмусів перевірити територію й щиро сподівався, що не видасть свою присутність.

Був пізній місячний вечір, і не так просто щось чітко побачити в пітьмі. Пробираючись між шафами, що впали, Юнґі знову почув чийсь голос. Він прочинив двері в кімнату, побачивши, що на підлозі лежить дівчина. Акуратно опустивши сумку на підлогу, Юнґі знайшов і ввімкнув ліхтарик, а потім сховав пістолет. Заплакана дівчина злякано дивилася на чоловічий силует, що раптом виник перед нею. Сльози стікали від очей до вух по брудному обличчю, створюючи дві світлі розмиті доріжки. Помітивши невелику давно засохлу калюжу крові на підлозі, Юнґі ледь не проковтнув серце.

– Я не заподію шкоди, – він опустився на коліна, намагаючись зрозуміти, як може допомогти дівчині.

Якщо її знайдуть не ті, вона має шанс померти страшною насильницькою смертю. Зараз було схоже, що вона просто поранена уламками після вибуху. Її треба вивести звідси та відвести до шпиталю. Почувши корейську мову, дівчина спробувала поворухнутися, але біль сковував тіло. Юнґі запитав:

– Що не так? Ноги? Спина?

– Спина, – дівчина була смертельно налякана, вона, тремтячи всім тілом, готова була вдарити.

Їй було не більше двадцяти, на ній був дешевий одяг. Вона була не з цього великого багатого будинку, мабуть, просто ховалась тут. Юнґі спробував підняти її на руки, але дівчині було надто боляче, але акуратно допоміг їй стати на ноги.

Підхопивши сумку, Юнґі сказав:

– У сумці кошеня, я понесу її. А тебе – на спині.

Дівчина обхопила шию Юнґі, щоби той міг нести, і здавалося, її ноги майже відмовили. Безсонна ніч не пройшла безслідно і йому здавалося, що зовні щось відбувається або хтось за спиною шумить.

– Дякую, – ледве мовила дівчина, закашлявшись.

– Тц, – злякався, що хтось їх виявить. – Не можна говорити.

Він вибрався з дому. Через густу темряву було видно машину, яку Юнґі залишив біля сусіднього будинку, що розвалився після вибухів. Кілька машин їхали десь далеко. Швидким кроком Юнґі попрямував до дороги, сіра сумка в його руці тремтіла, а дівчина на спині, здається, знепритомніла – її руки раптом обм’якли, а ноги тяглися по землі. Юнґі відчув, як пасмо її волосся під легким вітром лоскотало йому шию.

Залишалося зовсім небагато, коли стався черговий вибух. Це сталося в нього за спиною, Юнґі не побачив, але відчув, як щось важке й холодне вдарило по ногах. Дівчина заволала, коли Юнґі звалився на землю. Його приголомшило настільки, що він не розумів, де починався біль і де він перебуває, що з його ногами.

Картинка перед очима розфокусувалася, зливаючи все видиме в чорну пляму. Густа кров полилася йому на шию з рота дівчини, що так і лишилася лежати на його спині. Юнґі зрозумів – її зачепило уламками замість нього самого, а йому пошкодило лише ноги. Сумка, як і раніше, була затиснута в одній руці, пальці аж біліли.

Він не знав, як його витягли й що сталося далі. Прокинувшись у палаті шпиталю, лежачи на одному з цілого ряду ліжок, Юнґі закричав від болю. Його трясло від гарячки, і перше, що він зробив, це вдарив руками по своїх ногах.

Дві медсестри, що були зайняті, наповнюючи шприци, одразу кинулися до нього.

– Шановний! Не рухайтесь! – вони схопили його за руки, щоб укласти назад. – У Вас зламані ноги.

– Де та дівчина?

– Вас одного привезли.

– А сіра сумка? – він, вириваючись, почав крутитися на ліжку, оглядаючи все довкола.

Одна з медсестер вказала пальцем на тумбочку, поки друга відбігла до стійки з ліками, щоби щось узяти.

Юнґі нахилився, загарчав від болю, і потягнувся до тумбочки, щоби її відчинити. Всередині на тій же сумці в куточку спало маленьке біле кошеня.

– Він поки що побуде тут, ми не хотіли його викидати.

Юнґі хотів подякувати, але тремтіння охопило його. Біль був схожий на пожежу всередині тіла, і здавалося, що стоїть у вогнищі босоніж. Стиснувши зуби до болю, він вчепився пальцями в простирадло.

– Лікар не ампутував Вам ноги! Все гаразд, тільки не рухайтеся!

Дівчина підбігла до нього зі шприцем. Злегка тупа голка неодноразово використаного шприца здалася йому комариним укусом на стегні. Полежавши кілька хвилин так, продовжуючи стискувати в кулаки простирадло, свідомість почала повільно повертатися. Він почув, що навколо увесь цей час було повно людей, які так само ниють від болю, і відчув гострий запах медикаментів.

– Я думаю, все буде чудово, – біля нього залишилася одна дівчина.

Вона співчутливо дивилася на Юнґі стомленим поглядом, її чоло було злегка забруднене свіжою кров’ю. Був ранок чи вечір – не зрозуміло, але сонце все жсвітило в вікна.

– Ось, – вона нахилилася до тумбочки, а потім акуратно дістала кошеня, щоби посадити його на груди чоловіка. – Він дуже спокійний, не втече. Ми лишили його Вам.

Відчувши егоїстичний, божевільний і їдкий укол у душі, який означав, що якщо Юнґі вижив, то нехай його поранення будуть несумісні зі службою, адже якщо він не зможе ходити, його нарешті відправлять додому. В цей момент був радий, що вижив, і хотів почути лише те, що його ноги справді відмовили. Юнги тремтячою рукою провів уздовж хвостика маленького звірка, зовсім крихітного.

– Була дівчина… – тихо почав він.

– Привезли лише Вас, мені дуже шкода.

Він ніс дівчину на спині.

Отже, уламки все жвбили її.

І це була далеко не перша й не остання смерть, яку Юнґі ніс чи понесе в майбутньому на своїй спині.

 

***

 

Одинадцята година вечора.

Юнґі, примусивши себе не згадувати те, як він жив до цього міста, взяв ключ і, не встаючи з підлоги, все жпочав будити ляльку.

А від спогадів важко було відкараскатись.

Згадавши свою ранкову витівку, чоловік почав хвилюватися, чи все нормально з Чіміном. Зцікавістю він вирішив перевірити принцип, і цього разу не прокручував ключ цілих п’ятнадцять хвилин, а лише десять.

На ліжку був такий безлад, що ставало незатишно, майстра це відволікало і дратувало. Через кілька хвилин Чімін ледве зміг розплющити очі, а лише зиркнув на Юнґі порожнім поглядом, немов через туман. Зрозумів, що зробив велику дурницю, майстра пробрало тремтінням ще сильніше. Знову брати ключ і прокручувати шестерні вже запущеного механізму точно не можна – зламаєш сам ключ або щось всередині механізму.

– Мінні, ти чуєш мене? Бачиш мене? Чіміне?

Той ледве реагував, насилу піднявши голову, ніби йому непросто дихати лежачи.

– Так.

– Пробач мені, я схибив, – Юнґі схопив ляльку за руку, притулившись губами до тильного боку долоні. – Як ти Все гаразд?

Поглянувши спочатку на годинник, а потім на блідого втомленого Юнґі, Чімін із не менш нещасним виглядом спокійно відповів:

– Так, усе гаразд.

– У мене було багато роботи і треба було допомогти другу, я щойно прийшов додому. Вибач, я здуру не запустив механізм до кінця.

– Механізм, – Чімін повторив слово тихо і з такою інтонацією, що Юнґі аж заціпенів.

За кілька секунд майстер встиг навигадувати собі всього на світі про те, як він втратив довіру своєї ляльки на третій же день.

Чімін був настільки людиною, що в Юнґі аж повітря застрягло в грудях, він не міг ні вдихнути, ні видихнути, розгублено дивлячись на хлопця. Ці інтонації, міміка, погляд, жести. Якби Юнґі міг сам себе нагородити медаллю за настільки тонко виконану роботу, то обов’язково зробив би це, хоча тут лише половина його заслуги.

Чімін усе ж таки злегка піднявся, сівши рівно на ліжку. Виглядав він так, ніби його щойно оперували, так і не давши прийти до тями. Юнґі не відпускав мініатюрних рук ляльки, мовчки заглядаючи в очі, бо не знав, що сказати.

– Усе добре, – Чімін м’яко усміхнувся.

Але ця усмішка зовсім не втішила Юнґі, а навпаки – викликала смуток.

– Вибач, я дуже втомився, тому і зробив дурницю. Це більше не повториться.

Чімін усміхався, ледве моргаючи, наче вії чавунні. Він підвівся з пом’ятого ліжка й попрямував до столу, ледве балансуючи і тримаючи руки так, наче маленьке пташеня, що вчиться літати. Юнґі слідував за ним, щоби той не впав, і Чімін заліз на стілець, а потім увімкнув радіо. Підперши голову, він почав слухати, що мовить голос із динаміка. Юнґі анітрохи не образився, що Чімін перевіряв день і час, лише мовчки сів поруч, уп’явшись у стіл і подумки проклинаючи себе за те, що спізнився і схибив.

Незабаром голос із радіо назвав час і дату, тоді Чімін, примруживши і простягнувши тонку руку, вимкнув його.

Юнґі не знав, що сказати, він лише відімкнув свій портфель і дістав серцевини простих механізмів, що не встиг закінчити ввечері. Совість усередині щось сумно нила, виїдала мізки. Почавши працювати, він боявся глянути на Чіміна.

– А це що? – юнак підібгав голі ноги під стілець і вкрив коліна краєм довгої сорочки.

– Це прості механізми.

– Що можуть твої прості механізми?

– Говорити, трохи читати, ходити.

Декілька хвилин Чімін спостерігав із цікавістю, а серце Юнґі знову оживало, але потім ляльковий юнак почав засинати сидячи і стримів впасти зі стільця обличчям у підлогу. Піднявшись і підхопивши хлопця на руки, Юнґі знову уклав його в ліжко.

– Вибач, мені дуже шкода, що ти зараз засинаєш. Більше такого не буде.

Уклавши ляльку й посидівши поруч кілька хвилин, Юнґі повернувся до роботи, тихо лаючись під ніс. Те, що він міг зробити за п’ятнадцять хвилин, затягнулося на пів години. Голова Юнґі була забита ситуацією друзів, стосунками друзів і своєю помилкою з механізмом Чіміна. Але як би Юнґі не намагався обмірковувати варіанти допомоги, кожна думка зводилася до відносин Чонґука та Техьона з інтересом літнього пліткаря, наприклад, про те, як саме і за яких обставин почався їхній роман, чи хтось знає про це, скільки реально часу вони разом. За цією дурницею Юнґі не відразу помітив, що Чімін підвівся на ліжку й дивився на нього.

– Чому тихенько сидиш? – спитав Юнґі, глянувши на хлопця.

Той знизав плечима й повільно підійшов до чоловіка, знову зайняв своє місце за столом.

– А де твої ляльки? Чи є в домі ще ляльки?

 Мої ляльки? Яких я роблю?

Чімін кивнув, почавши моститися.

– Усе в майстерні, я не тримаю їх удома. Адже вони для продажу, хтось їх купує собі додому.

– А чи можна мені побачити хоч одну?

– Звісно. Думаю, завтра, – кивнув Юнґі. – Я принесу додому.

Ще через кілька хвилин Чімін почав клювати носом, Юнґі ще раз підхопив його на руки – той опритомнів і обурився, бажаючи залишитися за столом. Майстерові довелося поставити стільці поруч, щоби посадити Чіміна впритул до себе. Той, спершись на ліктем, час від часу важко зітхав, з цікавістю продовжуючи спостерігати за повільною роботою майстра.

Юнґі хилило в сон ще більше, ніж Чіміна, але він зарікся закінчити роботу, адже пообіцяв.

– Чіміне?

Той навалився плечем на Юнґі, ледь реагуючи на поклик. І далі працюючи з хлопцем під боком, чоловік знову провалився в думки про друзів. Зиркнувши на Чіміна, він задумався про те, що все ждуже непогано, коли в тебе є пара, нехай навіть хлопець, головне, щоби це була людина, яка турбується про тебе і якій можна довіритися. Він здогадувався про Чонґука й Техьона від початку знайомства, але будь-який його натяк чи жартівливе запитання ігнорували та міняли тему.

– Мінні, я збираюся лягти, – Юнґі втретє підхопив хлопця на руки, а потім відніс у ліжко. – Лежи, не вставай. Чуєш? Не впади.

– Добре, – не розплющуючи очей, відповів Чімін.

Юнґі відразу скинув із себе важкий костюм, а потім тихо пішов у ванну. Повернувшись, він застав Чіміна посеред ліжка. Вмостившись на краю, чоловік притис ляльку до себе, як і минулої ночі, але цього разу обійнявши зі спини. Мимоволі задумався, до чого його довели самотність і робота, що він працює допізна, а потім обіймається з холодною лялькою. В обіймах була буквально крижинка, минуло чимало часу, перш ніж Юнґі звик до холодних голих ніг Чіміна. Коли ляльковий спав, то механізми працювали повільно або зупинялися, тому той і холодів. Учора ввечері в ліжку він був набагато теплішим.

Спокій тривав недовго. Щойно Юнґі задрімав, Чімін раптом завив і різко підвівся, вирвавшись із міцних рук. Чоловік не на жарт злякався, схопивши Чіміна за плечі.

– Що не так?

Чімін важко й шумно дихав, ще більше лякаючи майстра. Той був готовий розібрати на детальки й зібрати Чіміна знову воєдино, поки горить сірник, аби дізнатися, що не так.

– Наснилося. Все добре.

– Наснилося? Що наснилося? Як могло наснитися?

Чімін стурбовано зиркав на всі боки, він виглядав незадоволеним і ображеним:

– Просто сон. Чи як мені це називати? Наснилось або примарилось?

– Ні, постривай. Я не думав, що ти бачиш сни.

– Бачу, якщо сплю недовго.

Без пояснень було зрозуміло, що це «недовго» означає сон упродовж кількох годин, а не кілька років сну в забутій шафі.

– А що наснилося? Чому ти злякався?

Той замовк.

Юнґі, який не раз прокручував у голові одну з тисячі сцен, де він воскрешає свого лялькового, а той розповідає йому якісь страшні таємниці, пробубонів буквально завчений текст:

– Будь ласка, скажи мені, що не так? Це не повинно перетворитись на проблему й не повинно мучити тебе. Може, якщо ти розкажеш, стане легше. А якщо стане легше, отже, нічого такого тобі більше не насниться. Правильно? Не варто накопичувати погані думки. Я не завдам тобі шкоди.

Чімінзнову мовчки ліг назад, перекотившись на свою половину ліжка.

– Мінні, – Юнґі обійняв його зі спини ще міцніше. – Раніше ти теж бачив погані сни?

– Раніше… Це коли?

– До того, як з’явився в мене.

Юнґі здавалося, що від Чіміна пахне чимось солодким і теплим, ягідним, квітковим. Погладжуючи світле волосся, майстер більше заспокоювався сам, чекаючи на відповіді, ніж заспокоював ляльку.

– Нечасто.

Хвилинку поміркувавши, Юнґі все жзапитав:

– Скільки разів тебе будили? Як часто?

– Нечасто.

– А якщо підсумовувати всі дні чи місяці, скільки вийде?

Чімін увесь зжався, почав ледь помітно ворушити пальцями на руках, а його губи щось нашіптували. Він рахував.

– Буде приблизно трохи більше місяця у свідомості.

Юнґі міцніше обійняв хлопця обома руками, пробравшись однією рукою під шиєю, майже витіснивши подушку, а другою – за талію. Чімін знову почав вовтузитись.

– Іноді я запізнюватимуся, як сьогодні, тому що не все буває як книжка пише. Іноді буду приходити раніше або сидіти з тобою вдома цілодобово. Але я будитиму тебе щодня.

Той мовчки поправляв ковдру.

Юнґі допоміг вкритись, а далі мовив:

– Вибач, що ти зараз ти сонний, це моя провина.

– Зі мною все гаразд.

– Мінні, що ти бачив уві сні?

Той закопався обличчям у подушку, тихо відповів:

– Майстерню.

– Яку майстерню? Там, де тебе створили?

– Так.

Обидва замовкли, Юнґі трішки шумно цілував волосся ляльки, намагаючись заспокоїти хлопця. Чімін миттю задрімав, і чоловік турбувався, чи буде спокійним цього разу сон.

Юнґі не зрозумів, коли заснув, але прокинувся зарано з почуттям нескінченної втоми. Надворі ще було темно, до світанку залишалося приблизно пів години. Кімната здавалася холодною, а Юнґі сам по собі був мерзлякуватим. Кілька хвилин чоловік бездумно дивився в темряву, напружуючись від того, що в нього німіє рука через Чіміна, і повністю прокинувся, коли хлопець легенько, наче пір’їнкою, провів кінчиками пальців по його кісточках, по кисті руки.

– Чіміне, ти не спиш?

– Ні.

– А де твоє обіцяне «заважатиму розмовами»?

– Я не хотів заважати.

– Шкода, – Юнґі різко перевернув Чіміна на спину. – В тебе вже волосся брудне.

– Це ж не моя провина, – він пирхнув, трохи насупившись.

– Я знаю, – Юнґі м’яко засміявся, погладив світлі скуйовджені пасма.

За кілька днів він занадто часто тріпав пасма ляльки, цілував маківку і спав, притулившись до його волосся обличчям.

– Ходімо, треба помити тобі голову.

Чімін послухався, спокійно й одразу піднявся з ліжка, заплутавшись у двох ковдрах, які були призначені для кожного окремо, а в результаті майстерпримудрявся затягувати хлопця під свою.

Юнґі скинув халат, що заважав, на підлогу, залишившись лише в тонких піжамних штанах, і покликав лялькового за собою так ніжно, наче кішечку. Посадивши його на підлогу впритул до ванни і звелів задерти голову, увімкнув кран і почав акуратно полоскати пасма, щоби вода не потрапила в очі ляльки. Чімін невідривно дивився на Юнґі, не рухаючись і чекаючи. Сорочка була пом’ятою, але навіть так він був бездоганно гарний. Майстер дивився на ключиці, що злегка стирчали, Чімін же, помітивши це, сором’язливо знизав плечима. Юнґі усміхався, задумавшись про те, як непросто давався кожен сантиметр ляльки, які тепер ніжні та правильні його рухи, що мало чим видають штучність.

«Може, перефарбувати його світле волосся в чорний, щоби не виділявся, а після вивести прогулятися на вулицю?»

Юнґі опустився на коліна, наніс на руку шампунь з ароматом суміші трав, м’яти та орхідеї. Чімін заплющив очі і вигнувся в спині, коли майстер запустив пальці в його волосся. Болюча скалка в душі після нічних кошмарів ляльки все ніяк не відпускала Юнґі, він задумливо перебирав пасма пальцями, змиваючи ароматну піну.

Коли чоловік закінчив, то ванну наповнив густий аромат шампуню, що ледве відчувався на язику. Висушивши волосся ляльки рушником, Юнґі широко безтурботно усміхнувся, продовжуючи радітивроді ніжного юнака, і Чімін, зніяковівши ще більше від такого погляду, відразу піднявся, притримуючись за чоловіка.

Не дочекавшись, коли ляльковий піде в кімнату, Юнґі збирався поголитися. Він дістав клинкову бритву, що більше схожа на звичайний невеликий ніж.

– Це бритва? – запитав Чімін, зупинившись біля дверей.

– Так.

Хлопець спостерігав, як чоловік густо вмився милом, нагрів лезо під гарячою водою й підніс бритву до обличчя

Помітивши переляканий погляд, Юнґі запитав:

– Що таке? Це просто бритва. Хочеш спробувати?

– Що спробувати?

– Допомогти мені.

Юнґі взяв хлопця за кисть, одразу ж вклавши в його долоню клинкову бритву. Так і тримаючи Чіміна за руку, в якій щільно було затиснуто лезо, чоловік провів бритвою по щоці, контролюючи процес.

– Бачиш, не так і страшно.

Чімін, кивнувши, зробив крок ближче. Юнґі продовжував процес, утримуючи руку хлопця, і з голови зовсім вилетіло, що його Мінні сьогодні засинав кожні п’ятнадцять хвилин, проте зараз ляльковий виглядав цілком бадьоро. І все ще спантеличено.

Моментами дихання Чіміна злякано частішало або завмирало, і Юнґі майже не рухався та мовчав, аби не злякати хлопця. Той водив по шкірі акуратно, не натискаючи, довіряючи тому, як його рухи спрямовує Юнґі, і Юнґі теж безглуздо довіряв своєму ляльковому.

Коли біля вилиці з’явилася тонка червона подряпина, Чімін злякано ахнув.

– Нічого страшного, – пошепки запевнив ляльку. – Ти ж знаєш, що це кров?

– Так. Тобі не боляче?

– Ні, милий. Не лякайся, це дрібниця.

Закінчивши, залишився лише з однією подряпиною, а після відпустив хлопця в кімнату, був задоволеним, як лялька справляється з такими речами. Той ще хвильку спостерігав біля дверей, як майстер розтирає невелику подряпину на обличчі пальцем.

– Усе добре, йди в кімнату.

Поки Юнґі збирався на роботу, Чімін прибрав на ліжку та згорнув ковдри, нарешті вирівняв долонями простирадло, а після цього ліг, накривши лише ноги Чоловік затулив вікна фіранками щільніше, залишивши всього сантиметр, через який на підлогу впав рудий промінь світанкового сонця. Чімін сидів тихенько і відвертав голову, поки Юнґі переодягався.

– Ти пам’ятаєш, що не можна шуміти й дивитися у вікна?

– Так. Я просто лежатиму.

У цей момент у двері постукали, Юнґі не здивувався, а хлопець помітно злякався.

– Тц, – Юнґі притиснув вказівний палець до губ.

– Юнґі? – почулося ззовні.

Це був Техьон, і Юнґі тут же метнувся до дверей, ледве відчинивши, і видав:

– Усе гаразд?

– Ну… Як сказати… Давай покуримо, – Техьон поморщив носа.

– Стривай. Ходімо надвір. Тільки візьму портфель.

Юнґі різко зачинив двері в Техьона перед носом і підбіг до Чіміна, обійнявши того за шию й міцно поцілувавши в щіку, від чого той не втримав рівноваги, завалившись на ліжко.

– Усе, я пішов. Будь слухняним. До вечора, – прошепотів Юнґі ляльці на вухо.

Той зіщулився, але так само тихо відповів:

– До вечора.

Юнґі покинув квартиру, взявши речі, і зачинив двері.

Техьон, який образився й не зрозумів, чому його не впустили, спитав:

– Що з тобою? Ти не один вдома, чи що?

– Один. Ходімо.

На вулиці стояв Чонґук, який одразу обійняв Юнґі, бувши вдячним за вчорашню допомогу. Чоловіки сталибіля будинку та дістали сигарети. Чонґук курити не збирався, він лише почекав, поки Техьон гучно захлопне свій сріблястий портсигар і затисне сигарету між губ, щоби прикурити від запальнички. Юнґі, гостро відчувши, що справді не виспався, зрозумів, що сигарета буде зайвою й нудотною, але все ж не відмовився скласти другу компанію. Говорити на вулиці біля будинків треба було так, щоби розмова була зрозумілою тільки їм і ніхто з перехожих не підслухав.

– І як ви? Заспокоїлися?

– Не дуже, – Техьон дивився кудись угору, беземоційно відповідаючи; сьогодні від нього не пахло жодним парфумом. – А як твоя робота? Все встиг? – хлопець трохи тремтів від ранкової прохолоди, це чулося в голосі. – А то я вчора тебе навантажив… І коли можна буде знову подивитись на твою головну ляльку?

– Так, встиг по роботі вчора. І нескоро, ще не готова й навряд чи буде, так що дивитися нема на що, – Юнґі потер вилиці, тихо промовляючи й дивлячись на сигарету Техьона, що просто димілася, і курити той, мабуть, не дуже поспішав. – То у вас є варіанти?

– Прокляття, як же я хочу таку роботу, як у тебе, – Техьон подивився на Юнґі, а потім перевів погляд на Чонґука, запитавши: – А може, ми з тобою щось таке вигадаємо? Купимо квартиру, перетворимо її на майстерню?

– Щось я сумніваюся, що в тебе вистачить терпіння закінчити хоча б одну ляльку, – Ґук широко усміхнувся.

Той підняв підборіддя, роззявив рот, різко вдихнув, готовий обуритися, але після паузи засміявся:

– Ну… Так, гаразд, ти маєш рацію. Ще в мене не вистачить таланту, – Техьон зиркнув на майстра, засміявшись. – Але ж у нас є суворий вчитель, наставник – Юнґі.

– Я не буду тебе вчити, – Юнґі теж веселився з цієї теми.

– Так, – Техьон звів очі догори. – Бачу, мене сьогодні ніхто не любить, – він глянув почергово на майстра й на Чонґука.

– Любимо, – голосно сказав Юнґі.

– Ага-а. Ну і грець із вами, зате я знаюся на мистецтві та моді.

– Я теж знаюся, – перебив Ґук.

– Ох, ну так, – Техьон був веселим рівно до цього моменту, тепер його обличчя різко стало серйозним, ніби він готовий влаштувати допит. – Скажи, що зараз модно?

– Те, що носять люди, – видав Ґук, розтріпавши долонею волосся Техьона.

– Боже мій!

– Ви мені не відповіли, агов, – перебив Юнґі. – То є якісь варіанти?

– Може, один-два. Поки що поїдемо, зайшли попрощатися, – проскулив Техьон.

– Збожеволіли, чи що?

– Ми на кілька днів. І пропуску за місто немає – далеко не поїдемо. Вирішили сказати, щоби не панікував. Телефоном не хотіли говорити звичайно ж.

– Щось мені це не подобається, – Юнґі з підозрою дивився на хлопців.

– Будь ласка, годі поводитися, як суворий та-а-атко, – Техьон засміявся, він викинув сигарету, так і не докуривши.

Чонґук сховав руки в кишені пальта і глянув на Техьона так, наче той пожартував максимально невдало.

Техьон задер голову, насмішливо посміхаючись і вдивляючись у вікна, хотів уже ухилитись від теми й не дивитися в очі Юнґі, а після паузи і смішків здивовано запитав:

– У тебе у квартирі хтось є?

– Що? Ні.

– Хтось був у вікні. Піднятися та перевірити, поки всі тут? Ти ж замкнув двері щойно.

– Ні, не треба, – Юнґі пробрало до кісток чи то від пронизливого вітру, який витрушував його з пальта, чи то від слів друга.

– А хто там? – Техьон, як завжди, наполягав на своєму.

– Тобі примарилось, ходімо.

Техьон не послухався, продовжуючи уважно дивитися у вікно.

«Ох, Мінні, я б радий зараз піднятися у квартиру та насварити тебе. Коли прийду додому після роботи, то прив’яжу до стільця, клянусь», – зиркнув на те, як ніжно здригнулася фіранка, наче зачепилася тонкими пальчиками.

– О, ти з кимось провів ніч, чи що? – спитав Техьон трохи тихіше.

– Ходімо вже, а то спізнюся, – Юнґі схопив друга за рукав, потягнувши за собою.

– Я маю рацію? Сподіваюся, ми вчора не завадили твоєму побаченню.

– Ні.

– Ні, не завадили? – Техьон здивовано підняв брови, пустотливо усміхнувшись.

– Ні, не було ніякого побачення.

Юнґі розумів, що Техьон радий був хутенько змінити тему:

– Ми не про це говорили, договоріть про від’їзд з міста.

Чонґук і Техьон з усмішкою перезирнулися.

– Гаразд, я зрозумів. Це секрет. Але інтригує… Не поділишся, кому ти довірив квартиру?

– Мені теж цікаво, – Ґук нарешті підключився до діалогу. – Давно ми тебе ні з ким не бачили.

– Нікому.

– Ні, я ж не сліпий і не дурень. У тебе з’явилася дівчина? І нічого не розповів.

– Забудь, – Юнґі засміявся, він готовий був штовхнути Техьона, але той вчасно відійшов, відчуваючи небезпеку.

– Гаразд. Але потім якось обов’язково розкажи, що і як, – усмішка Техьон а різко випарувалася, він сховав руки в кишені і став пліч-о-пліч з Чонґуком. – Загалом, за ніч мені вдалося трохи розібратися. Тому потрібно терміново закрити це питання.

Юнґі мовчав про ризик, про можливий суд за такі махінації, про смертельну небезпеку, розуміючи, що відмовити друзів від божевільної задумки не зможе. Серце його так і рвалося з грудей, але він мовчки стискав кулаки.

– Гаразд, ходімо, – кивнув Чонґук.

– Іди, я хочу ще щось сказати, – Техьон розгублено озирнувся.

Чонґук послухався, попрощався з Юнґі й повільно пішов до прилавка із фруктами навпроти будинку.

– Слухай, – Техьон різко обернувся на підборах до майстра, зробивши крок ближче, щоби його було добре чутно. – Я вчора наговорив зайвого… Коли ти запитав про мене та Ґука, то я…

Юнґі помітно здивувався й перебив:

– Ти кумедний такий. У вас і так проблем вистачає, а ти знайшов… Ох, через що хвилюватися, – він одразу зрозумів, про що почав говорити Техьон. – Будь ласка, не хвилюйся про це.

З хвилину Техьон переступав із ноги на ногу, розгублено поглядаючи на Юнґі.

– Я просто вчора перенервував, – і далі мовив. – Юнґі, будь ласка, нікому про це…

– Прокляття, Техьоне, – чоловік тихо обурився. – В нас уже була з тобою схожа розмова, коли ти розповів про документи й свої можливості в підробці, – він готовий був дати Техьонові ляща, щоб аж у вухах задзвеніло. – Взагалі, тобі пощастило зі мною – я не видам твої таємниці нікому. Але не всі такі добренькі, як я. Будь обережнішим з людьми.

– Юнґі, я знаю. Вибач, – Техьон зітхнув. – Напевно, через те, що я один раз проговорився, то я вже поспішаю на тебе скинути все зайве, абсолютно непотрібну тобі інформацію. Ти справді чудовий, ти добрий друг, я довіряю тобі. Але, – він трохи відкашлявся, знову покосившись на вікна квартири майстра, – сам розумієш… Ямушу ще раз тебе просити нікому не розповідати. Вибач за це.

– Клянусь, я нікому нічого не скажу. Я не бажаю вам з Чонґуком зла.

Техьон не поспішав прощатися, він і далі тупцював на місці, постукував каблуком черевика й руками чимось шурхотів в кишенях. Юнґі зітхнув і продовжив:

– Якщо ти хвилюєшся про те, як я до цього всього ставлюсь…

– Так, я хвилююся, – перебив Техьон.

– Все нормально. Чесно, – Юнґі знизав плечима. – Мене важко здивувати. Я за вас хвилююся часом більше, ніж за себе.

Подумавши про те, що саме ці двоє знайшли один в одному, Юнґі на мить дозволив собі глянути на Техьона так, як це міг робити Чонґук. Насправді в Техьона складно не закохатися, адже він був добрим і щирим, привабливим, як лялька. Було в ньому щось спокусливе, гаряче і водночас ніжне, здавалося, він міг звабити одним поглядом темних очей або жестом тонких блідих пальців – в таких закохуються на все життя. Юнґі звик вдивлятися в риси обличчя, адже він майстер, він хотів, щоби кожна його лялька була неповторною, тому дивився на людей лише для того, щоби вкрасти щось з їхньої зовнішності для своїх ляльок. А зовнішність Техьона була для Юнґі особливо приємною, хлопець був спалахом мистецтва в цій міській сірій метушні, який, на відміну від своїх багатеньких друзів, мав не тільки гарну обкладинку, а був дійсно набагато кращим і цікавішим за тих заможних хлопців, яких уже пощастило побачити Юнґі.

– Коли ти почав здогадуватись? – запитав Техьон, опустивши погляд.

– Давно. Складно не здогадатися, – видихнув Юнґі. – Будь акуратнішим.

Техьон кивнув, стиснувши губи.

– Усе гаразд, често, гірше до вас ставитися я не став би.

– Дякую, – Техьона знову трясло, голосі далі тремтів. – Гаразд, я тоді піду.

Чоловіки закінчили бесіду, попрощавшись так, наче побачаться ввечері за звичним келихом пива, але цього разу Техьон обіймав міцніше, ніж зазвичай.

Юнґі боявся, що це остання зустріч.

На роботі на нього чекала клієнтка, яка зробила індивідуальне замовлення на ляльку. Ліниво обговоривши з нею зовнішність майбутньої іграшки, Юнґі зрозумів, що це чергова його шанувальниця, що вважала майстрів в цій майстерні місцевими знаменитостями, які, мабуть,заможні. Ось тільки ніяк не розповіси, в які борги вліз сам Юнґі й на що пішли заощадження. Помічаючи жіночу зацікавленість, чоловік вважав за краще з байдужістю фліртувати, щоби клієнтки частіше купували ляльок та брязкальця. З легкою усмішкою він відважив комплімент чарівній гості й порадив їй придбати вбрання для ляльки під колір її власної сукні. Та погодилася, навіть не торгуючись.

Не забувши, що пообіцяв Чіміну принести ляльку додому, чоловік вибрав одну зі зламаних, що чекалисвоєї черги для ремонту. Вирішивши, що полагодить її вдома, сховав у портфель разом зі свіжою газетою, яка лякала заголовками й читати її в майстерні не хотілося, щоби не загубитися в тривожних думках про друзів. Заснувши після обіду в підсобній і проспавши до кінця робочого дня, чоловік ледве зміг прокинутися.

Юнґі повернувся в квартиру, і огорнуло моторошним відчуттям – дім зустрів чоловіка трохи похмурою темрявою закритих вікон і непроглядних фіранок, а ще – порожнім холодильником.

Юнґі геть-чисто забув, що вранці Техьону дуже кортіло дізнатися, хто у квартирі.

Чімін сидів із заплющеними очима на підлозі біля столу під самісіньким вікном, тонкими ниточками на його обличчя й руки падали розмиті помаранчеві промені з-під фіранки. Юнґі навіть міг розгледіти пилинки на лялькових віях. Спостерігаючи, як ніжно виглядає хлопець, навіть із голови вилетіло, що той завинив і був необережний, визираючи на вулицю. Майстер тихо підійшов ближче й кінчиками пальців торкнувся прохолодного плеча, і той не відреагував. Юнґі вже взяв ляльку за руку, щоби підняти на руки і віднести до ліжка, як раптом Чімін смикнувся і стиснув пальці на тій руці, до якої доторкнувся чоловік. Юнґі був приголомшений. Поринув у хаотичні роздуми про те, що зараз сталося й чому ляльковий юнак відреагував на дотик, поки спав. Трохи повозившись, він нарешті поклав Чіміна на ліжко.

Переодягнувшись і закінчивши ремонт ляльки, що приніс із майстерні, Юнґі вирішив розбудити Чіміна. Чоловіка спокушало, дражнило, що той спав чуйно, наче жива людина, і він, взявши лялькового юнака за руку, спостерігав за реакцією – той знову стиснув пальці. Минуло ще чимало часу, перш ніж Юнґі награвся й розбудив ляльку, як завжди, ключем, що носив на шиї.

– Привіт.

Чімін привідкрив рота, але так нічого й не відповів, уп’явшись на майстра.

– Що? – Юнґі не зрозумів пильного погляду.

– Твої друзі помітили мене?

– Так.

Хлопець різко підскочив із ліжка, вираз його обличчя змінювався від панічного до засмученого. На мить Юнґі здалося, що той блідіший, ніж зазвичай.

– Нічого страшного. Але я просив тебе не виглядати у вікно, коли я не вдома, – Юнґі навіть і не думав лаяти його. – Надалі так не роби. Вони хороші хлопці, але навіть їм не можна знати все.

– Але ж вони про мене знають?

– Так. Але тільки те, що я знайшов тебе й почав лагодити.

Чімін вдумливо дивився просто у вічі, Юнґі не відводив погляд.

– І чим ти був зайнятий вдома весь день, після того, як провів мене, виглядаючи у вікно? – майстер провів рукою по білих пасмах, відразу ж відчувши свіжий запах шампуню. – Чому ти заснув на підлозі?

Юнґі задумався про те, що було б непогано погратися, купити Чіміну якісь парфуми чи прикраси.

– Чекав.

Ненадовго нависла мовчанка.

– Я приніс додому ляльку, як ти просив.

Чімін тут же надихнувся, його погляд забігав по кімнаті, доки він не помітив на столі механічну ляльку в тьмяному світлі торшера. Сьогодні його не цікавили час і день, як було раніше, і він миттю попрямував в інший кінець кімнати, щоби подивитися на маленьку лялькову дівчинку. Чіміну було щиро цікаво, та була розміром, як половина його руки.

– Ось, дивись, – Юнґі легким рухом увімкнув ляльку, здавалося, він навіть не встиг до неї доторкнутися.

– Привіт, – тут же мовила чорнява пом’ята дівчинка.

– Вона не надто розумна, –Юнґі обережно поправив сукню ляльки.

– Я розумна! – вигукнула дівчинка.

Юнґі посадив її на столі.

– І вона шкідлива. Ремонтували вже три рази, щоразу щось не так. Клієнтка все ж сподівається, що більше вона не зламається та буде слухняною.

Чімін мовчки спостерігав.

– Тобі холодно? – запитав Юнґі в лялькової дівчинки.

– Так.

– Вона бреше, їй не холодно й не буває холодно. Прості ляльки часто кажуть, що їм холодно, це спосіб гри з дитиною.

Чімін перевів погляд на Юнґі, і той вимкнув ляльку.

– Хочеш поговорити з нею? Вона справді іграшкова, у неї невеликий запас слів, ця найпростіша й недорога.

– А я скільки коштую?

Питання Чіміна вдарило по совісті чоловіка. Перш ніж відповісти, він посадив іграшкову ляльку на столі.

– А ти не іграшка, Мінні.

– А яка ж тоді різниця? Ось вона, а ось я. Вона створена для дітей? Вона дитина? Якщо вона дитина, то не дивно, що слів знає зовсім трохи, Чіміні далі дивився на майстра. – А я створений для дорослих. І я дорослий.

Відчув, як під шкіру пробирається холод і охоплює мандражем, Юнґі розгубився, не знаючи, що відповісти. Чімін заглядав йому в очі, як щеня, а той навіть вдихнути не міг.

Насилу впорядкувавши думки, Юнґі запитав:

– Створений для дорослих?

Майстер не очікував, що Чімін так прямо це скаже, і не розумів, у якому саме сенсі це пролунало від лялькового хлопця. Було страшнувато почути у відповідь вульгарну річ.

– Ну, так. Я ж явно розумніший за ляльку для дитини, – Чімін дивився в стіл.

Доклавши чимало зусиль, Юнґі усміхнувся.

– Навіщо ти спитав, скільки ти коштуєш? Адже ти не продаєшся. Люди теж мають свою ціну, а продаються вони чи ні, скільки коштують… Це вже частіше справа їх самих.

– Твої друзі виглядають дорого, – почав Чімін.

– Я сказав би… Вони безцінні. Вони дуже добрі люди.

– Я так і подумав, – Чімін провів пальцями по волоссю лялькової дівчинки. – Мені сподобався той, що багато говорив і назвав тебе татком.

Юнґі засміявся, притиснувши долоню до чола. Він навіть не сумнівався, що саме Техьон сподобається ляльковому.

– Чому він тебе так назвав?

– Ох, – Юнґі раптом стало ніяково. – Це був Техьон, у нього такі жарти. І він навчив Ґука своїм безглуздим жартам. Чонґук це той, що був із ним.

– Мені здається, слово «татко» з його вуст звучить трохи розпусно, – Чімін підвівся, взявшись шукати свій одяг. – Він так виглядає…

– Як? – Юнґі не хотів перепитувати, але все ж спитав.

– Не знаю, – тихо мовив Чімін і, покрутившись біля дзеркала, одягнув штани. – Він виглядає грайливо й зухвало. Коли він підняв голову й подивився у вікно, – далі говорив хлопець, знімаючи пом’яту сорочку й надягаючи свою, – то мені стало ніяково.

Юнґі, слухаючи Чіміна, спостерігав, як той заправляв сорочку в штани та поправляв гладенькі ґудзики.

Закінчивши, хлопець підійшов до майстра, а потім повільно мовив:

– Мені здається, в нього багато шанувальників. Думаю, частіше він приваблює чоловіків, рідше – дівчат.

– Можливо, – засміявся у відповідь. – Він справді вродливий, він запам’ятовується всім.

Майстра лякали речі, про які говорив ляльковий, бо він сам довго намагався блокувати думку про те, що Чіміна, такого розумного хлопчика, створили не заради вроди, а для інтимних розваг, і не хотілося про це навіть думати. А коли Чімін показував свою усвідомленість про те, що й кого приваблює, то у Юнґі справді починався мандраж.

– Та-а-ак, він дуже гарний, – кивнувши, Чімін знову сів поруч.

Хлопець ліниво причесав пальцями світле волосся й підтис м’які пухкі губи. Юнґі дивився на нього, як зачарований, і Чімін притулився своїми колінами до ніг майстра, сівши впритул.

– А якщо я скажу це, то як прозвучить?

– Ти про що? – Юнґі вже встиг забути, про що вони говорили.

– Татку, – повільно сказав Чімін, опустивши погляд на коліна.

Юнґі мало не подавився повітрям – надто багато вражень цього тижня. Миттю йому стало дуже спекотно та трішки соромно. Ось тепер він зрозумів, що означає, коли це слово звучить не жартома, а вульгарно.

– Не говори так більше, – Юнґі усміхнувся, взявши хлопця за руки, а ті були ледь теплі.

Він так полюбив те, що коли Чімін у свідомості й не сонний, то ставав теплим. Руки Юнґі були зараз значно холодніші.

– А як пролунало?

– Не як жарт. Явно, – відповівши, Юнґі простежив за Чіміновим поглядом, як той дивився на іграшкову ляльку. – Про що ти думаєш?

– Я думаю, яка все жрізниця між нею і мною, і твоїми друзями.

– Чому?

Чімін знизав плечима. Він бачив, як друзі були привітні з Юнґі, чув їхню тиху розмову, навіть почув кілька слів про себе, але як тільки компанія зникла за горизонтом, Чімін звалився на підлогу, а сон тут же підхопив його стомлену голову. Промучившись у кошмарному сні, у якому підслухана розмова спотворювалася, перетворюючись на жахіття, йому здавалося, що співрозмовники дивилися на нього, питаючи в Юнґі, чому той досі не продав ляльку, адже клієнт чекає.

– Чіміне… – помітивши, що ляльковий готовий затихнути, Юнґі його гукнув. – Чому ти в поганому настрої? Через неї? – і показав пальцем на ляльку на столі. – В неї є власниця. Для власниці вона зовсім не лялька, а подруга. І ти для мене друг, а не лялька. Але ось… Розумієш… – майстер провів тильною стороною долоні по щоці хлопця, що так і сидів, опустивши голову. – Для когось я просто перехожий, нецікавий, нічим непримітний, нічого не вартий. А для когось я теж друг. Немає різниці, з чого ми з тобою зроблені, адже якщо ми близькі, то ми безцінні один для одного.

Чімін несміливо впав в обійми Юнґі. Хлопець прокручував у голові сказане майстром кілька разів – він запам’ятав кожне слово.

    Ставлення автора до критики: Обережне