Hurts – Illuminated
Daughter – Alone / with You
Colours of Bubbles – Home (FUME Remix)
– Скільки Вам дроту? Шість метрів?
– Так, – відповів Юнгі, відраховуючи потрібну суму, щоб розплатитися.
Майстер витратив весь день на покупки та майже всі заощадження за кілька місяців на необхідні матеріали для ляльки.
Дівчина запакувала необхідне в пакет. Після чого Юнгі попрямував до чергового магазину, розмірковуючи, що потрібно попросити у наставника замовити разом із основним інвентарем ще кілька речей особисто для себе.
Ближче до вечора Юнгі завалився додому з важкими пакетами в руках. Розібравши спочатку продукти по полицях, а потім – необхідні матеріали, він взявся возитися навколо ляльки.
Минув тиждень з того моменту, як зламана іграшка знайшла собі будинок. Сидів біля неї ночами безперервно, намагаючись розібратися в конструкції. Ляльковий юнак виявився простим лиш на перший погляд, але за брудом і блідою глиною, як виявилося, ховався багатий внутрішній світ у буквальному розумінні.
Юнгі зумів зрозуміти, як саме були натягнуті струни всередині руки. Розібравшись із однією головоломкою, на черзі були ще сотні, якщо не тисячі. Він вирішив спробувати зробити все, наче майже з нуля. Через два тижні закінчив ліву руку ляльки, замінивши майже дев’яносто відсотків старого матеріалу. Ще тиждень – і друга рука була готова.
На роботі Юнгі влаштував справжній розгардіяш, розподіливши приміщення зручно для себе і наставника, тепер більше не доводилося сидіти в кутку за ширмою. Раніше завалена сміттям комора перетворилася на робоче приміщення, де то Юнгі, то господар майстерні могли ховатися по черзі від клієнтів, щоб спокійно гарувати.
Працюючи над черговою лялькою, Юнгі подумки був удома і продумував, як правильно полагодити його власного лялькового юнака. Та вдома, забуваючи про їжу та відпочинок, включав радіо з якоюсь приємною музикою, а не галасливими новинами, та сідав поряд з лялькою, щоб працювати.
Закінчивши лагодити руки ляльки, майстер втратив рахунок часу, він довго сидів мовчки і нерухомо, втупившись поглядом в обличчя юнака. Юнгі не уявляв, що робити далі. На ремонт ніг пішло би по кілька тижнів, а хотілося приступити до виправлення обличчя. Здоровий глузд його зупиняв, адже голова буде найбільш непростою для ремонту. Тим більше Юнгі міг сміливо визнати, що обличчя його ляльок завжди виходили однаковими. Було страшно зіпсувати той вигляд, що він бачив зараз.
Очі ляльки були майже заплющені, навіваючи якусь похмурість. Юнгі трішки підняв повіки юнака, придивившись. Очні яблука майже не постраждали, що тішило. Юнгі хотів бачити саме оригінальні очі, які дав цьому юнаку його майстер.
Спочатку провівши тильною стороною долоні по щоках, ніби заспокоюючи хлопчика від вигаданих тривог, майстер нарешті кінчиками пальців закрив повіки ляльки, наче мертвому. Не хотілося, щоб той бачив, як його розбирають на частини. Закуривши дешеву сигарету, Юнгі навіть не помітив, як хвиля радіо збилася, а кімната наповнилася неприємним шипінням.
– Чий ти був? – запитав Юнгі, ніби йому дадуть відповідь. – Ти належав майстру чи був подарунком? Тебе замовила якась дурна дівчина? Або твій образ зробили на згадку про померлого коханого чи сина?
Спершись на стіл руками, Юнгі продовжував дивитися на ляльку, аналізуючи, як складно буде не зіпсувати саме це обличчя, не залишити свій почерк на ньому.
Наступного дня і до кінця тижня Юнгі на роботі робив тільки голови ляльок, намагаючись надавати їм більш людського вигляду, як і в його лялькового хлопчика. Побачивши результат робіт, Донук не знав, як реагувати. Обличчя ляльок були безперечно красиві, але на погляд незвичні – прироби їх до тулуба і вийде щось дивне. В результаті Юнгі пообіцяв зробити відповідні тіла для таких голів. Загалом він залишився задоволений тим, що зумів трішки покращити навички.
Незабаром придбав недешеві довгі пасма чорного красивого волосся, знаючи, що витратиться аж половина довжини в процесі роботи. В ляльки було світле волосся, Юнгі хотів би зробити таке ж, але світлі пасма не придбати – фарбувати треба.
Кімната квартири повільно перетворювалася на щось подібне до хаотичної вже рідної майстерні в момент, коли він тільки починав там працювати.
Час за роботою йшов швидше. Та й незабаром Юнгі закінчив лагодити ногу ляльки, зміг лягти спати раніше, ніж зазвичай. Як тільки майстер вимкнув світло, його охопило почуття тривоги. Щодня він засинав без задніх ніг, не встигаючи замислитися про щось. Зараз же, лежачи в ліжку лиш трішки сонним, він дивився на силует лялькового хлопчика, що лежить на столі, в напівтемряві. На мить стало страшно, наче цей хлопець підніметься і придушить його уві сні.
Увімкнув торшер знову – стало набагато спокійніше. За два місяці, що лялька лежала в кімнаті, Юнгі вперше стало тривожно. Він підвівся з ліжка, накривши плечі ковдрою, і впав у крісло біля ляльки. Зрозумівши, що це все на біду, а він сам починає потроху божеволіти, бігаючи містом то в магазини перуків, то до прилавків з сантехнікою або будматеріалами, Юнгі довго обмірковував, чому раптом саме зараз стало тривожно.
– Грець з тобою, – він різко підвівся, щоб дістати з сумки, яка стояла за столами, те, що підготував для реставрації обличчя. – В мене сьогодні вихідний, тож ризикну, бо на тобі лиця немає.
Шумно висипав потрібне з коробок і торбин на стіл.
– Я стільки разів розмірковував… Ти маєш ім’я? Напевно, є. То як тебе звуть? Як мені називати тебе? Того, що я називаю тебе просто своїм ляльковим, недостатньо.
Укотре уважно оглянув ляльку – жодного слова на тілі. Жодної зачіпки. Він ніколи не давав імен лялькам. І цього разу не став, відклавши ідею, щоб ободумати згодом. Хоч і розмірковував, яке приблизно ім’я могло йому личити, але не знаходив ідеального варіанту.
– Ти починаєш мене лякати, чуєш? – Юнгі взяв ляльку за підборіддя, цілком серйозно намагаючись бути почутим. – Лежачи ось так, з таким скаліченим обличчям… Розібраний на частини. Чим швидше я закінчу все це і приведу тебе в порядок, тим менше від тебе буде нервів і стресу. Або мені вкривати тебе на ніч ковдрою, наче мерця?
Узяв щітку і пінцет, почав знімати з лиця ляльки прогнивші матеріали. Через годину Юнгі вдалося акуратно відчепити голову ляльки від шиї, але він пожалкував, що це зробив. Тепер картина була ще страшнішою.
– Ти справді виглядаєш, як труп. А я тут виглядаю, як божевільний.
Знову ввімкнувши радіо, Юнгі не став довго шукати потрібну хвилю, зупинившись на першій-ліпшій. Тиха спокійна музика трохи відвернула його.
Але не минуло й десяти хвилин, як майстер знову заговорив:
– Виглядаю, як дурень, який говорить з лялькою. Ти б не почав мене лякати, якби не був схожий на людину так сильно. Та якби був утричі нижчим. І якби не лежав тут так довго.
Далі кілька годин він просто мовчки сидів, втупившись у стіну, розмірковуючи про те, куди його привело життя після воєнних дій і втрати всіх близьких. Дедалі більше впадаючи в смуток, він почав подумувати викинути лялькового хлопчика і забути про нього, а не витрачати час на те, що доводить до такого морального стану. Юнгі розумів, що коли ляльковий хлопчик буде готовим, той не зможе його продати. Звичайно ж Юнгі залишить його собі, нарядить, посадить за столом і спілкуватиметься з ним, як несповнарозуму. Але ніколи не почує нічого у відповідь. Перетворитися на божевільного – один крок. А якщо й продасть, то чи окупиться його вкладення грошей та сил?
Заснувши в кріслі, майстер проспав так до обіду, і пощастило не прокинутися раніше лише через те, що відвернувся від вікна. Прийшовши до тями, перше, що він побачив, була закріплена в штативі голова ляльки. Ледве не підскочивши з місця і голосно вилаявшись, Юнгі справді встиг злякатися. Через кілька секунд згадав, чим мучив себе вночі.
Гидке почуття самотності і прийдешнього божевілля накочувалися, як хвилі, що поглинають маяки під час шторму. Старі травми нили, голова боліла, в колінах віддавало тупим болем. Перед очима з’явилися страшні картини, як йому зламали ноги. Ці спогади не турбували вже давно, навіть нечасто боліли коліна, він справді міг і пробігтися зайвий раз, якщо було потрібно. Юнгі змушував себе обдумати варіант позбавитися ляльки, щоб та не позбавила його розуму. В результаті він знайшов лиш одне рішення – піти у бар. Що й було зроблено. Хоч і не найкращі наміри перед початком робочого тижня.
Напившись у незнайомій компанії і взявши ще пляшку віскі з собою, Юнгі повернувся додому на таксі за комендантською міською годиною – об одинадцятій ночі. Навіть на п’яну голову він насамперед зайняв звичне місце біля лялькового хлопчика і почав працювати.
Ніч минула, як у дурмані. Різко прокинувшись вранці від будильника, який був неправильно наведений, Юнгі був готовий убити себе. Намагаючись сфокусувати погляд, він розумів, що на п’яну голову працював над реставрацією голови ляльки. Жах охопив його швидше, ніж прояснився погляд.
Щойно туманна пелена випарувалася і перед очима з’явилася чітка картинка, то Юнгі ахнув від захоплення. Сам того навіть не запам’ятавши, він прошив голову ляльки прядками світлого волосся. В паніці майстер почав усе перевіряти. На превеликий подив, робота виконана ідеально. Залишалося лиш рівно підстригти. Випивши невелику пляшку води, Юнгі схопив гребінець і ножиці, почавши зістригати нові пасма волосся ляльки. Майстер намагався повторити ту зачіску, що була раніше, і в нього вийшло, хоч і пасма тепер були трішки довшими.
Нарешті він міг упевнено сказати, що ляльковий хлопчик не лякає його. Навпаки. Нехай обличчя й не було готове до кінця, струни не були прошиті крізь шию, механізми не були встановлені, але сам вигляд… Юнгі забув, як дихати. Ще вчора він був готовий викинути іграшку.
– Ти був таким ж вродливим раніше? До того моменту… Як тебе викинули?
Довелося взяти таксі, щоби не запізнитися на роботу. Справи не йшли та й наставник відчув перегар ще до того, як Юнгі зайшов у майстерню. Враховуючи те, що молодший майстер за своїм станом був лишнім на роботі, наставник відпустив його раніше протверезіти і відіспатися.
У напруженому темпі майже без відпочинку минули ще кілька тижнів. Юнгі за цей час прикріпив до ляльки руки та ноги, та й розібрався, як правильно прикріпити голову. Нарешті майстер дістався торса і розкрив ляльку, наче патологоанатом. Як і очікував, всередині виявився черговий механізм. Але цього разу в сто разів складніший, ніж у голові, руках, ногах чи шиї ляльки.
Зацікавлений і стривожений тим, що відбувається, Донук навідався в гості до Юнгі, щоб перевірити, чи той не спивається, а заразом і на ляльку глянути. Чоловіки курили поруч із ляльковим юнаком та обговорювали складність механізму всередині. Обидва не бачили такого раніше. Юнгі сподівався на підказку у ремонті від наставника.
– Це тобі не наручний годинник ремонтувати.
– Навіть не уявляю, з чого почати.
– У будь-якому разі, навіть якщо тобі не вдасться його полагодити, то він і без того чудовий. Одна з найкрасивіших іграшок, що мені доводилося бачити. Ти дуже постарався. Продаси?
– Залишу. Та й все ще цікаво, хто його автор.
– Можеш вважати, що ти його творець. Ти замінив майже весь матеріал. Мені здається, витратив на одну лише глину всі гроші, – Донук промацав руку ляльки. – Дуже якісна.
– Усередині основа з металу та дерева, щоб глина міцно лягла.
– І відполіровано як… Немов шкіра. Обличчя трішки змінилося.
Юнгі завмер, прикусивши сигарету зубами так, що попіл упав йому на черевики.
– Ти зробив йому губи трішки пухкіші, чи що? Та щелепа зафіксована так, наче він ось-ось усміхнеться. Вилиці гостріші. Так, вилиці явно гостріші.
– Та він і посміхнеться, – Юнгі з хвилину провозився з механізмом на шиї, потягнувши за кілька дротин, і ляльковий хлопчик трішки посміхнувся.
– Чудово. Ти можеш продати його за величезні гроші.
Юнгі засміявся:
– Та він зламаний. Кому, крім мене, майстра, потрібен зламаний ляльковий хлопчик?
– На аукціон. Тому що покупця знайти в один раз буде нереально. Ми не зможемо поставити його на вітрину, він відлякає клієнтів, – Донук продовжував бурмотіти.
– Знати б його історію.
– Збрехати. Додумати. Ти маєш ліцензію, всі документи, можеш вільно виставляти на продаж будь-яке барахло, і поліція разом із податковою не знайдуть, за що зачепитись. Тобі повірять як майстру. Та й продаси. Відверто кажучи, все ж таки трохи дивно тримати таку лялю в чотирьох стінах у квартирі дорослого чоловіка. Нікому не показуй.
– Все ж таки поки що залишу в себе.
– Розумію. Душу в нього вклав.
– Та щось на зразок цього. Деколи ревную цю ляльку до його творця, – Юнгі трішки сумно засміявся.
– Не пам’ятаю, щоб витрачав стільки сил на якусь іграшку. Але зрозуміти можу, звичайно. Як його назвав?
– Ніяк.
Донук кинув недопалок у попільничку. Чоловіки ще деякий час оглядали механізми і залишилися незадоволеними складністю конструкції, вийшли на вулицю.
– Добре все ж таки, що взяв тебе на роботу. Не очікував, що ти так здібний. Але тепер у майстерні всі твої ляльки чимось на цього юнака схожі. Очі великі. Риси тонкі. Худі. Поменше дивися на нього, а то я вже не розумію, який у тебе стиль.
– Дякую за комплімент, звичайно. Ну, так, визнаю, збиваюся з напрацьованого стилю.
– Потрібно йти. Коли закінчиш його, знову загляну.
Юнгі махнув рукою на прощання, повільно розтинаючи повітря. Дивлячись услід наставнику, чоловік думав, що вже майже рік працював у його майстерні, і було б непогано купити якийсь подарунок майстру на знак подяки.
Прямуючи в бар, обмірковував натяк наставника, мовляв, менше треба пити, а то з роками руки тремтітимуть, тому про роботу майстром лялькової справи можна й забути.
Військові дії знову поновлювалися то тут, то там. Над містом кружляли навчальні військові гелікоптери, створюючи жахливий шум, що вікна тремтіли. В бари з кожним днем приходило все більше юнаків, які вирішували напитися вдосталь перед тим, як їх мобілізують на фронт, і алкоголь ще не заборонили. Юнгі хоч більше й не був придатним до служби через травми, отримані раніше, але він знав, що, як тільки настане момент відчаю, то не питатимуть.
У барі, як і очікувалося, вже сиділи в кутку під стіною його товариші по чарці. Юнгі сів поруч із хлопцями і дістав із сумки невелику руду ляльку.
– Нарешті! – вигукнув Техьон, радісно схопивши ляльку. – Це буде чудовий подарунок мамі.
Те народився зі срібною ложкою в роті. Він завжди був дорого одягнений, це були ниточка до ниточки шиті піджаки та білі легкі сорочки. По-модельному примудрявся виділяти тонку талію, наприклад, брюками з високою талією. Від хлопця пахло імпортним терпким одеколоном, запах нагадував Юнгі суміш сандалу та коньяку.
– Тихіше, виглядаєш дивно, розмахуючи лялькою в барі, – Чонгук хоч і обурився, але й оком не моргнув, продовжуючи курити.
Гук же виглядав, як щойно з перестрілки. Його волосся не було так красиво укладене, як у Те, а навпаки частіше було розпатланим. Сорочки ніколи не були застебнуті на всі ґудзики, а піджак частіше тягав у руках, а не на собі.
Юнгі був знайомий з ними кілька місяців і, без сумніву, міг назвати їх своїми друзями.
– Ось, уся сума.
– Не треба, перша лялька для тебе безкоштовно.
Кім Техьон широко посміхнувся, продовжуючи зі скрипом рухати монети по столу:
– Ні, тут уся сума. Я бачив, скільки вони коштують на вітрині. Що ж означає, мов, перша безкоштовно? Мені лише одна й потрібна.
– Він тебе заманює, мабуть, щоб ти взяв за традицію щороку мамі ляльку дарувати. Будеш постійним клієнтом, – Чонгук засміявся, злегка штовхнувши Техьона в плече.
Юнгі кілька разів відмовився від грошей, і Техьон нарешті змінив тему:
– То ти знайшов собі сусіда? Чи дружину?
– Пройшов тиждень. Як я міг встигнути?
– Сусіда краще, мирно живемо ось, немає довкола цього непотрібного жіночого галасу.
Чонгук глянув на Техьона так, наче шум все ж таки є. Юнгі ледве стримав усмішку.
Техьон почав щось бурмотіти.
Так, зайвий шум явно є.
Спостерігаючи за хлопцями з моменту знайомства, він швидше назвав би їх не сусідами, які винаймають квартиру разом, а сварливим старим подружжям. Із ними було дуже просто напитися, бо завжди знаходилися сотні тем для розмов, тому ніхто не рахував чарки.
Техьон, немов натхненний чимось своїм, знову почав тему про сусідство:
– Непросто ж жити одному… Дорого, самотньо, немає з ким поговорити. Та й ти, мабуть, і вдома працюєш, горбатишся над своїми ляльками.
– Над однією лялькою працюю вже давно.
– Чому давно? Багато роботи? – Чонгук підключився до теми, хоч і мовчав останні п’ятнадцять хвилин.
– Це лялька людського зросту з складними механізмами всередині.
– Замовлення? – Техьон усім своїм виглядом показував, що готовий поставити ще сто запитань.
– Ні, залишу собі.
– Звучить дивно. А як вона виглядає? Гарна?
– Він шалено красивий, адже це я його майструю.
– Це хлопець? Лялька у людський зріст? Хлопець? – Техьон широко розплющив очі. – Звучить дивно.
Спостерігаючи за здивованими поглядами, Юнгі мимоволі почав виправдовуватися:
– Ні-ні, ось тільки не треба так дивитися на мене. Не я собі його вигадав. Він валявся зламаний у шафі в підсобній кімнаті на роботі, я лише лагоджу цей викинутий антикваріат.
На фразі «цей викинутий антикваріат» Юнгі ніби щось кольнуло під ребром, а потім стало соромно за свої слова. Як сміливості вистачило назвати свою працю, свого хлопчика, наче він мішок зі сміттям?
– А можна глянути? Він, мабуть, коштує цілий статок, – Техьон невідривно дивився на Юнгі, при цьому не дивлячись махнувши рукою офіціанту.
– Поки що не можна, ще не готовий. Він лежить у мене вдома майже розібраний. Моторошна картина.
Відбивши всі спроби Техьона напроситися в гості, Юнгі лише розповів історію, як просидів пів ночі в поліції з наставником через свого лялькового юнака. Тепер ця історія здавалася до жаху смішною і абсурдною. Через кілька чарок Юнгі зовсім втратив контроль над словами, з натхненним виглядом знову почавши про ляльку, наче одурманений:
– Не знаю, хто зробив його, але всередині складні механізми. Навіть наставник здивувався.
– Як у людини? – Техьон уже ледве міг говорити.
– Напевно. Якщо ти про внутрішні органи чи кістки, або…
– Я про душу, – Техьон безглуздо й п’яно засміявся, остаточно навалившись плечем на Чонгука, який теж ледве сидів.
– Йому би справді душу – був би чудовим хлопцем, я впевнений, – Юнгі хоч і сміявся, але п’яна, холодна і липка тривога від такої думки брала своє.
Наприкінці вечора чоловіки роз’їхалися додому на таксі. Юнгі хотілося б пити до ранку, сидячи в паркому барі, але не можна. Ледве потрапляючи ключами в замок, він шумно ввалився в холодну квартиру, де повітря пахло клеєм, металом і пилом.
– Привіт! – прокричав, щоб ляльковий хлопчик почув його.
Знімаючи черевики і роздягаючись на ходу, Юнгі дістався ліжка, щоб упасти в подушку обличчям. Його не залишало почуття, що вечірка не закінчена, хоч і сил ворушитися зовсім не було. Піднявся, поправляючи розстібнуту сорочку, і ввімкнув радіо, але трансляція музики переривалася мовленням новин.
Влаштувавшись у кріслі біля ляльки, відчував свій тріумф за виконану непросту роботи. Після таких зустрічей у барі Юнгі дедалі частіше поглинала самотність порожньої квартири. Він дивився на друзів без краплі заздрощів, гублячись у підозрах, а чи правда вони просто разом винаймають квартиру. Звичайно Юнгі був би тільки за, якби у нього був навіть сусід, щоб був співрозмовник ні про що і про все на світі у темних вечорах, але світ, який сам для себе створив, був надто особистим. Не хотілося, щоб хтось чіпав його речі, дивився на його роботу, вникав у деталі, та й взагалі не так просто знайти комфортного співмешканця. Був варіант пошукати і собі учня на виховання, але наставник не схвалював подібне рішення, боячись майбутньої конкуренції і не бажаючи ділитися своєю технікою з кожним. А зустрічатися з кимось так довго і близько, щоб можна було з’їхатися, у Юнгі не виходило, адже він постійно був у роботі, забуваючи про все на світі.
Поглянувши на лялькового юнака, задумався: адже насправді саме «цей викинутий антикваріат» був головною причиною, чому за весь час Юнгі не міг нікого підселити або просто запросити в гості. Та й гроші витрачав лише на їжу, ліки, випивку та матеріали, інструменти для ляльки. Він сто років як не оновлював гардероб і не ходив до театру чи кафе. Але погані думки вибились з голови, коли Юнгі підняв погляд на своє творіння.
– Треба сховати тебе до шафи та покликати друзів у гості. Хоча я, дурень такий, уже проговорився про тебе на п’яну голову. Ти мене чуєш? – Юнгі нахилився над ляльковим юнаком. – У тебе голова не цвяхами набита, ти повинен чути. Вже перестаю розуміти, яка мені користь тебе так довго лагодити?
Спершись на стіл, ледь не заснув, але через кілька хвилин знову продовжив п’яно бурмотіти над лялькою. Раптом Юнгі різко прокинувся, випите за вечір то вганяло в сон, то різко надавало бадьорості – не заплющити очей, навіть не моргнути. Він чув кожен звук, що відбивався від землі з вулиці, кожен крок по бетонній плитці та шепіт перехожих, а зі щілин у вікнах тягло запахом тютюну – хтось із сусідів курив.
– Чи варто тебе комусь показувати, адже ти зламаний? Продати зламаним теж немає сенсу..
Згадуючи слова друзів, які зацікавилися і були готові вломитися в гості, Юнгі фізично відчув, як блідне. Серце билося так, ніби він отримав дозу морфію, і в такому стані почав ліниво розбирати механізм у грудях юнака далі. Одна з деталей провалилася всередину, застрягши між шестірнею, Юнгі навіть не звернув на це уваги. Вперше він діяв так недбало, що деталі хрумтіли і рипіли в його руках, доки повністю не розібрав усю грудну клітку ляльки. Йому не страшно було переплутати деталі, адже ті були пронумеровані в схемах, що заповнили стіни кімнати.
Опустивши голову на стіл поруч із лялькою, ліниво закинув руку, ніби обійнявши іграшку за шию, так і задрімав. П’яний сон втягнув його в павутину з десятків жахів і пульсуючої темряви. Коли темрява розсмокталася, Юнгі побачив свою кімнату, але ляльки не було на місці, а навколо панував минулорічний порядок. Відчувши секундне полегшення, що божевілля з ляльковим хлопчиком закінчилося, Юнгі так само швидко опам’ятався. Хтось обійняв його зі спини холодними руками і так само холодно притиснувся. Юнгі різко обернувся, побачивши свого лялькового юнака, що неохоче на крок відсахнувся. Обличчя хлопця з кожною секундою ставало все сірішим і похмурішим, а з великих очей густо стікали сльози, він ледве виразно прошепотів фразу, яка холодним ляпасом вибила Юнгі зі сну: «Не замикай мене в шафі, будь ласка».
Юнгі різко прийшов до тями, намагаючись зрозуміти, що трапилося. Секундний сон був настільки реалістичним, що залишив за собою погане пекуче почуття під ребрами. Прибрав руку від шиї ляльки та відкинувся у кріслі.
Іноді Юнгі снилося, як йому грубіянять і погрожують власні діти, яких не було. Тоді він ясно розумів, що уві сні саме його якісь близькі люди, хай він і бачить їх уперше. Він щиро ненавидів подібні почуття, бо після таких снів складно було позбутися нудоти, а цей ляльковий хлопчик снився йому раніше сотні разів, але жодного разу не був настільки живим і близьким, навіть нічого не говорив. У тих снах Юнгі продовжував майструвати, ремонтувати. Але цього разу все було інакше. Ясно запам’ятав, що відчував. Спочатку – полегшення, що лялька зникла. Після – страх від холодного дотику. Потім, як тільки він обернувся, то дивився на лялькового юнака так, ніби вони все життя прожили разом і були ріднішими за рідних один одному, тому фраза хлопчика виявилася настільки живою, що іржавим ножем проткнула серце.
Поглянувши на розкидані навколо деталі, що він дістав із ляльки на п’яну голову, Юнгі відчув, як у нього від хвилювання терпнуть ноги.
– Усе добре, – сказав сам собі, почав нервово перераховувати всі шестерні, болти та дроти.
Помалу він згадував, як проклинав іграшку і хотів заховати в шафу, щоб впустити друзів у квартиру. Не дивно, що уві сні ляльковий хлопчик просив не залишати його в темній шафі, що повна пилу.
– Пробач мені, – Юнгі повільно притулився губами до чола ляльки, ніби це мало заспокоїти той образ, що плаче.
Переконавшись, що всі деталі впорядку, майстер сходив у ванну і абияк зміг поснідати, викуривши в процесі не одну сигарету.
Не встиг він приступити до роботи, як з вулиці під вікном почулися знайомі голоси:
– Ти поверх пам’ятаєш?
– Це взагалі його будинок? І як я можу пам’ятати поверх, думаєш, він назвав таксисту поверх та номер квартири? «Довезіть мене на третій поверх»?
– Боже, Гуку, припини свої жарти…
Юнгі, виглянувши у вікно, побачив Чонгука і Техьона, що метушились біля поштової скриньки.
– О ні.
Ті саме вдивлялися у вікна і, помітивши Юнгі, зраділи й метнулися до дверей, зрозумівши, в якій квартирі його шукати. Майстер накрив ляльку простирадлом і встиг кинути посуд у раковину, коли у двері постукали.
Відкривши гостям, перше, що почув Юнгі, була фраза Чонгука:
– Це була не моя ідея.
– Так проходьте, якщо вже знайшли мене.
Чоловіки зайшли в квартиру, немов господарі, Техьон поставив пакет на стіл:
– Я приніс тобі чудові сигарети як подяку за ляльку. Я запам’ятав, що ти не взяв грошей. А у боргу залишатися не люблю, тому дію радикально.
Не встиг Юнгі подякувати, як Чонгук мовив:
– Ого, там що… Труп під простирадлом?
– Так. Нема чого в кімнату заглядати, – Юнгі засміявся. – На ляльку вирішили глянути?
– Взагалі-то так. Але головне – принести сигарети. Я подумав, що якщо внести їх тобі в дім, то ти не посмієш відмовити. Адже неввічливо буде.
– Немає у вас розваг, чи що? В театр чи кіно сходили би.
Юнгі, зазирнувши в пакет, здивувався – там було кілька пачок дорогих імпортних сигарет і кілька коробок тютюну, що явно були дорожчими за подаровану ляльку. Ну, Те не був бідний.
– То можна глянути на ляльку? Познайомиш?
Діватися було нікуди, Юнгі все-таки ризикнув, адже вони його друзі. Їм красти ляльку не було сенсу – не зможуть продати, а божевільним вони й так уже вчора його м’яко назвали. Він відвів їх у кімнату, вибачаючись за безлад, і стягнув простирадло з ляльки.
Обидва аж роти розкрили, побачивши лялькового хлопця перед собою.
– Він виглядає, наче живий. Це твоя робота? Не можу в це повірити. А що може? Вміє говорити? – Те навіть не моргав, лише поправляв тонкий туго затягнутий шарф на шиї.
– Його механізм зламано, а я не можу розібратися. А ставити нерідний простий механізм із ляльок, які для забави дітям, не бажаю.
– Це приголомшливо. Він справді виглядає так, наче коштує, як дві твої квартири. А як умів хоча би говорити, то коштував би в рази більше, – почав Чонгук.
– Ти здешевив, Гуку, ця ляля за ціною, мабуть, як усі квартири тут разом узяті. Але він зламаний і мовчить. Що з нього користі? Ти купив би його? – запитав Те.
– «Ляля» … – повторив Гук, зітхнувши, а потім відповів: – Так. Мені потрібний спокійний тихий сусід.
Техьон вже замахнувся, щоб штовхнути Чонгука в плече, але їхній діалог перервав Юнгі:
– Я би не продав.
– От просто цікаво, а хто би його купив? – Техьон по-господарськи сів на ліжко.
– Жінка? Щоб милуватися, – припустив Чонгук.
– Милуватися? – Техьон не стримався.
– Не роби з цього щось вульгарне, – фиркнув Юнгі.
– Вибач, – Техьон миттю піднявся з ліжка. – Він тобі вже, мабуть, як рідний. А як звати?
– Ще немає імені. Спочатку закінчу.
– Але він справді виглядає так, ніби його купив би тільки схиблений, – Техьон почав ритися в кишенях. – Можна закурити?
– Я теж виглядаю, як божевільний? Можна курити, – спокійно відповівши, простяг Техьону попільничку.
– Ні, зовсім ні. Ти ж майстер, це твоя робота. Тут він виглядає, наче у музеї чи на вітрині магазину, а ти господар. Але якби він був у квартирі якоїсь дівчини чи чоловіка, то виглядав би, як легеньке безумство. Я б навряд чи заснув спокійно, якби він був у нас вдома. Від такого персонажа й з глузду з’їхати можна Погодься? – Техьон звернувся до Гука.
– Так. Але робота все одно чудова. Не продаси, кажеш. Ну, працюючи стільки часу з ляльками та бачачи їх нутро, тобі напевно вже давно нормально, що він тут лежить.
– Так, я вже звик давно.
– Ось, недаремно прийшли. Де б ми ще таке побачили? – Техьон знову виглядав натхненним, а не шокованим.
– Тепер я точно впевнений, що ви вважатимете мене божевільним. І в мене не буде компанії для п’янок.
– Ні, ти що? Це твоя робота. Якби ти був патологоанатом, ось тоді я б здивувався, принеси ти роботу додому. Тоді б пити з тобою не стали, – Чонгук спробував заспокоїти Юнгі, побачивши, що той справді не хотів показувати ляльку, боячись здатися божевільним.
– Наскільки він високий? – запитав Техьон.
– Трохи нижчий за мене.
– Постав у нього простий механізм, як у тієї ляльки, що я подарую мамі. Щоб він умів вітатись, моргати, говорити загальні фрази взагалі, повторювати щось і тримати спину рівно. Та й досить, – Техьон геть-чисто забув, що хотів курити, так і застиг із сигаретою та попільничкою в руках.
– Якщо не полагоджу рідний йому механізм, то так і буде, але поки що я не втрачаю надію. Тим більше, це гарне завдання у професійному плані. Якщо впораюся зі складним незнайомим механізмом, то ціни мені не буде… Напевно.
Повернувшись на кухню, чоловіки вмовили Юнгі прогулятися з ними, заодно хотіли показати, де живуть, щоб не виглядати занадто нахабно. Якщо ж вони знають, то й він повинен знати. Шлях до житла зайняв близько години пішки у віддалений майже порожній район, але Юнгі був радий прогулятися та розвіятися.
На зворотному шляху майстер розмірковував, що купити наставнику на подяку за спільну роботу. Щось просте та корисне – пакет кави. Гроші з собою були, тож Юнгі вирішив заглянути до кав’ярні. Замовивши собі велику чашку ароматного напою і купивши пакет імпортних зерен для наставника, Юнгі почав ліниво й бездумно спостерігати, як хлопці варять каву іншим ранковим клієнтам. Один із працівників був страшенно незграбним, тому й зерна випадали зі сковорідки, і все це під лайки від господаря кав’ярні кожні п’ять хвилин.
Юнгі спостерігав і все думав про свій сон, повільно помішуючи каву гарною маленькою ложечкою з візерунками, шкодуючи, що витрачає гроші на напій для себе, міг же випити чаю, що дешевше.
У дівчини за сусіднім столиком, що снідала, впали палички, покотившись до ніг Юнгі. Той навіть не помітив метушню і не почув поклик дівчини, занурений у свої думки. Обмірковував те, що раптом якоїсь деталі не вистачає, тому він і не може розібратися в механізмі. Підняв голову і побачив табличку на вікні «Кава це отрута, трішки будь-якої отрути дає нам енергію, але якщо отрути занадто багато, то це послабить організм, ось чому, випивши занадто багато міцної кави, хочеться спати». Подумавши, що подібна фраза не найкраща реклама для кав’ярні, Юнгі посміхнувся.
Наступна думка прийшла раптово, і він мало не впустив чашку. Юнгі швидко зібрався і вирушив додому швидким кроком. Кулею влетівши в квартиру, він кинув речі на підлогу і почав працювати з механізмом ляльки.
До нього нарешті дійшло – не іржаві деталі залишилися цілими лише тому, що були в якомусь маслі. Метал конструкції був погано оброблений заздалегідь, тому й заіржавів. У своїх роботах Юнгі вважав за краще використовувати мідні дорогі сплави, щоб ті служили довгі роки, але в цій ляльці все було інакше. Так, колишній майстер вклав цілий статок у основний скелет конструкції, але на внутрішній основний механізм не вистачило чи сил, чи грошей, чи часу. Саме наявність одночасно іржавих та ідеально цілих металевих деталей стали підказкою – механізм працював, наче на паливі.
Фраза на табличці в кав’ярні наштовхнула Юнгі на думку, що так, щось дає енергію організму, це вірно, але якщо перестаратися, то навпаки втратиш всю бадьорість.
Майстер, взявши молоток, ударив по ребрах ляльки – глина тріснула, а з-під металевих прутів, що імітували самі ребра, полилася суміш автола, що підходила, як паливо для автомобіля. Колись механізм цього лялькового юнака вийшов з ладу лише тому, що хтось щедро залив його автолом та гасом, тому той, мабуть, і згорів. Можливо, людина, що створила лялькового хлопчика, не могла більше лагодити його, тому той так і залишився припадати пилом у шафі, наче побитий.
Прикинувши, скільки потрібно палива, щоб лялька могла завестись на кілька годин, Юнгі вирішив, що затія була справді чудовою, але років так двадцять тому. Зараз він міг вигадати подібну альтернативу, дозволивши ляльці пропрацювати аж точно не одну годину.
Дивуючись, що все, що потрібно для розгадки, це не боятися розібрати всі деталі і не боятися вдарити молотком по каркасу, Юнгі ледве міг прийти до тями. Вперше за довгий час він був справді щасливий.
Тихо засміявшись, майстер, як дурень, почав покривати обличчя ляльки короткими поцілунками. Те, як було зроблено це лялькове обличчя, наводило Юнгі на думку, що він поцілував справді людину.