Без шансів на сповідь

В дитинстві Чонгукові казали батьки, що перше враження важливе, але те, що тобі відкриється далі - от те, від чого залежить твоє життя. І це одна з небагатьох речей з якою він дійсно може погодитись з ними.

Легкий вітер холодної осені, наповненої дощем, жовтим листям і смутком. Ось, що Чону нагадає про ті часи, коли дихати було важко і водночас так необхідно. Але історія починається зовсім не там. Вона почнеться десь на початку травня, коли зеленітиме трава так невчасно.

***

Речі вже лежали в старих, але нових, особисто для Чонгука, шафах. Білі кольори кожного ранку зустрічали і проводжали його, а легке відчуття тривожності з безсонням додавали відчуттів, ніби все ж таки та лікарня, якої він уникнув раніше, наздогнала його. Хлопець завжди ненавидив білі стіни, вони лякали його, ніби через секунду вони стиснуть в своїх обіймах і більше він не матиме змоги дихати. Але за іронією долі, його життя усе наповнено білими шпалерами.

Чонгук переїхав нещодавно. Нова країна, нові правила, нове життя - от на що він розраховував, коли збирав речі в невелику валізу. Але все що його очікувало - нудьга, постійна туга і відчуття, що йому знову тут не місце. Хлопець думав, що ці проблеми давно його оминули, покинули в той момент, коли він став повнолітнім і вільним від дурнуватих гормонів і вічних прищів на обличчі. Але не сталося, як гадалося.

От де він зараз? Стоїть коло чиєїсь машини, викурюючи п’яту чи шосту цигарку і в котре оглядає безкраї поля і паркан лісу. Людей навколо немає, що мало б бути для нього абсолютним плюсом і навіть втішати серце інтроверта, але тут настільки самотньо, що легке хворобливе відчуття, що якийсь зомбі нападе з-за спини, зростає в геометричній прогресії помноженій на страх і прекрасну фантазію. Він вкотре дивиться через плече, намагаючись знайти хоча б когось. Але картина незмінна. Ніякого полегшення.

«До цього треба звикнути» - вже пару днів, як на повторі, каже матір, чия стурбованість щодо переїзду застигла перманентним станом на обличчі. Але хлопець не може звикнути. Як людина з великого міста він чекає буденних сварок сусідів десь о другій ночі, а ще постійних інновацій та тих триклятих машин, що їздити будуть навіть в день кінця всесвіту. «Чому він тут?» - от яке запитання зустрічає Чонгука щоранку.

***

Хлопець сором’язливо ховає пальці в довгих рукавах худі, тягне нещасну тканину, щоб ніхто не помітив, що купа незнайомих обличь напружує його. Він стоїть осторонь, намагаючись максимально уникнути середини компанії і не потрапляти під прицільну увагу людей. Але десь серед десятків невідомих Чонгук чує знайомий голос. Високий, з нотками посмішки, а може навіть сміху.

- Всім привіт, мене звати Чон Хосок, я тут не один, зі мною молодший брат, - десь на цьому моменті фрази хлопець стискає кулак до хрусту пальців, звук виходить дуже чітким і десятки очей помножених на два ніби в уповільненій зйомці вхоплюють його непримітний силует, - О, Чонгукі, ти вже тут?

Риторичне питання. Але хлопець невпевнено хитає головою і піднімає очі на натовп. Страшно сказати навіть слово, але вони чекають банального привітання і хлопець збирається з силами. Його трохи трусить і шкіра зудить, він в останнє переводить дихання і набирає повні груди повітря перед промовою.

- Привіт, я рідний брат Хосока, мене звати Чон Чонгук, - він посміхається скоріше рефлекторно, показує свої кролячі зуби і трохи нахиляється в поважливому поклоні. Всередині все здригається, душа б’ється о стінки міцного тіла і хапається за молоде серце, тягне вниз, до п’ят, які єдині залишились теплими в цю хвилину.

Чонгук відчуває на спині теплу руку і він достатньо розумний, щоб здогадатися, хто це і чому смілива не велика долонь втішає його. Брат.

Так, Чон Хосок бісова проблема молодшого. Він завжди посміхається, привертаючи своїм теплом увагу оточуючих. Мало того, що старший сам по собі зовнішньо гарний: витягнуте обличчя, гарна постать, тонкий ніс, волосся, яке трохи хвилясте ближче до кінчиків. Але його аура виразно коралового кольору. Що так і манить кожного торкнутися, а той і не проти, десь довірливо-відкрито, він впускає всіх і кожного зігрітися в нього на серці. Чонгук таких не любить. Зазвичай не любить. Не любить усіх, хто не є Чон Хосоком.

Можливо, це так пішло з дитинства, можливо, це сталось через те, що старший обирав йому ім’я, можливо, існують ще якість причини. Але Гук до болю любить брата. Любить бачити того пом’ятим, втомленим, п’яним, в старих речах і в будь-якій ситуації. Вони абсолютно точно різні, вони ніколи не зрозуміють почуттів один одного, але вони - брама кожного з них. Та, яка не зламалася через сварки батьків і через дурні проблеми на душі. Тож має вистояти протягом всього їхнього життя. Вони пов’язані нитками долі, що сплетені в тугі вузли і які нікому не розірвати. Не дивлячись на усю аромантичність душі Чонгука, той дійсно так вважає. Він в це вірить.

- Чонгук, мені здається, що ти занадто напружений, - шепоче Хосок, все ще не прибираючи своєї руки.

- Ти ж знаєш, що мене напружує така кількість невідомих людей, то що я можу зробити з тим?

Молодший з двох братів озирається назад, запам’ятовуючи розташування меблів в коридорі. Краєм ока помічає фотографію якоїсь жінки на стіні, що виглядає трохи насупленою, а вибагливість в її очах пробиває на легке тремтіння. Позаду Хосока лава інстальована під старовинну скриню і який дивний рушник зверху. Двері в кожен кабінет однакові, а стіни чисті. Немає звичних стенгазет і довбаних плакатів на тему безпеки, голі стіни. Чи не вганяє це в депресію?

- Здається, що то наша викладачка, - наголошує хтось. Чонгук здригається ніби листя восени, готове зірватися в будь-яку хвилину, - так, це точно вона!

Молода жінка проходить повз, вона посміхається, а щоки в неї червоні, дихання трохи збите і вона поспіхом прибирає пасмо волосся за вухо. Щебече англійською вибачення, відкриваючи двері в клас. Вони всі за крок до невідомого.

***

Всі заняття одноманітні. Викладення мови о восьмій і о дев’ятій, і о десятій. Хоча ніхто розваг і не обіцяв, але хлопець чекав чогось складного та захоплюючого, чогось, над чим він голову ламатиме, а тут все виявилось занадто простим. Але знову так, можливо, то іграшка в умілих руках. Весь клас шаленіє від темпу та обсягу інформації в перший день, в папці лежить вже п’ять листків з новими словами і перші сторінки зошита в форматом А4 так швидко брудняться чорнилом. А Чонгуку нудно. Правда кажучи, не тільки йому, Хосок вже вдесяте намагається розбудити себе, але щось в нього йде шкереберть і він знову вкладає голову на плечі брата.

Він дивиться у вікно і ледь вхоплює запитання, що лунають. Аби ж в них був сенс. Іноді він відволікається від спостереження за зеленим листям і пояснює правило, що тільки що так старанно вимальовувала вчителька на дошці. Всі дивляться здивовано, питають його вкотре чи не вчив він цю мову раніше. Гук не вчив, але схеми і конструкції розуміє добре. Як ніяк, але технічний склад розуму, хоч десь допомагає. Хлопець роздивляється таблиці і світлий кабінет, переписує всоте слово «мама» іноземною мовою під стукіт крейди.

Буденність цього дня переривається ледь чутним «вибачте» і Чонгук неохоче повертає голову у бік дверей. Він оглядає статуру, трохи худорляву (особливо, якщо звернути увагу на ноги, обтягнуті чорною джинсою), темне волосся зібране в невелику гульку, а ще, в очі кидається, що це стовідсотковий кореєць. Його погляд холодний, колючий і неприємний. Десь під боком прокинувся Хосок, почавши метушливо щось шукати серед листків паперу і майстерно намагаючись на стільці знайти зручне місце для своїх сідниць.

- Всім привіт, - рідна корейська лунає від незнайомця, його голос спокійний, впевнений, Чонгук мав би позаздрити, - мене звати Мін Юнгі і я буду допомагати з перекладом якихось документів і спілкуванням по робочих питаннях. Попереджаю, на чому я не знаюся, допомогти не зможу, дзвонити мені тільки в робочий час і пам’ятайте, я вам нічого не винний.

Чон старший трохи кривить губи, як і завжди, коли йому щось не подобається, він вимальовує в зошиті троянду, а потім різкими рухами починає його прибирати з нещодавно цнотливої сторінки. А потім знову торкається гострим олівцем листка.

- Грубіян, - шепоче він лише для Чонгука, а молодший відвертається до вікна, мичить ледь чутно.

Чесно кажучи, для молодшого це зовсім не грубо, не звично, скоріше. Але не більше того. Вони з братом жили в умовах, де рідні казали ризькі, неприємні слова в обличчя, нагадуючи про недосконалість своїх дітей, виказуючи вічне невдоволення, але чужим людям, в їхньому суспільстві серед дорослих людей це було заборонено. Лише повага і аристократична постава, якою Чонгук ніколи не володів. Хоча з іншого боку, ніхто й не брав зобов’язань лебезити перед ними та перед ним зокрема. Тож хай вже так.

- Запитання, якісь є? - голос майстерно розрізає тишу, а Чон й не помітив, що з моменту промови, ніхто навіть видихнути не встиг.

- В мене! - хтось кричить з задніх парт, але Чонгук не звертає уваги, лише бачить, як Хосок повертається в бік людини, що звернула на себе увагу.

Молодший занурюється глибоко в свої думки, які майстерним чином з чогось тупого перетворюється в щось більше тупе, але вічне. Хлопець знову торкається країв рукавів. На душі не спокійно і серце чогось знову заходиться, немов після довгого марафону. Він вдихає глибоко і затримує повітря в легенях, прикриває очі і його довгі чорні вії відкидають рівномірні тіні. «Має стати легше» - повторює Чонгук в голові і видихає. Гук не знає причини такого стану, але він помічає, що це стається все частіше, що паніка, без причини наздоганяє його будь-де. І як би він майстерно не вмів долати такі напади, все одно це займало досить велику частку моральних сил.

- Чон Чонгук! - його виривають з цього стану неохайно, вириваючи з усіма коренями спокою, що він зміг пустити тільки що. Хлопець оглядається і бачить вишукуючий погляд перекладача-помічника. Якщо б секунду назад він не переживав невеличку панічну атаку, то обов’язково б звернув увагу на той факт, що новий знайомий виглядає в натовпі, як маленьке загублене кошеня, помітив би, що той встає на носочки, тому що зросту катастрофічно не вистачає. Але Чон не помічає.

Він тягне руку в гору і ледь чутним голосом промовляє:

- Я тут.

Впевнені кроки і крип половиць під ногами. Рука протягує білий конверт.

- Уважно прочитай, якщо будуть проблеми, звертайся, - Чонгук забирає свій лист і мимохідь торкається холодних чужих пальців. Рука Мін Юнгі така ж холодна, як і він сам.

Стеля тисне, дихати немає чим. Чонгук стискає руку так, що короткі нігті впиваються в ніжну шкіру долоні. В їдальні дуже голосно і ця суміш звуків не дає сконцентруватися ні на тому що перед очима, ні на тому що всередині. Гук не пам’ятає, як дихати. Він сумнівається в тому «хто він». Тіло чуже і холодне, а тривога проникає під шкіру вшиваючи себе в хлопця. Руки чужі, неслухняні, тяжкі, Чон не помічає, що рани від нігтів занадто глибокі, не відчуває він того, бо паніка поглинає, висмоктує все живе. Мозок ніби в холодній бані, де тільки кубики льоду, які потроху атрофують здатність до мислення. Хосок щось розповідає, тільки молодший не чує, крізь лід його свідомості проникає лише жахливий звук пульсу і шум крові, що безупинно біжить по венах. Хлопець нахиляє голову в бік, щоб викинути неприємний біт, але голова наповнюється новим шумом. Шийні хребці стають на місце з різким, пробираючим на тремтіння, тріском. Суглоби зводить. Нудить. Де ж та крайня точка? Очі бігають по білій стіні, намагаючись знайти останній шанс на те, щоб зібрати себе до купи і не втратити свідомість, що здається вже не таким далеким закінченням цього жаху. Різні техніки правильного дихання спадають на думку трохи згодом і хлопець робить глибокий вдих, настільки глибокий, на скільки здатний прямо зараз.

- Привіт, я забув вам передати, - голос звучить десь на перефирії за спиною. Чонгук не чує слів, лише те, як розрізається зовнішня тиша в його світі писком апарата при зупинці серця. Гуку здається, що його насос дійсно зупиняється, відмовляючись качати кров. Але фізично хлопець лише здригається, вдаряючись коліном о стіл, а ще руку послабляє. Хосок давиться хлібом, але все одно стурбовано тягнеться до коліна брата, ні то для того щоб пожаліти, ні то це така уповільнена реакція, через непереривний кашель.

- Ти в нормі? Чого лякаєшся? - той самий голос і Чонгуку ледь вистачає сміливості повернути голову.

- Задумався… Про своє, - Гук хрипить і тремтить, він би ніколи не повівся на таку жахливу брехню. Хоча судячи з того, як дивиться Мін Юнгі теж не вірить. Дивиться пронизливо, ніби хоче знайти правду. Але ні про що не питає, за що Чон вдячний.

- Не треба мене боятися, я не такий страшний і кусатися не стану, - він витримує паузу, - можливо.
В момент, коли посмішка торкається обличчя Міна, хтось на фоні впускає тарілку, але Чонгук не помічає цього. Він бачить лисячий прищур і як краєчки губ розтягуються. «Ввічлива посмішка», - думає Гук та намагається віддзеркалити її так, щоб не було сумнівів в щирості, але він більш ніж впевнений, що настільки талановитим в акторській майстерності хлопець не був.
- Що це за лист? – рятує ситуацію  Хосок, який вже з поспіхом забирає білий конверт. Варто Чонгуку повернути голову на брата, то він бачить, щасливе обличчя і молодший готовий відверто визнати, що виглядає це дуже природньо і заспокійливо. Плечі Гука одразу напружуються і він відводить погляд, намагаючись зачепитись за щось інше. Хлопець знову вертається до обличчя Юнгі, який, як і секундою раніше, дивиться на Чонгука. Мін вивчає нову людину, намагаючись поглядом забратися під шкіру і, можливо, навіть, в душу. Повітря мало.
- Це має бути форма, яку ви маєте заповнити для отримання грошової допомоги, якщо вона вам потрібна, звісно.
- Ох, невже ми не схожі на багатіїв? – Хосок при піднімає обличчя і в погляді грає надмінність. Гук дивується з того, що в очах брата саме так виглядають заможні люди.
- Це лист напевно мені, не дарма ж мама каже, що я виглядаю, як бомж, - Чону складно дається жарт і так само складно дається посмішка.
- Тоді я боюся уявити, як я виглядаю, на думку твоєї мами, - коментує Юнгі.
- Нашої мами, - зауважує старший з Чонів, до того, як суть чужих слів доходить до Чонгука.
Насправді, молодшому здається, що матір сто відсотків похвалила б Міна за яскраві кольори, які присутні в його образі, але, в основному, вона б не бійшлась критики в бік штанів, які більше схожі на якісь спортивні і не скупилась слів в бік «нічого непідкреслюючої» кофтини.
А от що стосується Чонгука. Йому соромно зізнатися, але Юнгі виглядає непогано. Він не має модельної зовнішності і не подає себе як Хосок. Мін звичайний і в цій звичаності Він виглядає комфортно і доволі чарівно. Чон звертає увагу і на кишені, в яких явно часто ховаються чужі руки, через що штани втрати свою форму і стали щасливими власниками слонячих вух, також хлопець не обділює увагою дурнуваті червоні вставки на рукавах. Так. Вони дурні, але чогось здаються правильними і стилі саме цієї людини. Те що треба.

- Не думаю, що думка нашої мами вам буде важливою, - робить заключення Чонгук.

- І то правда, а ти що думаєш? - Мін посміхається і ніби красується перед молодшим.

- Думаю, що Гуку подобається все, крім цього червоного, - коментує Хосок, який не може витримати того, щоб не вставити свої п’ять копійок.

- Чим тобі червоний недогодив? - дивуючись питає Юнгі.

- Агресивний колір, -  Чонгук опускає погляд, щоб не потерпати від чужої уваги.

- Хіба він не основний в палітрі? - новий знайомий ніяк не закінчував розмову, це мало б лестити тому, хто вважав себе нудним і нецінним, але Гук ніяк не міг позбавитись цієї скутості всередині. Він продовжував молитися про те, щоб ця тема і інші, не потребували часу і вони так само розійшлися.

- Це невзаємовиключні факти. Цей колір для мене передвісник небезпеки, як і жовтий. Не знаю, якому дурню прийшло в голову називати той колір «сонячним».

Напевно це була вичерпна відповідь. Бо Мін нічого не відповів, лише провів рукою по напружених плечах, стиснув одне з них не сильно, чекаючи погляду в свій бік, але отримати його не вдалося. Чону не хотілось відривати погляду від, вкладеною плиткою, підлоги.

- Не забувайте заповнити папірці. До зустрічі, - кинув на прощання Юнгі.

Тільки після того, як звук впевнених кроків став віддалятися, Гук підняв очі, стикаючись з посмішкою тепер направленою не йому, а комусь з його класу.

- Дивний він, - Хосок продовжив їсти, а Чонгук тільки помітив, що тривога відпустила.

***
Чон молодший вважає школу нудною. Всі дні в ній схожі на такі самі попередні. Ранкове перерахування, потім декілька годин безперервного вивчення іноземної мови, а потім зірвані заняття, або вкрай необхідними зустрічами з завучем, або прогулянкою кудись. Суть ні першого, ні другого не зрозуміла. Це забирає купу часу, втомлює, хоча здавалося б, з цим завданням прекрасно навчання поралось. Але що б то не було, Юнгі завжди був присутнім, або в ролі перекладача, або ж вільного слухача.
Гука, як і Хосока, дуже дивував той факт, що з Міном спілкувались добре майже всі. Кожен говорив про нього із захопленням, розповідали один одному особливо вдалі чужі жарти. Чон старший, не поділяв чужої думки. Йому було за тридцять (а якщо точніше, то тридцять шість, але при згадці цієї жахливої цифри, той майстерно намагався затулити рота усім), як і більшості їхнього різноманітного колективу, він залишався душею компанії і можна було точно сказати вже через тиждень, що безумовна більшість була в захваті від нього. Але Хосок не піддавався. Він так само обходив стороною розмови про Міна і з Міном теж. Чонгук це списував на незвичну прямолінійність Юнгі, але згодом молодший помітив особливість брата, що ніколи не кидалась в очі. Старший брехав. Це було несвідомо, просто приходив і світив посмішкою в центрі темної кімнати, сміявся, зігрівав оточуючих, але він ніколи не відкривав справжнього себе. Серед нових людей не було того, хто був би цікавим для Хосока. І того він все одно залишався відстороненим. Чонгук був щасливим через цей факт, з одного боку, бо вперше за все життя він став особливим для брата. Вони ввечері зустрічалися на кухні, пили якийсь дешевий джин і розповідали, що боліло всі ці роки. Такого в житті в них не було. Не знаходилось часу навіть на мрії про таке, а тут така вдача.

Насправді, це дійсно було чимось новим. Завжди здавалось, що Хосок поруч, Чонгуку так точно, але зараз це невелике «поруч» засяяло новими кольорами. Ніби старший побачив, що його брат підріс і може вислухати, як дорослий, і дати пораду. Гуку подобалось. Відчуття того, що на нього покладається той, на кого він дивився немов на Бога, було захоплюючим. Так. Це звучить дивно, але так і було. Чонгук возвів храм на честь брата, обставляв його не іконами з усім відомим народженням Ісуса, а залишав там посмішки, які йому дарували і які він так турботливо зберігав всі ці роки. Гуку не треба було, щоб про це знали, йому було достатньо сідати на коліна перед братом і дивитися на нього годинами, думаючи про те, наскільки він дивовижний і недосяжний. В нього був єдиний Бог – Хосок і іншого йому було не треба.

А от що стосувалося Юнгі було дещо складнішим. Чонгук був з тих, кому було абсолютно все одно на Міна. Він не захоплювався ним і не відчував відрази, як старший брат. Він проходив повз, іноді забуваючи привітатися, тому що просто не помічав. І звісно ж вони не спілкувалися. Гук взагалі ні з ким не говорив. Він був здатен на колючі вирази, чи влучні жарти, особливо під час занять. Якщо в нього виходило щось зрозуміти, то він залюбки пояснював непростий матеріал так вправно, як тільки міг, але спілкування в перервах давалось складно. Точніше не так, Чон молодший не йшов на спілкування і не шукав його. Просто продовжував відсторонено дивитися по боках, або в телефон, іноді звертаючи увагу на брата, який просив доповнити його жарти. Міна для Чонгука не існувало.

***
- Дістало! – закричав Хосок, чим непогано так налякав молодшого.
- То з тобою теж таке буває? – Чонгук тролив завжди і всіх, кому доводилось бувати з його близькому оточенні, частіше за все страждала мама, але брату перепадало також.
- Мін Юнгі, - Чон старший зробив паузу, напевно переводячи подих, тому що наступні його слова звучали достатньо спокійно, - куди не прийду, всі і завжди говорять тільки про нього, який він хороший і все таке, а я не розумію, що в ньому хорошого.
- Можливо твоя б думка змінилася б, якщо б ви спілкувалися іноді, - Гук слухав це не вперше, він сів на кухні так, що міг дивитися в коридор, крізь відчинені двері, де прямо зараз був старший.
- Та не хочу, він якийсь дивний.
- Чесно кажучи, мені здається, що я дивніший та і ти не квіточка.
- Не згоден, чим я тобі не соняшник? – Хосок дивно посміхнувся, приклав долоні до підборіддя намагаючись зобразити з себе квітку.
- Добре, ти – соняшник, а я бур’яни, - Гук усміхнувся своєму ж жарту.
- Бур’яни, то той Юнгі, а ти в мене троянда, - старший пройшов на кухню, і зупинившись над молодшим, поцілував його у чоло, ніби намагаючись вкорінити цю думку.
Чонгук прикрив місце поцілунку, як тільки рідна людина відійшла. Чон старший не зупинявся, розказував, що почув, поки був в гостях, розмахував руками, а Гук просто вислуховував весь це потік емоцій, на який був зараз здатний Хосок. Чомусь від такого брата всередині розливалося тепло.
- Не роби суджень про нього тільки через його популярність в наших колах, ти все одно кращий, - Гук підбадьорював, як міг, але видно працювало це погано.
- Справа не в кращому, чи гіршому, справа в тому, що, насправді, я дивився, як він працює, він все одно не вирішує чужі проблеми, просто каже «йди туди і зроби те», хіба це допомога?
- Я б теж так зробив, - Чонгук замислюється, - хіба це не допоможе адаптуватися? Вирішити питання за когось - не дорівнює допомогти. Просто в остаточному результаті тобі просто сядуть на шию, а я не думаю, що є люди зацікавленні в цьому.
- Я все одно не вважаю його правим, - Хосок був впертим. Можливо його і переконував аргумент, але це вже було справою честі: довести, що його думка була логічнішою.
- Ну бо ти – матір-Тереза, куди якомусь Мін Юнгі до тебе, - Чонгук сміється і підходить до брата, дивиться йому в очі, але не витримує погляду, бігає темними вирами по підлозі, - не всі можуть, як ти.
Так. Не всі так можуть. Про це б пам’ятати і самому Гуку, але він так само майстерно про це забуває. Руки тягнуться до склянок і нещодавно купленого мартіні, який двоє братів заховали від своєї матері, бо та вже питає, чи це нормально так часто пити. Вони не знають, але вони однозначно мають про що поговорити.

***
На ранок голова не болить, але все ж таки ранній підйом і не обмежена кількість годин в ночі дають про себе знати. Чонгук ледь підіймає себе з ліжка і його на тій самій кухні зустрічають такі самі заспані очі і пом’яте обличчя.
- Якщо втомі знадобиться амбасадор, то я маю вже двох кандидатів, - замість «доброго ранку» вилітає з вуст Гука.
- Не нагадуй про це, в мене аж серце закололо, - Хосок опускає голову на стіл.
- Це його колотить від сотої чашки кави, невже ти думаєш, що тобі це допоможе?

Відповіді немає. Але вона і не потрібна, бо щоб не сказав Хосок, він все одно потім попросить налити ще, а Чонгук так само буде запивати своє буркотіння тим самим напоєм.
***
В школі все як завжди. Молодший з Чонів вже втретє перевіряє дату і день тижня, тому що забуває, що було сьогодні, а що вчора, чи тиждень дому. Монотонний голос викладача і нове граматичне правило, яке не пояснює і половину з того, що важливо, але всі уважно записують і, іноді, хором мугукають, не розуміючи, на що взагалі дали згоду. Через деякий час в клас заходять і нікому з присутніх не треба повертати голову на шум, щоб дізнатися, хто це.

- Хвилиночку уваги! - Чонгук на секунду закочує очі, розуміючи прекрасно, що це займе як мінімум хвилин тридцять, не менше. - Ми хотіли б створити концерт, в якому зможуть прийняти участь всі учні школи. Просимо записатися всіх охочих.

Гук відчуває, як хтось збоку б’є його, але він намагається наполегливо ігнорувати цей казус, але нажаль, Хосок не розуміє цього ігнору і він самостійно приймає рішення.

- Ми з Гукі хочемо взяти участь.

Хотів би Чонгук не знати, хто такий «Гукі», але він знає. Це він сам.

Перші два правила, які засвоїв на все своє життя Чонгук звучали так: ніколи не ходи поруч з Чон Хосоком, бо ще невідомо, на що він погодиться в приступі матері Терези , а ще ніколи сам не кажи слово з трьох літер, яке не має під собою значення чоловічих геніталій. Все. Якщо цих двох, простих в теорії і складних в виконанні правил дотримуватись, то є шанс не втрапити в халепу.  Але чи були шанси в Гука? Ні. За умови того, хто його брат. План був провальний з самого початку і от тепер він сидить серед організаторів всіх шкільних проектів. Той щось пише в своєму нотатнику і особливо не звертає уваги ні на новеньких, ні на тих хто давно вступив в цей волонтерський клуб.  Яка місія Чонгука в цій команді мрії він без поняття. Єдині факти, які йому відомі: що є людина головна по проектах - Кім Намджун. Харизматичний лідер, вміє направити і допомогти, свого роду мозок команди, не завжди викупає жарти, але молодший з Чонів цього ще не перевіряв. Ще є в нього зам - Кім Сокджин, який приходить з таблицями, друкованими на рожевому папері і прикрашеному глітером, проце братів повідомив Кім Техьон - хто подав ідею цього концерту (будь він проклятий і його тупі ідеї), єдине, що зауважив сам Чонгук, так це те, що в Техьона цікава манера говорити, низький бархатистий голос, але без манери елітності, навпаки, жартівливо, трохи по-дитячому. Ну і звісно ж вишенька на цьому торті - Мін Юнгі. Поглинений роботою і злегка зі втомленим виглядом, ніби не спав років п’ятнадцять. 

Що серед цих людей забули Хосок і Чонгук ,вони обидва не знають, але так вийшло, що їх сюди привели, посадили на стільці в холодній підсобці і привітали з вступом в організаційну команду. Кумедніше було б, якщо б їх притягнули суди в мішках на голові, а так, щось не дуже атмосферно. Чонгук сміливо ставить одиницю за креативне мислення і хоче вийти за відсутність поваги до його естетизму. Але він так само мовчки сидить, чекаючи початку. 

- Які в вас є ідеї? - питає Намджун в перші ж секунди. 

Ідей нуль, тому що Гук все ще не розуміє причини цього зібрання і те, що він, молодший серед цих людей, взагалі може запропонувати. 

- Я бачу ідей багато. – зауважує лідер, дивлячись на те, як люди намагаються уникнути його пронизливого погляду. 

- Ну напевно треба зробити афішу в яскравих кольорах, - коментує Техьон, - у Джина точно ще є рожевий папір. 

Брови Намджуна сходяться і народжують ще одну зморшку, а Сокджин в свою чергу хитає головою на ознаку того, що він повністю погоджується. 

- Тоді ти – Техьоне, і займайся афішею, папір візьми в борг, - Джун знову щось записує в записнику. 

- Ні, я не можу, там треба малювати, а я погано вмію. 

Плечі Чонгука напружуються, він стискає своє коліно і здається десь вглибині душі читає молитву, аби Хосок не сказав, що сам вміє чи ще гірше, не спалив Чонгука. 

- Я можу, - звучить з-за спини і Гук повертає голову назад. Мін Юнгі. Він не дивиться на коло і взагалі відмовився сідати, стоявосторонь, і зацікавленості його обличчя не видає, але все ж таки він бере частину роботи на себе, це трохи вражає, особливо, якщо згадати про те, що і сам Мін не фанат таких заходів. - В мене є вже приблизна замальовка на комп’ютері, скину, як тільки буду мати доступ. 

- Тоді покладаємось на тебе, Юнгі. – промовляє Намджун, з якоюсь незакінченістю в реченні, а Техьон посміхається і гойдається на стільці, немовби йому років п’ять і він все ще немає печалі в своєму житті. 

- Кім, - звернення досить різко звучить і Джин з Техьоном навіть на секунду вирівнюють спини, в напрузі, - Техьон, ти мав зібрати список тих, хто хоче брати участь в концерті, а ще записати, що вони будуть робити. Як просуваються справи? – напружилися всі не дарма, бо список був забруднений лише двома іменами – Чон Хосок і Чон Чонгук. 

- Я в процесі, - ледь впевнено наголошує Техьон. 

- Ну тепер в тебе є помічники. - і ось тепер прийшов час Чонів напружитися, - Наскільки я знаю, ви знаєте багато людей по школі, поговоріть з кожним і запропонуйте участь, сподіваюсь, я можу на вас покластися.

«Звідки такі данні», - хоче запитати Чонгук, але відповідь знаходить себе сама, тому що Юнгі сідає поруч. 

- Звісно можете, - з іншого боку від Гука звучить знайомий голос і хлопець  не впевнений, що в цю секунду дійсно «любить» брата. Він лише мовчазно погоджується і сподівається, що може вже вийти. 

- От і добре, більше питань таких важливих і немає, тільки якщо вас щось цікавить, - ці слова в супроводі мертвої тиші, в якій страшно вдихати на повні груди і є відповідь. 

- Тоді до наступної зустрічі.

Намджун з Сокджином залишають комору, поки всі інші квапливо збирають стільці в кутку тісного приміщення. Наступним виходить Техьон, не поспішаючи, ніби знаходиться в своєму кліпі під музику артиста, чиї пісні змушують відчувати себе привабливим, але на жаль, навушників в Кіма немає. І от вони залишаються втрьох. 

- Вибачте, що втягнув вас в це, - промовляє Юнгі, дивлячись прямо в очі Гуку, здогадуючись, що той невдоволений цією ситуацією.

- Раді допомогти, - посміхається Хосок, а Чонгук лише мигикає у відповідь, не знаючи, чи то він згоден, чи то все таки сарказм.

- Дякую, - з цими словами Мін залишає Чонів наодинці. 

***

Бог нас веде за собою, простягаючи руку, готовий допомогти, не звертаючи уваги на те, наскільки низько ми впали. 

Бог Чонгука теж веде, але це зовсім не той безгрішний Бог. Це бісів Чон Хосок. Вдячний, веселий, щирий і той, який не знає слова «ні».

І це дуже легко довести, не треба навіть знати ні теорем, ні правил з підручників з геометрії. 

Вже через тиждень роботи стає в рази більше, тому що вона мала б бути поділена на три, але в Техьона намалювалися його особисті плани і він схвильовано попросив Хосока про допомогу, а той стурбовано лише сказав дурнувате «без проблем» і тому вся робота розділилася на два, бо в яке б болото не ступив старший з Чонів, молодший прийде на допомогу, бо серце не витримує втомленості особливої людини. Місії. 

Тести, проекти, домашня робота і ще якийсь проект на фоні, все це висмоктує сили, а якщо перестати спати і не мати змоги нормально їсти, організм шаленіє, їсть кольори життя, запахи і відбирає мрії. Чонгук і так не був особливо наповненим, а так він відчував як зникає. Але і плюси були. І основним став – Юнгі. Хосок з Міном якимось дивовижним чином почали ладнати і про Гука не забували. Вечорами вони збиралися на кухні в Юнгі і розмовляли до ранку, готуючи проект. Вони не часто говорили про роботу, а просто про життя. Мін ділився своїм досвідом і виявися дійсно дивовижною людиною. Його історія була шаленою, коли кидало з сторони в сторону, але він продовжував йти і боротися. Так, дійсно, так і було. Він не був позбавлений почуття гумору, він був з тих, хто сміявся над речами, над якими б плакати весь час і найголовніше, змушував сміятися всіх навкруги, змушуючи після освідомлення соромитися слабкості на хороший жарт. І Хосок з Чонгуком піддавалися. Піддалися відчуттю спокою і світлу темних часів. Зазвичай вони були слухачами, що відгукувалися лише сміхом і оплесками, інколи обіймами і подякою за те що Мін залишився живим і впустив їх до себе. 

В один з вечорів вони знову сиділи на кухні, оформлюючи програму для виступу, чесно кажучи, роботи майже не залишилося, але вони не бажали їти, бо там за вікном, було темно і холодно, а тут, в приміщенні де ледь світила лампа - як завжди, затишно.

- Можу запропонувати гречаний чай, - Юнгі вже встає з-за столу, прекрасно знаючи, що ніхто не відмовиться. 

- Гречаний? – перепитує Хосок виглядаючи з-за ноутбуку. 

- Так, після аварії, я не можу пити інший, - промовляє тихо, розливаючи чай по чашках. 

- Про аварію твою ходить багато чуток, - зауважує Хосок. 

- Але нам ти про неї не розповідав, особисто, - додає Чонгук, який навіть не очікував від себе такого напору. 

- А що розповісти…Ну дорога була слизькою, я вилетів на зустрічну смугу і мене збила фура, мене вирізали з машини і доставили до лікарні на гвинтокрилі, от і казочки кінець, а хто слухав молодець, - він сміється, немовби то все жарти, але його сміх самотній, чи то від того, що Чони не сміються чи то від того, що в самого немає сил повірити в те, що то все пусте.

- Насправді, було страшно і я не про смерть, я про зустріч з Богом, мені стало страшно, бо я був не готовий. Я не відчував ніг, ні свого тіла. Все було окремо від мого усвідомлення себе. Там в лікарні, ставалося дуже багато дивовижних речей, немов би янгол охоронець тримав мене в своїх руках, не даючи померти. Це змінило мене. Чесно кажучи, все було жахливим і чудесним водночас, люди залишили мене, багато хто дзвонив, щоб сказати, що я цього заслуговую, а дехто взагалі встиг мене поховати. Але якийсь момент, до мене прийшла лікар і стала говорити, що це ще не мій час йти з цього життя, казала, що не дасть мені піти, а коли я виписувався, і хотів їй віддячити, виявилось, що цього лікаря ніколи не існувало. Клянуся, це немов би божественне провидіння. Тоді я зрозумів, що не один. Зі мною є  Бог і він мене не залишить. Я зрозумів для чого жити, хоча потім ще ставалися моменти, коли я хотів піти, спроба за спробою в людській самотності і провині, що стискали мене в тісних обіймах і я плакав перед Богом, лежачи на підлозі, не змозі встати через слабкість тіла, немов розіп’ятий на хресті, як Ісус. Але той був безгрішний, а я спокутував за всі свої гріхи.

Чонгуку було не зрозуміти. І він не був впевнений, що Хосок розумів, але він точно знав, що сам він не знає цього. Наскільки треба хотіти жити, щоб боротися зі смертю? Чи стало б йому сил, щоб встати на ноги після такого. Не важливо, завдячуючи Богу, чи комусь ще? Тай інше запитання, він не розумів віри в Бога. Він багато читав і Біблія ніколи не була закритою книгою, бо його жага до знань не давала пройти повз, але він не розумів цієї віри в спасіння. Чи не свідчило це про нього, як про грішну людину? 

Вони пили чай в тиші і жаль був у кожному подиху, в повітрі і в цьому напої, в усьому. 

- Але я вже бігаю, проекти пишу дуже веселі, в мене є ви, хіба заради цього не треба було боротися? – Це риторичне питання викликає посмішки. Воно занадто риторичне для них усіх.

Чонгук дивився на Юнгі, що посміхався і травив якийсь жарт дивлячись в очі Хосока, а той сміявся. Але молодшому було не до того, легка тахікардія стискала груди, не даючи спокою вже десять хвилин при погляді на Міна. Немає ж причини для цього?