Частина 2.

Стеля тисне, дихати немає чим. Чонгук стискає руку так, що короткі нігті впиваються в ніжну шкіру долоні. В їдальні дуже голосно і ця суміш звуків не дає сконцентруватися ні на тому що перед очима, ні на тому що всередині. Гук не пам’ятає, як дихати. Він сумнівається в тому «хто він». Тіло чуже і холодне, а тривога проникає під шкіру вшиваючи себе в хлопця. Руки чужі, неслухняні, тяжкі, Чон не помічає, що рани від нігтів занадто глибокі, не відчуває він того, бо паніка поглинає, висмоктує все живе. Мозок ніби в холодній бані, де тільки кубики льоду, які потроху атрофують здатність до мислення. Хосок щось розповідає, тільки молодший не чує, крізь лід його свідомості проникає лише жахливий звук пульсу і шум крові, що безупинно біжить по венах. Хлопець нахиляє голову в бік, щоб викинути неприємний біт, але голова наповнюється новим шумом. Шийні хребці стають на місце з різким, пробираючим на тремтіння, тріском. Суглоби зводить. Нудить. Де ж та крайня точка? Очі бігають по білій стіні, намагаючись знайти останній шанс на те, щоб зібрати себе до купи і не втратити свідомість, що здається вже не таким далеким закінченням цього жаху. Різні техніки правильного дихання спадають на думку трохи згодом і хлопець робить глибокий вдих, настільки глибокий, на скільки здатний прямо зараз.

- Привіт, я забув вам передати, - голос звучить десь на перефирії за спиною. Чонгук не чує слів, лише те, як розрізається зовнішня тиша в його світі писком апарата при зупинці серця. Гуку здається, що його насос дійсно зупиняється, відмовляючись качати кров. Але фізично хлопець лише здригається, вдаряючись коліном о стіл, а ще руку послабляє. Хосок давиться хлібом, але все одно стурбовано тягнеться до коліна брата, ні то для того щоб пожаліти, ні то це така уповільнена реакція, через непереривний кашель.

- Ти в нормі? Чого лякаєшся? - той самий голос і Чонгуку ледь вистачає сміливості повернути голову.

- Задумався… Про своє, - Гук хрипить і тремтить, він би ніколи не повівся на таку жахливу брехню. Хоча судячи з того, як дивиться Мін Юнгі теж не вірить. Дивиться пронизливо, ніби хоче знайти правду. Але ні про що не питає, за що Чон вдячний.

- Не треба мене боятися, я не такий страшний і кусатися не стану, - він витримує паузу, - можливо.
В момент, коли посмішка торкається обличчя Міна, хтось на фоні впускає тарілку, але Чонгук не помічає цього. Він бачить лисячий прищур і як краєчки губ розтягуються. «Ввічлива посмішка», - думає Гук та намагається віддзеркалити її так, щоб не було сумнівів в щирості, але він більш ніж впевнений, що настільки талановитим в акторській майстерності хлопець не був.
- Що це за лист? – рятує ситуацію  Хосок, який вже з поспіхом забирає білий конверт. Варто Чонгуку повернути голову на брата, то він бачить, щасливе обличчя і молодший готовий відверто визнати, що виглядає це дуже природньо і заспокійливо. Плечі Гука одразу напружуються і він відводить погляд, намагаючись зачепитись за щось інше. Хлопець знову вертається до обличчя Юнгі, який, як і секундою раніше, дивиться на Чонгука. Мін вивчає нову людину, намагаючись поглядом забратися під шкіру і, можливо, навіть, в душу. Повітря мало.
- Це має бути форма, яку ви маєте заповнити для отримання грошової допомоги, якщо вона вам потрібна, звісно.
- Ох, невже ми не схожі на багатіїв? – Хосок при піднімає обличчя і в погляді грає надмінність. Гук дивується з того, що в очах брата саме так виглядають заможні люди.
- Це лист напевно мені, не дарма ж мама каже, що я виглядаю, як бомж, - Чону складно дається жарт і так само складно дається посмішка.
- Тоді я боюся уявити, як я виглядаю, на думку твоєї мами, - коментує Юнгі.
- Нашої мами, - зауважує старший з Чонів, до того, як суть чужих слів доходить до Чонгука.
Насправді, молодшому здається, що матір сто відсотків похвалила б Міна за яскраві кольори, які присутні в його образі, але, в основному, вона б не бійшлась критики в бік штанів, які більше схожі на якісь спортивні і не скупилась слів в бік «нічого непідкреслюючої» кофтини.
А от що стосується Чонгука. Йому соромно зізнатися, але Юнгі виглядає непогано. Він не має модельної зовнішності і не подає себе як Хосок. Мін звичайний і в цій звичаності Він виглядає комфортно і доволі чарівно. Чон звертає увагу і на кишені, в яких явно часто ховаються чужі руки, через що штани втрати свою форму і стали щасливими власниками слонячих вух, також хлопець не обділює увагою дурнуваті червоні вставки на рукавах. Так. Вони дурні, але чогось здаються правильними і стилі саме цієї людини. Те що треба.

- Не думаю, що думка нашої мами вам буде важливою, - робить заключення Чонгук.

- І то правда, а ти що думаєш? - Мін посміхається і ніби красується перед молодшим.

- Думаю, що Гуку подобається все, крім цього червоного, - коментує Хосок, який не може витримати того, щоб не вставити свої п’ять копійок.

- Чим тобі червоний недогодив? - дивуючись питає Юнгі.

- Агресивний колір, -  Чонгук опускає погляд, щоб не потерпати від чужої уваги.

- Хіба він не основний в палітрі? - новий знайомий ніяк не закінчував розмову, це мало б лестити тому, хто вважав себе нудним і нецінним, але Гук ніяк не міг позбавитись цієї скутості всередині. Він продовжував молитися про те, щоб ця тема і інші, не потребували часу і вони так само розійшлися.

- Це невзаємовиключні факти. Цей колір для мене передвісник небезпеки, як і жовтий. Не знаю, якому дурню прийшло в голову називати той колір «сонячним».

Напевно це була вичерпна відповідь. Бо Мін нічого не відповів, лише провів рукою по напружених плечах, стиснув одне з них не сильно, чекаючи погляду в свій бік, але отримати його не вдалося. Чону не хотілось відривати погляду від, вкладеною плиткою, підлоги.

- Не забувайте заповнити папірці. До зустрічі, - кинув на прощання Юнгі.

Тільки після того, як звук впевнених кроків став віддалятися, Гук підняв очі, стикаючись з посмішкою тепер направленою не йому, а комусь з його класу.

- Дивний він, - Хосок продовжив їсти, а Чонгук тільки помітив, що тривога відпустила.

***
Чон молодший вважає школу нудною. Всі дні в ній схожі на такі самі попередні. Ранкове перерахування, потім декілька годин безперервного вивчення іноземної мови, а потім зірвані заняття, або вкрай необхідними зустрічами з завучем, або прогулянкою кудись. Суть ні першого, ні другого не зрозуміла. Це забирає купу часу, втомлює, хоча здавалося б, з цим завданням прекрасно навчання поралось. Але що б то не було, Юнгі завжди був присутнім, або в ролі перекладача, або ж вільного слухача.
Гука, як і Хосока, дуже дивував той факт, що з Міном спілкувались добре майже всі. Кожен говорив про нього із захопленням, розповідали один одному особливо вдалі чужі жарти. Чон старший, не поділяв чужої думки. Йому було за тридцять (а якщо точніше, то тридцять шість, але при згадці цієї жахливої цифри, той майстерно намагався затулити рота усім), як і більшості їхнього різноманітного колективу, він залишався душею компанії і можна було точно сказати вже через тиждень, що безумовна більшість була в захваті від нього. Але Хосок не піддавався. Він так само обходив стороною розмови про Міна і з Міном теж. Чонгук це списував на незвичну прямолінійність Юнгі, але згодом молодший помітив особливість брата, що ніколи не кидалась в очі. Старший брехав. Це було несвідомо, просто приходив і світив посмішкою в центрі темної кімнати, сміявся, зігрівав оточуючих, але він ніколи не відкривав справжнього себе. Серед нових людей не було того, хто був би цікавим для Хосока. І того він все одно залишався відстороненим. Чонгук був щасливим через цей факт, з одного боку, бо вперше за все життя він став особливим для брата. Вони ввечері зустрічалися на кухні, пили якийсь дешевий джин і розповідали, що боліло всі ці роки. Такого в житті в них не було. Не знаходилось часу навіть на мрії про таке, а тут така вдача.

Насправді, це дійсно було чимось новим. Завжди здавалось, що Хосок поруч, Чонгуку так точно, але зараз це невелике «поруч» засяяло новими кольорами. Ніби старший побачив, що його брат підріс і може вислухати, як дорослий, і дати пораду. Гуку подобалось. Відчуття того, що на нього покладається той, на кого він дивився немов на Бога, було захоплюючим. Так. Це звучить дивно, але так і було. Чонгук возвів храм на честь брата, обставляв його не іконами з усім відомим народженням Ісуса, а залишав там посмішки, які йому дарували і які він так турботливо зберігав всі ці роки. Гуку не треба було, щоб про це знали, йому було достатньо сідати на коліна перед братом і дивитися на нього годинами, думаючи про те, наскільки він дивовижний і недосяжний. В нього був єдиний Бог – Хосок і іншого йому було не треба.

А от що стосувалося Юнгі було дещо складнішим. Чонгук був з тих, кому було абсолютно все одно на Міна. Він не захоплювався ним і не відчував відрази, як старший брат. Він проходив повз, іноді забуваючи привітатися, тому що просто не помічав. І звісно ж вони не спілкувалися. Гук взагалі ні з ким не говорив. Він був здатен на колючі вирази, чи влучні жарти, особливо під час занять. Якщо в нього виходило щось зрозуміти, то він залюбки пояснював непростий матеріал так вправно, як тільки міг, але спілкування в перервах давалось складно. Точніше не так, Чон молодший не йшов на спілкування і не шукав його. Просто продовжував відсторонено дивитися по боках, або в телефон, іноді звертаючи увагу на брата, який просив доповнити його жарти. Міна для Чонгука не існувало.

***
- Дістало! – закричав Хосок, чим непогано так налякав молодшого.
- То з тобою теж таке буває? – Чонгук тролив завжди і всіх, кому доводилось бувати з його близькому оточенні, частіше за все страждала мама, але брату перепадало також.
- Мін Юнгі, - Чон старший зробив паузу, напевно переводячи подих, тому що наступні його слова звучали достатньо спокійно, - куди не прийду, всі і завжди говорять тільки про нього, який він хороший і все таке, а я не розумію, що в ньому хорошого.
- Можливо твоя б думка змінилася б, якщо б ви спілкувалися іноді, - Гук слухав це не вперше, він сів на кухні так, що міг дивитися в коридор, крізь відчинені двері, де прямо зараз був старший.
- Та не хочу, він якийсь дивний.
- Чесно кажучи, мені здається, що я дивніший та і ти не квіточка.
- Не згоден, чим я тобі не соняшник? – Хосок дивно посміхнувся, приклав долоні до підборіддя намагаючись зобразити з себе квітку.
- Добре, ти – соняшник, а я бур’яни, - Гук усміхнувся своєму ж жарту.
- Бур’яни, то той Юнгі, а ти в мене троянда, - старший пройшов на кухню, і зупинившись над молодшим, поцілував його у чоло, ніби намагаючись вкорінити цю думку.
Чонгук прикрив місце поцілунку, як тільки рідна людина відійшла. Чон старший не зупинявся, розказував, що почув, поки був в гостях, розмахував руками, а Гук просто вислуховував весь це потік емоцій, на який був зараз здатний Хосок. Чомусь від такого брата всередині розливалося тепло.
- Не роби суджень про нього тільки через його популярність в наших колах, ти все одно кращий, - Гук підбадьорював, як міг, але видно працювало це погано.
- Справа не в кращому, чи гіршому, справа в тому, що, насправді, я дивився, як він працює, він все одно не вирішує чужі проблеми, просто каже «йди туди і зроби те», хіба це допомога?
- Я б теж так зробив, - Чонгук замислюється, - хіба це не допоможе адаптуватися? Вирішити питання за когось - не дорівнює допомогти. Просто в остаточному результаті тобі просто сядуть на шию, а я не думаю, що є люди зацікавленні в цьому.
- Я все одно не вважаю його правим, - Хосок був впертим. Можливо його і переконував аргумент, але це вже було справою честі: довести, що його думка була логічнішою.
- Ну бо ти – матір-Тереза, куди якомусь Мін Юнгі до тебе, - Чонгук сміється і підходить до брата, дивиться йому в очі, але не витримує погляду, бігає темними вирами по підлозі, - не всі можуть, як ти.
Так. Не всі так можуть. Про це б пам’ятати і самому Гуку, але він так само майстерно про це забуває. Руки тягнуться до склянок і нещодавно купленого мартіні, який двоє братів заховали від своєї матері, бо та вже питає, чи це нормально так часто пити. Вони не знають, але вони однозначно мають про що поговорити.

***
На ранок голова не болить, але все ж таки ранній підйом і не обмежена кількість годин в ночі дають про себе знати. Чонгук ледь підіймає себе з ліжка і його на тій самій кухні зустрічають такі самі заспані очі і пом’яте обличчя.
- Якщо втомі знадобиться амбасадор, то я маю вже двох кандидатів, - замість «доброго ранку» вилітає з вуст Гука.
- Не нагадуй про це, в мене аж серце закололо, - Хосок опускає голову на стіл.
- Це його колотить від сотої чашки кави, невже ти думаєш, що тобі це допоможе?

Відповіді немає. Але вона і не потрібна, бо щоб не сказав Хосок, він все одно потім попросить налити ще, а Чонгук так само буде запивати своє буркотіння тим самим напоєм.
***
В школі все як завжди. Молодший з Чонів вже втретє перевіряє дату і день тижня, тому що забуває, що було сьогодні, а що вчора, чи тиждень дому. Монотонний голос викладача і нове граматичне правило, яке не пояснює і половину з того, що важливо, але всі уважно записують і, іноді, хором мугукають, не розуміючи, на що взагалі дали згоду. Через деякий час в клас заходять і нікому з присутніх не треба повертати голову на шум, щоб дізнатися, хто це.

- Хвилиночку уваги! - Чонгук на секунду закочує очі, розуміючи прекрасно, що це займе як мінімум хвилин тридцять, не менше. - Ми хотіли б створити концерт, в якому зможуть прийняти участь всі учні школи. Просимо записатися всіх охочих.

Гук відчуває, як хтось збоку б’є його, але він намагається наполегливо ігнорувати цей казус, але нажаль, Хосок не розуміє цього ігнору і він самостійно приймає рішення.

- Ми з Гукі хочемо взяти участь.

Хотів би Чонгук не знати, хто такий «Гукі», але він знає. Це він сам.