Вілл не очікував на нього, це видно. Здивування на його обличчі пробивається крізь маску, немов вологі чорнила на инший бік сторінки. Ця маска, що її чоловік вибудував задля того, щоб не показувати своє крихке, делікатне єство иншим… Ганнібал бився об неї тижнями, щоб бодай заглянути за край, розгледіти Вілла як слід.
Тепер все доводиться починати заново.
З иншого боку, саме ця маска врятувала Ґрема від присудження смертного вироку, щойно з’явилися перші переконливі докази, які пов’язали б його із Чесапікським різником. Невинне обличчя, сплутані кучері, сплутані свідчення — так, Вілл цілком міг удавати невинного. Більш того, робив це доволі успішно.
Ганнібал утомився із цим боротися, він ніколи цього і не хотів. Саме тому так легкодушно дозволяв роботі себе поглинати, аби лише не думати. Сподівався, що люди правду кажуть, що усі проблеми від неробства. Та чим далі, тим сильніше його дратувала кожна дрібничка у характері пацієнтів, кожна одруківка у статтях, кожне дурнувате запитання Джека стосовно чергового психопата.
Ганнібал знає, що на них чекає далі: він переконався, що усі повірили, ніби Чилтон — Чесапікський різник. Також він офіційно зголосився наглядати за Віллом, допоки той повністю не одужає. А це означає, що вони житимуть в одному будинку і терапевтичні зустрічі відбуватимуться удвічі частіше, щоб допомогти чоловіку пригадати усе. І те, що Ганнібал приховав від нього, і те, що саме зачаїлося у глибинах його свідомости.
А ще це означає, що на них чекає довга і неприємна тиша дорогою додому.
Вілл не вірить, що Ганнібал хоче йому допомогти. Завжди хотів.
Вілл довго спить і Ганнібал не знає, чи це результат перенесеної ним інфекції, чи профайлер просто не хоче його бачити, тому уникає спільних сніданків. Припускає, що обидва варіянти.
Часом докторові лиш те і залишається, що припускати. Дрібка за дрібкою збирати інформацію про стан Вілла, цеглинка за цеглинкою відбудовувати довірливі стосунки, що були у них раніше. Утім, якщо відкласти особисте, вони роблять прогрес. Тобто, звісно, вони роблять прогрес, адже Лектер — відмінний психіятр, попри те, що його методи контроверсійні, а добрі наміри — не завжди очевидні.
Але Ганнібал сам дивується, коли бачить зміни у поведінці Вілла. Профайлер не зізнається, що починає пригадувати — що саме собою дивно, адже хіба не він казав, що хоче якнайшвидше залишити будинок Лектера — але його постава стає упевненішою, а посмішки, якими він відповідає на ввічливі репліки доктора — не просто ввічливими, а ще й загадковими.
І, зізнатися, ця зміна лише підігріває інтерес Ганнібала. Ґрем завжди був занадто солодкою таємницею, щоб покинути її, нерозкриту. Лектер лише шкодує, що задля того, аби зрозуміти Вілла, доводилося змінювати деякі деталі убивств Чесапікського різника, адже, на його погляд, вони були довершеними у своєму первісному вигляді. З иншого боку, завдяки цьому його стіл ніколи не був порожнім.
— А що якби під час наших сесій я раптово пригадав, що це я Чесапікський різник? — це ледь не вперше, що саме Вілл у їхньому домі порушує тишу, тож доктор виявляється трохи заскоченим зненацька, однак він ставить на плиту кавоварку й обертається до чоловіка.
— Як твій лікар, я не можу залишити тебе наодинці із такого роду труднощами, — вони обоє знають, що це означає. Вони вже проходили через це. Тільки-от Вілл забув про це, а тепер згадав. Напевно.
— Хіба Чесапікський різник вважає те, що він робить, «труднощами»?
— Ні, але він напевне вважає такими дії ФБР, — Ганнібал майже шкодує, що сказав це, бо очі Вілла пломенять чимось тваринно-небезпечним, але лише знімає каву із вогню, розливаючи по філіжанках. Коли він удруге дивиться на чоловіка, то вже не помічає нічого незвичного. Можливо, він помилився?
Тиша, що настає в будинку після цієї розмови, є навіть більш тягучо-тривожною, ніж та, що панувала тут раніше. Тепер Ґрем не лише пізно прокидається, але і рано йде до спальні. Крім того, він знову починає ходити уві сні, так що одного разу Ганнібал ловить його за руку біля вхідних дверей, а наступного — вже знаходить на стоянці сусіднього торгового центру. Це змушує доктора наполягати на тому, щоб Вілл зробив повторну томографію, але цього разу вона справді нічого незвичного не показує.
За кілька днів стає відомо, що Фредді Лаундс зникла біля Вовчої стежки. Джек косо дивиться на них обох, коли Ганнібал запевняє його, що усі вихідні вони провели у будинку, і ввічливо відмовляється залишитися на обід.
— Ви не сказали йому, що я ходив уночі.
— Я вирішив, що його це не стосується, — хитро відмічає Лектер, нарізаючи м’ясо.
— Як, наприклад, те, з чого ви готуватимете обід, на який його запросили? — це змушує психіятра мимовільно стиснути руків’я ножа сильніше. — Вам неймовірно вдало вдається вдавати невинного, докторе. Я лише не розумію, навіщо було брехати мені.
— О ні, хіба я казав, що невинний? Я лише казав, що не є Чесапікським різником, радше, поціновувачем його роботи.
— Одначе, погано, що Джек підозрює нас, — Вілл перестрибує на иншу тему, імовірно, помітивши напруження в постаті Ганнібала.
— Він не зможе нічого нам інкримінувати.
— Сподіваюся на це, — неочікувано холодним тоном повідомляє чоловік. — Я не хотів би втрачати друга.
Ганнібал страшенно задоволений з того, що Вілл відкривається йому тепер так само як доктор відкрився йому. Йому лестить те, що на його погляди, у яких час від часу проблискує погано приховане захоплення, Ґрем відповідає поглядами, злегка засоромленими, але аж ніяк не ворожими.
Іноді Лектеру здається, що Вілл аж надміру йому лестить. Хоча період його відновлення давно минув, ба більше — з окремих реплік стає зрозуміло, що Ґрем іще й усе згадав, та він не спішить полишати будинок доктора. Можливо, проживання тут вже стало йому за звичку, адже для її формування потрібно так мало — лише 21 день та достатньо позитивних стимулів, а ще — Ганнібал боїться думати про це, не створює безпідставних надій — але, можливо, компанія психіятра вже не є для Вілла такою нестерпною.
— Ганнібале, ти можеш дещо для мене зробити? — доктор схиляє голову і зустрічається із поглядом блакитних очей.
— Я думав, після того, що я вже зробив, ти знатимеш, що я здатен на багато речей заради свого пацієнта, — повчальне зауваження, утім, голос Лектера м’який від того, що Вілл знову почав називати його на ім’я. Судячи з бісиків у очах останнього, саме цього результату він і домагався.
— Тоді не клич нікого сьогодні на вечерю.
Для такої оказії у Ганнібала є особливе меню. Важко перевершити звичайний рівень вишуканости його страв, однак, ця трапеза має вирізнятися з-поміж инших як торжество життя над смертю, як переродження їхніх із Віллом стосунків.
І коли вони врешті сідають за стіл, психіятр не може стримати задоволеної усмішки. І якщо вино, розлите по келихах його дбайливими руками, сьогодні смакує солодше, ніж зазвичай, то це лише результат того, що Ганнібал справді смакує приємну компанію.
— Я справді вдячний тобі за те, що ти робив для мене, — Вілл перехоплює його тоді, коли він підіймається, щоб принести десерт, тож Лектер завмирає у захопливому очікуванні. — За те, що не дав мені бути побаченим раніше, ніж я буду до цього готовим.
— Однак, Джек має право знати, — Вілл так близько, що можна порахувати кожну із його довгих вій, що обрамляють ці неможливо глибокі очі.
— Не обов’язково. Ти чудово знаєш, що вони дізналися лише про те, що ми вирішили їм показати.
— Я не брехав тобі, Вілле, — строго відзначає він. — Чи не буде справедливим вчинити так само із Джеком?
— Мене непокоїть те, як ти відстоюєш цю думку, докторе. Невже тобі обов’язково йому розповідати?
— Так, — ледь чутно відповідає Ганнібал. Він не хоче бути грубим.
— Я знав, що ти так скажеш, — немовби розчаровано говорить Вілл. — Дякую за те, що показав мені.
Ганнібал хоче запитати, що означають останні слова чоловіка, але йому перехоплює дихання і це геть не тому, що Вілл знаходиться на відстані півкроку. Його руки відчайдушно хапаються за чужі, однак усе марно — м’язи потроху німіють і він сам не помічає, як опиняється на підлозі. Певне, це найстрашніше у смерті від отрути — розуміти, що в один момент серце, хоч як би воно не пручалося, однаково зупиниться і не мати змоги нічого із цим зробити.
— Хіба я не попереджав, що тобі не сподобається той, хто вийде з тієї в’язниці?
Певне, це найстрашніше у смерті від руки коханої людини — бачити, як вона виходить за двері, неначе нічого і не сталося.
Перед тим, як заплющити очі, Ганнібал чує сирени карети швидкої допомоги.
Відгуки