святими стьобами з недолугими жартами їх стиль спілкування зародився ще на початку плідної праці над малюком чоніном. а перші сварки почалися, коли у пелюшкового ніні почалися різатися зуби, з початками уявленнями про вибір, який він робив керуючись допомогою переважно фелікса. через що хьонджин не раз влаштовував самостійні скандали, коли дитина міцно спала. на черговий виступ свого колеги фелікс тільки флегматично закочував очі й відпивав частину віскі зі своєї склянки. малий би їх не побачив, навіть якби прокинувся, навіщо приховувати свої хотілки.
– ти схожий на курку після дощу, – хмикнув фелікс, коли небесний котрий раз озвучував розділ спонукати до виборів треба по черзі. бо з його лаврової хмаринки це було правильним.
– ти пошкодуєш про свої слова, – голосно визгнув хьонджин і пішов в іншу кімнату, тихо прикриваючи двері. бо результати надуманих розбірок двох тисячолітніх надуманих істот не мають турбувати світлу голову їх маленького вихованця. коли чонін підросте, дверями все ж гупатимуть, але чонін то списуватиме на втому від навчання.
а чонін ріс гарною дитиною, закінчив школу, склав іспит, вчиться на ветеринара наполяганнями батьків і пернатого, ходив до церкви. феліксу навіть не дуже його псувати хочеться, хоча дрібниці на кшталт прогулів уроків чи лайки регулярно входили до життя ніні. бо феліксу треба виконувати план. працювати демоном-спокусником йому подобалось. ця робота не потребувала занадто багато спілкування, як у демонів перехрестя і не давала багато часу розбирати себе, поки перебираєш старі фоліанти в бібліотеках.
а у хьонджина з початку його створення була єдина місія – захищати й охороняти. про інші він навіть не мав часу подумати. якщо творець вважає, що його цінність, то так тому і бути. хьонджин – просто янгол, він ніколи не дізнається достатньо, аби знайти своє призначення.
***
тоді світ перевернувся вдруге. не так як першого разу. першого разу ти помираєш і окрім панічного здивування не відчуваєш нічого. фелікс прожив не погане життя: працював, мав жінку, жили вони при дворі знаті, а потім він раз і помер, потрапив в пекло, став демоном, почав життя спочатку: побратався з торгашем мінхо, завів пекельного цуцика, знайшов роботу, аби одного ранку прокинутися під уламками власного житла. побачити розчавленого песика і застигнути в моменті коли перед твоїми очима твій друг перетворюється в розкидані шматки м’яса в передпокої, а тебе тягнуть до темної сирої кімнати, посилаючи прокльони у спину. такий гидким брудний демон.
небеса пали. усіх, хто чинив опір, знищували у ту саму секунду. хто не міг, не знав, не розумів, заганяли до колишніх катівень грішників, де тягуче очікували свою неминучу долю.
фелікса витягли, коли хтось випадково скинув пісочний годинник. зашпурнули до входу колишньої будівлі керівництва. навколо смерділо сталим залізом і підпаленою шкірою. його судять за всі злодіяння, які він вершив за все своє земне і підземне життя по критеріях зі старого фоліанта, з якого вже пилюка сиплеться.
саме зараз він не шкодує, що вкрав ті ліки для своєї коханої. врятувати її життя виявилось не найвищою цінністю, а ступити проти слова божого. і це все смішно. посмішка сама з’явилась на його обличчі.
фелікс смикає головою, щоб стерти її зі свого обличчя, щоб їм не діставалась така розкіш – його емоцій. але погляд чіпляється за ангельського хьонджина в перших рядах названих суддями. якщо це його розплата за жарт про курку, то будь ласка. тільки би уникнути довічне життя з інфантильними чепурунами в безпечному просторі демона.
***
фелікс холодними пальцями торкався розідраної дірки на спині. витончена шовкова сорочка перетворилась в дешевий дірявий стовідсотковий поліестер. зі спини стирчали дві надламані кістки замість колишніх чорних крил.
для янгола одна з найбільших кар – втрата власних крил та вигнання. ось тільки пернаті забули, що народжений він був людиною. йому не притаманно застосовуватися, губитися, лякатися кішок, які раптово вистрибують зі смітника. матеріальну частину він знає, а на сучасне розвиватиме спостереження. а потім фелікс щось вигадає. то було так завжди.
поки перша сльозинка не впаде на холодний кахель, а за нею наступна неконтрольовано.
– чи знаєш ти, ніні, що небеса пали? – темнота в його очах розтікається, коли він дивиться на схвильованого парубка навпроти.
– що ви таке кажете? – чонін, мабуть думає, що чоловік божеволіє на очах, треба кликати пастора, але чіпкі криваві руки тремтячими пальцями хапають його за ногу і крізь туман заплутаними словами переказують події минулих днів, насилу згадуючи правильні слова.
– звідки ви це знаєте? – хлопець осів поруч з чоловіком. вся історія звучала маячнею, але частина його душі слабо тьохнула і повірила словам незнайомця, – ви диявол?
– але ще і людина.
