— Володаре мій, ти тлів серцем й мовчав зо два тижні, але нині спокійний, і сидиш, притуляючись ніжно, до згину моїх колін. Я знаю, що ти боявся, тепер же — повен надії. Що знаеш ти, друг мій, нині те, що до того не відав? Що чуєш у шепоті вітру і в мертвім мовчанні стін?
— Мені маряться кроки Року, як у день, коли ти, нежданий, благаючи хоч меча, хоч поради, з осяяним світлом лицем, зайшов у мої палати…
— Зламавши твою гордість об вірність!
— Перстнем моїм же вінчаючи сердце моє з вінцем. Так стисни його нині (і твердо) — знак кохання й моїх обітниць. Вір! За пітьмою завжди бути світлу.
— Поєдинок вже програний
— Але битва моя ще чекає на мене
— Фінрод!
— Слухай же, я… Пісня Світу ще не доспівана, до межі натягнуті нитки в пальцях Вайре. Чи мені стати мечем у цій битві?
— Не питай, ти вже знаеш, владар мій. Скажи одне, чи можуть нині виклик й мої долоні, що тримають міцно твої зап’ястки, стримати тебе?
— І Долю? Вільно, друже милий. Кохання не підкорене законам, то вір у нього, іншого не має…
— То безнадійно!
— Нема надії, та незламна Естель, і в її світлі страх мій несуттєвий. І стіни тануть…
