Життя у Нью-Йорку ніколи не було нудним. Це — величезний мегаполіс з безупинним рухом, вічним поспіхом, запахом свіжої випічки чи помиїв, дивлячись куди саме вас занесло. Це місто завжди приваблювало людей різних: й багатих, і бідних, і серйозних, й легковажних. Скільки загубило душ воно, а скільки піднесло, окрилило, дало все що тільки можна? Нью-Йорк не для всіх, але в той самий час для кожного. Треба лише постаратися знайти своє місце. Вигризти зубами, виколупати нігтями, вчепитися міцно й не відпускати. Проте… Проте не всі такі. Багато хто здався.
Кажуть, що у кожного міста є своя неповторна, особлива душа. На думку Джейн у Нью-Йорка душа була чорною, ніби кіптява, й фальшивою з запахом заздрощів, а зовсім не випічки. Джейн задихалась у цьому місті, але трималась за нього, як за останнє, що в неї ще залишилось. Бо, крім міста, у якому вона втратила все, більше нічого й не було. Крім, звісно, музики та голубів.
Нью-Йорк зламав її, перетворивши на страшну потвору, яка лякала перехожих у парку. Він розбив їй серце та позбавив частинки душі. Він став символом втрати, символом самотності, символом людської жорсткості й недовіри. Хоч колись, Джейн вже не пригадає коли саме, вона була щасливою тут.
Єдині, в кому Джен не сумнівалась — птахи. Вони завжди повертались до неї, кружляли десь поряд, ніби оберігали й охороняли. Їхні голоси заспокоювали, ніби приємна мелодія, дарували посмішку, нехай й приховану під брудним високим комірцем.
І ніхто, ніхто з тих перехожих, що так поспішали у справах та майже кожного дня проходив повз, не бачив її справжню. Ніхто не здогадувався, що за зовнішністю непривабливої, нехай навіть грубої чи неоковирної пані у брудному одязі, жила інша. Під пташиним послідом, й під маскою презирливої самітниці спала, ніби метелик у коконі, тендітна жінка, розумна й розважлива… Добра та чесна, така, якою, на жаль, нині бути досить небезпечно. Ніхто цього не бачив, не хотів бачити, та й сама Джейн не відкривалась нікому. Так тривало до тих пір, поки не з’явилось моторне хлопчисько Кевін. Він все зрозумів. Він все побачив.
«Запрошую вас до нас, в Чикаґо! Не хвилюйтесь, квиток придбають мої батьки. У вас же є документи? Дуже сподіваюсь, що є, бо я на вас дуже чекаю. Минулого разу ви допомогли мені, й тепер моя черга! Будь ласка, приїздіть! Це буде справжнє різдвяне диво для мене, якщо ви погодитесь. До речі, не забудьте взяти свого іграшкового голуба. Він же у вас ще є? Чекаю з нетерпінням. Кевін».
Вона збиралась вже відмовитися, але ручка раптово завмерла над листом з вибаченнями. А що, як це її останній шанс повернутися до минулого життя, хоча б до примарної його подоби? Кевін же сказав тоді мудрі слова про самотність, коли вони разом смакували какао на горищі. На щастя, у Джейн були деякі заощадження й старі, але чисті речі, до яких вона не торкалась руками.
Ризикнути. Поїхати. Чому б ні? Й Джейн написала Кевіну відповідь, погоджуючись погостювати у нього цього Різдва. Відіслала й прожогом кинулась готуватися, купувати подарунки. Святковий дух ніби вселився і в неї, хоч досі вона майстерно ігнорувала різдвяну лихоманку.
У кишені лежала фігурка білого дикого голуба. В Чикаґо на неї чекав вірний друг разом з великою, дружною родиною. Хіба потрібно ще щось для щастя?
***
— Скільки ж тут снігу, ого!
Марлі затято працював з самісінького ранку. Його не найпрестижніша робота не подобалась ні сину, ні невістці, ні будь-яким іншим знайомим. Він цілком міг піти на пенсію й прожити залишок життя в теплі й затишку, у новому будинку сина. Втім, Марлі від цього вперто відмовлявся — син давно виріс та жив самостійним життям, а робота двірником ніскільки не соромила самого Марлі. А що в ній такого? Чесна праця, потрібна й навіть почесна!
— Хтось же повинен цим займатися! — казав він і з легкістю, ніби тримав пір’їнку, відкидав у бік цілу гору снігу.
Зрештою, у роботі були свої плюси. Мінлива краса природи, що переодягалась кожного сезону, зачаровувала. І Марлі, який постійно перебував на вулиці, відчував себе дотичним до цього. Він був… Був ніби її стилістом! Ніби допомагав їй ошатно вбратися, позбавити зайвого, додати необхідне.
Вдома він нудьгував і відчував себе дійсно старим. Для Марлі нічого страшніше вже не існувало, з того часу, як Кевін допоміг йому помиритися з сином. Нічого страшнішого за старість, навіть смерть. Бо старість, як правило, триває набагато довше.
Коли Марлі радили перепочити, він зітхав та впевнено казав, що відпочине вночі. Вдень він працював. З самісінького ранку й до пізнього вечора, якщо говорити точніше. Прибирав снігові кучугури, розчищав стежки, збивав небезпечні бурульки з гілля та з вуличних ліхтарів.
— А хто ж цим ще займатиметься? — усміхався він, відповідаючи знову й знову на питання «А чому ви досі прибираєте? Вам би вже на відпочинок»
Вдома Марлі зустрічало крихітне кошеня. Син та онука приїздили рідко. Запах дешевих цигарок й кави під затишне муркотіння пухнастика — саме те, що наповнювало життя Марлі найбільше. І робота, звісно. З першими промінцями сонця Марлі знову з’являвся на вулиці з лопатою чи мітлою, аби працювати, аби залишатися корисним людям. Навіть попри хворі коліна й спину! Бо це так важливо… Так важливо відчувати себе комусь потрібним.
Наприклад, Кевіну. Кевін ніколи не забував про нього. Навіть зараз, коли минуло вже два роки, виріс перед ним, ніби Пилип з конопель вискочив, й радісно оголосив:
— Я сподіваюсь, що ви обов’язково прийдете! Приходьте до нас в гості, ми разом зустрінемо Різдво! Я чув, що ваша родина поїхала в Іспанію на канікули, а ви відмовились. Не залишатися ж вам одному!
— Сподіваюсь, що твої батьки в курсі?
Кевін кивнув, вручивши Марлі невеличкий святковий конверт з запрошенням.
— Я сам підписував. Мама каже, що в мене гарний почерк. Хоч я насправді не впевнений. То ви прийдете?
Марлі зіщулився, намагаючись без окулярів прочитати надпис на конверті. А потім, коли зрозумів, що там вказано лише його ім’я, зніяковіло усміхнувся. Давно ж він нікуди не ходив, все вдома сидів, святкував сам або з родиною, та й також нечасто. Аж тут… Кевін, цей малий вигадник, ну, хіба Марлі міг відмовити йому?
— Добре, я прийду. Але тільки якщо твої батьки не проти.
— О! Звісно ж ні. Чи ви думаєте я маю право запрошувати когось без їхнього схвалення? Я так не думаю. А ви?
— І я так не думаю, — Марлі усміхнувся, дбайливо сховавши конверт у внутрішню кишеню. Стало набагато тепліше.
***
— Джейн, — невпевнено й сором’язливо відрекомендувалась жінка.
Голуби ж не запитували її ім’я, вони просто знали, що вона є. Їм було все одно, а людям ім’я про щось говорило. А Джейн, здавалось, настільки звикла спілкуватися без імені та навіть без слів, що розгубилась. Ніби намацувала власне ім’я на найвищій полиці в суцільній пітьмі.
— Марлі, — хрипко відповів старий двірник. — Може… Може, ми прогуляємось трохи? Сьогодні такий чудовий вечір.
Він виглядав спантеличено, й рум’янець обпікав щоки, ніби сам мороз мацав за шкіру. Той самий чоловік, якого деякі вважали дивним, деякі страшним, деякі просто тупим відлюдькуватим старим, був насправді просто людиною з величезним серцем. І те серце благало, воно хотіло належати комусь. Не в палкому нестримному бажанні, ні, а у мудрому та тихому, бо потребувало когось.
Джейн кивнула в бік родини Маккалістерів, раптово здивувавшись власній сміливості. Вона ж навіть не сумнівалась, не тримала довгу павзу, не знаходила відмовок, а просто кивнула, погодилась. Давно, як давно, вона не погоджувалась на прогулянки з чоловіком, якого ледь знала, але до якого… Востаннє таке трапилось з колишнім чоловіком. І вони розлучились.
— Не заперечуєте?
Марлі запропонував Джейн руку. Востаннє він ходив ось так разом з дружиною, яка покинула його багато років тому.
— О, дякую, — вона взяла його під лікоть, збентежено відвела погляд.
Краєм ока Марлі помітив Кевіна, що дарував всім широку теплу усмішку. Марлі й собі посміхнувся в бороду. Малий, мабуть, щось знав, коли запрошував сюди його та Джейн.
Коли вони вийшли надвір, в ніс вдарив приємний запах зими: свіжий та різкий. Джейн витягнула шию, відкинувши високий комірець, вдихнувши більше морозного повітря. Їй зненацька закортіло запам’ятати запах та смак чиказької зими.
— Хочу показати вам одне місце, — порушивши затишну тишу, запропонував Марлі. Він вже готувався запропонувати Джейн свій в’язаний шарфик.
— З задоволенням!
Джейн коротко посміхнулась, сховавши шию у комірець. Через мить на плечі їй ліг шарфик. Трохи колючий, але такий теплий! Ось так легко, відкинувши в сторону сум’яття й нерішучість, залишивши ту затуркану нещасну жінку в минулому, зараз радіти дрібницям. Прекрасній зимі, Різдву, приємній компанії!
Сніг м’яко падав на голови й залишався в посивілому волоссі, ніби білий пух, який накриває парки в середині літа. Марлі ступив на сніжну ковдру обережно, залишаючи неглибокі сліди. Він знав, що потім буде дуже важко шкребти той сніг разом із кригою. Навколо, на щастя, майже нікого не було. Люди сиділи вдома, за святковими столами, і лише відчайдухи зараз катались на ковзанах на замерзлих калюжах.
І Джейн з Марлі не зчулися, як опинились посеред натовпу веселих молодих людей. Підхоплені їхньою радістю та веселощами, рушили разом вперед, підтанцьовуючи та підспівуючи різдвяним пісням. Хуртовина, що зірвалась на них раптово, жбурнула в обличчя трохи снігу. І вони, ніби забруднені цукровою пудрою чи борошном, заледве вибрались з шумної компанії, яку навіть хуртовина не змусила поступитися.
Захекані та розпашілі, Марлі з Джейн сміялися. Сміялись, забувши про вік, про проблеми й про все на світі. Розслабившись та дозволивши моменту запанувати над ними, потроху вгамувались. Однак усмішки причаїлись десь у кутиках рота, аби в будь-який момент з’явитися знову.
— Дивіться! — гучно, ніби намагаючись перекричати голоси всіх інших людей, закричав Марлі.
Джейн підняла голову, й там, далеко вгорі побачила різдвяну зірку. Величезну яскраву зорю, яка змушувала вірити в дива навіть тих, хто пручався.
— Яка краса! — зачаровано мовила Джейн.
— Знаєте, а я тут так давно вже не бував…
— Не може бути! Тут так гарно. Так гарно!
Джейн поглянула на Марлі. В тому короткому його погляді, який вона встигла вхопити, вмістилось стільки всього! Стільки різних, стільки прекрасних світів, скільки Джейн за все своє життя б не вигадала. Марлі наче бачив набагато більше, ніж говорив. І, знову сховавши усмішку у бороду, волів залишатися незбагненним. Принаймні поки що.
Запалали й інші лампочки. Вони загорілись майже всюди, пронизуючи темряву ночі так, ніби хтось випадково перевернув цілу миску з зірками, висипавши їх на землю.
— Ніколи не пізно. Ніколи не пізно, — Марлі повторив це двічі, й Джейн переконалась, що говорив він не лише про повернення сюди. Він говорив і про дещо інше.
Джейн міцніше вхопилась за його лікоть, й у теплому шарфику потонула її полохлива посмішка.
Прямо над їхніми головами спалахували й гаснули сотні гірлянд. Ілюмінації вражали кольорами й сюжетами: ось і комета полетіла до зірок, а потім загубилась серед них. Дивитися довго на це було боляче. Доводилось постійно кліпати й давати очам перепочити. Але ж Марлі та Джейн завжди могли поглянути одне на одного, нехай швидко та, поки що, невпевнено, проте… Проте вони точно знали тепер, що ніколи не пізно.
Відгуки