Нове життя

Останні дні були дивними для Гаррі. Щось у ньому змінювалось. У повітрі постійно витав аромат Тома, і з кожним вдихом тіло Гаррі реагувало швидше, сильніше, глибше. Здавалося, його власна магія шукала іншу — сильнішу, давнішу, знайому до болю. Магія, яка належала його істинному альфі.

Вночі він часто просинався — серце калатало, тіло палало, а розум блукав між страхом і бажанням. Він ховав обличчя в подушці, намагаючись заглушити нестримне тремтіння, поки шепотів:

— Томе… будь ласка…

Але саме цієї ночі, коли небо над маєтком було пронизане срібним сяйвом, Гаррі відчув — це почалось.

Тічка. Справжня, сильна, неконтрольована.

Його магія скрутилась в грудях, розгорілась у животі. Повітря стало гарячим, важким, а кожна клітина тіла волала про присутність того, кого прагнула.

Тома.

Двері до кімнати розчинилися ще до того, як Гаррі встиг щось сказати. Тінь висока, темна, але знайома стала у проході — і в ніздрі Тома вдарив аромат його омеги.

Гон охопив його миттєво.

— Гаррі… — його голос був низький, майже хрипкий. Його руки стиснулися в кулаки, щоб втриматись на місці, хоч інстинкти кричали: «Візьми. Забери. Захисти.»

Очі Гаррі блищали — в них плескались страх, сором, бажання і… довіра.

— Я… не знаю, чому це сталося зараз… Але я… Я не боюся тебе більше, Томе. — Його голос тремтів, але він зробив крок назустріч.

І цього було достатньо.

Перший дотик був обережним. Гарячі пальці торкнулись вилиці, потім повільно ковзнули до шиї. Гаррі здригнувся, але не відсторонився. Навпаки — притулився ближче.

Поцілунок прийшов м’яко, мов благословення. Але за ним — буря.

Вони зливались не лише фізично. Їхні магії вплелись одна в одну, переплітаючись, обвиваючись як коріння під землею. Світло мерехтіло на стінах кімнати, бо кожна їхня емоція відлунювала в магічному полі маєтку.

Після…

Коли тіло Гаррі тремтіло в руках альфи, а Тома тримала лише м’яка турбота, вони лежали поряд, мов злиті одним диханням.

— Ти мій, — шепотів Том. — Завжди був. Завжди будеш.

Гаррі не відповів словами — просто вклонився до його грудей і дозволив собі заснути.

Минуло кілька тижнів. Щось змінилось.

Гаррі прокидався знову вночі — але тепер не від бажання, а від легкого нудотного тиску в животі. Його магія поводила себе інакше — спокійно, ніби охороняючи щось… важливе.

Том відчув це першим. Його очі звузилися, коли він доторкнувся до живота Гаррі.

— Ти носиш… — його голос зірвався. Він опустився перед Гаррі на коліна, поклав руки на живіт. — Наше дитя.

Гаррі дивився на нього з подивом і трепетом.

— Це… справді?

Том кивнув, і в його очах вперше з’явилося щось м’яке, людяне, справжнє.

— Так, моє світло. Наше.

У Гаррі защеміло серце. Вперше за довгий час він відчув себе… цілим. Він не був більше інструментом чи зброєю. Він був омегою, парою, майбутнім батьком. А Том — тим, хто став для нього всім.

Вони обійнялися, і цього разу поцілунок був не про бажання. Він був про надію.

Про нове життя.