Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Зустріч відбулася у старому маглівському парку на околиці Лондона — місці, яке Гаррі обрав сам. Без свідків, без артефактів, лише вони двоє. Старі лавки, іржавий ліхтар, шелест листя. І важке повітря очікування.
Ремус з’явився тихо, у сірому плащі. Його очі були втомлені. Не від недосипання — від років зради, тиску і постійного життя між світами.
— Гаррі, — сказав він м’яко, наче ім’я саме просило прощення. — Я не думав, що ти наважишся на таке. Але я прийшов. Тому що я ще вірю в тебе.
Гаррі стояв прямо, руки в кишенях, але в погляді не було ворожості — лише рішучість.
— Ремусе, — його голос був тихим, але чітким, — Орден прогнив. Дамблдор усе контролював. І ми просто виконували накази, вважаючи це “правильним”. Але скільки разів ти питав себе — чи справді ми рятували когось?
Ремус мовчав. Вираз обличчя став тривожнішим.
— Я бачив документи. Плани на «використання омег у воєнних цілях». Я був серед них. Мене тримали на прицілі, навіть коли я ще був дитиною. А ти? Ти — вовкулака. Вони тебе прийняли тільки, поки був корисним. А тепер?
— Ти не розумієш… — Ремус опустив погляд. — Дамблдор врятував мене…
— Він врятував тебе, щоб потім тримати на короткому повідку, — сказав Гаррі різко. — А тепер я пропоную тобі щось інше. Свободу. Вибір. Без маніпуляцій.
Ремус нарешті глянув йому в очі. Там було щось нове. Згадка про Джеймса. Про Лілі. Про втрату, яку ніхто не дозволив оплакати до кінця.
— І що ти хочеш від мене, Гаррі?
— Прийти до маєтку. Побачити на власні очі. Почути від тих, кого ти колись вважав ворогами. Побачити, що я не в кайданах, а вільний. І що Том не монстр, а той, хто навчив мене не боятись.
Ремус довго мовчав. Потім зітхнув — довго, як людина, яка несла тягар ціле життя.
— Якщо це твоя правда, Гаррі… я хочу її почути.
Пізніше, у маєтку, коли Ремус зайшов у головну залу, його зустріли з підозрою, але Гаррі став поруч, тримаючи руку на плечі.
— Він мій. І я вірю йому. Як він колись повірив мені.
Том кивнув — спокійно, без емоцій. Але в повітрі була напруга. Ремус зробив крок уперед.
— Я не прийшов зрадити. Я прийшов почути. Якщо правда дійсно живе тут — я залишуся.
В кабінеті Тома було тихо. Над каміном горіло м’яке полум’я, тіні повільно танцювали на стінах. Ремус сидів у глибокому шкіряному кріслі навпроти лорда Темряви, який був спокійний, зібраний, наче кожне слово вже написане на сувої долі.
Том уважно дивився на Ремуса. Його погляд не був ворожим, але й не був м’яким. У ньому було розуміння — і виклик.
— Ви виглядаєте краще, ніж на фотографіях, — сказав Ремус, з іронічною посмішкою. — І набагато мовчазніше.
Том ледь нахилив голову.
— Я завжди був тим, кого легше зрозуміти в тиші. Шкода, що так мало хто її слухав.
Кілька секунд — пауза. Потім Том заговорив:
— Гаррі довіряє вам. Це… цінність, якою не можна нехтувати. І якщо він вважає, що ви здатні на зміну — я готовий в це вірити. Але я не дозволю ввести в наш дім слабкість. Тому я запитаю напряму: чому ви прийшли?
Ремус подивився у вогонь.
— Я втомився. Від брехні, від подвійних стандартів. Я боровся за світ, який мене завжди боявся. І коли Гаррі поглянув мені в очі… я вперше за довгий час побачив у них не лише учня, а істину. Інакше, ніж я її знав.
— Орден більше не твоя зграя? — тихо запитав Том.
— Вони зрадили всіх, ким прикидалися. А вовк не служить зраді.
Том підвівся. Його тінь впала на Ремуса — висока, владна, але не агресивна.
— Ми не просимо покори. Лише вірності. Ти отримаєш місце серед нас, якщо готовий його прийняти. І якщо довіриш нам свою магію — без страху, без хитрощів.
Ремус кивнув повільно. Потім зняв плащ, розстебнув мантію й оголив ліву руку. Його пальці тремтіли — не від страху, а від того, що це був вибір. Його власний.
— Я довіряю Гаррі. І якщо він тут — я тут також.
Том підняв паличку. Без зайвих слів, без театральності. Сила розлилася повітрям, зачепила нерви, пам’ять, серце. Чорне тавро прорізало шкіру, вписуючи в неї нову обітницю. І коли тінь Темної Мітки засяяла на шкірі вовкулаки, кабінет наповнився відлунням сили, що з’єднала нову зграю.
— Тепер ти один із нас, — сказав Том.
— Ні, — відповів Ремус, вдивляючись у полум’я. — Я просто… вперше вдома.