Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Таємна кімната дихала холодом каменю, вологістю древньої магії та чимось ще — чужим, привабливим, небезпечним. Гаррі стояв перед юним образом Тома Реддла, в руках — чарівна паличка. Але пальці тремтіли.
— Ти відчуваєш це, чи ні? — голос Тома був шовковим, але за ним ховалась сила. Щось, що Гаррі не міг описати. — Скажи мені, Поттер. Твоє серце б’ється лише через страх?
Гаррі не відповів одразу. Його тіло… не слухалося. Його нутро пульсувало гарячим інстинктом, якого він не розумів — але не міг заперечити.
Раптово все стало зрозумілим — досить. Один подих, один погляд у ті темні очі — і весь світ похитнувся. Гаррі відчув це, як вибух: зв’язок. Істинний. Непідробний. Небезпечний.
Том Реддл був його Альфою.
Коли паличка випала з його рук, вона вдарилась об камінь із глухим стуком. Гаррі зробив крок назад, потім ще один.
— Ні… — прошепотів він, очі округлилися. — Це не може бути правдою…
Але Том вже ступив ближче.
— Тепер ти розумієш. Чому ти не можеш мене вбити. Чому ти тремтиш, коли я поруч. Чому твоя магія пульсує, шукає…
— Замовкни! — Гаррі рвонувся назад. Тіло хотіло навпомацки торкнутись Тома. Складалося враження, що саме тіло не боїться — лише розум. І це було жахливо. Нескінченно тривожно.
Він утік.
Він забув про все — про Джіні, про Фоукса, про паличку. Лише блискавкою вислизнув із Таємної кімнати, його внутрішній Омега в паніці, у запереченні, у безвиході.
Він не міг… не хотів цього. Але вже було пізно.
Коли Том воскрес повністю, тіло дихало реальністю, він спершу лише стояв у темряві.
— Він відчув. Але втік. Чому?
Це питання гризло його. Тягнуло за собою. Альфа не терпить втечі. Альфа шукає, поки не знайде. І тепер, коли його тіло зібране, а магія — стабільна, він відчував Гаррі. Його запах. Його страх. Його присутність — десь у світі, що затих перед бурею.
Гаррі втікав. Країною, простором, часом. Зникав у магічних хостелах, на краю чарівного Лондона, на вокзалах, в хащах. Але запах Тома переслідував його навіть уві сні.
Коли одного разу він відкрив очі, побачив його.
Том.
Інстинкт спрацював. Потужний, як удар блискавки в центр душі. Магія спалахнула, і Гаррі апарував.
— Гаррі! — голос Тома лунав у голові.
Апарував знову. І знову. Магія була безконтрольна, дика. Вибухи простору — тіні дерев, дах будинку, море, темрява… знову…
Гаррі прокинувся на оксамитовому ліжку в особняку, де повітря дихало магією Тома. Його руки були вільні. Але тіло — знесилене. В голові пульсував жар. І Том — стояв біля вікна, в тиші, спостерігаючи.
— Нарешті… — голос лився, як отрута. — Чому ти втік?
Гаррі ледве сів. Його голос зірвався.
— Ти мене ламаєш. Я не можу думати, коли ти поруч. Я боюсь тебе, Том.
Том підійшов ближче. Відстань між ними зникла.
— А я боюсь, що ти більше ніколи не повернешся, — він торкнувся обличчя Гаррі. — Але я все одно тебе знайшов.
Тому не потрібно було багато слів, щоб розуміти: він нервує. Це було зрозуміло, навіть якщо Гаррі намагався приховати це.
— Ти не можеш просто змусити мене прийняти це, — сказав Гаррі, не повертаючи голови до Тома. — Ми не можемо бути тим, чим ти хочеш нас зробити.
Том наблизився, його кроки були твердими, але обережними. Він стояв поруч з Гаррі, але не намагався торкнутися його.
— Я не змушую тебе, Гаррі. Я просто хочу, щоб ти розумів. Ми маємо зв’язок. Це більше, ніж просто фізичне тяжіння. Це щось, що ти не можеш ігнорувати, хоч би як ти намагався.
Гаррі на мить зупинився, відчувши силу, яка намагалася пробитися через його стіни. Він поклав руки на коліна, заплющив очі, зітхнув.
— Мені страшно, Том. Я не знаю, як це все працює. Як ми можемо бути разом, коли я навіть не розумію, чому все так сталося?
Том сідав на стілець навпроти, його погляд був м’яким, але з натяком на рішучість.
— Тому що ми маємо шанс бути іншими. Я хочу бути тим, хто дасть тобі час. Не буду змушувати тебе до нічого, Гаррі. Просто будь зі мною. І дозволь мені допомогти тобі зрозуміти це.