Відлуння минулого

Гаррі прокинувся серед ночі — щось у повітрі змінилося. Магія майже дзижчала навколо, тривожна, розбуджена. Він одягнув мантію, вийшов із кімнати, іще не усвідомлюючи, що саме змусило його піднятись.

Том уже чекав на нього у холі. Поруч — двоє Пожирачів. Обличчя серйозні, очі насторожені.

— Що сталось? — тихо запитав Гаррі.

Том кинув на нього довгий, майже сумний погляд.

— Орден Фенікса знайшов спосіб увійти до зовнішніх меж нашої охорони. Хтось із них… хоче поговорити з тобою.

Гаррі зціпив зуби. Його серце закалатало — не від страху, а від злості. Вони знали, де він. І вирішили, що мають право його повертати.

— Хто саме? — запитав він, вже здогадуючись.

— Ґерміона. І Дамблдор.

Зустріч відбулася в одній з безпечних залів маєтку. Поруч із Гаррі стояв Том, не як володар — як стіна. Його присутність була мов щит, навіть якщо він нічого не говорив.

Дамблдор виглядав старішим, ніж Гаррі пам’ятав. Очі, які колись здавалися мудрими, тепер зводились до холодного блакитного льоду.

Ґерміона — змучена, втомлена, але вперта.

— Гаррі, — почала вона тихо. — Ти можеш піти. Ми прийшли не для того, щоб влаштувати бійку. Ми лише хочемо… поговорити. І повернути тебе. Це не твоє місце.

Гаррі мовчав, а потім відповів спокійно:

— Це не вам вирішувати.

— Але це ТЕМНИЙ ЛОРД! — вибухнула вона. — Він викрав тебе, Гаррі!

— Я пішов добровільно. Ти не бачиш, що тут не все чорне й біле? Ви прийшли як друзі, а говорите, як в’язничні охоронці.

Дамблдор втрутився:

— Гаррі, ти перебуваєш під впливом. Омеги можуть втратити контроль, особливо з сильними альфами. Це природно. Ми допоможемо тобі. Ти не мусиш бути з ним.

У словах було м’яке закляття — тонка спроба нав’язати йому провину. Гаррі це відчув, майже фізично — наче петля, що лізе на шию.

Але він розірвав її сам.

— Знаєте, що справді дивно? Що за весь час, поки я був із вами, я не відчував себе вільним. А зараз — відчуваю.

Тиша. Важка, мов натягнута тетива.

Ґерміона стиснула губи. В її очах стояли сльози — від нерозуміння, від болю.

— То ти лишаєш нас? — ледве чутно.

— Я обираю себе. І свою пару, — тихо сказав Гаррі, а Том підійшов ближче, торкнувшись його плеча.

Дамблдор спробував востаннє:

— Ти помилишся, Гаррі. І колись пожалкуєш.

— Краще зробити свій вибір і помилитися, ніж жити чужими рішеннями, — жорстко відповів Гаррі.

Після того, як вони зникли з апарацією, Гаррі довго мовчав. А потім, у затишку своєї кімнати, повернувся до Тома.

— Дякую, що не втрутився. Але був поруч.

— Ти не потребуєш, щоб тебе рятували, Гаррі. Але ти заслуговуєш, щоб тебе підтримували. І я завжди буду поряд.

Гаррі притулився до нього, заплющив очі. Магія в повітрі стишилась.

Він не просто обрав Тома. Він обрав себе.