Хіба можна сумувати за чимось, чого ти ніколи не мав?
У Дедала є геніяльний розум. Щось, що робить його одним серед мільйонів, що дало йому цю роботу, навічно юне тіло і можливість побачити кінець світу з перших рядів. Щось, що привело його до Рі-Л.
Що таке сім’я, Дедал не знає, але туга за кимось приходить все одно.
Робота супроводжувала його з тих пір, як він пам’ятав себе. Нічого зайвого. Нікого зайвого. Дедал любив свою роботу; пишався нею, хоч і не міг ні з ким розділити цю гордість. Дбати про ціле місто. Оберігати найважливіший його орган. Тримати під пильним поглядом і броньованим склом бога, якого скували ще до появи Дедала на світ. (Цілком таємно. Може, тому вони взяли сироту?)
І звісно ж - піклуватися про Принцесу.
Іґґі дражниться, називає його Принцом, коли вона поруч, і Дедалові трохи смішно, як її авторейв, не заражений коґіто, може бути достатньо розумним, аби кепкувати; та набагато більше від цього дитячого прізвиська йому ніяково. Бо Дедалові здається, що Рі-Л все чує, все знає, Рі-Л бачить його наскрізь… І нічого з цим не робить.
***
Рі-Л така ж самотня, як і Дедал.
Може, він її переоцінює. Вона надто захоплена новою таємницею, щоб помітити освідчення. Щось стискає у грудях, коли у відповідь вона лише продовжує розпитувати про зовнішній світ. «Це не про смерть, що чигає зовні, Рі-Л. Це про мене»
Про хитру криву посмішку, коли вона знаходить поверх з державною таємницею, і Дедал дозволяє їй роздивитися інкубатор детальніше. Про прискорене серцебиття, коли Рі-Л нахиляється над його плечем до екрану з відео про Монад, а Іґґі чомусь вирішує не проявляти свою надмірну адроїдську турботу й ігнорує симптом. Про те, що Дедал готовий дати їй в руки геть усе, аби лиш вона затрималась тут іще на трохи.
***
Напевно, Рі-Л ще більш одиноко, ніж йому.
Бо це Дедал, не вона, тримає ніж. Це у нього є влада обирати, яким словам бути правдою сьогодні; влада руйнувати життя одним наказом; влада встромити або не встромити лезо в спину Рі-Л Маєр, коли вона ставить незручні питання, і, ризикуючи всім, говорить до нього, як до давнього друга.
***
Рі-Л. Re(A)L. Справжня.
Справжня, коли горить від лихоманки тиждень, і поки ніхто не бачить, Дедал переливає їй трохи своєї крові, що не дає йому старіти, і вкрадливо цілує кісточки пальців дівочої руки.
Хіба вони не були наче брат і сестра?
Певно, Дедал таки знав, що таке родина. У нього була вона, а в неї був він. Вірний помічник, що слідкував за кожним кроком штучного дитя регента. Друг, якому можна було зізнатись у зраді рідного міста. Маріонетка, зобов’язана дурити й обманювати, аби захистити дурне дівчисько від правди. Лялька… Чиї нитки Рі-Л прибрала до своїх рук.
***
Вона стоїть навпроти і гладить його волосся однією рукою, і це найбільший прояв ніжності, який Рі-Л Маєр виявляла з часів свого дитинства.
- Прошу, не йди, - Дедал дивиться на неї зачаровано, майже не рухаючись, аби не сполохати момент. Напевно, він зашарівся, бо Рі-Л усміхається, і на її неприродньо блідих щоках теж з’являється ледь помітний рум’янець.
- Не піду.
Дедал відчуває, що зранку її вже тут не буде. Та принаймні на день, один шалено короткий день він дозаолить собі забути про той клятий кінець світу і побути людиною, яку востаннє бачила двадцять років тому одна-єдина чорноволоса дівчинка.
***
Притиснутись вустами одне до одного. Невинний цілунок, та чомусь обпікає, як гріх.
Чому люди це роблять? Чи вони досі це роблять - у місті, де дітей виготовляє держава? Хіба всі вони не стали устократ самотнішими з тих пір, як створили цей рай?
Заражені авторейви майже вбивають Рі-Л, і Дедал благословить те гарячкове рішення перелити їй трохи своєї крові кілька ночей тому.
Стовбурові клітини бога зроблять свою роботу.
Вона виживе, виживе. Дедал знову робить переливання. Іґґі не відходить від підопічної. Крід не знає, що вона жива, і це дає їм фору. Чортів, проклятий Крід. Дедал майже із болем думає, що ніж у твоїх руках не має ніякого значення, якщо ти не можеш знести ним голову свого ворога. Але Рі-Л просинається, й усе на світі лихо втрачає для нього всяке значення.
До біса лікарську етику.
До біса ті дурні дитячі прізвиська.
Вона прокидається, і, абсолютно дитячою хитрістю вигнавши погуляти Іґґі, нарешті дає свою відповідь.
«Я погоджуюсь цінувати своє життя заради тебе»
Цього було б для нього достатньо, та Рі-Л, дивовижно сильна після присмертного досвіду, притягує його за ті дурні лацкани халату, і Дедал змушений впертись обабіч неї в лікарняне ліжко, щоб просто не впасти зверху, коли вона його цілує.
***
Коли він просинається з головою на колінах справжньої Рі-Л, Іґґі справді нема в палаті, а дівчина тихо стогне.
- Що таке? Болить? Рі-Л лише втомлено киває, і безмовно простягає руку для крапельниці.
Через 20 хвилин вона просить води, і Дедал неочікувано для себе червоніє, перетнувшись із нею поглядами.
Це був лише сон.
Він повертається спиною, щоб приховати свої зніяковіння і розчарування. З коридора ллється тьмяне зелене світло, і все здається нереальним.
- Що ти зробив?
Звісно, вона питає. Важко щось приховати від Рі-Л Маєр.
- Як ти почуваєшся, Рі-Л?
- Де Іґґі? - в її голосі чути роздратування.
- Не знаю. Чатує в коридорі, напевно.
Дедал чує шурхіт тканини, і повертається якраз вчасно, бо Рі-Л звішує ноги з високого операційного стола і намагається витягти крапельницю.
- Рі-Л!
Інший з такою раною не зміг би й на лікті підвестись, а вона сидить, похнюпившись, наче нічого й не траплялось.
- Не варто… Тобі не боляче сидіти? Може, ля…
- Ти нічого не кажеш мені, Дедале. Може хоч мій антураж розповість, що таки сталось.
Дедал зітхає і присідає, щоб спіймати її погляд.
- Я перелив тобі свою кров, Рі-Л. Заражені авторейви пошкодили тобі нижню третину легенів, ребра і стравохід, - він вкладає у павзу найгіршу частину цього факту, і дівчина, здається, розуміє. - Тому тобі не варто ні сидіти, ні, тим паче, стояти.
- Твою кров?
- Мою кров, - він киває і підводиться, - я покличу Іґґі, щоб тебе переніс.
Але Рі-Л ловить його за руку, і в повітрі повисає дивне напруження.
Бо Рі-Л тримає його долоню, і дивиться зі знайомим, давно забутим благанням, і в її очах накопичені за багато років самотність і смуток, коли вона промовляє: «Не йди»
Промовляє уголос, не в його уяві чи сні, промовляє так, наче вперше за довгий час зустріла живу людину, і Дедал ледь не сходить з розуму в ту ж мить.
Він допомагає їй злізти зі стола і перейти до м’якого лікарняного ліжка, знімає взуття і обережно, щоб не збити жодної трубки, лягає поруч.
Вони розділяють одне дихання, і врешті-решт це стається.
