Вкотре за вечір на надто чутливій шкірі пальців — під рукавичками цього взагалі непомітно, — лишається невеликий поріз від перебирання аркушів на столі. У дешевому номері готелю ледь вдалося вибити собі бодай ліжко замість дивану, про дошку і мови не йшлося, тому ніяких червоних ниток і кнопок, деталі розслідування збирають пил де прийдеться — один з аркушів було затиснуто радіо, яке ледь не впало, коли той запис знадобився — як підвернулося під руку, то чому б і не ввімкнути? Воно передає декілька станцій, але ручка завжди стоїть лише на одній, є чималий шанс, що вона вже і не розвертається на інші положення, проте цього і не треба — на межі нав’язливих і дратуючих, у міру гучні баси спонукають замість тіла відчувати невідому масу, більш схожу на желе, через яке пускають струм, ця маса ніби ще й розпалася на маси дрібніші, майже до клітин, що тепер близькі до броунівського руху, розкидуючи свою енергію прямо в кінцівки, спонукаючи не тільки тихо наспівувати давно знайому мелодію, але й відбивати її такт клацанням пальців та постукуванням берців о підлогу.
— Я так розумію, я невчасно, — крихка ідилія була нещадно зламана, очікується неминучий крах рівноваги і самовладання, о господи, музика досі грає? Уже не вийде скинути це на незнайомців, доведеться відповідати самостійно і, бажано, зараз. Одна рука притримує окуляри на переніссі, а інша нарешті вимкнула це кляте радіо так, ніби звідти мовили щось як мінімум незаконне і компрометуюче. Сором обпікає зсередини, зжираючи на своєму шляху майже все, навіть торкаючись цим нестримним потоком самовладання, що похитнулося, проте, якщо не придивлятись, то дрібних нервових рухів обличчя і не помітиш, проте гість не відводить очей, через що твій ламаний тихий голос неможливо впізнати.
— Запрацювався, напевне, перемкнулося саме, — руки чомусь тремтять від такої жалюгідної брехні — скорше за все, ті самі вищезгадані клітини всередині бушують від огиди до самих себе і цієї вистави заради нічого — як давно він там стояв? Як довго він споглядав твої дригання під точно не для тебе написану молодіжну панк-рок-імпровізацію змішану з чимось електронним і гучним — у твоїх руках лопата, а ноги лоскоче сирий ґрунт і ти не садівник, і не археолог.
— Давай так, зараз я виходжу, повертаюсь з двома келихами рому, а потім ти так само раптово вмикаєш те саме знов. добре? — яке щастя, здається, йому ще більше ніяково, ніж тобі. Це не відомо достеменно, але за твоїм припущенням соромно йому не надто часто — сьогодні він у своїй улюбленій напівпрозорій сорочці, під якою, якогось біса, видніється майка в сітку. Ти майже нервово посміхнувся — тепер у нього стурбоване обличчя, можливо, він думає, що в тебе тік, але ти коротко киваєш головою і він йде, хоч і ненадовго, проте, принаймні, даючи тобі видихнути хоч на секунду, у твердих і незручних обіймах стільця вишикувати в рядок кожен голос, що промовляє з різної сторони свідомості, шепоче у відчаї чи з нотою надії впевнено говорить, збиваючись, навіть знайшовся той, що звинуватив за незачинені за необачністю двері — можна було б зараз виправити це, проте щось зупиняє, і він заходить знов.
— А от і я, — він не сідає на твоє ліжко, простягаючи тобі келих, він втискає в нього своє тіло з чималим натхненням людини, що дуже хоче випити. — Ну, що, почнемо?
Не в змозі відповісти, ти знову киваєш, одеревенілими руками провертаючи кнопку ввімкнення, майже одразу кидаючись зменшувати звук, не розгортаючись, доки горло стискає до нудоти сум’ятливе серце, хоч і на вигляд ти, напевне, просто не виспався.
— Бери, — не підрізай ти нігті так сильно, можливо, твої долоні окропила б кров, проте, набравши в легені повітря, ти сідаєш на стілець, забираючи келих у наївній спробі не піднімати очі — вдається дуже легко, якщо дивитись над оправою окулярів, ледь не торкаючись чужої руки, забирати келих одразу розгортатись до паперів — випити не говорити, ви просто спустошите свої бокали і він піде — ви ж не домовлялись розмовляти, правда?
Мимоволі ти сіпаєшся на черговому гітарному рифі, втискаючи голову в і так уже нерівну від сутулості лінію плечей, ручка з’їхала з написаного тобою — ти щось намагався заповнити, імітуючи роботу з вищім рівнем непрофесіоналізму потягуючи ром, що тільки згубно впливає не тільки на твоє здоров’я в цілому — не палкий, але курець, тобі вже байдуже — і не забудь підпалити й зараз, — а й на самовладання, тіло ніби огорнули м’якою ненадійною хвилею, яка розгойдує, іноді кидаючи в берег, нагадуючи, хто ти і в якій ситуації опинився, черговий гострий кинджал заганяючи під ребра — може, він вже й пішов? Краєм ока подивитись виходить лише на пляму невідомого кольору, що ритмічно рухається, доки те саме око не починає боліти — тобі не двадцять, твої м’язи забули, що ти міг бачити за межами окулярів.
Вдаючи щось незрозуміле, ти схиляєш голову до плеча, щоб нишком бодай взглянути на чомусь ще не зронившого ані слова про музику гостя.
І, здається, йому зовсім не до критики — він носить диско з собою, імітуючи пальцями барабанний дріб, хитаючи головою в такт. Невже йому подобається? Сором потрохи відпускає, а хвилі розливаються в маленький шторм втрати самовладання, але він тримається з останніх сил, доки ти не дивишся знизу вгору на простягнуту руку в пропозиції танцю. Ваші руки надто вдало поєднуються.
Можливо, це ваше особисте диско.
