Запальничка

Чанбін вкотре проводить пальцем по коліщатку, але знову нічого. На пучці залишається яскравий червоний слід. Хлопець втягує повітря носом на повні груди та затамовує дихання. У голові він повільно рахує від 10 до 1, як вчив його кращий друг — Джісон. Десь на рахунок 5 гнів досягає свого апогею, тому Чанбін з розгону кидає нову запальничку у стіну. Хочеться просто закричати, ревіти щосили, аби образа вийшла разом зі сльозами. 
На жаль, він не може цього зробити серед вулиці. Та й знає, що це не допоможе. На стіні залишається невеличка заглибина від удару, і Чанбін не може відірвати погляду від неї. До всього іншого додається провина за псування чиєїсь роботи.
Чанбін знає як це, коли тебе не цінують, коли ти вкладаєш усього себе у роботу, а отримуєш лише косі погляди. Не формат, занадто шаблонно, занадто оригінально. 
Сьогоднішній черговий візит до компанії був найболючішим. Слова продюсера про те, що у нього недостатньо таланту, стали ударом. Ніби хтось загнав лезо ножа в серце. У той єдиний орган, що бився у ритмі музики, та все ще вірив у призначення. 
Чанбін жив музикою. Він бачив її у кожному предметі та дії. Музика завжди звучала десь у його голові. Все що залишалося — записати та проводити дні та ночі у студії, удосконалюючи мелодію, створювати історію, надавати їй особливого звучання. 
Кожна людина мала власну мелодію, як той ост до фільму. Принаймні Чанбін любив уявляти, як би звучала та чи інші людина. А ще він хотів би зустріти свою людину, яка звучатиме з ним в унісон та полюбить його мелодію.
Ще одна нездійсненна мрія. 
Натомість Чанбін стоїть посеред підозрілого підворіття та намагається взяти себе в руки. Поки не вдається: для цього потрібен нікотин. Тому він нагинається та починає шукати запальничку серед трави та будяків.
- Я зараз викличу поліцію, — зовсім поруч звучить високий голос, і Чанбін аж підскакує від несподіванки. Він перечіплюється за власні ноги та падає. Вставати зовсім не хочеться. Зараз би ще пішов дощ, і це було б ідеальним кадром з фільму. Він розкидає руки та просто лежить.
- Чуєш, наркоша, тут взагалі-то діти ходять, то краще звали, — голос наближається, і сонце Чанбінові закриває ангел. Неймовірно красиві очі, що заворожують, дивляться на нього з неприхованою відразою. — І що вас тягне шукати закладки саме тут?!
— Невже  я помер і вознісся? — Чанбін зачаровано дивиться вгору. Хлопець над ним закочує очі, проте підозрілість все ще не сходить з його обличчя. Навпаки, у прищурі карих очей читається неприхована загроза.
— Якщо у тебе приход, то я не вмію надавати першу допомогу, а швидка буде довго їхати. Просто попереджаю.
— Я готовий померти від твоєї краси, — Чанбін відчуває дивний підйом емоцій. Він розуміє, що верзе повну нісенітницю, але не збирається спинятися. Враз усі тривоги зникають, і є лише ангел над ним. Хочеться затримати цього хлопця якнайдовше. Бо такі як він ніколи не звертають уваги на хлопців як Чанбін.
— Ну, так помирай… — хлопець знизує плечима та розвертається в інший бік. Здається, він втратив інтерес. — Але краще не тут, бо мені доведеться розбиратися з поліцією. 
Чанбін хоче підірватися, щоб не дати дивному парубкові піти, але знову падає. Коліна прострілює різкий біль, а з рани починає йти кров.
Незнайомець тяжко видихає повітря та дивиться зі співчуттям і роздратуванням водночас. Він знову підходить ближче та присідає поруч:
— Сильно болить?  
Чанбін лише киває на підтвердження, намагаючись придумати, що робити. Це так принизливо, але він вже мав би звикнути до того, що доля його явно не любить. 
— Ти можеш зайти та обробити рану, — незнайомець киває на будівлю, поруч якої вони сидять. Він підводиться та протягуєує рукуу, проте перш ніж Чанбін встигає за неї схопитися, забирає. Його погляд зновуу стає підозрілим та прискіпливо вивчає одяг та накачане тіло Чанбіна. —  А в тебе часом ніяких хвороб немає? Ви наркомани… 
— Я не наркоман! — Чанбін кричить це так голосно, що бабуся через дорогу починає крутити головою у пошукахх джерела звуку. — Тобто, я дійсно не закладку шукав, а запальничку…
Хлопець киває, навіть не дослухавши, та кличе йти за ним. Чанбін впевнений, що він йому не повірив. Вони обходять будівлю, іі виявляється, що це якийсь старий закинутий клуб. 
Усередині на диво не все так страшно. Звичайно, місцями пошарпано, але видно„ що приміщення використовується. Незнайомеець веде його через зал та зупиняється біля невеликоїї барної стійки. Зараз на ній накладено куупу одягу та взуття. Доволі яскравого. 
— Сідай! — Чанбін дивиться на високий стілець. Йому доводиться трохи піднятися на руках, щоб всістися. Ноги не дістають до підлоги. Чанбін не впевненний, але йому здалося, що ннезнайомець пирхнув зі сміху. 
Дуже швидко він повернувся з пляшкою води, рушником та бинтом. Дав це все в руки Чанбіну:
— Це все, що є. Думаю, тобі вистачить. Ти ж  все-таки не помираєш. 
— І на тому дякую! — Чанбін відчув себе не у своїй тарілці. Хлопець перед ним був настільки привабливим, що нагадував айдола. Спогад про похід в компанію знову виник перед очима. 
Як би Чанбін не намагався, але надати собі першу допомогу сам собі він не міг. Хлопець збоку відпускав саркастичні коментарі на кожну його дію. Нарештіі він не витримав та з силою відібрав воду і рушник. 
— Давай краще я, а то ще більше собі нашкодиш! — він присів та нагнувся до коліна, проте не торкався. — Бля,  в  мене немає рукавичок. Ти точно не наркоман? 
Чанбін зновусмикнувся  почав пояснювати, що йшов з  роботи, невдалий день, а тут …
— Все-все! Я зрозумів… Ну, з джинсами можеш попрощатися. Хіба відріжеш трохи і шорти будуть. 
Хлопець робив усе швидко, але акуратно. Його рухи були професійними. Ніби він не вперше робить щось подібне. Щоб уникнути незручної тиші, Чанбін вирішив поговорити.
— А що це за приміщення?
— Це старий клуб, зараз  використовується для різних цілей.
— Для яких? — Чанбін засовався та почав крутити головою, щоб роздивитися уважніше. 
— Не совайся! — незнайомець з силою натиснув на його ногу вище коліна. — Для різних. І   звідки ти такий допитливий?
Чанбін лише сором’язливо посміхнувся.. Його погляд спинився на хлопцеві перед ним. Пофарбоване у пшеничний колір волосся, чітка лінія підборіддя та неймовірно глибокі очі. 
— Подобаюся? — хлопець хитро посміхався та пограв бровами. Він дивився з викликом. Гостра усмішка та котячий прищур робили його ще красивішим. Чанбін відчув, як його щоки та вуха червоніють. Незнайомець почав сміятися, закинувши голову, але доволі швидко заспокоївся. 
Чанбін не знав, що відповісти, але в його голову закралась геніаільна ідея. Принаймні йому так здавалося:
— Просто ти такий чарівний, що коли дивлюсь на тебе, то поводжуся як олень.
— І навіть виглядаєш…
— Що? 
— Що? — незнайомець знову розсміявся, а тоді піднявся на ноги. — Ну от і все, казаново, можеш далі стрибати, куди там тобі треба.
— О, вже все? — Чанбін був розчарований. Хотілося побути довше з цим саркастичним хлопцем, але затримуватися, коли тебе відкрито відправляють, було б нахабно. — А як звати мого рятівника?
Хлопець заховався десь за широкою стійкою, але к оли вигулькнув, то кинув прямо в руки Чанбіну запальничку.
— Я з оленями не знайомлюся! А тепер бувай, бо у мене скоро япочнеться репетиція!
— Ну, ще раз дякую, ем…. То як ти кажеш тебе звати? — Чанбін зробив наймиліший та найневинніший вираз обличчя, на який був здатний.
— Лі Мінхо. — Мінхо знову закотив очі. — Ти ще тут?
— А я — Со Чанбін!
Уже на вулиці Чанбін зрозумів, що так і не взяв номер телефону. Він повільно йшов, підбиваючи листя та намугикуючи нову мелодію, що крутилася в голові. Нога майже не боліла, адже всі думки були про Лі Мінхо. 
Коли Чанбін дістав запальничку, яку дав йому хлопець, то побачив записку з номером телефону. Він уже був впевнений, що Лі Мінхо звучить як любов.