«коли ти кажеш, тебе слухають. я не такий»
Блокнот з порожніми сторінками так і лежить перед Тодом. Вітер набирає сили, пролітає повз шибки вікон і хитає дерева надворі. Птахи ледве чутно гигочать та відправляються на південь, туди, де сонце світить цілий рік і немає цієї пекельної школи. Іноді Ендерсон думає відлетіти разом з ними, різнокольоровими птахами, котрі щовесни несуть тепло в їхні краї. Але відлетіти не вийде: в нього тут школа, нездійснені сподівання батьків та вчителів, недописаний вірш і Ніл з мрією грати в театрі.
Блокнот можна викинути, можна втекти від батьків та відмовитися від їхніх сподівань, можна забути Ніла, але Тод не може. Він не вміє суперечити всім правилам, він не вміє полишати своє більш-менш спокійне життя, і він не вміє забувати Ніла. Ніла забути майже неможливо. Навіть через десятки років, під ковдрою темної ночі він пам’ятатиме очі кольору молочного шоколаду, який він розділяв з Перрі.
Тод проводить олівцем у повітрі, відкидає голову до стіни і бездумно дивиться вперед. Вперед, де має бути майбутнє, але по факту стоїть кам’яна стіна, яка і відгороджує його від сонця, вітру та осені. Він не може зламати цю стіну самотужки, і тут мова не про школу.
я закриваю очі, і ця картина плаває навкруги мене
Ендерсон уявляє старого Вітмена в своїй голові. Він дивиться на нього, скалить зуби, прижмурює очі та простягає стару руку до хлопця. Зуби криві, далекі від білого, і вони закарбовуються в уяві Тода, залишають свій відбиток.
Він відчуває, як повітря припиняє надходити до легень, Вітмен зникає з голови, натомість маленькі цятки літають навколо. Він помре, так і не доказавши світові, собі, Нілу, що він гідний поет, що він може бути гідним поетом.
Навпроти стара стіна.
Тод бере олівець.
жовтозубий божевільний з поглядом, що ув’язнює мою голову,
його руки простягаються і душать мене,
Він сидить один у кімнаті; навіть пташки не лементують знадвору. Проте лементують думки. Вони бурляться в голові, булькотять та витинають свої лінії павутиння.
Ніл стане відомим актором одного дня; Тод залишиться наодинці варитися у своїй голові. Тод не хоче варитися, не хоче залишитися невідомим у пам’яті інших, пам’яті Ніла.
і весь цей час він бурмотить:
правда, як ковдра, завжди залишає твої п’яти холодними.
В нього холодне навіть серце.
Коли Ніл заходить у кімнату, Тод абсолютно точно не здригається. Просто олівець на секунду падає з руки, і він його запізно ловить. Перрі не помічає цього.
Він весело стрибає на ліжко, лепечить про майбутню п’єсу і тикає в друга листівку. Тод стримує м’який порив серця; він посміхається, відкидає думки про містера Перрі і відчуває, що сам ніколи так не зробив би.
Ендерсон ніколи б не зміг піти проти волі батьків, почати декларувати вірші та втекти зі школи. Зізнатися Нілу він не може також.
ти штовхаєш її, тягнеш її, її ніколи не буде вдосталь.
штовхай, бий її, вона ніколи не накриє нас усіх.
Ніл сміється.
Птахи відлітають у Вирій; серце відтаює. Пальці легко перекидають олівець.
– Що ти пишеш?
Вітмен простягає руки і починає знов душити хлопця. У них немає картини Вітмена. На цей раз Перрі не вириває зошит, а просто простягає руку.
Не душить.
А лише питає дозволу.
І Тод дозволяє це. Не тільки Нілу; собі дозволяє віддати власні думки та страхи. Душу.
Хлопець падає поряд на ліжко, підпирає голову та зосереджує увагу на словах. Тоду хочеться запустити руку в темне волосся. Але вони друзі, у Ніла велике майбутнє, а Тод боїться вийти за межі власного Я. Губи Перрі трохи рухаються, а карі очі бігають від рядка до рядка.
з моменту ти плачучи приходиш, до моменту ти вмираючи ідеш,
Хвилини затягуються, і жовті зуби знов з’являються перед очима. Тод прикриває очі і відчуває хвилю незрозумілих почуттів десь попід серцем. Він не стане ремствувати на власні ж думки, від чого Вітмен розчаровано ховає старі руки.
– Чому, — Ніл посміхається, але білими-білими зубами, — чому ти не читаєш їх на зустрічах?
Тод хоче звернутися в ковдру і не вилазити з неї. Це було нерозумно, давати Нілу читати його думки.
вона лиш покриє обличчя твоє,
– Тому що.
Він не закінчує. Вітмен споглядає, шкіриться, і Тод вириває зошит з рук.
Ніл не протягує руку, а лише дивиться очима відтінку шоколаду і мовчить. Мовчить, а Ендерсон відчуває себе голим перед цим поглядом.
З кожним видихом птахи відлітають далі на південь, сонце заходить за обрій. Чорні вії то злітають, то знов падають на щоки.
Ніл актор, Ніл вміє грати, вміє робити різні емоції, вміє читати емоції. Зараз Тод бачить погано заховане захоплення в карих очах; він не хоче давати надію даремно, і божевільний тягне зморщені руки.
і ти будеш волати, кричать і ридать.
Ендерсон хотів би провести рукою по темному волоссю, гострій лінії щелепи, чорним бровам, рожевим вустам. Тод не вміє виходити за межі Себе.
– Кого граєш?
Перрі не відводить погляд, те щось невідоме, лякливе, сидить всередині і посміхається. Посміхається не Чарлі, Ноксу чи Міксу. Тоду. Він на мить забуває, як дихати, але Вітмен вже давно ходить старими вулицями в пошуках тих самих декількох натяків, невиразних, непевних свідчень і рис, аби окреслити власний життєпис. Тод хоче знайти такі про себе.
– Гамлета.
Птахи відлетіли, і Тод пропустив свій шанс вийти за межі Себе. Але Ніл посміхається, розповідає про роль та реакцію батька і посміхається.
Дивиться на Тода так, наче він дійсно щось важить у життя. Наче Ніл не забуде його від темною ковдрою десятиліть.
Це не Вітмен його душив ночами самотніми; це Ніл своїм світлом витісняв божевільного з голови. Той просто намагався втриматися.
Лемент птахів затихає. Весь простір займають Ніл і серцебиття Тода. Час виходити із власного Я. Так, аби назавжди викинути Вітмена з голови.
– У тебе очі шоколадні.
Перрі фиркає. Зовсім непомітно, але промінці лампочки встигають влучити в зіниці очей. Він жмуриться, і сотні маленьких ліній щастя розквітають навколо.
Час летіти за птахами. У Вирій. Туди, де тепло.
– Я люблю шоколад.
Голос тихий, і серце, здається, б’ється гучніше. Проте Ніл, здається, чує все до останнього.
І він трохи, зовсім трохи, підсувається ближче. Так, на спробу, і Тод хоче викинути зошит подалі і притягти хлопця до себе.
Що таке поезія? Слова, фрази, образи, драма.
– У тебе на небо схожі, — тихо-тихо ділиться Ніл, немов це секрет, їхній, — воно таке різне, але завжди зачаровує.
Що таке поезія, як не слова реального життя?
І Тод посміхається. Так, що Вітмен губиться у провулках власних віршів і ховає жовті зуби. Ніякої ковдри і холодних ніг. Тільки він і Ніл.
Ендерсон видихає. Він не виходитиме за межі Себе; він розширить Себе настільки, щоб вмістити туди цілого Ніла з посмішками та акторством. Так, щоб Вітмен німував вічно.
Ендерсон відкидає блокнот: він знає вірша напам’ять. Але він не знає напам’ять всі вигини рук Перрі. Тому Тод простягає її із широкою посмішкою в самих сіро-синіх очах. І хлопець без роздумів приймає її.
І тепер, замість старого жовтозубого Вітмена, Тод відчуває лише тепло чужого тіла. І дихання. І серцебиття. І думки. І життя. І воно зараз біля Тода, в його власному Я.
– Я тебе завжди слухаю, Тоде.
Птахи таки полетіли у Вирій.
