Знову тіло, знову голоси

Насправді, Лана не любить митися.

Вона не робила це кожного дня, повертаючись зі втомливої роботи не знімала одяг, не їла, не приймала душ. Її тіло повільно палало на односпальне ліжко, ховалось у силуетах ночі та підіймалося на наступний ранок зі дзвоном будильника. Жінка чистила зуби, міняла одяг, закидуючи старий у пралку, сідала на ліжко й до другого дзвону, який сповіщав, що треба виходити, сиділа в тиші. Поняття тиші це без голосів, особливо в голові. На деякий час вона зупиняла цей світ, заплющувала очі зникаючи. Всередині все почало давити, дихання здавалося занадто шумним, як і віддалені звуки автівок, кроки сусідів зверху, чи шурхотіння листя сливи за вікном. Коли час знов почне рухатись і Лана глибоко вдихне повітря своєї втоми, то подивиться у вікно та побачить у ньому білі квітки та пелюстки на підвіконні. Таке ж вона бачила вчора. А через місяць дерево стане ще зеленішим, до осені з’являться маленькі фрукти і прилітатимуть птахи, сніг листя пожовкнуть, впадуть і темну кору покриє холодний сніг. Він розтане. З’являться бруньки. Листя. Квітки, їхні пелюстки знову впадуть на підвіконня.

Вона знову прийшла з роботи та впала на ліжко. Руки обійняли подушку та міцно, що ні одна жива істота не змогла б вистояти перед силою цих обіймів. Автівка проїхала. Слива шелестить. Її дихання таке голосне, що здавалося, то насправді була штучно створена мова з повітрям. Кожен день Лана говорила з тишою.

Сьогодні необхідно було прийняти душ, хоча б раз на тиждень митися, уже щось приємне для тіла. У сірій ванні вона знімає одяг, довго дивиться на своє оголене тіло в дзеркалі. Малі білі груди з рожевими твердими бусинами, сосків в ареолі темнішого кольору, були ненависними їй довгий час, а зараз, дивлячись, так всеодно. Ні однієї думки не спадає на ум. Можливо, це те, що називаєтья прийняттям, бо жінка пережила те, що переживають багато жінок через соціальний конструкт неіснуючої краси. Те, до чого вона йшла так довго — краса та значущість, перетворилися в непотрібні плями минулого. Як буває, пишеш оповідання в зошиті та розливаєш каву. Будуєш життя та розливаєш сумнів. Досвід — помилки та марні зусилля, щось твого, щось чужого. Час іде, а груди залишаються до моменту, поки не лягаєш на лікарняний стіл. Погляд піднімається до гострих ключиць, широкої шиї та плечей, оминає червоні крапки — прищі, повертається до ореолів, спускаючись до животу.

Вага.

Ні, це лише спосіб обманути себе, Лана заплющує очі, щоби відпустити думку підліткової себе про це. Ні, живіт не робить її тіло гіршим, ніж воно є зараз. Якби живота не було, то вона б обов’язково знайшла ще щось, до чого можна було б причепити клеймо «Не красивого», як, наприклад, ніс із горбом. Чи занадто тонкі губи. Великі зелені очі, світле тонке волосся.

Ах так, волосся, що знаходиться на будь-яких поверхностях у будинку.

Так-так, очі, такі дивні, чому вони зелені? Чи не можна було їх зробити блакитними?

Ох уже ці губи, господи, за все своє буття вони отримали лише один поцілунок, занадто мізерно.

І цей ніс, наче еверест на обличчі.

Живіт такий великий. Та сідниці. Та стегна.

Ні, це не її думки, вони чужі. Вони просто займають місце в мозку. Чому вони не можуть залишити її? Вони такі гучні. Набагато гучніші, ніж дихання. Набагато гучніше автівок, листя та сусідів.

Лана знову заплющує очі. Закриває вуха руками.

Жінка відчуває постаті навколо себе — темні, великі. Усі вони перебувають у великому колі світла десь зверху, під великим прожектором, а постаті відкидають на неї свої тіні, тому Лана знаходиться в одній величезній тіні. Їхні потворні, не маючи ні рук, ні ніг, вони нависають та голосно говорять. Жінка чує це зі затуленими вухами.

— Якщо ти будеш продовжувати так багато їсти, то не зможеш знайти нормального хлопця. — Мама.

— Лана, ти така дивна, зовсім не така, як інші дівчата. Занадто розумна. — Брат.

— Господи, це що на тобі, речі з мертвої бабусі? На похоронах була? А труси в дідуся взяла? — старшина класу.

— Візьми себе в руки, Лана, не ганьби батьків. — Вчителька

— Фу, навіщо показувати свої подряпини, хочеш, щоби тебе пожаліли? — Тітка в магазині.

— Чого ти намагаєшся добитися? Усім усе одно на тебе, твої думки, принципи та ідеї. — Подруга.

А де голос Лани?

Що він каже?

— Так, вибач, мамо.

—…

— Ні, я просто думала, що це гарно виглядає на мені.

— Вибачте, пані.

—…

— Так, це правда.

Усі можливі почуття зібралися в животі, утворюючи одну величезну кулю. Жінка почувала себе, як наче її зараз розірве, і вона помре. Страх заважав дихати, хапаючи ротом повітря, здавалося, що воно зупинялося в горлі та не йшло далі. Груди боліли. Ноги кололо

Тіло пройняло нестерпним холодом, ні вона більше не могла це витримати.

Замовкніть.

Якщо голоси не припинять своє існування, то вона зробить так, щоби вони припинили.

Змусить їх.

Змішає з усім огидним так само, як вони зробили з нею.

Лана підхоплюється з місця та забігає в кабінку. Вмикаючи душ, стоїть під струменем гарячої води. Тіло червоніє і плавиться. Боліти не перестає, але дихати легше. Жінка вдихає повними грудьми та закидає мокре волосся назад. Уже не холодно. Уже нічого не чутно, окрім стукання та стікання води. Навіть дихання на цьому фоні тихшає.

Тепер усе краще, але так само, як і зазвичай.