Не пам’ятаю, як дійшла додому, не пам’ятаю, як влізла у ліжко. У голові весь час стояла картина червоного серця у руці монстра. Мене бентежив не факт побаченого, а те моє нестерпне бажання впитись в нього, облизувати, смоктати й нарешті розірвати зубами. Я бажала відчути солодкий присмак та ситість. Ці думки роз’їдали допоки перегріта свідомість не полинула у сон.
Ранком перше що зробила, пішла на кухню снідати. Єдине, чого хотіла — примусити голод нарешті зникнути. Я сточила всі запаси, але мені не легшало. Нестерпно хотілось ще. У шаленстві впала на коліна та почала змітати руками крихти. Набравши жменю, поспіхом вибрала волосинки та вже майже відправила у рот, як з кімнати почувся дзвінок. Я отетеріла. Як? Мій телефон лишився у клубі. Обережною купкою зсипала крихти на столі та пішла перевіряти.
З’ясувалось, що то мене невгамовно викликав комп’ютер. Дзвонила якась Клавдія Вальдемарівна. Роздивляння фото нічого не дало, тож просто увімкнула зв’язок.
На екрані постало зображення сивої жіночки зі зморщеним, як родзинка, обличчям.
— Олеся Анатолівна? Мені переслали вашу доповідь на перевірку, — без привітання проскрипіла бабка.
— Добрий день, а нічого, що субота?
Схоже, моя самовпевненість її спантеличила.
— Ти ще маєш нахабство так розмовляти?
— Я відправила все у строк. Не розумію, що ще у вихідний вам від мене треба. Невже це не може потерпіти до понеділка?
Те що я поснідала не допомогло ані трохи. Ця суха баба-яга дратувала. Я все ще була голодна і тому зла.
— Слухай сюди, дівчинко. Те, що тебе на проєкт просунув твій дід, не означає, що ти можеш так розмовляти зі своїми керівник…
— Я виконала все що тре…
— Закрийся та слухай! Те лайно, що ти прислала більше схоже на жарт! Чи ти серйозно думала, що можна здати оту беззмістовну маячню, яку ти насмикала з якихось сумнівних джерел? Навіть якщо закрити очі на безструктурну форму, яка більше схожа на марення наркомана, то зміст. Ітіть тебе скопом! Зміст відверте знущання та маячня. Ти хоч сама перечитувала ЩО ти там написала? — бабулька говорила безупинно, її скрипучий голос дряпав мозок. — Ти серйозно думаєш, що таке можна розглядати як гіпотезу? Які вбіса потойбічні істоти, які вбіса… — вона відвернулась від камери, зацитувала підглядаючи на сторону: — група спеціально навчених містиків мусять організуватись та розв’язати проблему перенасичення сірої зони створіннями-інтервентами. Окупація наших земель не зупинилась після перемоги. Ми подбали про безпеку людського світу, тепер мусимо попіклуватись про автентичних етерових створінь.
Нарешті стара виснажилася, вона хапнула повітря, підняла брову та вирячила очі на мене.
— Поясни. Це жарт?
Продовжувати розмову не хотілося, я не розуміла що вона хоче: написала ж усе що могла, все що знайшла у записах.
— Я перепишу, — видавила з себе те, що стара хотіла почути.
— Звісно! Це навіть не обговорюється. У тебе часу до вівторка.
— Добре, — беземоційно відповіла я
— І Борису передай, що я досі чекаю від нього звіт. Він не виходить зі мною на зв’язок. Сходи до нього і нагадай, що роботу треба здавати вчасно. Зрозуміла?
— Добре.
— Я чекаю до вівторка, і будь серйозною. Це тобі не забавки, а серйозний державний проєкт!
— Добре.
Не дочекавшись наступної нотації, розірвала зв’язок.
Настрій зовсім зіпсувався. Я сиділа на кріслі та роздивлялась хмарки у чистому небі. За вікном на підвіконня сіла гуля, а за нею інша. Птахи ходили туди-сюди. Сірий жирний голуб, розпушуючи пір’я, голосно гуркотів та тис голубку у бік.
У животі знову забурчало.
«Треба в магазин»
— Треба щось більш ситне…
Згадала за крихти, що лишила на столі й мені прийшла ідея. Підхопилась та побігла на кухню. Відкрила настіж обидві стулки вікна. Висипала крихти доріжкою до внутрішнього підвіконня. Всілась та обперлась спиною на центральну перегородку. Поряд себе поклала найцінніший та найбільший шматок засохлої булочки з корицею та почала чекати.
«Що ти робиш?»
— Здобуваю собі м’ясо.
«Це не м’ясо, це голуб. Що ти з ним робитимеш?»
— Посмажу, зварю… та яка різниця. Головне поїм.
Полювати довго не довелось. Вже зовсім скоро біля мого стегна у білий пластик підвіконня дзьобав сіренький голуб. Один швидкий рух і мій манікюр клацнув, як капкан. Схопила птаха рукою, що майже заціпла в очікуванні відповідної нагоди. Створіння забилось в руках. Зістрибнула, зачинила вікно та переможно підняла свій трофей над головою.
Затиснувши другою рукою маленьку дзьобату голову, з вогким хрускотом відірвала її.
— Йой!
Я ж либонь хотіла зламати шию, щоб не мучився та не трепетав. Перестаралась. З піднятих рук на обличчя впали перші краплини гарячої крові. Лютий голод нарешті переміг і я, не зволікаючи більше ні миті, згорбилась та вчепилась у мертве тіло зубами.
Пір’я полетіло врізнобіч.
Нігтями розривала маленьке тіло. Мене не цікавило м’ясо. Жадібно втягувала кров та нутрощі. По горлу побігла льодяна лава. Кров, яку я ковтала, одночасно і пекла жаром і морозила холодом. Найголовніше — нарешті заспокоїлась та наситилася.
Я стояла посеред кухні з піднятою головою та заплющеними очима. Насолоджувалась тишею, спокоєм і теплом, що розливалося тілом. За стіною ледь чутно хлопнули сусідські двері. Це вивело мене з нірвани. Рештки голуба полетіли у смітник, а я відправилась вмитися та перевдягнутись.
Змиваючи кров над рукомийником, згадала вчорашніх незнайомців на цвинтарі. Миттєво думка перестрибнула на Корнія та Орину і я задумалась, чому ж я взагалі переймаюсь через таке.
«Бо ти його кохаєш»
— Він гарний, але чи кохаю… — питально задрала брову та поглянула на своє закривавлене віддзеркалення.
«Я кохаю його!»
— Ти?
«Хто ти?»
Підняла з раковини руду довгу пір’їну та покрутила перед очима.
— Дика почвара…
Мої губи розсунулись у широченній посмішці, відкривши зору ряд темних та гострих, як пилка зубів. Я фиркнула та полізла у душ.
Корній заварював каву і думав, що ж робити далі.
Він ледь з розуму не зійшов коли усвідомив, що Леся зникла з клубу. Запанікував: загубити дику бойову почвару — найтупіше, що він міг вчинити. Як би сильно не прагнув зробити добре діло, але якщо вона комусь зашкодить, у нього не лишиться вибору. Задача ліквідатора попереджати біду, захищати та рятувати життя мирян. Допоки Леся лишається собою та підкоряється правилам, він міг нехтувати прямим обов’язком.
Хлопець долив молока у чашку, став до вікна та замріяно поглянув на сиві хмари.
Вночі, коли нарешті був наважився повернутись додому, з полегшенням зітхнув. Леся була в себе. Він довго стояв під її дверима та дослухався. Дівчина лютувала: судячи зі звуків, гасала квартирою, шипіла та ричала. Вона то голосно проклинала Орину то затихала та бубоніла щось, чого він не розчув. Найбільшим полегшенням було те, що аура дівчини досі не змінилась. Душа Лесі все ще панувала над створінням, у яке вона поступово перетворювалась.
«У мене ще є шанс, — він притулився лобом до нагрітого сонцем скла, — ще є трохи часу»
Вчора він так і не наважився зайти. Пхатись на територію розлюченої та невдоволеної почвари було б не найрозумнішим рішенням. Для нього вона не становила загрози. Він міг вбити її у будь-який момент, але намарно втратити такий ресурс було б повною дурнею. Він міг… Ні! він мусив стати сильнішим! Заради хлопців з харківського відділку, заради захисту простих людей та звільнення нашої землі.
Корній повернувся до кімнати, натягнув футболку та взяв у руку туго скручену хустину. Від неї все ще ледь відчутно розходились хвилі етер-скрипту. Коло ще трималось. Допоки чорнило повністю не вивітрилось, оновити руни неможливо.
«Може запхати свою гордість у сраку та все ж звернутись до Лін?» — він скосив очі на громобій, що тихо причаївся на тумбі біля ліжка та закусив губу.
— Спочатку розвідка. Треба оцінити стан Лесі, — Корній запхав червону хустку у кишеню та кивнув сам собі, остаточно прийнявши рішення.
Завтра з Києва мав повернутись Михайло Тимофійович. Корній вирішив, що як не вийде сьогодні, то завтра доповість все ментору. Вони тоді вже точно ліквідують її. Ніхто не панькатиметься з почварою інтервентом з боліт московії.