Ранок зустрів тяжкістю у кінцівках. Я спала у майці та штанах. Не дивно, бо не спромоглася перевдягнутись вчора. Похід у магазин став надмірно емоційною пригодою. Від моменту, як Корній взяв мене під руку у голові гуділо, а в животі лоскотали метелики. Захоплення та переляк вихором перемішались у серці. Те як він зазирав у квартиру та не давав зачинити двері, збурило уяву вкрай. Ледь знайшла сили не кинутись на нього прямо у коридорі — голод та бажання вивертали. Отямилась лише тоді коли, без розбору пхала у рот щойно придбані наїдки. Заливши все холодним чаєм з розбухлим листом, та, як була, завалилася спати.
«Він мав рацію», — зголосилась з Корнієм.
Роздивляючись своє відучора замурзане шоколадом обличчя, прийняла рішення більше ніколи вночі не нажиратись і дотримуватись здорового денного розкладу.
— Треба налагодити режим.
Буркнула відображенню та спробувала причесатись, але зваляне за ніч волосся не хотіли піддаватись. Було боляче. Я не витримала та запустила гребінця у дзеркало. Воно тріснуло. Махнула рукою та пішла снідати, пити чай з тортиком.
Опісля знову засіла за свої записи у сподіванні забутись у цікавій історії про дивних містиків та щось, що я назвала «етер». Знайшла план роботи, який була підготувала геть раніше. Подивилась на дату і скривилась. Я мусила робити звіт. Негайно. Покрутила пожмаканий папірець, зітхнула:
— Робота не вовк, в ліс не втече.
Вирішила сумістити корисне з приємним, підклавши ногу під себе, занурилась у виконання. На якісь гроші ж треба було купувати смаколик.
Робота кипіла. Записів та чернеток був цілий стос паперу, а на компі так ще більше.
— Де фото? — накручуючи локон на палець, скажено клацала мишкою у пошуках «Фото вівтар з 8-гран». — Бляха, аби ж я ще пам’ятала шо то…
Зашипіла та відштовхнулась віл столу. Сподівалась, що стілець поїде далеко, аж до стіни, але одне з коліс зачепилось за ремінь сумки. Зі звіриним риком схопилась на ноги та вже замахнулась пхнути трикляту сумку.
«Телефон!» — осяйнув спогад.
Хутко розсовуючи зім’яті вже опрацьовані папери, витягнула його, підчепивши за зарядний дріт. Увімкнула.
— Добре що хоч пароль той самий.
Фото знайшлося швидко і робота закипіла далі. Ще стільки всього треба було закінчити та головне встигнути відправити до вечора.
Гучний передзвін примусив підстрибнути, не одразу допетрала, що то дзвонив телефон.
На екрані висвітилось ім’я:
Орина_хитра_скотина
— Алло, — з пересторогою відповіла.
— Бо! Нарешті, Леся! Де тебе нечиста носить? — почувся дзвінкий дівочий голос. — Думала вже заяву у поліцію писати. Поїхала у сіру зону і як чорт злизав. Хоч би смайлик якийсь прислала, ну, — Орина хитра скорина гигикнула і додала: — Розповідай!
— Я тут.
— Що тут? Коли приїхала, чого не подзвонила? З Борисом зустрілась?
— З Борисом? — я відштовхнулась ногою і крісло закрутилось навколо своєї осі.
— Ти ж казала, що він давно на зв’язок не виходив от і поїхала до нього, ну. Перевірити як там польові дослідження.
— А-а-а. Борис! — згадала хатинку в лісі та чоловічі чоботи.
— То що? Він як?
— Нормально.
— Що нормально? Слухай-но, Леся, ти якась не говірка… Щось сталось?
— Все норм.
Я підняла обличчя до гори, зручно вклавши голову на широку спинку стільця, продовжила розкручуватись. З того боку запала довга пауза.
«Чому моя ліпша подруга підписана як „скотина“? — гвіздком застрягла думка в голові. — Жарт?»
— Слухай, Олесю, точно все гаразд? Мені приїхати? Ти у небезпеці? Маякни, якщо щось не так. Скажи…е-е-ем… бутерброд.
— Та все гаразд.
Я встала та пішла на кухню: час обідати. Дорогою монотонно продовжила:
— Не треба приїздити. Я зараз смерть як зайнята. До вечора треба здати доповідь.
Поставила чайник, дістала залишки торта та застрибнула на стілець.
— Слухай, ти, ну-у, — в голосі Орини почулось хвилювання. — Може він тобі все розказав? — тихо спитала вона.
— Може і розказав, — продовжила ухилятися від конкретних відповідей.
— Значить таки розказав, — вона зітхнула. — Вибач я переспала з ним випадково. То було несподівано, ми зустрілись на вечірці у колеги. Його туди кузен привів. Ну, і… — вона нервово зітхнула, а потім заговорила швидше: — Та-та, я знаю що він твій колега і що він до тебе постійно залицяється, але ж ти його морозиш! Ну, і …
— Байдуже, він мені не подобається.
— А? — схоже не очікувала такої моєї відповіді. — То ти не злишся?
— Ні, не злюсь.
— От і добре, — голосом повним полегшення відповіла подруга. — Може тоді я завтра до тебе на чай?
— Як хочеш, — я відправила великий шматок торта у рот та пробубоніла: — Тільки торта чи чогось такого купи.
— Торта? А дієта всьо? З відколи це ти торти їси?
— З від зараз.
— Чорт! Бісиш! Добре я зрозуміла, — вона розсміялась. — Наберу як їхатиму. Тільки тримай телефон зарядженим, ну! Бо мене реально ледь дідько не вхопив.
— Ага, щасти. — я розірвала зв’язок не чекаючи на відповідь і нарешті поїла у спокої.
Досьорбала залишки чаю, сплюнула шматочок розбухлої чаїнки та окинула оком загиджену кухню. Всюди валялись шматки обгортки, у раковині купа брудних чашок, а на підлозі крихти невдовзі заснують нову цивілізацію.
«Наче на похоронах домовика», — зітхнула та полізла шукати віника.
Він стояв у кутку за холодильником, але мені так не хотілось того робити.
— О, ні! Робота! — крутнулась навколо себе та покрокувала дороблювати те, що цікавіше.
Якщо обирати між «треба робити роботу, але не хочеться» та «треба прибирати, але не хочеться», то вибір очевидний. За чисту хату грошей мені не заплатять. Проте дійти до кімнати я не встигла: подзвонили у двері.
«Невже „Хитра_скотина“? Вона шо, живе десь поряд?», — я насупила брови та різко розчахнула двері.
Там була не Орина.
— Корній?
Хлопець був вдягнений у вже знайомий світшот, проте цього разу без кепки. Його русе волосся грубими кучерями вільно спадало на плечі.
— Привіт, я тут випадково захопив твою пошту, — він заправив за вухо пасмо, що сильно вибивалось, — тут рахунки за комуналку.
— Рахунки?
— Ага, вони досі їх носять, уявляєш? Давно налаштований безготівковий переказ, але вони все одно пхають ці марні папірчики.
Він простягнув листа та обережно заглянув повз мене у квартиру. Ступивши вперед, я майже повністю закрила за собою двері, не хотіла, щоб бачив безлад.
— Дякую, — посміхнувшись, забрала листа.
— Слухай, — він ледь підсунувся до мене, — Насправді я хотів дещо спитати.
Корній ліктем сперся на одвірок. Щоб подивитись у його красиве обличчя, довелось підняти голову. Усмішка хлопця добра та чарівна, але мені скрутило у кишках та замуляло проміж лопаток. І знову це нав’язливе «тікай» з несвідомого. Серце почало бахати.
— М-мн? — мугикнула я з відкритим ротом задивляючись в сірі очі, що наче іскрились в тьмяному освітленні загального коридору.
— Сьогодні п’ятниця. Я хотів запросити тебе у «Конго», — він повільно підняв руку та зняв руде перо з мого плеча, покрутив та, не відводячи очей від нього, продовжив: — Клуб святкує три роки відкриття, тож там має бути весело. Підеш?
— Піду, — випалила я автоматом, — А, стоп! А що таке «Конго»?
— Нічний клуб недалеко звідси. Ну як недалеко, у Холодногірському.
Корній миттєво відступив, не дав отямитись. Перш ніж зайти до своєї квартири обернувся та продовжив:
— Я зайду в одинадцять. Будь готова, — знову чарівний усміх від якого у мене підкосились коліна. — Сьогодні будуть танці.
Він кинув швидкий погляд на мою голову та так само ніжно продовжив:
— Вдягни щось… зручне.
— Добре, — я нервово поправила волосся.
Відчула, як кров линула до обличчя. За Корнієм зачинилися двері, а я все продовжувала стояти та дивитись на римські цифри.
«А як же робота?»
— Відвали! Зроблю та піду!
Швидко поклала край суперечці з собою, навіть не вислухавши додаткових аргументів про те як-то я могла відмовити подружані, а за хлопом побігла аж прискоком. Поспішила назад до хати та за комп, бо треба якнайшвидше закінчити все та встигнути привести себе до ладу.