Стрічка

З документом поспішала як могла. Ретельно пакувала у речення все, що бачила. Дані зводила у таблиці, вставляла графіки та діаграми, які тільки мала. Судячи з усього, до втрати пам’яті я була дуже прискіпливою та мала гарну звичку вести нотатки.

«Дякую, Олесю, тобі за це», — посміхалась я сама собі.

Упакувавши геть все напрацьоване заздалегідь, нарешті зліпила лист Валентину Кириловичу. Вклала файл з довгою та гучною назвою:

«Вплив війни на міфічних істот: Міграції непритаманних регіону потойбічних істот та способи запобігання інтервенції ворожих потвор, їхнього знищення чи контролю»

Не марнуючи ні секунди, натисла «відправити», вигукнула переможне «еге-гей», та дременула у душ. Помилась швидко, але от з головою довелось повозитись. Про всяк, тричі вимиливши нечесані зрання кучері, я взялася за їхнє розплутування. Повернула гребінець та почала поступово приводити все до ладу. Боліло так, що під кінець навіть стала підвивати. Що ж такого роблю не правильно? Я спинилась та уважно роздивилась ванну: дивно, але там був всього один шампунь ще й для фарбованого.

— Всратися й не жити, треба ж було купити для кучерявого.

Я запустила майже порожню пляшку у воду, яка повільно стікала через забитий злив ванної, та полізла за феном.

«Спочатку висушу, потім розберусь з чесанням»

Через десять хвилин з повними сліз очима дивилась на себе у дзеркало та усвідомлювала, що фен зробив тільки гірше. Тепер волосся стирчало нерівномірно в усі боки.

— Обріжу все! — знову зайшлася підвивати.

Тупаючи п’ятками у підлогу, пішла шукати ножиці. У мене були одні, великі старовинні кравецькі з металевими ручками. Вивалила все долу з коробки «для шиття» та, шиплячи від злості, шукала потрібне. В око впала червона атласна стрічка.

«Зберу та перев’яжу стрічкою», — осяйнула ідея.

Так і зробила.

Вдягнула вільну червону сукню, підв’язала білим широким паском. Взула білі кросівки до них такий же біленький рюкзачок. Пишний кучерявий хвіст-помпон завершував образ. Від лоба ідеально зачесане та залаковане волосся, перев’язано червоною стрічкою: миленький бант та довгі блискучі хвостики стрічки елегантно падали позаду, аж нижче шиї. Ніхто і не помітить, що там не так все й ідеально.

— Впоралась! Я молодець!

Глянула на годинник: пів на одинадцяту.

«Ото я молодець! Ще купа часу!»

— І що мені тепер робити?

«Чекати»

— Поїсти.

…

Я пила вже третю чашку чаю, коли пролунав дзвінок.

— Якого біса?!

Мене трусило, бо дзвонив телефон. Корній запізнювався вже аж на цілих двадцять хвилин.

«Гадаєш він? Гадаєш зараз скаже, що не може піти?»

— А він має мій номер?

«А мені звідки знати, — я криво посміхнулась своєму віддзеркаленню. — Я ж нічого не пам’ятаю, забула?»

— Алло!

— О! Лесе, слухай, я зараз у магазині. Який торт взяти? Є київський, трюфельний та якийсь медовик. Що брати?

— Орина…

Ледь спиняю я себе, щоб не продовжити: «хитра скотина».

— Мені начхати, я зараз про це не думаю.

— А? Що так грубо, — ображено буркнула вона. — Я взагалі-то для тебе стараюсь.

— Бери будь-який. Все, давай, па-па.

— Е-е-е! Я що, заважаю?

— Щось типу того.

— Типу чого?

— Чекаю на гостей.

— В одинадцятій вечора?

— Так.

Запала пауза. Я вже зібралась просто покласти трубку, але дівчина тоном сповненим образи та злості спитала:

— Кого ти чекаєш у гості тоді, коли мені відмовила? Лесе, є щось про що я мушу знати?

— Нічого не трапилось, давай, па-па…

— ЛЕСЯ!

— Чо?

— На кого ти мене проміняла? Я вимагаю пояснень!

Вона бісила, але я розуміла, що найшвидший спосіб позбавитись її — розказати все як було. Спочатку позбудусь цієї скалки, а там сама піду до нього.

— Чекаю на Корнія, ми йдемо у клуб.

— На кого?

— На Корнія.

— На якого такого Корнія? Хто це вбіса… — вона зойкнула та продовжила: — Це той красунчик сусід? Отой що допомагав нам заносити твій диван?

— Так.

Звісно, про диван нічого такого не пам’ятала, але ж про красунчика чистісінька правда.

— Ах ти лисяча мордо! Ти йдеш на побачення з Корнієм та мені ані слова про це?!

— Ну, він тільки сьогодні запросив.

— Куди йдете?

— У клуб Конго.

— Ого! Там сьогодні гарна програма, я теж хотіла. Слухай…

Я не дослухала, пролунав дверний дзвінок.

— Що ти кажеш? — перепитала, відчиняючи двері.

— Кажу, що я теж прийду! Ти ж не проти, так?

У дверях стояв красунчик сусід. Мені відняло мову. Мліючи прошепотіла:

— Роби що хочеш.

— Тоді до зустрічі вже там!

— Ага, па-па.

Корній був вдягнений у чорну сорочку з засотаними до ліктів рукавами, чорні штани та елегантні нубукові туфлі. Волосся частково зібрано позаду в невелику гульку, а решта гарними хвилями спадала на розстібнутий комір.

— Зайнята?

Він кивнув у бік телефону, який досі тримала біля вуха.

— А? Ні, — відсмикнула телефон та незграбно запхала його у рюкзачок.

— З кимось розмовляла?

— З подругою.

— Пліткували про хлопців, — він посміхнувся та нахилив голову, його очі грайливо блиснули.

— Е-ем, ні, — не допетрала я жарту. — Сказала, що також прийде у клуб.

— Твоя подруга також прийде у клуб? — у голосі Корнія почулось незрозуміле роздратування. — І ти не проти?

— А? Е-ем… Вона ж подруга. Що я мала сказати?

— Наприклад «ні».

— Ну-у.., — я не знала як реагувати, — можу передзвонити та сказати, що ти проти.

— Я не проти, якщо ти не проти.

Він знизав плечима та повернув лагідний усміх на своє чарівне обличчя.

— Ходімо!

Корній простягнув сурову руку, запрошуючи мене. Я схопила маленький рюкзачок, білу кашемірову кофтинку та із задоволенням взяла його теплу долоню.

Корній елегантно заклав худу бліду долоню собі на лікоть та повів тендітну дівчину за собою. Він і так ледь стримував хвилювання від запізнення, а тепер ще ця третя зайва. Подруга, що знала Лесю, могла стати проблемою, вона однозначно руйнуватиме атмосферу. Хоча якщо все правильно зробити, то вони не зустрінуться. Клуб здоровенний, а подруга навряд знала його. Не варто розпочинати вечір з роздратування.

Для вгамування емоцій, Корній ще раз перебрав у голові всі приготування. У кімнаті все було ідеально: квіти, свічі, напої, фрукти та романтичний музичний плейліст. Навіть відмовився захопити з собою громобій, просто поклав ближче до ліжка про всяк. Він не хотів, щоб дівчина випадково вловила присутність такого сильного пристрою.

«Леся сьогодні має відчути себе найщасливішою, — він галантно прочинив перед супутницею двері, посміхнувся та стер свої страхи. — Я впораюсь!»

Корній був запізнився не зі своєї вини. Підхожий атрибут пощастило знайти майже одразу, але кур’єр запізнився більше ніж на годину. Далі витратив забагато часу на написання скрипту. Етерієвим чорнилом старанно був виводив кожну руну на тканині яскравого червоного шовку. Поки сохло, вбирався та повторював заклинання, яке у поетичних муках склав напередодні.

Звісно він вірив у свою вроджену красу та чарівність, але покладатись лише на харизму у такій справі було б недбалою дурістю. Тож планував він та готувався дуже ретельно. Мабуть, вперше пожалів, що так неуважно слухав на уроках пасивного чарування. Ну він же ліквідатор, а не медіумом, тож логічно, але…

«Може таки зателефонувати Лін?», — виходячи з ліфта, вкотре згадав за колегу.

Таке поривання приходило до нього не вперше за день. Тиха заучка Лін не була надто обдарованою, але вона ж… заучка. Корнію зараз і не була потрібна сила, йому потрібні знання. От тільки з Лін він не товаришував, ба більше був у контрах. Він був мав дурість глузувати з зовнішності колеги містика. Неохайна вдяга, як в доісторичної відьми, з ледь не всією палітрою веселки на голові — зовсім не мило та повний несмак. Про що Корній не упускав можливості сповістити у різкій та іронічній формі. Проте навіть не це найгірше.

«І чому я тоді не припнув язика», — зітхнув він, допомагаючи Лесі сісти в таксі.

Хлопець аж скривився, згадавши, як поставив під сумнів здатності Лін. На очах колег практикантів тоді ляпнув щось на кшталт: «твій потенціал вузький, як і твої азійські оченятка». Та ще й на додачу сказав, що з нього самого кращий медіум.

«Якщо впораюсь, — хлопець криво посміхнувся, та торкнувся щільно складеної у кишені хустки, — то все, що сказав, стане не просто знущаннями, а вироком»

От тільки чи впорається? Його як медіума вистачало менш ніж на хвилину перебування в етеріумі, а далі повільна смерть душі. Хоча в його випадку — досить навіть стрімка. Тонко ткана хустинка просохла вже давно. Ретельно підібране, невидне окові звичайної людини рунічне коло відчутно вібрувало у задній кишені. Скрипт мав посилити його зв’язок зі світом та надати принаймні ще хвилину часу.

— Це має допомогти, — кивнув він сам собі та поспішив приєднатись до Лесі у салоні машини.

Для більшої впевненості він уявив, що отримає в результаті всіх цих ризиків. Наскільки ефективнішим як ліквідатор він стане. Він і так був одним з найобдарованіших з новачків-практикантів, але тепер точно зможе відкривати з ноги двері в СКС.

«Я впораюсь!», — знову завів свою мантру заспокоєння.

Корній видихнув, начепив солодку усмішку та розпочав жваву бесіду, створюючи невимушену атмосферу довіри.