Повернутись до головної сторінки фанфіку: Чи кохала я його?

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

До клубу ми добралися на таксі. Корній був чемним кавалером: подавав руку, відкривав двері, підтримував мене та оберігав від випадкових зіткнень. Я відчувала неймовірне піднесення. Хлопець постійно жартував та розповідав історії, суті яких не вловлювала. Мене чарував його низький голос та усмішка, що постійно сяяла на устах. Я забула про все і насолоджувалась моментом.

Клуб святкував свою річницю, було багатолюдно та гучно. Дуже гучно. Мерехтіння вогнів та музика тисли на голову, але я не звертала на це уваги. Людський натовп пах всіма відтінками ароматів та емоцій. З одного боку це спантеличувало, а з іншого неймовірно бадьорило та збуджувало. Тут вирувало життя, лилося аж за край.

Конкурсами та маленькими перформансами не давали знудьгувати. Ми з Корнієм участі ні в чому не брали, більше стояли осторонь та пили коктейлі. Я все ще не наважувалась потягнути його танцювати.

— Ну!? Людиська, хто з вас пам’ятає цей хіт! — гучно у мікрофон закричав ведучий. — Саме з нього починались наші гарячі ночі три роки тому!

Діджей різко вимкнув звук і у дзвінкій тиші тугими басами повільно набирав оберти той самий хіт трирічної давнини. Поряд дівчина з радісним вереском схопила свого хлопця і вони рушили до натовпу, що стрибав нестримно та безладно. Корній посміхнувся й сам почав згинати коліно, вибиваючи п’ятою ритм.

«Запроси його! Ну! Ти ж саме для цього сюди прийшла»

— Корнію, пішли й ми…

— Га?

Я сказала затихо? Не почув через музику. Підступила до нього ближче та гукнула що сили:

— Я у туалет, — боягузливо змінила намір в останню мить.

— Ага! Добре, чекатиму біля бару. Тобі щось взяти?

— Так. Ще мохіто.

Він забрав у мене порожній стакан, показав «ОК» і рушив, оминаючи людей у натовпі.

В туалеті я довго намагалась примусити кучері з хвоста не стирчати, а все ж таки триматись кулястої форми як і було задумано.

«Треба було запросити його одразу. Чого ти чекала?»

— А раптом я погано танцюю? — висмикнула пір’їну із зачіски, обідрала її до стрижня та зітхнула: — Я ж не знаю як танцювати.

«Тю, та просто рухаєшся у ритмі та й потому!»

— Рухатись у ритмі.

Востаннє глянула на себе, стисла кулачки та сповнена рішучості пішла шукати свого красеня. Корній був там де і казав. Він стояв спиною до барної стійки і… розмовляв з кимось.

«Якщо не ти танцюєш, то його танцюють інші. Невдахо!»

Поряд нього стояла висока блондинка з пишними принадами. Чорні блискучі вузенькі штани та срібляста ультра маленька кофтина, яка приховувала лиш необхідне за законом. Довге пшеничне волосся виокремленими хвилями огортало ідеальне, не перевантажене макіяжем, обличчя. Дівчина з чарівною усмішкою говорила до Корнія та граційно жестикулювала тонкою рукою з мерехтливим манікюром.

Найприкрішим було те, що Корній уважно слухав та широко посміхався у відповідь. Ось блондинка нахилилась до нього, майже торкаючись великими грудьми його плеча, щось активно нашепотіла хлопцю на вухо. Корній розсміявся.

«І так завжди»

— Що завжди? — стисла кулаки ще сильніше.  — Того завжди, якого я не знаю?

«Зміни щось»

Протискаючись крізь натовп, я поспішила до Корнія. Статні люди навколо не помічали мене. Я наче маленька дитинка чи карлиця намагалась протиснутись між кремезними парубками та височавими дівками.

— Невже люди завжди були такими високими, — пробурчала я новій чоловічій спині, яка різко повстала переді мною.

«Ні, то ти мала курдупелька»

Натовп відтис мене до стіни. З того місця я чітко побачила обличчя нахабної дівки. Без сумніву то була Орина — обличчя з контактів у телефоні. Вона поглянула прямо на мене. Якусь мить роздивлялась холодним поглядом і знов повернулась до Корнія. Так наче випадково перестрілась поглядом з незнайомкою. У мене ледь щелепа не відвисла.

Тим часом змінилась музика. Орина схопила келих з рук Корнія, поставила на барну стійку та потягнула хлопця танцювати… і він пішов. Без задоволення, але пішов!

«Змінила?»

Засвербіло в носі та прохололо під очима. Сльози лише дивом тримались на кінчиках вій. Я розвернулась та пішла геть з цього балагану.

Музика гриміла, вдавлюючи мене у підлогу. Світло кружляло, мерехтіло та спалахувало всіма кольорами. Воно насміхалось, гіпнозувало та дезорієнтувало. Я почала відверто штовхатись до виходу. Люди обурено вигукували вслід. Мене це не чіпало. Вони всі огидні! Всі. Смердючі свині. Від яких віє нудотною хтивістю та кислою зверхністю.

— Здохніть! — прошипіла я, штовхаючи двері на вулицю.

Назовні панувала прохолодна ніч. Сироти пробігли по руках. Речі лишились у гардеробі у камері сховку, але мені було все одно. Я поглянула на небо де сріблястий диск майже повного місяця мерехтів та манив спокоєм.

«Ну і шо тепер?»

— У сраку все. Піду додому.

«У тебе ж ні грошей, ні телефону. Як?»

— Пішки.

Я рушила уперед. Мені не потрібен телефон, щоб віднайти свій власний дім. То моя територія. Мені не потрібні гроші на таксі — маю ноги. Я поглянула на свої біленькі кросівки та зраділа, що не вдягнула підбори.

«Забрудняться»

— Ну і шо.

Впевнено крокуючи незнайомими вулицями, я потроху заспокоїлась. Вже не так сильно хотіла вбивати, принаймні не Корнія. Проте Орину ніколи не пробачу. Вона ж подивилась прямо мені в очі!

«Удала, що не пізнала?»

«Зазіхнула на Корнія як на Бориса!»

«Не пробачу!»

Протиснувшись між двориками приватного сектору, вийшла до дороги. Там навпроти був цвинтар, за ним промзона, річка, а там пару кварталів і вже дім. Знову пославши все у сраку, вирішила йти навпростець. Я хотіла додому занадто сильно, щоб петляти у пошуках більш зручного маршруту.

Рипнула хвіртка воріт цвинтаря. Вогні вулиці залишились позаду і дорогу, що пролягла проміж могил, освітлював лише місяць. Тут було тихо, спокійно і навіть затишно. Прикинула напрямок і впевнено рушила до своєї хати.

Зовсім скоро від роїння неспокійних думок мене відволік пронизливий тваринний вереск. Бочком підійшла до високого дерева, сховалась та спробувала розгледіти звідки то пролунало.

В десяти метрах від мене трійка згорбилась над землею та щось активно розбирала. Дунув вітерець і в ніс вдарив солодкий запах. Пахло вогкістю медом та хризантемами. У мене забурчало у животі, рот наповнився слиною. Я інстинктивно зробила крок до компанії. Найвищий відчув присутність, випростався та обернувся. Його обличчя було замазано чимось чорним.

— Ти хто? — спитав він гортанним басом.

Я заклякла. Мені перехопило дух від картини, що постала перед очима. Незнайомці тримали у руках понівечене тіло здоровенного сірого пса. Старий справа витягав кишки та з сьорбанням засмоктував у свій здоровезний рот. Волога кишка як спагеті швидко залітала у ротяку, розбризкуючи навколо кров.

Перевела погляд на чоловіка, який заговорив до мене і нарешті розгледіла, що забруднило його обличчя. Кров. Вона поволі стікала з його губ та капала на волохаті оголені груди.

— Теж голодна?

Він знову звернувся до мене.

«Що? Та мене зараз знудить», — подумала я, але живіт гучно загарчав.

Запах зводив з розуму. Головою я розуміла, що має смердіти кров’ю та розідраним, переповненим екскрементами, кишківником. Однак мені пахтіло солодкою випічкою. Ледь стримувалась, щоб не кинутись облизувати обличчя незнайомцеві. Нестерпно хотілось крові, яка так марнувалась крапаючи на землю.

Чоловік з силою загнав руку у черево тварини та завовтузився в середині. Коли він стрімко висмикнув руку з собачим серцем, мені аж запаморочилось.

— Пригощайся, тут на всіх вистачить.

— Ага! Сьогодні нам пощастило, — підтримав свого товариша здороворотий. — Велика здобич.

— І найголовніше, сьогодні не довелось тікати та ховатись від тих мерзенних містиків, — тихо прошипів третій.

— Ага! Ліквідатори останнім часом як показились. Хапають без розбору.

— Виблядки всіх розвіюють до бісової матері. Навіть сліду в етері не лишається.

У мене почало калатати серце. Від горла до шлунка скрутив болючий спазм. Чоловік зробив крок, наполегливо простягаючи кривавий згусток. Його хода була дивною. Я поглянула на його ноги та зойкнула від переляку. Коліна згинались назад, а там де мало бути взуття у землю вгризлось чорне роздвоєне копито.

Жах розірвався в голові і я дременула геть не розбираючи дороги.

    Ставлення автора до критики: Позитивне