Люди. Натовпи людей. Великі черги. Шум та галас. Хтось агресивно з’ясовує стосунки по телефону, хтось поряд балакає з незнайомцями про все, що тільки в голову прийде, щоб час в черзі пройшов швидше. Діти, яких батьки позалишали в дитячих лабіринтах, на час покупок; забиті ескалатори; нескінченні ряди магазинів. Все це здається таким чужим. Може не той час, чи не те місце, не ті обставини. Він зупинився серед торгово-розважального центру на другому поверсі. Починає перераховувати в думках: дружині подарунок купив, синові і матері дружини теж, залишилися свої батьки та батько Асторії. Зітхнув і підійшов до ескалатора, який почав повільно підійматися на третій. Вся ця передноворічна метушня дратувала, виснажувала, грала на нервах. Дратував дитячий, радісний сміх, люди ніби навмисно дражнили радісними обличчями. «Досить! Досить вдавати, що вам усім весело, достатньо лицемірити!», — так і хотілося закричати йому в обличчя всіх цих безтурботних та щасливих, але він просто як і всі вони посміхався. Тягнув посмішку так, що щоки починали боліти, губи тріскались. Підійшовши до магазину техніки, він просто просить якийсь кишеньковий годинник, не надто дешевий, але й не надто дорогий. З пошарпаного гаманця, якого не змінював вже дев’ять років, хоча минулого нового року Асторія подарувала новий, дістає купюри. Подарунок тестю готовий. Закинувши коробку в пакет, бажає щасливого нового року консультанту, який, у свою чергу, теж натягує посмішку. «Дякую, приходьте ще» - знов сподівається, що більше ніколи. Наступним за курсом був магазин доглядової косметики.
— Вам щось підказати? — Мила дівчинка-консультантка теж осміхається, видавлюючи з себе всю доброзичливість.
— Так, можете обрати щось на ваш смак, бюджет тисячі дві. — байдуже вимовляє Мелфой.
— А… Якісь обмеження є? Можливо, побажання? Алергії на якусь продукцію немає? Може в одному кольорі?
— Най все буде на ваш смак, я, чоловік, у цьому ні бельмеса не розумію. — видавлює останнє слово і відвертається.
— У нас є новорічні бокси, на різний…
— Давайте бокс, тільки заради Бога, швидше, — він уже навіть не намагається приховати роздратування від цієї нескінченної балаканини, але все ще посміхається.
Дівчина швидко ховається всередину магазину та виносить червону коробочку.
— З вас дві тисячі двісті сорок. Оплата по карті чи готівкою?
—Картою,—писк терміналу, чек, «приходьте ще».
Драко виходить з магазину і паралельно недбало кидає бокс у пакет до інших подарунків. Залишився дарунок батькові, але він був замовлений місяць тому і його лише треба забрати з пошти.
Вийшовши з ТРЦ, він підмічає, що пластівцями валить сніг, діти, знову бісові діти, сміються і бігають по стоянці автівок. І їм же дійсно весело, вони не придурюються, просто ще не зрозуміли, в якому світі живуть. І це неабияк харить. Але, він заспокоює себе думками, що довго це щастячко не протягне. «Нічого, років у чотирнадцять вони теж стануть тими депресивними підлітками, які ховатимуть руки за довгими рукавами светрів, а разом з руками свої справжні почуття», - заспокоює він себе. Хтось топитиме свою біль в нескінченних алкотусовках, а хтось їми намагатиметься глушити внутрішню порожнечу. Хтось буде тихонею з синдромом відмінника та вигоранням, яка вже не розуміє, ким хоче стати. Хтось надягатиме маску клоуна, жартувати-жартувати-жартувати і привертати до себе всю увагу, яку не можуть дати батьки. Всі різні. Але ніхто не буде щасливим. Мелфой задоволено скалиться. Вони виростуть, і рожеві окуляри розіб’ються разом із розумінням, що нікому нахуй не здалася їхня творчість та внутрішнє «я». Розумінням, що як би тобі не подобалося твоє гобі, ти маєш вибрати те, за що платять. З розумінням, що «кохання» легко обирається, що «кохати» треба не тих на кого вказує серце, а тих, кого обирає мозок. І хтось вийде з гри, бо не схоче жити в такому брудному світі, а хтось, як він, залишиться натягувати на лиці посмішку до останнього, до переможного кінця.
У думках він відчиняє двері машини, кидає пакет з подарунками на задні сидіння і сідає за кермо. Під час їзди трасою завжди хочеться вчавити педаль газу до максимума і дивитися, як стрілка на спідометрі зашкалює. Але він тримається. Жодних прав просто вийти з гри в нього немає. Ось видніється будинок нової пошти. «Ви за чим? Посилка? Номер телефону скажіть. Покажіть, що документи засвідчують особу. Ваша посилка. Дякуємо, що користуєтесь Новою поштою. Щасливого Нового року». Виходить з пошти, кидає на заднє сидіння останній подарунок та їде додому. Хоча це місце важко описується словом «дім». Немає того затишку, немає почуття радості та захищеності. Загалом основна функція дому їм не виконується – туди не хочеться повертатись. Відчиняє ворота оселі, заїжджає у двір, виходить із автівки, зачиняє її двері. На зустріч, з криком «тато-тато» біжить маленький Скорпіус, тато посміхається йому, бере на руки. Вдає, що справді турбується про малечу, заганяє його додому, бо він вибіг в одній лише піжамці. Брехня. Він нічого не відчуває. І лише сподівається що Скорпіус цього не відчуває. Заходить у будинок, ставить пакети, знімає зимове чорне пальто, цілує Асторію, гості вже тут, вечір тридцять першого грудня, як-не-як.
— А я салати нарізала, качку запікала, картоплю нажарила, бутерброди з ікрою зробила, накупила соків, фрукти теж уже покремсала. Тільки на тебе чекали. — і справді, як від самої дружини, так і від хати чується запах їжі.
— Тоді, вибачте за затримку, — посміхається. Теж брехня. Йому не шкода. Він жаліє, що знову має знаходитись тут, а не сидіти на роботі цілодобово. Знає, що вона відчуває цей холод від нього, але вона, чомусь усміхається.
— О, а ось і Драко, — з-за столу підводиться батько Асторії, він тисне йому руку.
— Я за гостинцями їздив. Зараз якраз вас усіх і привітаю, — посміхається. Вдає щасливий голос.
По черзі передає кожному з них коробки: «Вау, Драко, ти як завжди вгадав, що нам потрібно, як ти це робиш?» Сміх, радість, теж несправжня, бо всі несправжні як і він; потім йде до дружини, яка ще закінчує щось на кухні, для неї також є подарунок у новорічному пакеті.
— Це те, що я хотіла! — і навіть не зрозуміло, чи каже вона правду. Вона звикла брехати, він звик вдавати, що не помічає. Малеча шукає свій подарунок під ялинкою.
— Мамо, мам, дивись, мені дід Мороз приніс Лего, аж три коробки! — радісний. Ось чиєму щастю можна вірити, чиєму щастю можна заздрити . Чотирирічний Скорпіус ще не вміє брехати і сенсу в цьому не бачить. Він єдиний, хто має новорічний настрій. Єдиний, хто вірить у диво.
— Я домішала останній салат, відноси, я вже йду. – повертається до чоловіка. – А ти покажеш мені, що збудуєш з лего, добре, синку?
Задоволена дитина енергійно киває головою на знак згоди і забігає до себе в кімнату. У дорослих починається гуляння. Тост - стукіт келихів - плескіт шампанського, що розливається по келихах - тост - і знову стук келихів - тепер щось міцніше. Цикл. П’яні. Веселі. Живі. Лише сьогодні, тільки зараз. Алкоголь – депресант, до речі. Ніколи ти не заглушиш їм своїх почуттів та самотності. На ранок стане лише гірше. Але здається, миттєве щастя того варте. Бурхливі обговорення якоїсь подружки батька, яка вп’яте виходить заміж. Потім розмови, як розбещена молодь, пропаганда одностатевих стосунків та стосунків між чистокровними та бруднокровками до добра не доведе, адже так, Драко? Аж в душі похололо, він миттєво тверезіє від такого запитання.
- Так. Так. Все вірно. Це все є пропаганда. – вивченим текстом, відчужено відповідає Драко.
— Ось мій син теж свого часу думав, що любить хлопчиків, а зараз що? Щасливий, з дружиною та дитиною. Це все новомодні віяння, так, Драко?
— Все так, батьку. — ніби мантру, повторює він. Ніби сам намагається змусити себе повірити.
— Ось я вважаю таких лупити треба і в психлікарню, там точно позбудуться свого бажання псувати кров зв’язками з бруднокровками.
— Ну на рахунок лупити, Ви, звичайно, загнули,— втручається в монолог батько Асторії,— але ось лікувати, лікувати так.
— О, вже майже дванадцять, незабаром промова президента.
—Я, особисто, — вимовляє Асторія,— збираюся загадувати бажання новорічної ночі. За всіма правилами.
— Це за якими? — щиро цікавиться Нарциса.
— Ну, знаєте, пишете жадання на папірці, спалюєте під бій курантів і випиваєте, змішавши з шампанським. Драко завжди так робить.
—Правда?
— Кхм, так.
— І що, збуваються мрії?
— Поки що ні, але в один день, можливо…
Він бере листок і квапливо виводить чотири слова. Відриває частину зі своїм бажанням та передає його далі. Вирішують брати участь усі. Сміх. Сміх. Сміх.
Бій курантів, рівно дванадцята. Усього хвилина. Швидко підносить запальничку і дивиться, як згоряють літери, обсипаючись попелом у келих з шампанським рожевого відтінку. Ковток. Одним ковтком. Встиг. Для всіх це лише жарти, але через дев’ять років він все ще не зневірився. Бо віра — єдине, що в нього залишилося. Всім смішно, всі сприймають це не більше, ніж веселу гру. А він єдиний сподівається.
— Що загадав? — питає Асторія, хоча ніколи не отримує відповіді.
— Не можна говорити, інакше не здійсниться.
— Ніби воно взагалі здійсниться, сам казав що такого ще не було. Просто розповідати не хочеш. - ображено промовляє жінка. І вона має рацію, він дійсно саме не хоче їй розповісти.
Просто ніхто і ніколи не повинен дізнатися, що там було написано. Папір все стерпить. Всього чотири слова: «Знову зустрітися з Поттером». Наївно. Наївно вважати, що вони можуть зустрітися за тисячі кілометрів від місця їхнього прощання. Але це останнє, що тримає його на цьому світі. Не син. Не дружина. Не батьки. Надія на зустріч із єдиним коханням його життя. Він ніколи не пробачить собі, що тоді злякався. Злякався тиску суспільства і гірше — ненависті батьків. І головне — він досі боїться. Тоді він був боягузом, бо нічого нікому не сказавши, поїхав якнайдалі від Гаррі, сподіваючись забути і відпустити. Був боягузом, коли побачив його обличчя, його манери, його характер та поведінку в Асторії. Був боягузом, коли дізнався, що Поттер так і не одружився, тисячі чуток, а на інтерв’ю каже не зустрів ще того, кому може довіритися. Тисячі натяків, зрозумілих тільки йому, тільки Драко, але він побоявся написати, хоч знав адресу. Побоявся зателефонувати, хоч знав номер телефону. Тому був боягузом, коли одружився з нею, а не з ним. Був боягузом, коли в них народився син, до якого він не відчуває нічого. Некоханий син, некохана дружина. Залишився боягузом, який на сімейних бенкетах підспівує і каже, що вилікувався. Залишився боягузом, адже все, що він може, щороку спалювати папірець з тим самим текстом, сподіваючись, що цього разу вийде.
Відгуки