Збірка "Відьомтень"

Цинамон

Тітка привезла зі своєї подорожі на Шрі-Ланку багато яскравих та дорогих подарунків. Вона поважно сиділа в кріслі вітальні родового маєтку, блакитна сукня приховувала майже все тіло, але невеликі клаптики оголеної шиї дали зрозуміти – відтінок шкіри не засмаг навіть на півтону. Старші діти сиділи поруч неї і розпитували про подорож жваво ставлячи то одне, то інше питання. Двоє молодших дівчат були зайняті ж блискучими гарними дрібничками, що їх привезла з собою Анна. До вітальні зайшла інша жінка, сіра сукня трохи тягнулася по дубовій підлозі, але поступ її був м’який та безшумний, наче у кішки. Довгі вільні рукава вишиті червоними квітами та народними орнаментами, а волосся пасмом за вухом тримала шпилька з металевою квіткою маку. У руках вона несла тацю з двома чашками трав’яного чаю.

— Діти! – її ніжний голос привернув увагу всіх, – мамі з тіткою Анною теж треба трохи поговорити, – вона поставила тацю на стіл і легко усміхнулася, – чом би вам не збігати поки до саду, та не назбирати ягід, я попросила Лілію приготувати тісто на тертий пиріг, коли допоможете їй з начинкою, ми всі разом повечеряємо і послухаємо ще про пригоди Анни.

Від думки про майбутні ласощі та приємний вечір обличчя старших дітей засвітилися ще більшою радістю. Найстарший син взяв на руки одну з малих близнючок, а другу по обидві руки старша донька і середній син. Мале дівча весело сміялося по дорозі, доки брат з сестрою підіймали її на імпровізованій гойдалці з рук. Вітальна освітлена сонячними променями з вікна невдовзі стихла без гомінливого сміху.

Дві жінки сиділи поруч у невеликих кріслах, розділені тільки чайним столиком. Анна потягнулася пальцями у білій рукавичці до сумки поруч із собою.

— Я тобі теж привезла подарунок, – вона дістала невеличку баночку, всередині перев’язані стрічкою у пучку лежали палички кориці, – довелося трохи забруднити руки, щоб добути ці.

Жінка передала баночку до рук сестри, та хитро блиснула на неї очима і вони обмінялися короткими посмішками. Це була кориця не зі звичайного дерева, а саме з того, що в комірчині за бібліотекою описувався в старовинній книзі заклять. Те дерево оберігали, бо з його кори робили ключовий елемент найпотужнішого охоронного зілля. Звісно, ці палички чесним шляхом можна було отримати обмінявши на одне життя у старійшини, але ця ціна була зависока.

— Тепер я зможу, – промовила Меланія з надією і трепетом дивлячись на подарунок, а потім звівши щасливі, повні вдячності очі на Анну, – зможу захисти своїх дітей! Дякую! – палким шепотом промовила і встала обійняти міцно сестру.

— Не дякуй, ти ж знаєш, як я їх люблю. Ви все, що я маю.

— Допоможеш сьогодні в ночі з приготуванням? Як тоді, в старі часи, коли ми ховалися від матері на горищі і варили наші перші зілля, – Меланія широко усміхнулася дивлячись сестрі у очі, – пам’ятаєш як ми ледь не спалили стріху? – вона засміялася.

— Так, ох і влетіло ж нам тоді, досі не можу дивитися на кропиву без сліз! – з трохи болючим виразом усміхнулася Анна.

— Ходімо підготуємо інгредієнти, – жінка встала з навколішки в яких була тримаючи сестру за обидві руки.

Анна обережно прибрала свої долоні з її і підвелася, вона стоячи допила залишки чаю у своїй чашечці і поставила порожню на тацю. Під час цього руху вона помітила маленьку трохи червону пляму, що проступала на білій рукавичці в місці другої фаланги вказівного пальця. Жінка випрямилася, та непомітно накрила одну руку іншою, стоячи у чимось навіть величній позі.

— Іди перша, – звернулася вона до сестри, – а я піду поки до себе, покласти речі та переодягнутися і прийду до кабінету.

Молодша коротко кивнула головою, та пішла любовно притискаючи баночку біля грудної клітини. Старша ж рушила до кімнати, зачинила за собою двері на ключ і присіла зі стомленим зітханням на ліжко. Вона обережно зняла білі рукавиці. Довкола другої фаланги вказівного пальця кільцем, немов від шипів маленького тернового вінка виднілися ранки, одна з них кровила навіть крізь прозору клейку стрічку пластиру. Жінка обережно відклеїла останнього і всі ранки знову несильно закровили, створюючи довкола пальця, наче перстень з малих червоних камінців.

— Ви все, що я маю, – одними вустами повторила Анна, – дорожчі за саме моє життя.

З легким сумом вона дивилася на свою руку, а потім перевела погляд на небо за вікном і усміхнулася.

Трави

До ранку три години, безмісячна ніч відчувалася холодом на кінчиках пальців, що необачливо виглядали з-під ковдри. На ліжку, відкривши очі, проте не розрізняючи навіть контурів меблів у густій темряві, лежала дівчина.

В сусідній кімнаті ритмічно відбивали годинникові стрілки тік-ток, тік-ток…тік-тук-тук-тук!! – звук стукоту в шибку вікна глухо пролунав у чорноті спальні. Дівчина здригнулася виринаючи із пелени власних думок її погляд повільно намацав нечіткий силует. Хтось дивився на неї по той бік вікна.

— Панночко…панночко! – немов той скрип сухих гілок лунало з-за скла, – я прийшов до вас, відчиняйте.

Босі ступні торкнулися м’якого килиму, дівчина повільно встала з ліжка, нічна сукня каскадами впала з матраца на підлогу і потягнулася слідом.

— Світи! – вуста дівчини повеліваючи шепочуть і невеликий камінь, що висить у неї на шиї зеленуватим тьмяним світлом осяює кімнату. Неквапливо дійшовши до вікна вона посуває прозору фіранку та відчиняє його.

— Панночко, я знайшов, я все знайшов! – куце дивне створіння протягує малу покручену руку, в долоні затиснутий за вузол чималий у порівнянні до створіння бавовняний мішечок, – тут все, навіть ті нічні квіти! – у скрипучому голосі відчуваються нотки гордості та радості.

— Добра робота, навіть раніше ніж я очікувала, – відьмочка змахує долонею і в ту ж мить мале створіння обертається чорним котом. Той швидко заскакує на підвіконня і сідає поруч, дівчина коротко та м’яко постукує тварину по спинці і усміхається, – з усіма цими травами я швидко закінчу зілля, проте в нас ще є час, ходімо вип’ємо з тобою трохи чаю і молока.

Кіт задоволено жмурить очі, і справді, до найтемнішої години перед світанком часу вдосталь.

Солодощі

Цього вечора стара пані Злата довго сиділа на ганку свого будинку. Її крісло повільно гойдалося і від того в’язаний плед злегка возився по дерев’яній підлозі. Вона дивилася на поле по той бік дороги, сад довкола жовтів і розливався квітковими барвами, що блідли в тіні, коли до них не діставали сонячні промені. Там де сонце торкалося західними променями землі все навпаки – палало наче полум’ям.

Її погляд непорушно лежав між сухої високої трави, світло відступало, на горизонті, понад цим вже більше не живим різнотрав’ям збиралися важкі темно сірі хмари.

— Підготуй дарунки, – неголосно мовила стара, коли почула за своєю спиною кроки, – до нас сьогодні завітають гості.

Жінка злегка повернула голову в бік і неголосно перерахувала все необхідне онуку, що слухав її вказівок. Той здивовано кліпнув очима, але швидко зник за дверима.

На кухні, підтримуючи спиною тумбу і розвернувшись до вікна, стояла Мирослава. В її руці виднілося вже майже з’їдене яблуко. Дівчина незацікавлено перевела погляд з виду на сад, який споглядала секундою до цього, поки не помітила, як брат похапцем відчиняє то одну, то іншу шухляду.

— Що ти шукаєш? – скоріше риторично, спитала білявка. Вона мало хотіла відволікатися від свого заняття, щоб допомогти братові у пошуках, але той виглядав спантеличено.

— Ти бачила банку з карамельками, таку не надто широку, по розміру не більше чашки? – спитав хлопець перейшовши від шухляд до шафи, – Там ще кришка фіолетова на застібці.

Дівчина останній раз вкусила яблуко і кинула качан до сміттєвого відра, потім розвернулася і дістала з тумбочки у кутку кухні напівпорожню баночку.

— Ось, ти про цю? – здивовано Мирослава спостерігала як рум’яне лице її брата швидко блідне, – Та годі тобі, я ж залишила половину, ти взагалі казав, що не сильно то їх і любиш! – засмучено склала руки, не розуміючи чому хлопець веде себе наче ось-ось втратить свідомість від споглядання напівпорожньої банки. Він завжди був щедрий на трагічні реакції, але зараз дівчина все ж відчувала себе трохи присоромленою, бо таки потайки з’їла чимало цукерок. В своє виправдання вона б хотіла сказати, що це, принаймні, сталося не за раз.

Двері скрипнули і до кухні зайшла пані Злата. Швидко оцінивши ситуацію жінка перевела погляд з банки на онуку, потім на годинник, що висів на стіні. 

— Сьогодні до нас завітають гості, – повторила вона те саме, що казала до цього онукові, – і так вже склалося, що без солодощів, нам доведеться мати чимало зайвого клопоту. 

Стара сіла за стіл, на ньому вже стояли якісь склянки, що їх встиг принести Ярослав, а також трави із саду та якісь камінці смарагдового кольору. Вона оцінила крам і перевела погляд на онуків.

— Боюся, цих цукерок буде все ж замало, втім, я не можу тобі дорікати, мені варто було підготувати запасів більше. В цьому році духи прийшли раніше, ніж я очікувала.

— Бабусю, а чи є різниця які солодощі давати нашим гостям? – спитав Ярослав занепокоєно спостерігаючи, як сестра тягнеться до свого зап’ястя. 

Вже минуло чимало часу і Мирослава впоралася з більшістю своїх нервових звичок. Але найскладніше давалося контролювати нервове свербіння шкіри рук.

Вона завжди робила це коли була невпевнена у собі або налякана. Хлопець ненавидів всіх тих людей, через кого сестра отримала цю звичку. Бути не такими як інші було важко, але поки він міг не зважати на злі язики, Мирослава, нажаль, була перед ними беззахисною.

 Тож все його занепокоєння зникало тільки він бачив знайомі ознаки, залишалася лише рішучість і бажання відгородити дівчину від подразника.

Пані Злата похитала головою, підтверджуючи здогадку хлопця. Онук перевів радісний погляд на дівчину.

— Тоді, я все зроблю! –весело озвалася дівчина, – печені яблука, має бути смачно! – вона посміхнулася на схвалення у бабусиному погляді.

Ярослав пішов до саду разом з сестрою. Набравши миску гарних яблук і розігрівши піч підлітки готували частування.

Хлопець дивився за метушливою сестрою, в її осанці відчувалася впевненість. Вперше за довгий час він помітив, наскільки сестра змінилася. Їм довелося пережити чимало, зараз він думав про те, що не тільки він захищав її – дівчина неодноразово давала сили витримати страхи і йому.

Солодощі були готові, запах наповнив увесь будинок. На дворі піднявся вітер, сонце сіло за обрій, а над будинком, немов кола на воді, низько пульсувати дощові хмари.

Прийшов час привітати гостей.

 

Гостроверхий капелюх

Пилюка лежала цілими пластами на меблях горища. Туди рідко заходили і ще рідше там бувало світло сонця. На вкритій старим зжовклим від часу рядном тумбі стояла чимала скриня, її дерев’яна основа вся розписана рунами і дивними символами, а на кришці різьбленням зображені сцени, що тяжко було зрозуміти і після тривалого перегляду. Замість щілини під ключ виднівся чималий бурштинового кольору кристал, що глибоко сидів у дереві, немов його частина.

В тому дивному сховку зберігався старий відьмин капелюх, колись його одягали тільки під час древніх ритуалів, що супроводжувалися співами і різноманіттям запахів. А зараз в домі більше ніхто не жив, стара власниця залишила цей світ так і не передавши нікому свої знання. 

В таких випадках шукати нових власників мусили самі речі. Опівночі тринадцятого дня місяця, коли нічне світило було у повні, нікому не потрібне горище осяяло від тьмяного жовтуватого світла. Скриня задзвеніла немов скляна тара, руни одна за одною наливалися жовтогарячим, а через мить тишу розрізав звук схожий на морську хвилю і все стихло.

Скриня зникла з місця де була менше хвилини тому, на старому рядні залишився чистий прямокутний слід.

Сьогодні вночі, десь там, ще одна дівчина зустріне на своєму шляху скарб, що змінить звичний устрій її життя.