Дім Королів Зими

IV
Дім Королів Зими

— Скажи мені, Рейгаре, чи звичайні твої сни? 

Мейстер Еймон та Рейгар сиділи перед каміном у його башточці. Старий сидів дуже близько до вогню, і на думку Рейгара — занадто близько. Уже полисілий і напівсліпий старець зовсім не виглядав як дракон. Та попри слабкість тілом колишній принц був сильний розумом. Недарма покійний король Мейкар, ще будучи Принцом Самерголу, відправив його у Цитадель. А потім Еймон був його мудрим радником, що поступився короною на користь молодшого брата і добровільно взяв чорне, щоб не бути інструментом в руках недоброзичливців. А шкода, бо можливо з мудрим братом Ейгону не прийшла б у голову шалена ідея з розведенням драконів за допомогою дикого вогню…

— І так і ні, — відповів Рейгар. — Бувають ночі, коли мені сняться звичайні сни. А іноді… я бачу в своїх снах різних людей. І часто вони дають мені поради, згадуючи віщий сон Ейгона Дракона. Рідше я бачу у снах майбутнє. 

— Як і мій брат… — прошепотів Еймон. — Кажуть, що Таргарієни найближчі до богів, а сни — це послання богів, щоб застерегти нас, або попередити. Я також мав такі сни. І мої брати Дейрон та Ейгон мали. Це давня магія, що передається кожному Таргарієну в роду. Що ти бачив у своїх?

— Я бачив битви, — відповів Рейгар. — Напередодні весілля мені снилося, що я одружуюся з напівмертвою жінкою. Коли народилась Рейніс, мені снилося, що я тримаю її у Драконовому Лігві, а голоси шепочуть: «Це перша з трьох». Перед… перед смертю Елії я бачив, як заходить сонце, і з-за обрію вилітає дракон, та він занадто слабкий і кволий, щоб довго триматися в повітрі. І перед візитом сюди мені явилися Ейгон, Мейкар і Дейрон, які сказали, що я мушу йти на північ, щоб здобути південь, а також нагадали про давній пакт між Старками й Таргарієнами. Тому я й тут, дядьку.

— Ти бачив моїх батька і брата? — запитав старий. 

— Так. Пізніше, коли я був у дорозі, ваш брат згадував про дракона на Стіні. Я знав про тебе, та навіть не думав, що колись побачу тебе. 

— І я ніколи не думав, що ще побачу Еґґових правнуків, — сумно відповів старий. — І сьогодні я хочу дати тобі кілька порад. Завжди вір своїм снам, та не дозволяй їм тобою керувати. Завжди будь терплячим і спокійним, та ніколи не давай іншим привід вважати тебе слабким. І пам’ятай найголовніше: боги створили нас для того, щоб ми могли любити один одного і кохати тих, кого нам обрали вони. Та кохання — смерть обов’язку і прокляття честі. 

— Що ви цим хочете сказати? — здивувався Рейгар. 

— Що таке обов’язок у порівнянні з взаємним коханням жінки? Що таке честь у порівнянні з радістю тримати на руках новонародженого сина? І що таке праця заради інших у порівнянні зі щастям подружнього життя з жінкою, яку любиш? Подумай про це, Рейгаре. Подумай про ці слова старої людини, перш ніж розпочати те, що задумав. А зараз обійми свого старого родича.

Рейгар підвівся і радо прийняв старого в дружні обійми. Коли вони обіймалися, принц відчув, що старий плаче. Авжеж він плакатиме, бо це вперше, коли про нього згадали родичі. 

І можливо востаннє…

— Я зніму тебе зі Стіни, дядьку, — шепнув Рейгар, розірвавши обійми. — Я заміню тебе цим ланістерським підлабузником Пайселом, чи ще кимось, хто вважає владу Таргарієнів нелегітимною. Не встигне настати літо, як ви повернетесь додому. 

— Дім, — сумно усміхнувся Еймон. — Моїм домом був Самергол, та він згорів. Моїм домом була Цитадель, та я викував свій ланцюг, і мусив покинути її. Моїм домом був Червоний Замок, та усі, хто жив там і знав мене вже померли. Зараз моє місце тут, на Стіні. 
— Ні, дядьку, — заперечив Рейгар. — Ти дракон, а драконам не місце у холоді. Кров драконів потребує вогню, бо вогонь кріпне у вогні. І не забувай, що ти казав мені колись про самотність і Таргарієнів. 

— О так, самотній Таргарієн у світі — це трагедія, — відповів старий. — Та поки я маю твої листи, я не відчуваю жодної самотності. Не намагайся догодити всім, бо це неможливо. Догоди тим, кому зможеш. А зараз прощавай, і переказуй вітання своїм дітям. Прощавай…

___

Думки про дядькові слова переслідували Рейгара протягом усього шляху в Вінтерфел. Еймон твердив, що кохання — смерть обов’язку і прокляття честі. Та на його думку, він помилявся. Кохання іноді виникало з обов’язку, як у короля Дейрона та королеви Мірії. Ейгон П’ятий одружився через кохання, і королеву Бету любив народ. Та частково він мав рацію. Якби Рейгарів дід Джейхерис не одружився таємно із сестрою Шейрою, не було б бунту з боку лорда Лайонела Баратеона, і сер Дункан Високий не мусив би ризикувати власним життям у двобої з лордом Стормс-Енду. Але з іншого боку — не народилися б його батьки, Ейрис і Рейла, і без них не народився б він сам, як і його брат Візерис…

Вінтерфел здалеку виглядав як щось дивовижне. Щось незрозуміле для південців з їхніми уявленнями про ідеальність, пропорції та красу. Родовий замок Старків же виглядав так, ніби його будували різні будівничі, і кожен додавав щось своє унікальне. Та водночас це не позбавляло Вінтерфел почуття величі та легендарності. Великі білі прапори з сірим лютововком гордо майоріли на вітрі, міцно стоячи на верхівках могутніх бойових веж. Дві великі в’їзні вежі барбакану здавалися страшнішими, ніж вартові, що вишикувалися на ньому, а також при брамах. Довгі ряди почесної варти мали зустріти Принца Драґонстоуну з усією честю та помпою, як того вимагав королівський етикет. Усі воїни були високі, кремезні в плечах, із довгими обличчями, що в яйцеподібних шоломах здавалися ще довшими, а густі бороди додавали їм аури небезпечності, або ж таємничості. «Північани не виходять на турніри, бо б’ються лише на війні. Усі вони люті в бою, і борються за своє життя так само, як і за мету власного сеньйора. Такі знадобляться мені в майбутній війні», — подумав Рейгар, проїжджаючи браму на зустріч з володарем замку. 

Рікард Старк був високим кремезним чоловіком із довгим каштановим волоссям, у якому вже кинулась сивина і густою коротко стриженою бородою. Одягався у кольори свого дому — сіре та біле, а поверх камзолу носив довгий плащ із вовчого хутра. Його великі сталево-сірі дивилися на прибульців із недовірою, та водночас із покорою. Усі знали, що принц Рейгар вигнаний із Червоного Замку, і кожен боявся стати ворогом короля, як тільки звістка про його візит долине до вух Варіса з вуст його «пташечок». І Рейгар розумів непевність становища лорда Старка, як і свого власного. 

Поруч із лордом стояли троє схожих на нього юнаків та юна дівчина, що приколола до плаща блакитну зимову троянду. Найвищий із трьох юнаків, широкоплечий, із веселим поглядом у сірих очах міг бути тільки Брандоном — старшим сином і спадкоємцем лорда Рікарда. Другий був трохи нижчим, худорлявим і зі спокійним виразом обличчя. Його Рейгар пам’ятав із похорону Елії, адже він був компаньйоном Роберта Баратеона, а компаньйоном Роберта міг бути тільки Еддард Старк, другий син лорда Рікарда. Красива дівчина із зимовою трояндою на плащі могла бути тільки леді Ліанною — єдиною донькою в родині та найбажанішою нареченою на всій Півночі. Про її вроду згадували чимало молодих лордів, яких Рейгар зустрічав дорогою сюди. Наприклад, Русе Болтон. Чи Тео Вул, що приєднався до його супроводу, коли вони перетинали гори. А ще Роберт Баратеон вихвалявся йому, що скоро він таки побратається із своїм другом Еддардом Старком, адже її батько дав згоду на заручини. Що ж, доведеться кузену спуститися на землю. Рейгар прибув у Вінтерфел не для того, щоб погомоніти із дітьми лорда Старка. 

Він тут щоб виконати давню домовленість…

Усі Старки миттю впали на коліна, коли принц із почтом в’їхали у браму. Всі, без винятку, що трохи здивувало його. Старки ніколи не проявляли аж таку лояльність до Таргарієнів. Але зараз… 

Може на мурах сидить арбалетник, готовий у будь-який момент підстрелити неугодного принца? 

Та ні, не може бути. З надійних джерел Рейгару відомо про те, що лорд Старк у неприязні з його батьком. А враховуючи розум та кмітливість Старків, навряд чи він збиратиметься вбити принца, вважаючи таким же безумцем як і батько. 

Рейгар спішився, підійшов до лорда Рікарда і жестом наказав підвестися. Першим підвівся лорд Старк, і після церемоніального рукопотиску з цілуванням персня оголосив: «Вінтерфел ваш, мій принце». Рейгар на ці слова подякував господареві, після чого рушив до замку, щоб обжити запропоновані кімнати. 

Його підготовка до вітального бенкету пройшла швидко. Сер Мартін Кассель (капітан домашньої варти Вінтерфелу) провів його до відведених йому кімнат, після чого Рейгар скупався з дороги, але вдягнув не парадний одяг до бенкету, а повсякденні сорочку, штани та камзол, взув чоботи, у яких виходив лише на тренування, і рушив до навчального дворика, де сподівався зійтися у поєдинку з синами лорда Старка. Одяг для бенкетів слуги поклали на його ліжко, і він сподівався, що перед тим як одягти його, ще раз митися не доведеться. 

У дворику саме тривали спаринги. Високий і плечистий Брандон впевнено тис на худорлявого Еддарда, який на диво легко ухилявся від ударів брата, і сам вміло контратакував, змушуючи суперника переходити в оборону. Рейгар впізнав цей стиль, адже подібним чином проти нього бився спадкоємець Долини Елберт Аррін. Так вчили мечу в Орлиному Гнізді сер Нестор Ройс та інші досвідчені лицарі Долини. Але молодший Старк додавав і кілька прийомів, яких його явно навчив Роберт Баратеон, а того каштелян і військовий інструктор Стормс-Енду сер Кортні Пенроуз. Та й від північного стилю Еддард Старк не відмовлявся, адже іноді рухи братів здавалися дзеркальними. 

— Що, Бран, у Барровтоні трохи розслабився, ганяючись за спідницями?! — під’юджував старшого брата Еддард. 

— І хто б ото казав — найкращий друг головного бабія всієї Долини? — огризався старший.

— Те, що я Робертів друг, не робить мене ним! — відповів Еддард, роблячи стрімку контратаку блоком, вивертом і випадом. Брандон не встиг за братовими рухами і впав на землю. — Здаєшся?!

— У твоїх мріях, молокососе! — він схопив брата за ногу, валячи і його. 

— Досить, бій закінчено! — чоловік із густими каштановими бакенбардами зупинив спаринг. — Чудово, лорде Еддарде, ваші вміння за час перебування в Гнізді зросли, чого не скажеш про вас, лорде Брандоне. Лорде Бенджен, готуйтесь. Майбутній воїн Нічної Варти має битися найкраще, щоб не ганьбити орден. 

— Слухаюсь, сер Родрік! — наймолодший з хлопців підняв тренувальні меч і щит, але Рейгар зупинив його жестом. 

— Сер Родрік, так? Лицар? — запитав чоловіка з бакенбардами Рейгар. 

— Так, мій принце. Висвячений лордом Вайманом Мандерлі, коли служив у Білій Гавані. Сер Родрік Кассель до ваших послуг, — відповів він. 

— А сер Мартін? Він ваш брат?

— Так, він мій брат і ще хороший друг лорда Еддарда, та на відміну від мене не пасований, хоча б’ється не гірше за мене. 

— Дякую за відповідь. Чи не проти вийти проти мене, поки лорд Брандон і лорд Еддард відпочивають?

— Матиму за честь, мій принце, — сер Родрік забрав у Брандона зброю, став у бойову стійку і приготувався до поєдинку з Рейгаром. 

Коли вони почали поєдинок, Рейгар побачив, що північний лицар трохи стримується. Можливо тому, що не хотів шкодити принцу, а можливо й тому, що беріг сили для вирішального удару. Він атакував Рейгара, завдаючи навскісних ударів під опорну ногу, на що Таргарієн відповідав перехресними блоками та вивертами. Випад. Блок. Виверт. «Вісімка». Знову блок. Знову випад. Крок назад і атака діагональним ударом. Обхід. Миттю захоплена гарда Родрікового меча і його виліт з рук. Перемога за Рейгаром. 

— Розповіді про ваші вміння з мечем виявилися правдивими, мій принце, — важко промовив сер Родрік. — Не хотів би я битися проти вас у справжній битві. Видно, що сер Артур Дейн не тільки чудовий мечник, а й хороший учитель. 

— І друг, — додав Рейгар, тиснучи передпліччя опонента. — Чи не проти хтось іще? — запитав він, звертаючись до сидячих Старків. 

— Можна мені? Я ще не спарингував, та й Нед з Браном недостатньо відпочили, — зголосився Бенджен. 

— Приймаю виклик, лорде Бенджен, — Рейгар підняв меча і вийшов на імпровізовану арену. 

Бенджен Старк взяв свій меч і почав повільний рух по дузі, шукаючи можливість атакувати і вибити суперника з колії. Рейгар відповів на це дзеркальним рухом у протилежний бік, після чого раптово атакував наймолодшого з синів Рікарда Старка. Бенджен не встиг ухилитися і виставив ненадійний блок, і від удару впав на землю. Швидка перемога Рейгара. Замість нього вийшов Брандон. Він був дещо масивнішим від принца, та водночас неповороткішим, чим і скористався Таргарієн. Кілька швидких вивертів та ще стрімкіший випад — і спадкоємець Півночі лежить на лопатках. Лишився тільки Еддард. 

Середній син виявився розумнішим за Бенджена і спритнішим за Брандона. На відміну від братів він спершу навмисно атакував у тих напрямках, де Рейгар легко відбивався, та чим довше тривав цей поєдинок, тим несподіваніших ударів завдавав Еддард. Удар під ліву ключицю, що спершу мав летіти просто в груди. Випад з уколом в живіт. Спроба збити з ніг атакою під опорну ліву. І зрештою раптовий випад з рублячим ударом в сонну артерію, який Рейгар ледь не пропустив, та зміг дивом ухилитися і збити суперника з ніг. Найскладнішого суперника з трьох молодших Старків…

— А я бачу, розважаєтесь без мене? — почувся з-за спини голос. 

Рейгар обернувся і побачив юнака в яйцевидному шоломі з легким мечем на плечі. Він мав подовгасте безволосе обличчя, великі сірі очі й досить тендітну як на юного хлопця статуру, і декого нагадував. Але кого?

— Хто ви? — поцікавився у прибульця Артур. 

— Ліам Сноу, кузен лордів Брандона, Еддарда і Бенджена, що бажає зійтися у поєдинку з Принцом Драґонстоуну, — нахабно відповів юнак. 

— Повертайтесь назад… Ліаме, — невпевнено почав сер Родрік. — Негоже незаконним синам кидати виклик принцу. І щось я вас не пригадую… — лицар урвався на половині фрази, коли Бенджен і Еддард кинули на нього косі погляди. 

— Не стримуйте юнака, я б хотів відчути, чи справді байстрюки такі підступні, як про них говорять септони, — відповів на те Рейгар. — Гаразд, Ліаме, я приймаю ваш виклик. Виходьте. 

Сноу якось дивно усміхнувся, схопив меча обома руками й розпочав атаку. І на відміну від братів атакував не хаотичним набором прямих ударів, а використовував усілякі хитромудрі рухи, яким його вчив точно не сер Родрік. Кожна «вісімка» закінчувалась навскісним ударом, а кожен випад перетворювався у виверт або рух по дузі за спину Рейгару. І з кожною такою зміною курсу в Рейгара ставало все менше надії на легку перемогу. Він уже трохи втомився, тоді як Ліам Сноу був свіжим і практично нічого не боявся. Та зрештою, його підвела тендітна статура. Рейгар помітив, що при вивертах він не дуже твердо стоїть на ногах, і вирішив скористатися цим. І нагода трапилася, коли Ліам знову розвернувся, і Рейгар вмить атакував недобре захищену зону навколо лівого плеча. Байстрюк встиг виставити блок, та він був ненадійний, а сила удару збила його з ніг, і шолом з його голови…

І коли довге каштанове волосся розсипалося по плечах «Ліама», Рейгар одразу впізнав цю особу. 

— Леді Ліанно! Ви ж мали бути в себе й готуватися до бенкету! — спалахнув сер Родрік. 

— Я вже давно приготувала собі сукню, і якщо ви думаєте, що я захочу якусь хитромудру південну зачіску, то ви глибоко помиляєтесь, сер Родрік! Ці зачіски не варті згаяного часу в процесі їх заплітання, і за першої-ліпшої нагоди волосся розпадеться, і праця пропаде, — люто огризнулась Ліанна. 

І Рейгарове серце тьохнуло…

Ще жодна із знайомих йому дам не сміла перечити лицареві. Ні Елія, ні Серсея Ланістер, ні сестри Таллі слова кривого не казали на адресу будь-якого чоловіка. А вона…

Колись у снах він бачив багатьох лютих принцес чи королев Таргарієнів. Принцеса Рейя, донька короля Мейкара, що не бажала за чоловіка нікого, крім братового наставника сера Дункана Високого. Королева Нейрис, що гидувала чоловіком Ейгоном Негідником. Королева Рейніра, що бештала власного батька за надмірну довіру Отто Гайтаверу і люто нищила ворогів на спині своєї драконки Сайракс. І зрештою, королева Вісенья, для якої не існувало різниці щодо нейтралізації ворога — чи верхи на Ваґар, чи пішо з Темною Сестрою в руках. 

“З моєї крові народиться Принц, що був Обіцяний, чия історія життя буде Піснею Льоду й Полум’я…”.

“Я не була твоїм Льодом, Рейгаре…”.

“У дракона три голови…”.

«Я знайшов свій Лід», — подумав Рейгар, дивлячись вслід Ліанні Старк, котра невимушеною ходою рухалась до своїх покоїв…