Спогади та видіння

Розділ ІІ
Спогади та видіння

Минув рік
Рейгар знову прокинувся від плачу Ейгона. Хлопчик лежав у своїй колисці у його покоях, а над ним сиділи двоє годувальниць та Ешара. Усі троє намагалися заспокоїти маленького принца, та лише на руках Рейгара немовля заспокоювалося і засинало. Тому він і попросив перенести дитячу поближче до себе, щоб як тільки щось трапиться, бути поруч. 
— Тихо, синку, — шепотів він, пригортаючи малюка до грудей. — Не плач, татко тут. Татко не дасть тебе скривдити. Т-ш-ш-ш…
— «О, Еллі, чому?» — промайнуло у його голові. — «Мабуть наш син відчуває, що тебе нема, і тому плаче». 
Ейгон ще трохи поскиглив, але нарешті заспокоївся і почав засинати. Рейгар, пересвідчившись, що його син заспокоївся, обережно поклав хлопчика в колиску, після чого рушив до спальні. Йому був потрібний сон. 
— Чому ти тут, Ешаро? — запитав він, перш ніж піти. — Елія… її більше нема, тож твої обов’язки закінчились. 
— Ще не всі, адже перед смертю Елія попросила мене гледіти її дітей. Рейніс дуже звикла до мене, та й ти сам не витягнеш усе. 
— Дякую, що допомагаєш. Я твій боржник. 
— Не треба зайвого пафосу. Елія мені як сестра, і на додачу мій брат без мене наробить дурниць. 
Рейгар на це усміхнувся, побажав дорнійці доброї ночі, після чого просто впав на своє холодне і порожнє ліжко. Порожнє без Елії, і холодне без жінки, яку б він кохав. 
А це ж уже рік, як її нема. 
Рік, відколи народився Ейгон, але його мати померла. 
І рік, відколи він востаннє відвідував Королівську Гавань та батька. Безумця, що лише зловтішався із смерті невістки…

___

Flashback
Коли корабель із Елією прибув до Королівської Гавані, дзвони Великої Септи Бейлора тривожно грали, сповіщаючи сумну новину. Елія Мартелл, майбутня королева і мати майбутнього короля, померла, народжуючи його. На пірсі зібрався практично весь двір — від членів Малої Ради до простих мешканців Червоного Замку. Рейгар побачив батька та матір, оточених лицарями Королівської Гвардії, а ще молодшого брата Візериса, котрий не розумів, що відбувається.
— Ласкаво просимо назад, мій принце. Співчуваю вашій втраті, — зустрів його лорд-командир Білих Плащів сер Герольд Гайтавер. 
— Дякую за прийом, сер, — Рейгар звернув почервонілі від сліз очі на батька й матір. — Як батько це сприйняв? 
— Реготав наче божевільний, і говорив, що дім Таргарієнів очистився від овечого лайна, — на ці слова Рейгар стис кулаки. То он воно як: батько сам знайшов йому наречену, сам змусив їх одружитися, а тепер потішається з його втрати? 
— А що сказав про Ейгона? — Рейгар сам прийняв рішення дати своєму синові це ім’я. 
— Сказав, що перевірить, чи гідний «дорнійський покруч» такого імені. 
— Тоді нехай почекає відповідного моменту після того, як Елія… як… 
— Не треба договорювати, мій принце, я вас зрозумів, — не дав договорити лицар, і дав знак приготованим людям нести труну в Септу. 
У процесії взяла участь безліч дорнійців. Перед труни взяли найближчі родичі покійної — принц Оберін Мартелл на прізвисько Червоний Змій, що був її молодшим братом, і сер Льюїн Мартелл, лицар Королівської Гвардії та її дядько. Посередині її підтримували Андерс Айронвуд та Франклін Фаулер, і нарешті замикали цю шістку двоє лордів, чиїх імен Рейгар не пам’ятав. Король Ейрис та королева Рейла йшли позаду разом із сином, і якщо королева щиро оплакувала невістку, то король лише посміхався. Майже три роки тому сер Баристан Селмі вивів його із Долини Сутінок, і після того як мейстер Пайсел вилікував свого короля від отриманих ран, Ейрис ІІ став ще шаленішим, ніж був до того. Він дивився на всіх з погордою, а свого сина вважав винним у своєму полоні, бо він разом з Тайвіном Ланністером хотів скинути його з трону. І з кожною новою витівкою батька Рейгарове бажання змінити правлячого монарха ставало все більшим і більшим. 
Церемонія похорону Елії пройшла майже непомітно. Усе, що він запам’ятав — як він із Артуром Дейном простояв біля домовини не поворухнувшись ні на мить. Коли Верховний Септон завершив свій чин, загорнуте в саван тіло Елії поклали в крипту, після чого настав час приймати й вислуховувати бісову купу співчуттів і можливо пропозиції щодо нового шлюбу. Саме цього Рейгар не хотів найбільше. Десятки лордів пропонуватимуть йому своїх доньок, сестер чи небог. Терпіти це він не зможе, та все ж вдавати зацікавленість повинен. Зрештою, він робив це довгий час до Елії…
— Отже, де мій онук? Де напівкровка, яку виштовхнула із себе хвойда із Сонцеспису? — тільки лайка й зневага до мертвої невістки з боку батька повернула Рейгара в реальність. 
— У леді Ешари. Ешаро, будь ласка, подай його мені, — Ешара передала йому згорток із Ейгоном, а вже Рейгар підійшов до батька, що сидів на Залізному Троні. — Дозволь представити тобі онука: принц Ейгон із дому Таргарієнів, майбутній принц Драґонстоуну та спадкоємець трону. 
— Подай його мені. Я мушу побачити, чи гідний він бути моїм спадкоємцем, — Ейрис простягнув пазуристі руки, беручи Ейгона. 
Якусь мить Ейгон був спокійним. Але потім він гучно заплакав, і невідомо від чого — чи то вигляд діда його так злякав, чи від голоду, або ж від болю в животику. Все могло бути, хоча на думку Рейгара, його син злякався діда. Чоловіка, що у віці навіть не сорока років виглядав на всі сто із довгою білою бородою та зморшкуватим обличчям, а ще із божевільним блиском в очах та довгими пазурами, мов у тінь-кота чи дракона. І сміливець затремтить, побачивши такого, не те що немовля. 
— Хе! Це не дракон, бо дракон не плаче при вигляді ще одного дракона! Це ще один смердючий напівкровка! Я прийняв рішення: новим принцом Драґонстоуну стане Візерис. Завтра я видам відповідний указ, що затвердить моє рішення!
— Ти можеш говорити що завгодно, та моє первородство і валірійська магія крові сильніші за твої укази! Зроби Візериса принцом Драґонстоуну, та бажаю тобі успіхів у штурмі найнеприступнішого замку в Королівських землях. Прощавай! — Рейгар вихопив немовля у батька і рушив назовні. 
Та в цей момент двоє білих лицарів заступили йому дорогу. Сер Джонотор Даррі та сер Освел Вент стали на шляху в Рейгара поклавши руки на мечі. У відповідь сер Артур і Джеймі зробили так само, ставши навперейми лицарям. 
— Ти не можеш отак просто взяти і вийти з тронного залу, образивши свого батька й короля. Схопити його! 
Лицарі саме пішли вперед, проте навперейми їм стали ще двоє. Сер Герольд і сер Баристан оголили мечі та стали спинами до Рейгара, а лицем до братів по братству. Артур витяг з піхов Світанок, а Джеймі приєднався до нього. Сер Льюїн залишився осторонь. Скоріше за все він хотів підтримати принца, та не поспішав із рішенням. Чекав вдалого моменту.
— Відставити! — крикнув сер Герольд. — Ви клялися боронити королівську родину, а особливо спадкоємця Залізного Трону!
— Король щойно сказав, що новим спадкоємцем є принц Візерис., — відповів сер Освел. 
— І це позбавляє принца Рейгара титулу? — парирував сер Артур. — Я клявся боронити принца Рейгара і його родину, і робитиму це завжди. Тому геть з дороги, інакше пізнаєте на собі силу Меча Світанку!
— Король дав наказ, і ми не ослухаємося, — відповів сер Джонотор. 
— Невже ви настільки сліпі, що не бачите божевілля, у яке занурився король? — сер Льюїн таки обрав сторону, і буде це сторона його зятя. — Якщо ви сліпо виконуєте накази безумця, то ви нічим не кращі за простих рекрутів. Ви — еліта Сімох Королівств! Я клявся боронити короля Ейриса, але також я клявся боронити і його родину. Тому звільніть прохід!
Сер Джонотор все ще вагався, та сер Освел, зрозумівши що їх двоє, а опонентів п’ятеро, зійшли з дороги, давши Рейгару разом із рештою вірних йому лицарів піти. За ним пішла майже вся сімка — сер Герольд, сер Артур, сер Баристан і сер Льюїн. Джеймі, попри те, що ще не був посвячений у лицарі та прийнятий до Братства, все одно вважався сьомим. Та навіть без нього й сера Баристана, частина Білих Плащів, що перейшли до Рейгара вважалась сильнішою — хто встоїть проти Меча Світанку? Отож.
Та коли останній із лицарів покинув тронну залу, їм навздогін чулися прокльони короля:
— Можеш сидіти й дутися на Драґонстоуні скільки влізе, та коли Візерис виросте, він таки прийде забрати своє! І тоді ми побачимо, хто сміятиметься останнім, ха!…
<end of flashback>

Ось так занурившись у спогади Рейгар і заснув, сам не розуміючи, що спить. Сни для Таргарієнів не були просто снами. Це була магія. Магія, що дозволяла їм бачити майбутнє чи минуле. Або ж…
Говорити з померлими?
Коли йому було сім, він уперше побачив такий сон. У ньому його прадід, король Ейгон сказав йому, що його доля повернути у світ магію. Повернути драконів. Його батько на це зареготав, і сказав, що напевно це таргарієнське безумство починає проявлятися у ранньому віці. Ще пізніше він бачив й інших своїх предків — Рейніру, Візериса Першого, Джейхериса Миротворця, і навіть самого Ейгона Завойовника. 
«З моєї крові народиться Принц, що був обіцяний, і доля його буде Піснею Льоду і Полум’я…»
Саме після цього сну дванадцятирічний Рейгар вперше вийшов на тренувальний двір, і змусив сера Віллема Даррі навчити його мечу. І чим старшим він ставав, тим кращими ставали його вчителі. Сер Герольд, сер Баристан, сер Джонотор…
А після весілля він на власній шкірі відчув, чому Меч Світанку є найкращим воїном у Сімох Королівствах. Артур і Світанок були просто створені один для одного. Дейн мав усі дані, щоб бути королівським гвардійцем — швидкість, силу, спритність, бойові навички і чудову орієнтацію в просторі. На додачу він позиціонував себе як людину обов’язку, і що найважливіше — не шукав жіночого кохання. Коли Рейгар запитав його про це, то Артур відповів, що люди діляться на холодних раціоналістів і закоханих дурнів. Перші захищають других від небезпек, а другі роблять життя перших не таким нудним. Так світ підтримує хитку рівновагу між їдцями і їжею, щоб усього всім вистачало. Чимось і сер Баристан був схожий на Артура, та у світі була ще одна людина обов’язку, до якої Рейгар завжди прислухався. 
Мейстер Еймон, його пра-дядько, чиї мудрість і досвід відповідали віку вчив, що боги створили людей для любові, але любов — смерть обов’язку і прокляття честі. Рейгар не погоджувався з цим твердженням, та все ж прислухався до його мудрих порад, і щиро шкодував про те, що не може зняти його зі Стіни, обмінявши на підлабузника Пайсела. І навряд чи зможе це зробити, адже батько позбавив його спадку, залишивши принцом-регентом при Візерисі. Щойно його брату виповниться шістнадцять, він буде змушений покинути Драґонстоун і шукати правди деінде. Або ж…
Або ж нарешті позбавити Сім Королівств від безумця на троні…
І навіть сон прямо закликав його зробити це. 
Уві сні він стояв у саду пишного замку, прикрашеному фігурними кущами та високими деревами. Приємний вітерець розвівав його волосся, а на флагштоках на верхівках веж майоріли чорні прапори із чотирма червоними триголовими драконами Таргарієнів. Це був Саммергол, місце його народження, але ще до того, як Трагедія перетворила його на руїну. 
Навпроти нього стояли троє чоловіків у золотих коронах та зі сріблясто-золотим волоссям. Перший був середнього зросту, безбородим та з коротким волоссям. Другий був високий, широкоплечий, із лютим виразом на вкритому слідами віспи та густою сріблястою бородою обличчі. Третій же був худорлявим, усміхненим та трохи схожим на високого. Його Рейгар упізнав — його прадід Ейгон, П’ятий Свого Імені. Високий міг бути тільки його батьком Мейкаром Першим, а коротковолосий… Мейкар був схожим на нього, тож скоріше за все, це Дейрон Добрий, другий після Джейхериса Миротворця достойний король. 
— Що це означає? Чому я бачу вас, моїх предків? — здивовано підняв очі Рейгар.
— Ти є нащадком Принців Саммерголу, що ставали королями, — відповів йому Мейкар. — Ми така сама частина тебе самого, як і твої дід та батько. 
— І причина нашої появи дуже вагома, — продовжив Ейгон. — Темні сили підіймають голови. Повернення Довгої Ночі вже не за горами, а королівство роз’єднане, як і майже триста років тому. 
— Це не моя турбота, — відповів Рейгар. — Батько позбавив мене спадку, тож хай із цим розбирається Візерис, коли виросте щоб хоч піднімати меч. 
— Помиляєшся, — відповів Дейрон. — Прадавня магія сильніша за слова шаленців. Ти все ще Принц Драґонстоуну, і вирішив це не Ейрис. Ти маєш привести на світ Принца Льоду і Полум’я, як було провіщено. 
— Але я вже маю сина. Ейгон — той, про кого казало пророцтво…
— Помиляєшся. Мартелли не мають у собі крові Королів Зими. Ейгон не він, — відповів Дейрон.
«Я не була твоїм Льодом, Рею».
Елія сказала йому це вмираючи, і тепер його предок повторює ці слова. 
— Чому саме Королів Зими? — запитав Рейгар роздумавши над словами Дейрона.
— Давній пакт було порушено. Згадай угоду між Креганом Старком і Джейкерисом Веларіоном. Діти Старків і Таргарієнів були обіцяні один одному, — відповів Ейгон. 
— Але ж… Джейкерис не був законним сином королеви Рейніри. Це всі знають, — відповів Рейгар.
— Тому йому й не судилося здійснитись. Джейкерис загинув, а Ейгон не надав цьому значення. Та зараз саме час. Час вшанувати благі наміри пращурів, — Мейкар зміряв його поглядом, перш ніж покласти руку на плече. 
— І що мені робити? — запитав Рейгар. 
— Рушай на Стіну. Мій брат Еймон допоможе тобі, — відповів на те Ейгон. 
— І як хороший король, ти маєш перевірити стан передової лінії оборони. Стіна потребує королівського візиту, — приєднався Мейкар. 
— Усі покоління Таргарієнів вірять у тебе. А зараз ти прокинешся, — завершив розмову Дейрон…

___

Рейгар прокинувся після третіх півнів. Сонце здіймалось над обрієм, забарвлюючи увесь небозвід у червоне. Слуги вже метушилися, Ейгон мирно посопував у колисці, а над ним так само мирно спала Ешара. Чудова вона жінка, та на жаль не їй судилося бути його другою дружиною.
Коли він побачив Артура, то одразу поставив свого друга перед фактом. Фактом твердого рішення:
— Візьми якомога більше хутра. Ми вирушаємо на Стіну…