— Чайлде, це неймовірно. Я ніколи не думав, що є хтось настільки жахливий у використанні паличок, — Джонлі розгублено зітхнув.
Тисячолітній досвід зіткнувся з незграбною реальністю. Цього вечора вони з Аяксом сиділи на подвір’ї Заїжджого двору Ваншу, відпочиваючи після робочого тижня. Але скільки би вони не говорили, все знову звелося до того, що колишньому архонту серце боліло бачити цю картину знову і знову. Всі його спроби навчити Передвісника їсти так, як їдять у Лі Юе, закінчувалися або впущеними нефритовими мішечками, або зламаними паличками.
— Ти такий жорстокий, сяншене. Мені здається, я просто народився без будь-якого, навіть найменшого, хисту до цього, — розвів руками Тарталья, згодом грайливо додавши: — А можливо, мені би не завадила правильна мотивація.
Джонлі подумав, що не завадило би диво.
Розплатившись за вечерю (що вже було доволі показовим, зважаючи на його звичне ставлення до грошей), він пішов до виходу з подвір’я. Чайлд з нерозумінням подивився йому вслід.
Невже його невдачі так сильно розчарували Джонлі? Хлопець кинувся наздоганяти його, щоб вияснити.
Неочікувано, Джонлі й сам зупинився. Повернувшись до Аякса він, секунду повагавшись, нахилився і поцілував його в куточок губ.
— В якості мотивації, — пояснив він, посміюючись із виразу обличчя іншого.
Той же, ніби заклякнувши, просто кліпав очима й дивився, як чоловік спокійною ходою продовжив свій шлях.
— Дідько, — тихо прошепотів він, — а ти вмієш надихнути. Гей, зачекай мене, — вже вголос крикнув він, наздоганяючи Джонлі.
***
Ледь помітно сколихнулося повітря. Сяо зовсім не треба було дивитися, щоб дізнатися, хто перервав його самотність.
— Ти повернувся, — констатував він. — Як твої доручення сьогодні, Етере?
Етер, а це був саме мандрівник, підійшов до краю сходів і став поруч. З тихим смішком видихнув:
— Нічого особливого. Але трохи втомився, — зізнався він. — Довелося зачистити на кілька таборів гілічурлів більше, ніж зазвичай, а потім ще й супроводжувати аеростат.
Зізнатися Якші у втомі, навіть такій незначній, уже було чимось природнім.
Деякий час тому, після подій у Розломі, Етер вирішив зачекати з подорожжю до Сумеру. Йому було важко повірити, що Сяо тут, він повернувся і обіцяв більше ніколи так не робити. Тож бачити його кожен день стало необхідним, хоча би поки спогади не потьмяніють у пам’яті (не те, щоб він вірив, що це можливо).
Він оселився в заїзді Ваншу та вдень займався своїми звичними дорученнями, хоча й виключно на території Лі Юе. А ось вечори його змінились. Мисливець на демонів, який колись здавався йому нелюдяним і відстороненим, тепер став його нічним співбесідником і, Етер сподівався, другом (а хотілося би кимось ще).
Тепер Етер знав про минуле Сяо, знав про Якш, карму, Генерала Алатуса. Він знав, що Сяо подобається нічна прохолода, світанок і квіти цінсінь. Він знав, що кожного ранку підводити очі червоним його надихнув Моракс і за стільки років це стало так же звично, як дихати. Він знав, що під рукавицями шкіра у нього темно-зелена, майже чорна на кінчиках пальців (йому було цікаво, скільком людям у всьому Тейваті було дозволено про це дізнатися?).
А ще він знав, що абсолютно безнадійно закоханий.
— Вони виглядають щасливими, чи не так?, — мандрівник махнув головою в сторону Джонлі, який якраз зараз відмахувався від Аякса, котрий після його вихідки зовсім розійшовся в своїй грайливості.
Несподівано, на обличчі Якші промайнув якийсь особливий, незнайомий вираз.
Інколи могло здатися, що Сяо не розуміється на глибоких емоціях, але Етер завжди розумів, що це хибне враження. Той, хто прожив стільки років, міг лише придушувати свої переживання, але не ігнорувати їх існування у світі в цілому. І те, що всі вірили в холодність Якші, невловимо ранило мандрівника.
— Мабуть, так і є. Цей фатуї все ще дратує мене, і я йому не довіряю. Але… Коли я бачу його поруч із Рекс Ляпісом, той не виглядає як Моракс. Поруч із ним він саме Джонлі, який може залишити позаду всі роки страждань і служіння народу. Думаю, він заслуговує на це, як ніхто інший.
— Але як щодо тебе?, — ці слова вирвались самі собою, зовсім безконтрольно.
— Щодо мене?, — Сяо різко повернувся в сторону Етера, розгублено дивлячись йому в обличчя. — Що ти маєш на увазі?
Що ж, рано чи пізно ця розмова мала статися, чи не так?
— Хіба сам ти не заслуговуєш на те ж саме? Ні, почекай, — за секунду до того, як Сяо збирався перебити його, попросив Етер. — Хто віддав цій нації більше, ніж ти? Хто пройшов через стільки страждань, що лишились ніким не помічені? Моракс звільнився, почав нове життя, але як же ти? Хіба ти не заслуговуєш на когось, поруч із ким будеш просто Сяо? Не адептом, не Пильним Якшою, не Мисливцем на демонів. Не Алатусом. Не забудеш минуле, але залишиш його саме минулим? Хіба ти не заслуговуєш бути щасливим?
Адепт виглядав так, ніби його вдарили. Але чи міг Етер дивуватися з цього шокованого виразу? Сяо ж справді завжди вірив, що за всі вбивства, за всі нещастя, які він приніс, він заслуговує лише на біль і самотність. Він і зараз очевидно збирається все заперечувати, або ж і зовсім телепортуватись подалі.
Етер не міг цього допустити.
— Будь ласка, подумай над цим хоча би трохи.
Сяо відвернувся, закривши очі. Коли він почав говорити, його голос звучав глухо:
— Це смішно. Навіть якщо уявити, що таке можливо, що я… хотів би, щоб таке сталося… Хіба це звучить реалістично? Ти стільки разів говорив мені, що я вже сповна заплатив за свої вчинки, але навіть опустивши це все я все ще не розумію. Хтось поруч зі мною? Холодним, закритим, тим, хто навмисно відштовхує усіх? Кого я можу підпустити до себе так близько? Смертні страждатимуть від впливу моєї карми, та і такі стосунки були би жорстокими для кожного з нас, адже вони вмирають так швидко. Безсмертні? Абсолютно неможливо, ніхто з мого оточення не має такого бажання. І я теж, — він посміхнувся, ніби знущаючись із самої ідеї.
Мандрівник захотів стерти цю посмішку з його лиця.
— Ти не холодний. Не смій так говорити, особливо після Розлому. Ти намагався таким здаватися так довго, що врешті-решт сам почав в це вірити. Але ти досі відчуваєш вину за минуле, опікуєшся теперішнім. Це не те, як поводяться холодні. І ти не заради забавки відштовхуєш інших. Навіть так ти захищаєш усіх довколо себе, — він перевів подих: — Але Сяо, хто захистить тебе?
— Я не… Етере, зупинись на секунду. Я можу зрозуміти твоє бажання втішити мене чи якось допомогти, але мені цього не треба, — можливо, тепер мандрівник знав, що то був за незнайомий вираз обличчя. То був біль, точно такий же, який зараз м’яко вплітався у рівний тон Якши. — Просто, як ти взагалі уявляєш людину, яка любитиме мене?
Ось воно. Справжньою причиною завжди було це. Не бажання бути вдалині від усіх, не впевненість у своїй незацікавленості. Це завжди був страх, що він повірить у шанс знайти своє щастя, а для нього такого не існує. І це ж не тільки про кохання, це й про свободу, здатність зібрати себе з уламків. Той самий Пильний Якша, про силу і велич якого писали книжки і розповідали одне одному цілі покоління, боявся почати пошуки та згодом розчаруватися.
Етер відчував, що в нього всередині щось зламалося.
— Сяо.
Він узяв його руку і підніс до свого лиця. Адепт здивовано повернувся до нього, майже зачаровано. Поки він нічого не сказав, Етер поцілував тильну сторону його долоні, дивлячись прямо в очі.
— Мені не потрібно уявляти, розумієш? Я бачу цю людину кожного дня у відображенні. І тому мені так неймовірно боляче чути, що ти навіть не допускаєш думки, що в цьому світі вже є ті, хто люблять тебе і цінують. Ти неймовірний, і я готовий повторювати це стільки разів, скільки тобі знадобиться, щоб це запам’ятати. Життя в мене довге, знаєш, — тихо закінчив він, відпускаючи руку іншого.
Він не знав, чого очікувати. Він навіть ні на що не сподівався. В цей момент він просто хотів, щоб Сяо знав. Просто хотів довести йому, що він вартий не те, що кохання, а цілого світу.
Чого він точно не очікував, так це побачити як Сяо плаче. Етер обережно, ледь торкаючись, стер вологу доріжку з його обличчя. Адепт, здавалося, тільки зараз помітив свої сльози і тепер виглядав спантеличеним. Він ніби не міг обрати, як реагувати.
— Можна тебе обійняти?, — запитав мандрівник. Наче досі перебуваючи у двох світах одночасно, Сяо кивнув.
Етер підійшов ближче, м’яко кладучи руки на гострі лопатки, притискаючи Якшу до себе. Той сховав лице в нього на плечі і нарешті трошки розслабився. Етер думав, що простояти так усе своє дуже довге життя було би чудово.
— Я не хочу робити тобі боляче, — ледь чутно промовив Сяо. — Мені так шкода, що я не можу відповісти на твої почуття.
— Це нормально, — відказав Етер.
Ні, це не так. Це справді боляче. Але все ще не страшно, поки Сяо не відштовхує його від себе. Він з усіх сил старався не видати свого напруження, все ще обіймаючи адепта. Він зможе придумати, як жити із цим відчуттям неповноцінності. З порожнечею. Після того, як вони розійдуться. Коли він опиниться в темряві і тиші своєї кімнати, де зможе зізнатися хоча би собі, що десь в глибині вірив в іншу відповідь.
— Ти не зобов’язаний. Я просто подумав, що ти маєш знати.
Здається, прикидатися спокійним в нього виходило не так переконливо, як він думав. А можливо Сяо просто знав його занадто добре.
Неважливо, адже той відсторонився, тримаючи мандрівника за плечі. Він ніби шукав поглядом щось на його лиці.
— Ні. Я сказав неправильно. Мені шкода, що я не можу відповісти тут і зараз. Ти мені подобаєшся, мені комфортно проводити час разом із тобою. В такі моменти я навіть забуваю про тиск карми. Але я не впевнений, чи це «подобаєшся» саме те, якого ти прагнеш. І якщо я зараз скажу, що твої почуття взаємні, це ранить нас обох пізніше, якщо я зрозумію, що для мене все інакше.
Це вже не звучить як відмова, правда? Етер думав, що він божевільний, майже фізично відчуваючи, як всередині на місці порожнечі розквітає надія.
— Даси мені трохи часу?, — тим часом запитав Сяо.
Подумки видихнувши, мандрівник посміхнувся:
— Хоч весь час світу. Я почекаю, — і це було правдою. Якщо знадобиться сотня років, він чекатиме.
— Але, Сяо. Що б ти не вирішив, я все ще хочу лишатися на твоєму боці. І завжди буду. В якості співбесідника, приятеля, друга, коханого. Будь-кого. Якщо ти дозволиш.
Сяо кивнув. Відійшовши, замислений, кивнув ще раз, зникнувши у зелено-чорній димці.
Етер все ще посміхався.
***
Час плинув.
Лі Юе розквітало під керівництвом звичайних смертних і колишня недовіра адептів змінилася якою не якою, а повагою. Етер побував у Сумеру, познайомився з Дендро Архонткою і, здається, знову вв’язався в якусь пригоду. Але це не було чимось неочікуваним. Чи хоч один регіон не змусив його вирішувати свої проблеми? Як би там не було, якщо це наблизить його до сестри, він не проти.
А ще про всі ці події було чудово розповідати вечорами Сяо. Хоча Етер врешті-решт і продовжив свою подорож, він не впускав можливості повернутись до заїзду Ваншу при першій-ліпшій нагоді. Він знав, що там його завжди чекає один мовчазний адепт, і це відчувалося як повернення додому.
Вони продовжували говорити. Про все: мандрівку Етера, новини Лі Юе, карму Сяо. Про крила, котрих обом так не вистачало. Етер розповів Якші про маленьких створінь, що бачили його сестру багато років тому, про народ, що ігнорує власну богиню, про Передвісника, що проводив досліди на нещасних людях. Про минуле, яке він поступово згадував, про їх подорожі світами з Люмін.
Вони не говорили про той вечір. І хоча Етеру кортіло дізнатися хоч щось конкретне, він мовчав. Він не був впевнений, чому: боявся тиснути на адепта чи боявся наврочити.
Але він намагався розказати Сяо якомога більше про себе, аби виправдати його довіру. Наче ненавмисно ініціював маленькі, ледь помітні тактильні контакти. І тішився, коли Сяо виглядав так, ніби все так і має бути. Наче це правильно.
Поки йому було достатньо того, що він мав.
***
— Обережно, зліва хвіст!, — Етер тільки сподівався, що не спізнився з попередженням, адже перевірити просто не було можливості.
Три речі, які треба знати, щоб зрозуміти, як вони опинилися в цій ситуації:
Перша: він занадто чуйний і погоджується на всілякі авантюри майже без роздумів. Він готовий це визнати.
Друга: дослідниці з Сумеру абсолютно божевільні. Дослідити незрілий нефрит? Нудно, давно зроблено іншими, безперспективно. Дослідити незрілий нефрит зі Стародавньої ящірки-дракона, на яку подіяли якимось гидотним зіллям? Ось це вже краще.
Третя: Сяо просто невдало проходив повз Південні небесні ворота і прийняв запрошення Етера долучилися до експерименту.
А тепер ця рептилія зійшла з будь-якого глузду, атакує неймовірно безжалісно і має набагато більшу стійкість до шкоди. Мандрівнику здавалося, що дуель із Синьйорою, і та була простіше.
Вони билися вже більше четверті години і, здавалося б, створіння лише знущалося з них весь цей час. У мандрівника промайнула думка, що варто було взяти з собою ще когось із щитом. Зітхнувши, він знову підняв свій меч. На мить зустрівшись поглядом із адептом, кивнув у згоді, і вони знову кинулись на дракона-ящірку.
На великій швидкості вони нападали з різних сторін, постійно змінюючи свої позиції. Зі сторони здавалося, що всю арену захопив вихор елементальної енергії — зеленої, жовтої, пурпурової. Наче локальний вибух.
Все було скінчено — останній раз ящірка махнула хвостом і затихла. Етер видихнув з полегшенням, озирнувшись у пошуках Сяо. Та, стривожений, вмить опинився поруч із адептом.
Той важко дихав, спираючись на списа та встаючи з колін. Етер протягнув руку, щоб допомогти, і Сяо її прийняв. Він збирався зняти маску з обличчя, але мандрівник був швидше. Прибравши пасмо темного волосся за вухо, він уважно оглянув лице Якши, шукаючи поранень. На перший погляд, не було нічого неправильного, крім втоми. Це добре. Варто було відпустити адепта, відійти. Але йому так кортіло взяти його обличчя в свої долоні, нахилитись ближче і… Дідько.
Ні.
Він ніби винирнув із-під товщі води.
Етер сподівався лише, що його бажання не були такими вже очевидними. Він відступив на кілька кроків назад.
— Ти в порядку?, — запитав він, віддаючи маску власнику.
— Так, дрібниці. Не встиг ухилитися від того останнього удару. А ти?, — тон його був спокійним, і Етер подумки видихнув із полегшенням.
— Я теж в нормі. Але це було божевілля, — він посміхнувся, намагаючись вести розмову в іншому, безпечному напрямку.
— Так, божевілля, — тихо погодився той. А потім: — Етере, тільки що ти..?
Мандрівник не хотів, щоб він договорював це запитання. Йому було соромно і ніяково, адже він пообіцяв чекати відповіді, а в результаті ледь не піддався пориву. Він відвів погляд.
— Я… Вибач мені, — він відчував, як палає його обличчя. — Я ледь не втратив контроль, і мені шкода. Я обіцяю, що це не…
— Я не проти.
— …повториться, — здивований, Етер підвів голову: — Ти що?
— Я не проти, — повторив Сяо. — Ти можеш це зробити.
Етер розгублено дивився, як адепт підійшов ближче. Не настільки близько, як йому хотілося б, але достатньо, щоб втрутитися в особистий простір. Мандрівнику здалося, що він вагається, але що це за сумніви? У собі чи в Етері?
— Не треба просто дозволяти мені. Це жорстоко, по відношенню до нас обох, — але ж як би чудово було піддатися і взяти те, що йому так самовіддано пропонують.
— Я не дозволяю, — розгублено, навіть здивовано заперечив Сяо. — Це не дозвіл, це… Поцілуй мене, Етере. Будь ласка.
Це прохання.
А Етер не міг навіть уявити, що колись зможе відмовити Сяо хоч у чомусь.
Мандрівник зробив крок уперед, і відстань між ними стала зовсім незначною. Ледь відчутно провів пальцями по теплій щоці, так правильно і так нереально. Ніби сон. Найпрекрасніший сон із усіх, що він коли-небудь бачив.
Так складно подолати останні міліметри, страшно злякати, зруйнувати момент. Прокинутись.Їх дихання змішалося, а поцілунок був таким ніжним і обережним, що аж серце боліло.
Повільно, Етер відсторонився, достатньо, щоб побачити як золото райдужки адепта майже повністю зникло в чорноті розширених зіниць.
— Все доб..?, — почав він.
Він не договорив. А лише за мить і зовсім забув, що саме хотів запитати. Однією рукою Сяо притис його до себе за талію, а іншою зарився в біляве волосся, притягуючи Етера до себе і знову цілуючи. Цей поцілунок був інакшим. Сміливішим, наполегливим, таким, від якого ноги відмовлялися тримати.
Етер не міг не відповісти настільки ж віддано, намагаючись виразити свої почуття хоча би так, якщо не словами. Сплітаючи язики, кусаючи за те, що цієї миті довелося чекати цілу вічність. Хоча, не важливо. Очікування було того варте.
І якщо це сон, то Етер був би щасливий ніколи більше не прокидатися.
— То це і є твоє рішення?, — злегка задихаючись запитав він, коли вони розірвали поцілунок.
Сяо кивнув. Етер подумав, що ще ніколи не бачив його таким: щоки палають, губи червоні, а завжди твердий погляд тепер розфокусований і невимовно м’який. Він хотів побачити більше.
— Я змусив тебе чекати. Вибач.
— Все добре, — Етер притулився своїм лобом до його. — Ти визначився, а інше не важливо.
— Ні, важливо. Ти змусив мене задуматись, і не тільки над моїми почуттями до тебе. Я не можу сказати, що раптово вирішив почати нове життя. Але завдяки тобі, я зможу наблизитись до цього так близько, як ніколи. Ти чудовий. І те, що сталося тільки що, було однією з найбільш правильних речей у моєму житті.
Етер уривчасто видихнув. Всі емоції змішалися, думки зникли. Він почувався так, ніби йому витягли всі нутрощі. Але чому це було так чудово?
— Я кохаю тебе, Сяо, — він подався назад щоб дивитися йому в очі. — І завжди кохатиму.
Можливо, це прозвучало занадто прямо. Але Етер так довго тримав ці слова в собі, що продовжувати стало неможливим.
Проте Якша не виглядав так, ніби вже зараз може сказати вголос ті ж слова.
— Я.., — почав було він, але мандрівник притулив кінчики пальців до його губ, зупиняючи.
— Тобі не треба говорити того ж зараз. Це не обмін. Не підганяй себе. У нас у запасі є весь час світу.
Сяо кивнув, посміхнувшись. Їм і справді нікуди було спішити.
А чекати обидва вміли.
***
Лишалось не так багато часу до Фестивалю Морських ліхтарів. Все перетворювалось на божевілля.
Етер справді не був впевнений у тому, що для підготовки до свята треба робити всі ті речі, що були в його дорученнях. Знайти достатньо Глазурованих лілій для масел? Зібрати два десятки Витоків вічного полум’я для якихось нових феєрверків? Зачистити всі найближчі до Гавані табори гілічурлів? Виконати купу дрібних завдань?
Абсолютне божевілля.
Але добре, що він не один на один із цим випробуванням.
Взагалі-то, він був. Як завжди вірив, що сам упорається з усім, що немає нічого страшного і все можна легко витримати. І можна знепритомніти від утоми просто тоді, коли зустрівся з Сяо (своїм хлопцем). Та ще й зустрівся вперше за останній тиждень.
Першим, що він побачив, прийшовши до тями за кілька хвилин, був збентежений погляд. Мандрівник зрозумів, що Сяо сидить на колінах, тримаючи його в обіймах.
— Етере? Як ти почуваєшся?
Етер почувався винним, чуючи тривогу в його голосі.
— Все в порядку, я просто… Втомився, мабуть. — Він слабко посміхнуся. — Дякую, що впіймав.
Адепт не виглядав так, ніби йому зараз була потрібна ця подяка. Він допоміг мандрівнику підвестися і той сів на перила балкону заїзду.
— Ти нічого не хочеш мені розказати?, — спитав Якша, поклавши одну руку на спину іншого, ніби боячись, що той впаде донизу.
Етер не міг не відмітити цей жест у своїй голові. Тоді він нарешті розказав, як в Лі Юе всі втратили розум, займаючись підготовкою.
Сяо виглядав засмученим:
— Тобто ти не подумав попросити мене допомогти? Я розумію, чому ти не відмовився від цих доручень у цілому. Але хіба думка про те, щоб покликати мене така неможлива для тебе?
— Я.. ні, все не так, я.., — Етер розгублено намагався підібрати слова.
Він справді не знав, як правильно пояснити, що він вже забув, що таке покладатися на когось. Але чому він не подумав, як це виглядатиме для Сяо? Можливо, він вірив, що той не помітить. Але це був самообман. Сяо би помітив, навіть якби не ця непритомність. Навіть якщо Етер інколи зникав на тиждень, бо потрапляв у якусь пригоду, він повертався і адепт усе бачив по його обличчю.
— …все ще віриш, що маєш упоратися з усім самостійно?, — тихо закінчив за нього Якша.
Етер зітхнув. Кивнув, відвівши погляд.
— Етере, — Сяо узяв його обличчя у свої долоні, змусивши дивитися йому в очі. — Я розумію, правда. Але хіба ти сам дозволив би мені так робити? Якщо вже ми разом, то чи не маємо ми бути разом і в складнощах теж? Покладись на мене? Передай свої завдання, розділи на двох, назви моє ім’я у будь-якій ситуації, навіть якщо вона не здається надто небезпечною. Я знаю, що ти здатен сам упоратися з усіма проблемами, але я хочу допомогти тобі. Ти не маєш бути один. І ти ніколи не будеш один.
Етер відчував, що йому раптом стало дуже тепло.
— Я кохаю тебе, знаєш?
— Етере.
— Я обіцяю, що постараюсь перестати розраховувати лише на себе. Я покличу тебе. Навіть якщо вважатиму, що достатньо й мене одного.
Сяо видихнув, ніби цієї обіцянки поки було достатньо. Для початку.
— А тепер я веду тебе в кімнату й ти відпочиватимеш поки не відновиш сили. А твоїми дорученнями займусь я, — не даючи й шансу на заперечення, він одразу супроводив слова діями.
— Добре-добре, як накажеш, — з усмішкою піддражнив Етер, покірно знімаючи накидку й чоботи.
Якша подивився на нього з осудом.
— Спи, — кинув він, дочекавшись поки мандрівник вмоститься під ковдрою.
І яким би роздратованим він не хотів здаватися, все ж легенько поцілував його в куточок губ перед тим, як вийти з кімнати.
Так, дуже добре, що Етер більше не один на один із усіма випробуваннями.
***
Зазвичай, на Ліхтарі Сяо дивився один. Так було вже багато років, навіть століть, і він не бачив у цьому нічого поганого. Він не любив натовпи та шумні святкування.
Цього разу він був у Гавані, бачив натовп і звідусіль чув радісний галас. Неважливо. Він ігнорував їх. Він просто ніяк не міг зосередитись на всьому цьому сяйві та голосах. І не хотів.
Не тоді, коли всю його увагу забрав собі Етер, із золотим волоссям, теплим поглядом і приємним голосом. Не тоді, коли він сяяв якимось таємничим світлом з того самого моменту, як адепт погодився піти з ним до Лі Юе.
Тож, знову-таки, Сяо було неважливо. Цьогоріч він не хотів дивитися на Ліхтарі один. А якщо це місце робить Етера щасливим, то і йому годі бажати іншого.
Тим паче, все не було так погано. Не були нічого поганого взагалі. Він бачив, як в одному з маленьких ресторанчиків біля самої гавані сиділи Джонлі і Чайлд, що нарешті навчився користуватися паличками. Бачив Ґанью і Кецін, що закінчували приготування до запуску феєрверків. Бачив Мадам Пін зі своєю онучкою та Шеньхе з кількома незнайомими смертними. І хоча адепт звик думати, що йому все одно на інших, насправді він був радий бачити, що вони сьогодні теж щасливі.
— Сяо, повернемось до Ваншу? Хочу побачити Ліхтарі звідти.
— Ти впевнений? Тут вони будуть більш вражаючим видовищем.
Етер кивнув:
— Так, я знаю. Але все ж упевнений.
І як Етер навряд чи міг відмовити Сяо хоч у чомусь, так і Сяо не міг і ніколи не зможе.
Звичним жестом обійнявши мандрівника за талію, Якша перемістив їх до їх улюбленого балкону на вершині заїзду. Крім того, він справді буде радий побути в спокійнішому місці. Імовірно, і Етер це знав.
Вони обрали вдалий час. Якраз коли вони прибули, постояльці з власниками Ваншу запускали свої ліхтарі, а небо зі сторони Гавані розквітло вогнями, що повільно плили в усіх напрямках. Сяо вкотре подумав, що це чарівне видовище. Від нього більше не затамовувався подих, але все ж це було прекрасно. Константа у його довгому житті.
Однак, коли він озирнувся на Етера, то усвідомив, що насправді найпрекрасніше видовище весь час було поруч. У зачарованому погляді Сяо бачив відображення десятків ліхтарів і сам був готовий тонути в ньому. У цей момент він згадав, що відчував на своєму першому Фестивалі Морських ліхтарів. Він тоді мало що розумів, але був безкінечно вражений красою побаченого. Зараз було те ж саме.
Хоча, можливо, на цей раз він все ж дещо розуміє.
— То от що ти бачив кожного року, — Етер перевів погляд з неба на адепта. — Це виглядає не менш гарно.
— Так, — швидко погодився Сяо, — не менш гарно.
Потягши Якшу за собою, Етер знайшов місце, з якого відкривався найгарніший вид. Проте доволі скоро Сяо відчув, що мандрівник сперся йому на плече і заснув. Що ж, йому точно варто добряче відпочити.
Обережно, адепт підняв Етера на руки і переніс у кімнату. Знявши з нього зайвий одяг і вклавши під ковдру, він, кинувши останній погляд на мандрівника, зібрався виходити.
— Сестро… Повернись, — раптом почув він тихий шепіт. Сяо застиг, не знаючи, що робити, як раптом Етер вхопив його за руку, все ще благаючи крізь сон:
— Будь ласка, не йди, — по його обличчю скотилася сльоза. Але як ножем по серцю звучало продовження: — Тільки не ти, Сяо. Не покидай мене, тільки не знову.
— Я нікуди не піду. Ніколи, чуєш, — Сяо розумів, що в полоні кошмару мандрівник не почує його слів, але все одно повторював їх знову і знову.
Прийнявши рішення, він швидко позбавився усіх елементів вбрання, що могли би спричинити дискомфорт Етеру, він ліг поруч і міцно притис його до себе.
— Залишся зі мною.
— Я залишусь, — м’яко відповів Сяо, гладячи Етера по волоссю.
— Залишся зі мною назавжди, — льнучи ближче в обійми попросив той.
— На стільки, на скільки захочеш.
На все наше життя.
Зранку Сяо прокинувся першим, здивований. Він вже не пам’ятав, коли востаннє спав, та ще й так довго. Він подивився на Етера, що все ще спав під боком. Його золота коса розплелась уві сні, через що пасма закривали обличчя. Сяо не втримався і протягнув руку, щоб відкинути їх назад, десь підсвідомо відмічаючи, як вбивчо контрастно виглядають його руки на фоні такого світлого Етера. Він думав…
— Доброго ранку?
Замислившись, Якша пропустив момент, коли Етер прокинувся, здивовано оглядаючи їх положення.
— Ти спав тут? Чекай, ти спав?
Сяо здалося кумедним, як швидко змінювались емоції на обличчі Етера, коли сонний туман потроху розвіювався. Він не спішив щось пояснювати.
— Так, вчора ми дивились на Ліхтарі й я… заснув?, — почав думати вголос він, однак все ще залишаючись у обіймах Сяо. — Ти приніс мене сюди, але як… Ні. Ні-ні-ні. — Він різко підвівся. — Сяо, що я сказав вночі?
Адепт теж сів, узявши мандрівника за руку. Етер надто швидко зрозумів, що сталося. Сяо мав здогадатися.
— Етере, наскільки часто тобі сняться кошмари?, — м’яко запитав він.
— Мені не.., — Етер зупинив брехню, що вже була готова зірватися з губ. — Не часто. Інколи. Але Сяо, — він подивився на їх сплетені руки, потім на обличчя Якші, — що я сказав вночі?
— Ти говорив про сестру, — він зупинився на мить, хоча мандрівник виглядав так, ніби точно знав, що це не все, — і ти попросив мене лишитися, — доволі розмито закінчив Сяо.
Етер це зрозумів.
— Мені шкода. Шкода, що тобі довелося це бачити та заспокоювати мене. Вибач.
— Етере, — почав адепт, намагаючись не звертати уваги на біль, яку викликали ці слова. — Тобі немає за що вибачатися. Кошмари — це нормально, як і моє бажання допомогти тобі з ними впоратися. Тобі не має бути шкода, розумієш?
Етер безпорадно посміхнувся, ніби все ще не впевнений — чи варто сприймати слова Сяо саме так, як той їх сказав.
— Я був радий, що в цей момент був поруч із тобою і дізнався про все. Якщо ти… якщо ти захочеш, я можу приходити в твої кошмари і руйнувати їх. Але я розумію, що це може бути щось дуже особисте, тому я…
— А можеш просто залишатись зі мною?, — випалив Етер. — Зазвичай, в ночі кошмарів, такі сни сняться мені аж до ранку, але сьогодні.., — швидко проговорив він і Сяо побачив, як його обличчя злегка почервоніло. — Забудь, що я сказав, це була несвоєчасна пропозиція.
Сяо не міг не посміхнутися.
— Я залишусь. На стільки, на скільки захочеш. Кожен день і кожну ніч, куди би ти не пішов, я буду поруч.
Етер шоковано подивився на нього, ніби шукав щось у його очах.
— Ти тільки що сказав, що готовий… готовий залишити Лі Юе… зі мною?, — уточнив він. Адепт кивнув. — Але…
— Ти сам говорив, я вже достатньо віддав цій нації. І поруч із тобою я можу бути просто Сяо. Можу разом із тобою досліджувати світ і шукати твою сестру. Можу бути щасливим.
Кінчиками пальців він погладив щоку Етера, цілуючи його.
— Етере, — прошепотів Сяо, в кількох міліметрах від губ іншого, — я кохаю тебе.
Вже вдруге за добу мандрівник плакав. Але тепер зовсім із іншої причини.
Вони можуть бути ким завгодно для інших — Мандрівником, Почесним рицарем, злодієм чи частиною революції, Золотим Нарою; Пильним Якшею, Мисливцем на демонів, Генералом Алатусом чи просто могутнім адептом. Але поруч один з одним вони — Сяо і Етер.
І вони заслуговують бути щасливими.
