Наше «щось»

Ми знову вдихали дим гірких сигарет. Надворі холодно, темно і сиро, а тут спокійно. Звуки дверей, які почали скрипіти від того, скільки ми тут буваємо. Порожня пляшка віскі у твого стегна, яка була повна кілька хвилин тому. А ти тверезий достатньо, так що випити потрібно набагато більше. Тим паче, тобі. 

Легкий вітерець змушує глибше засунути обличчя в тонку кофтину. На твій швидкий погляд, який ти кинув, коли ми зустрілися біля дверей, було видно, що ти незадоволений. Але мені так подобається тебе бісити. Хоча по правді, я не відчуваю цього сильного холоду, що пробирає до кісточок. Чомусь, ні. Маленька сигарета, що тліє в губах, відмінно зігріває. Бо її підпалив ти.

Клац

Клас

Клац

І ще одна сигарета димиться, наповнюючи порохом повітря довкола. Я дивлюсь у твої очі. А ти під ноги. Споглядати там нічого, очевидно, але це краще, ніж удостоїти мене відповіддю. Порожня дорога, забуті авто. Все. Немає нічого цікавого. А ось у мене є – твоє обличчя. 

Начебто, щодня бачу. Вранці мигцем, збираючись на пробіжку. Вдень трохи довше, споглядаючи тебе, який йде купити нову пачку Мальборо. На тренуваннях у ті моменти, коли не огризаюсь Кевіну у відповідь.. І ввечері, точніше вночі, тут. На даху.

Ти не змінився, такий самий. Гарний. Я не розумію, чи це правда. Я не мріяв, не хотів, не заслужив. Ти є, існуєш. І наше «щось» існує. Воно маленьке, непомітне, але сильне. І ні один шрам, жоден удар, жоден плювок в обличчя ніколи не робив мене таким. Таким, що знайти слів я не можу.

Я хочу дивитися тобі у вічі. Вбирати запах твого волосся. Відчувати твої руки на моїх щоках. Знати, що ти будеш чекати мене,втомленого, тут, курячи нову сигарету, яку потім, цикнувши, все-таки віддаси.

 І, нарешті, ти повертаєш свій погляд до мене. Ці карі очі, на сонці, мов золото, полите медом.

- Витріщаєшся.

- Не більше, ніж ти.

На цьому можна скінчити. Ми замовчимо, а слова нам і не потрібні. Вся правда в твоїх долонях, що опинилися на моєму обличчі. В ледве помітному погладжуванні. У солодкому поцілунку. Я їм мало цукру, але діабет отримаю запросто. Ти цілуєш довго, а я хапаюся за це з останніх сил. Ти забираєш у мене все – попереднє життя, минуле та страхи. Яким би втікачем я не був, від такого втекти не можу. І не хочу.

Ти хапаєш своїми сухими губами мої.

Відчайдушно

Впевнено

Остаточно

Щоразу, ти ставиш мене на місце. Ти даєш мені це місце. Ти створив його, сам того не бажаючи. Жодні слова не зможуть переконати. Я особливий у твоєму житті, як і ти у моєму.

 Ти робиш останній порив, зупиняючи нас. Поки не пізно. Поки що ми не впали з даху. Поки ми не втекли звідси далеко й надовго. Поки що ми не замкнулися тут. Удвох. Разом. Назавжди.

Ти все ще дивишся, тримаючи мої щоки у своїх руках. Що ти бачиш? Того ж, заляканого життям хлопчика. Чи знайшового себе хлопця? Чи ні те, ні інше? Щоб ти не побачив, це тобі подобається. Безперечно. Я ж бачу, як ти, знову відштовхнувши моє обличчя і повернувши голову вперед, намагаєшся переконати себе, що «це» скоро закінчиться. Колись я тобі набридну, або ж навпаки. Колись ми обидва зрозуміємо, що це безнадійно. Ти мучаєшся щодня, висмоктуючи з мене душу і забираючи собі. При ранковому погляді, обідній подачі, вечірньому-нічному поцілунку. Ти знаєш, що так не буде, але намагаєшся переконати себе. Я розумію. Мені теж було лячно, доки не з’явився ти.

- Вирячився - примруживши очі, відповів твій прекрасний, знайомий рот.

І знаєш, я впевнений в одному на всі 100 чи скільки в тебе вже там відсотків. Наше маленьке і непомітне «щось» існує. Воно сильне і стане ще сильнішим, як і ми самі.

 

 

Ти

 

 

 

 

 

 

 

 

Моє

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Все

І навіть більше.