Останній раз, найщиріший

Назар смішно хмурився уві сні. Неспокійний, наче він проблеми козацькі навіть вночі вирішував. Івась у спільні вечори трави палив, щоб сон кошового заспокоїти. І цієї ночі він старій звичці не зрадив.

Хотів Івась, щоб Назар міцно спав, доки він свої справи характерницькі зробить. Варта кошового не втрутиться – Твердислав їх обіцяв на себе взяти, щоб ніхто молодому характернику не завадив задумане завершити.

- А я думав, тобі воно не знадобиться, - старий щур виповз з тіні, коли Іван своє волосся у зілля додавав. Другу чисту пляшечку він приховав у кишеню, щоб самому випити, коли Назарове волосся здобуде.

- Відмовлятимеш? – люто зиркнув на нього Івась. – Не можна нам прив’язуватись один до одного. Забагато від нас залежить, щоб мати таку очевидну слабкість.

- По розуму робиш, - кивнув Твердислав. – Не буду тебе відмовляти. Сам обрав, тобі з цим жити.

Івась підняв брову, однак змовчав. Скочив на ноги – хотілось скоріше завершити, доки зважився. Бо спокуса передумати була завеликою.

- Якщо вирішив, то я допоможу з вартою, - кинув йому у спину Твердислав.

- Добре, - Іван на секунду завмер перед дверима. Якщо ступить крок з хижі характерницької, відріже шлях назад. – Це зілля вб’є наші почуття, так?

- Ти просто забудеш, - хитро відповів характерник. – Будеш згадувати, як приємний сон, але повернути не зможеш. Та і не захочеш.

- Ясно, - зітхнув Івась і рішуче кулаки стиснув. Відчинив ногою двері.

І за кілька хвилин пробрався до кошового крізь вікно. Почув, як Твердислав забалакує сторожів, і трави розпалив. Почекав кілька хвилин, поки варта не затихла, і обережно підійшов до ліжка. Схилився над Назаром з кинджалом, аж огидно від себе стало. Наче він підступ проти свого кошового чинив. От як його схоплять у такому положенні, точно повісять, навіть слухати не стануть.

- Вибач, Назарчику, - прошепотів він і пасмо русявого волосся пальцями підчепив. Гостре лезо блиснуло у світлі самотньої свічки. І відбилось у Назарових очах.

Івась не помітив, що кошовий розплющив очі. Швидко зілля дістав і волосся всипав. Закоркував і струснув пляшечку. Подумав, як гидко це пити.

За мить гаряче тіло втиснуло його у перину. Івась на повні груди вдихнув гіркуватий запах і зашипів. Кошовий не жартував – вивернув йому зап’ясток, зілля випало на ліжко.

- Що відбувається? – прогарчав Назар і схопив зі стола рушник, туго перетягуючи руки. Івась покірно дозволив себе зв’язати. Що ж, шибениця, то шибениця.

- Що це за чари? – один ривок і зв’язаний Івась зустрівся поглядом з розлюченим Назаром. – Що ти хотів зробити?

- Я не хотів вас вбивати, пане кошовий, - обережно почав характерник. Вперше за роки довгі не знав, що збрехати. Бо відкрився Назару сильно, не було у нього жодної причини отак таємниче пробиратись у покої та щось у кошового для чарів красти. Він міг попросити, Назар будь-яку божевільну ідею підтримав би. І дурню зрозуміло, що характерник намагався щось приховати.

- Тоді що це? – Назар уважно роздивився пляшечку. Івась від цупких рук спробував вивернутись, але кошовий його обшукав і друге зілля знайшов, на світло подивився.

- Назаре, та я тебе будити не хотів, - нарешті опам’ятався Івась і спробував відбрехатись. – Хотів один фокус зробити. Щоб здоров’я покращити, розуму набратись, знаєш…

- Досить, - гаркнув Назар. – Я думав, минули часи, коли ти мені брехав. Що ти накоїти хотів, Івасику?

- Нічого ж, кажу тобі, Назарчику, - характерник довірливо в очі зазирнув. – Хіба я б тобі зашкодив?

- Тоді я вип’ю? – спитав Назар і пляшечку, ту саму, яка мала усі його почуття до Івана стерти, відкоркував. Івась з осторогою спостерігав, як кошовий зілля до губ підносить. Усередині щось зайнялось, голова закрутилась. Йому тіло боліло від думки, що зараз, ось через мить, Назар його розлюбить.

Але він змовчав. Нічого не сказав, тільки приречено дивився і погляду відірвати не міг.

- Справді не отрута, - Назар в останній момент пляшечку повз губи проніс та задумливо на характерника подивився.

- А я тобі що кажу, - засміявся Івась полегшено. - Пий, не бійся. А я можу другу випити, щоб ти не сумнівався.

Назар на мить розслабився, посміхнувся, але рано Івась пильність втратив. Занадто близько він підпустив кошового, щоб той не помітив, як брехня у його очах виблискує.

- З моїм волоссям інша пляшечка, - протягнув кошовий. – Мабуть, її й треба пити?

Він схопив зілля блискавично. Бо вже знав, що виграв, перехитрив Івася. Характерник смикнувся і коротко крикнув:

- Ні! – бо не знав, що з Назаром станеться, якщо він зілля вип’є.

- Розказуй, - жорстко зиркнув Назар і пляшечку відклав. Іван приречено подивився на зілля і прокрутив свою розповідь у голові. Може, так і краще. Після такого Назар добровільно те зілля вип’є, правда ж?

- В одній пляшечці твоє волосся, а в іншій моє, - коротко почав він.

- Ти приворожити мене здумав? – недовірливо посміхнувся Назар. - Пізно, Вовчаро, ти вже мене причарував. Що за маячня тобі в голову стрельнула?

- Не приворожити, - Івась відчув гіркоту у роті. Однак не змовчав. – Навпаки.

Усмішка з обличчя Назара спала, наче хтось свічку загасив. Він недовірливо подивився на зілля, потім глипнув на Івана і невпевнено спитав:

- Я ж ледь не випив. Цього ти хотів?

- Так, - коротко кивнув Івась і спробував зап’ястками поворушити. Назар туго зв’язав, довго послаблювати доведеться.

- Чому? – хрипло спитав він і до Івася наблизився. – Я думав, що у нас усе добре. Чому ти вирішив так вчинити? Ти б мені це зілля кудись підлив, якби я від трав твоїх не прокинувся?

- Назарчику, - Івась зітхнув і присів на перину, у яку кілька хвилин тому його втискали. Непомітно спробував дотягтись зв’язаними за спиною руками до подушки - там Назар мав ніж ховати. - Не можна характерникам невзаємно кохати. Тому я і взяв це зілля у Твердислава - щоб духи мене з розуму не звели.

- Невзаємно? - прогуркотів Назар і ближче схилився. Іван його таким розчарованим останній раз у лісі бачив, коли кошовий йому кульчик віддав. - Ти дурний чи що? Навіть сліпому видно, що я до тебе не байдужий. Я серце вийняв і тобі віддав, хоча знав, що тобі довірятися не можна.

«Віддай своє серце», - зашурхотіли у вухах духи. Івась ледь гримасу стримав.

- Чому ти це зробив? - повторив Назар і ближче нахилився.

Іван в’язку слину ковтнув і очі опустив. Чому? Бо закохався у кошового по самі вуха. Бо давно вже серце йому віддав, дарма що там духи шепотіли. Бо не міг без Назара своє життя уявити. Бо кожен раз, коли він так душу перед кимось вивертав, лишався самотнім, розбитим і покинутим.

- Чого ти боїшся, Івасику? - раптом прямо спитав кошовий і спробував у очі зазирнути. Він розумів Івана, бачив, що всередині у того варилось. Хіба могло так бути? Хіба зможе їхнє кохання встояти? Чи знову завалиться Івану на голову, поховавши під уламками?

- Ви кошовий, а я ваш характерник, - сухо промовив Івась. - Ми повинні про Січ думати, про козаків. А як будемо відволікатися, то станемо слабкими. Проти нас це зможуть використати.

- Що ти як маленький, - нахмурився Назар. - Думаєш, ми не зладуємо, якщо щось станеться?

- Не можна заради легковажного зв’язку усіх козаків під загрозу поставити, - прогарчав Іван. Слова гірчили на язику. Звісно, легковажний зв’язок. Такий не важливий, що Івася від болю вивертало.

- Легковажного? - перепитав Назар здивовано.

- Подумаєш, розважились у поході, - провадив своє характерник, бо бачив, що слова його діють. Правильно. Хай Назар сердиться. Хай сам захоче те зілля випити й викинути Івана зі свого серця.

- Досить, - гаркнув кошовий. Смикнув Івася і розвернув до себе спиною, швидко пути розрізав. - Іди геть, - прогарчав він, навіть не дивлячись на характерника.

- Я зілля лишу, Назарчику, - дбайливо проговорив Івась і швидко до дверей почав відступати, щоб від кошового не отримати.

- Забирай своє кляте зілля, - вибухнув Назар і розвернувся, кинувся вперед і пляшечку Іванові у груди вдавив. - Я був щирим з тобою. І відчував взаємність. Я тебе теж не перший день знаю, Вовчаро, ти хоч і брехун останній, але не лихий. Не знаю, чому ти брешеш, але я від своїх почуттів відмовлятися не збираюсь. Тому бери свої зілля і зникни з очей.

- Назарчику…

Назар його гострим поглядом змусив замовкнути. Іван побрів до дверей, бо відчув, що кошового краще не займати. Дві пляшечки з зіллям він забрав із собою.

---

Звісно, Іван не випив зілля. Як він міг випити й вбити свої почуття, облишивши Назара на самоті, завдавши йому нестерпного болю?

- Не вийшло? – Твердислав виплив із темряви. Івась би злякався. Якби не вчився у тих самих вчителів. Тепер він і сам вмів з мороком зливатись.

- Він розкрив мене, - стенув він плечима. Останні три дні характерник тікав у ліс чи ховався між зіллями, щоб не виходити до товариства. Твердислава та інших козаків уникав, як міг.

Уникав Назара. А Назар уникав його у відповідь.

- Віддай своє серце, - з усмішкою протягнув Твердислав.

- Не трави душу. – скривився Іван і ще одне готове зілля закоркував – він за кілька днів на кілька місяців Січ настоянками забезпечив.

- Івасику, напийся зілля. Доки не пізно, - застеріг Твердислав. – Я сьогодні назад до ради їду. Ніхто тебе не порятує, коли мене не буде.

- Я впораюсь, - відмахнувся Іван. – Якщо стане нестерпно, вип’ю.

- Бачив я таких, як ти, - пробуркотів старий характерник. – От би тебе черв’яками нагодувати, щоб знав, як викручуватись.

- Що мені твої черви, - зітхнув Івась. Він і справді не зважав на погрози старого. Сам би чогось огидного наївся, якби від того легше стало. Якби зміг після того кошовому довіритись.

- А якого пса ти йому не довіряєш? – Івась здригнувся.

- Тримайся якомога далі від моєї голови, - загарчав він на Твердислава. – Іди ти до біса зі своїми фокусами.

- На себе сердься, - фиркнув старий характерник. – Від такої сили добровільно відмовляєшся, дурню.

- Пішов ти, - фиркнув Івась.

- Зізнайся, чого боїшся, - прошарудів чоловік, скидаючи у дорожню сумку сушених кажанів. – Скажи правду самому собі.

- Нічого я не боюсь, - підкотив очі Івась. Твердислав глянув скептично і лантух з речами на плечі закинув.

- Я до Ради, - сказав він твердо. – Збожеволієш, за мною не бігай.

- Якщо я за тобою бігатиму, отже я збожеволів, - огризнувся Івась та шугонув у вікно. Ноги несли його в ліс. Він пробирався між куренями, вибратися з Січі. Вартові пропускали без питань, але не того вечора. Царко перегородив дорогу і вбік відвів.

- Кошовий тебе кличе, - прошепотів він таємниче. – Дещо йому передаси.

- Знайшов посланця, - фиркнув Івась і спробував повз прослизнути. – Сам донесеш, а у мене важливі справи.

- Ти потрібен. Кошовий казав, що ти зілля йому якесь занести повинен.

- Отже, зілля, - глитнув характерник. Усередині щось стислось. Звісно, він знав, якого зілля Назар бажав. Розчарування запекло в очах. Наче і сам хотів, щоб кошовий на його пропозицію згодився. Чому ж тепер так боліло?

Іван звично скочив у вікно кошового. Роззирнувся, пройшов покоями. Доки у довге лезо горлом не вперся.

- Це твоя шабля чи ти так радий мене бачити? – нервово всміхнувся Івась і на напруженого Назара зиркнув спідлоба. Той розглядав характерника уважно, наче щось шукав на його обличчі.

- Ти не пив? – хрипло спитав він і в очі зазирнув.

- Ні, - мотнув головою Івась. Між ними повіяло щирістю. Раптом побачив характерник, як у Назара руки тремтіли від хвилювання. Бо не знав, чи стер Іван почуття до нього. Дуже боявся того.

Івась відчув, як його серце тане. І напружився, зібрався довіру між ними розбити, виголосити щось абсурдне і грубе та втекти.

Але не зміг.

Бо Назар відкинув шаблю. І до Івася притулився. Обійняв його рвучко і твердо, радісно посміхнувся кудись у вухо.

- Я знав, що ти не зможеш отак обірвати, - довірливо поділився він.

- Що ти робиш? – характерник кошовому в груди вперся і штовхнув. Назар легко піддався, відсторонився, але лише щоб Івася на себе потягнути і міцно в губи поцілувати.

Іван мав би випручатись і тумаків кошовому надавати, хоча б спробувати. Та тіло не слухало – підводило і здавалось кошовому на милість.

- Я думав, що ти більше ніколи на мене так не подивишся, - задихано повідомив Назар, коли нарешті від Івана відліпився. – Увесь час переживав. Хотів тебе побачити, щоб зрозуміти. Але боявся байдужість твою побачити.

- Як я міг покинути тебе з нашими почуттями наодинці? – зітхнув Іван і незграбно на лаву присів. – Я думав, що ти зараз хочеш зілля випити.

- Не хочу, - похитав головою Назар. – Навіщо воно нам. Хіба ти не щасливий зі мною?

- Та до чого тут це? - Іван відвернувся і край стола пальцем почав колупати. – Я боюсь, щоб це щастя потім мені на голову не впало.

- Що у тебе на думці, Івасику? – Назар присів перед ним і турботливо його руки перехопив. Розтер напружені долоні. – Розкажи, яка муха тебе вкусила.

- Мама поїхала, - Івану здавалось, що він легковажно цю фразу скаже. Але голос затремтів і надломився. Характерник глибоко вдихнув і відчув, як горло стислося. Так безглузло – великий виріс, а стримував сльози, як мала дитина. Іван хапав повітря і злився на себе, бо не міг власних почуттів пояснити.

- Я нікуди не подінусь, Івасику, - характерник голову нахилив. Бо Назар його думки прочитав і усі страхи наскрізь побачив. – Хай би там що, я тебе не покину. Я знаю, скільки ти віддав заради матері…

- Досить, - хрипло перервав його Іван, бо не міг більше цих слів чути. Назар наче дер його по живому, так легко говорив те, що характерника так довго мучило.

- Це тобі досить себе картати, - кошовий міцно стис його руки й прилинув ближче, в очі, наповнені слабкістю, зазирнув. – Я можу за себе відповідати. Обіцяю тобі, що буду поряд стільки, скільки стане мого життя.

Іван нічого не міг відповісти, лише схилив голову Назарові на плече і руками його обхопив так міцно, скільки сил вистачило.

«Молодець», - зашепотіли духи.

«Геть», - подумки буркнув Іван і нарешті зміг хоч слово з себе витягнути:

- Щоб вас, пане кошовий, громовиця побила. Розчулили характерника так, що він і трав не позбирає.

- Не будеш ти сьогодні трави збирати, - посміявся Назар йому на вухо. – Зі мною залишишся сьогодні.

А потім перепитав, наче злякався:

- Залишишся ж?

- Залишусь, - згодився Іван. Куди вже йому тікати, якщо кошовий усі його хитрощі на пам’ять вивчив і геть відкинув. – Дякую.

- Звісно, - кивнув Назар.

Ніч була спекотною і довго не поступалась ранку. Та і зранку Іван вибиратись з постелі кошового не поспішав. Задоволено витріщався на Назара, який щось вичитував за своїм столом.

- Назарчику, - гукнув він, коли вже одягався. Дістав зілля і кошовому простягнув. Той одразу напружився і зиркнув з підозрою. – Вилий у якісь кущі.

- Сам вилий, - буркнув Назар.

- А якщо не виллю? – жартівливо спитав характерник. – Я ж торбокрад і розбійник, раптом обману самого кошового?

- У тебе на лобі написано, коли ти брешеш, - відмахнувся Назар і повернувся до своїх паперів. – Сам свої зілля порядкуй, а мені працювати треба.

Іван одягся і вже на вікно застрибнув, щоб до своєї хижі пробратись.

- Ходив би ти через двері, - пробурчав кошовий.

- Ви тільки гляньте, усе не так, - Іван вдавано схопився за серце. – Збезчестив і виганяє. Що ж ти за кошовий такий, Назарчику.

- Іди вже, - розсміявся кошовий. – До вечора.

- До вечора, - погодився Іван і з вікна зістрибнув. Не йшов, а летів. Дорогою розлив зілля за куренем і хижу характерницьку проминув – у ліс подався.

Ноги несли його вперед. У грудях було так легко. Серце глухо стукотіло, віддане пану кошовому.