Перший раз, або за старою звичкою

- Боже, а де ж ти ту сивуху купив, біс лисий? – голосно засміявся Івась, похитуючи чаркою. Назар скривився і повернувся до паперів. Ніяк не міг звикнути до записів та чисел. Тому вийшов із тісної світлиці й пішов до вогнища. Побратими поважно зиркали на кошового і трохи стишили розмови. Але поступово козаки розслабились і забули про Назара.

Однак Назар зосередитись не зміг. Концентрувався, намагався думати про справи. Але чув лише голосний сміх і дотепи.

- Та не п’ю я горілку, це березовий сік. Он у Царка спитайте, це він сивухи привіз.

Царко почервонів до самого чуба. Назар скупо всміхнувся і кашлянув, відірвався від паперів.

- Ви, парубки, закон забули?

- Ні. Пане кошовий, це жарти, - бадьоро відповів Івась і вихлюпнув вміст чарки кудись під кущ. – Я ж взагалі непитущий. Як ото у вісім років покинув пити, то більше ні краплі до рота.

Кошовий тільки очі підкотив і повернувся до паперів. Більше його не відривали. Тепер побратими поважали його ще більше, ніж коли він просто керував куренем. Усі дивилися шанобливо. Ну. Майже всі.

- А яка ясноока вона була… Не згірше моєї сестри. Треба її з паном кошовим познайомити. Що скажеш, Борщику, скільки ти вже дівки за своїми бомажками не бачив?

Назар міцно стиснув щелепи й ледь стримався. Івась хоч і став йому майже за брата, але постійно викликав бажання повернутись на місяць назад і перерахувати йому ребра, як звичайному злодюжці.

- Якщо вкрав серце якоїсь дівки, то сам з ним і порядкуй. Чи за звичкою хочеш збути награбоване? – гаркнув Назар і сувої згорнув. Не лізуть йому ті цифри сьогодні голову. Завтра зранку казну перерахує. Добре, хоч тепер з’явилось, що рахувати.

- А ти б, Івасику, збирався б у дорогу. Характерники зачекались тебе, а ти все по дівках бігаєш, - докинув кошовий і почовгав до своїх палат з легкою посмішкою. Любив він Івана, і сварки ці, і жарти його недоречні у нього усміх викликали.

Назар пішов. І не помітив, як потьмяніли очі Іванові. Не мав би майбутній характерник так ображатися, тому і сховався за посмішкою, щоб інші козаки, бува, не помітили чогось. Сказав ще кілька жартів про пана кошового, таких гострих, що побратими очі ховали та навіть сміятись не наважувались. А потім змішався з тінями й до халабуди характерника попрямував, схиливши тяжку голову.

- От холєра, - прошепотів Івась, випадково перевернувши миску з маззю. Він таємно почав сувої характерникові читати й з радою листувався. Ще тиждень йому дали на самостійну науку, щоб наготувати козакам зілля захисного. А Івась і радів можливості залишитися. Бо від’їзд матері та сестри таку глибоку діру в ньому залишив. І тільки коли Назар був поруч, йому легше ставало.

- А клята маруда, хто тебе вигадав, хай йому руки відсохнуть, - вилаявся чоловік. Усе йому вдавалось, доки не спробував мазі від опіків зварити. Уже третю миску викидував – то смерділо, то зацвітало, а останнє глину проїло і витекло на стіл.

Заходився Івась розгортати сувої й кляту мазь переробляти, але руки інгредієнти не тримали, ноги об кожен куток затинались, а у голові постійно зринали Назарові слова.

- Збуваю награбоване за звичкою. Тю на тебе, окаянний, - прошепотів чоловік і полумисок геть відставив.

«Не вийде», - почув він тихий шепіт і по столу руками ляснув.

- І без тебе, нечистий знаю, - гаркнув він. Відколи почав секрети характерників взнавати й з травами возитись, почав чути цей тихий шепіт, який поради давав. І добре, коли казав, які ягоди не брати чи якою дорогою не їхати. А інколи таке очевидне казали, наче Івась малою дитиною був.

«Якщо серце важке, віддай його», - прошепотіли знову. Майбутній характерник засичав і на ослін всівся. До зілля наснаги не було. Спати він не міг, бо тільки очі стулював, як матінку бачив. Хотілось піти гуляти, але в голові Назарів голос зринав. Хотілось закінчити справи миттю і поїхати, якщо кошовий його відправляє.

«Віддай серце», - прошепотіли це раз.

- Відчепися, - гаркнув Іван і на ноги схопився. Вирішив, хто йому гірше зробив, той хай і відповідає. І понісся у покої кошового, най його дрисля візьме.

- Спиш? – Івась застрибнув у вікно й одразу напоровся на шаблю Назарову. Кошовий зреагував миттєво, з місця схопився і зброю дістав, перш ніж Іван встиг клепки зібрати.

- Чого тобі, харцизе? – буркнув Назар невдоволено. – Крізь двері коли ходити почнеш?

- Пізніше, ніж поїду звідси, - посміхнувся Івась бешкетливо.

- Чого прийшов? – звично набурмосився Назар і за стіл всівся.

«У цього теж сьогодні нічого не вийде, скільки б він руки до своїх паперів не тягнув. От би ви його повчали», - звичка звертатись до духів теж була новою, але відкараскатись від неї Івась не міг.

- За тиждень уже їду. Наготував зілля нового, щоб поранених лікувати. Нікого туди, окрім Ігоря не впускай. І сам через раз заглядай. Брата твого матінка хоч чомусь навчила. А ти сонне зілля від отрути не відрізниш.

- Надовго Січ без характерника лишиш? – Назар вдоволено кивнув і щось записав на сувої перед собою. От же чиновницькі звички.

- Якщо не поїду, то надовго, бо я ще не характерник, - Івась сів на ослін перед кошовим і озирнувся. Веселощі з рота не лізли, а йти не хотілось. Він шукав привід, чому б затриматись.

- Поспішаєш? – спитав Назар, побачивши, як Івась від нетерплячки ледь не підстрибує на ослоні. – То я не затримую. У корчмі тебе, мабуть, чекають.

- Ви б теж зі мною поїхали, пане кошовий, а то ж забудете, яка дівка на доторк, - засміявся Івась і підвівся. У грудях гуло. Не хотів він у корчму, не хотів їхати з Січі, а Назар його наче ногами геть виштовхував. – І мені компанія буде.

- Візьми з собою Царка і Красулю, а я працюю.

Знав Івась, що Назар у сувій заглядає, а нічого не бачить.

- Вони й без дівок вночі не замерзнуть, - зареготав Івась. Назар зиркнув на нього спідлоба, мовляв, чого плітки розводиш. Красуля тобі за таке ребра перерахує. – І взагалі. Може, моє серце теж зайняте. Це ви, пане кошовий, світу за папірчиками не бачите.

- А ти попередив свою даму, що поїдеш? – раптом зацікавився Назар. У Івася всередині щось спалахнуло. Питає. Може, ревнує. Але слідки кошовий його надії розбив. – Їй-бо, якщо якийсь розгніваний батько прийде під Січ з вимогою тебе видати, я…

- О ні, заспокойтесь, пане кошовий, - Івась знову біль за посмішкою сховав. – Вона і не думає про мене. Для неї я досі брехун і злодюжка, - і підвівся. – Добре, піду. Бо мені духи усі зілля переплутають.

- Ти не зважай, - легковажно відповів Назар. Мабуть, прагнув втішити. – для мене ти, може, теж брехун і злодюжка. Але люблю я тебе, як брата.

Іван з несподіванки вийшов у двері. Важко вписався плечем у дерево, щоб трохи отямитись. Втримав посмішку, що тріскалась і розходилась шарами, як стара фарба.

- Кляті духи, - прошепотів він, відчуваючи, як голос ламається від слабкості. – Вивчу ремесло, прокляну.

Кому він погрожував, Івась сам не розумів.