Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Того вечора у коморі похмурий Івась згадував, які вони різні. Згадував тепло від Назарової руки. І думав, яке життя не справедливе.
Коли він дивився на Назара, всередині все горіло і палало. Він прагнув бути поруч, ближче, ніж усі інші козаки. Радіти, ділити горе, потрапляти у божевільні пригоди. Він зрозумів, що це виходить за межі дружби, коли у грудині почало пекти від думки, що Назар віддалиться. За час, поки Івась буде у характерників, знайде собі іншого поплічника, з яким буде ризикувати, шипіти й сваритися.
Івась відчував щось неправильне. Не міг він претендувати на правильного Назара, пана кошового. На них покладалась уся Січ. Вони мали думати про добробут козаків, а не про власні почуття. Але кожен раз запхати їх у нутро було дедалі складніше. А коли Іван зрозумів, що Назар теж щось має до нього, десь всередині, так глибоко, що він і сам не здогадувався, стало ще важче.
Минуло два місяці. Іван повернувся до характерників, але невдовзі мав повертатися. Військо йшло у похід на османів. Характерник на Січі був ой як потрібен.
«Віддай своє серце», - шурхотіли привиди знову і знову, варто було Івану згадати про кошового. Він ледь не гарчав від злості, але нічого не міг вдіяти. Розказати комусь про любов до кошового не наважувався. А думати про Назара доводилось часто.
Івась хапався за будь-яку науку. Сушив трави. Робив зілля і мазі. Насувався похід. Він мав бути готовим до поранень, боїв і смерті. За тиждень до від’їзду характерник практично втратив сон. Його виснажене обличчя було видно здалеку. Навіть старий Кажан, байдужий до всього світу, не зміг стриматись від питань.
Коли потужним поштовхом Івася скинуло з коня, він навіть не відчув небезпеки. Він виїхав по трави надвечір, бо вже третій день не міг правильного цвіту чистотілу набрати – такого, що вечірню росу побачив і не закрився.
Іван кілька разів втрачав свідомість, не рахував скільки, бо йому на голову наділи мішок, закинули на коня і кудись повезли.
- Братики, а хто ви такі? – заговорив він, коли з нього стягли мішок. Не міг розгледіти нападників – над ним схилилось кілька силуетів, за їхніми спинами горіло вогнище, яке сліпило. – Мабуть, переплутали мене з кимось.
- Як на Січ таємно потрапити? – спитав грубий голос і стис Івася за горло. Характерник одразу напружився і ще більше невинності у голос додав.
- Яка Січ? Ви що? Я звичайний гречкосій, виїхав у сусіднє село з сестрою побачитись. Я ж не знав, що ви тут на когось полюєте…
- Твій кошовий уже у нас, - перервав його темний силует.
- Хто? – перепитав Іван, ніяк не показуючи, як його сказане вжалило.
- Назарчик твій. Минулого разу ми до нього не дістались. Ти прибіг, як вірний пес, Вовчаро. Але цього разу…
- Пане, - перебив Івась, - ви щось наплутали.
Іван струснув головою, спробував сфокусуватись на нападнику. Але зір не звикав до темряви. Він спробував викликати свої характерницькі сили, але раптом втратив концентрацію через різкий біль.
- Кажи, як таємно на Січ проникнути? – прогарчав силует і вдавив Івасю під ключицю розжарену у вогнищі кочергу. Івась не стримав крику і смикнувся, спробував вирватись.
- Кажи, Вовчаро, бо замучимо. Вб’ємо тебе і твого кошового, - прошипіли йому на вухо. Івась тяжко дихав. Йому дали хвилину відпочинку і продовжили катувати.
- Досить, - прохрипів Іван. Йому потрібна була секунда без болю. Хоч одна. Зосередитись, щоб вирватись. – Досить, добре, ви праві, я Івась, але я не знаю нічого про Січ. Мене вигнали. Назарчик сказав йти геть, бо я йому збрехав…
- Брешеш, - прогарчав чоловік. Іван засмикався знову, але не зміг уникнути болю.
Передихнути він зміг, коли кочерга охолола і її знову закинули в полум’я.
- Ну що, Івасику? – його голову смикнули наверх за волосся.
«Закрийся від болю».
«Відкрий своє серце».
- Ти побачиш, як сконають усі козаки, якщо не здасися. Якщо не розкажеш, ми виловимо вас, як псів. Хтось буде розумним і розкаже.
- Пішов ти, - гаркнув Івась. Рука нападника смикнулась до вогнища. Іван прикрив очі й зціпив зуби.
«Закрий мозок», - прошипів голос Твердислава десь над вухом. Івась загарчав, приготувався до болю. Гаряче торкнулось плеча.
Іван майже втратив свідомість. Відчув, як з носа побігла кров. Але жахливого пекучого болю не відчув. Хоча це не допомогло – у нього розривалась голова.
- Чудово, - промимрив Твердислав йому на вухо і відкинув кочергу. Івась моргнув і знову смикнувся. Його відпустили. Коли він впав навкарачки, його знудило. Цього разу силуети тримали, щоб підтримати, не дати впасти.
- Щоб ти здох, - прошипів Іван тихо. Голова розривалась від болю. Він спробував підвестись, але не ступив і трьох кроків – впав на траву і перевернувся на спину, щоб не займати опіків. – Зовсім останні клепки розгубив?
- Випробувати тебе мали, - сухо відказав Твердислав і над Івасем схилився, почав рани свіжі маззю мастити. – Ти звиняй, нікуди не подінешся.
- Чому? Бо я торбокрад? – прогарчав Івась. Якби він мав хоч трохи сили, підірвався б на ноги й показав би цьому дідьку лисому…
- Подивись на нього, - розсміявся старий характерник. – Усі ми такі. Я тебе обрав, бо ти диявола обхитрувати можеш. Але не всі хитруни вірні.
- Падлюка ти хирява. Я б ніколи Січ не здав, – біль відступав. Голова пульсувала. – Завжди так буде, коли біль буду силою притлумлювати? Мені памороки забило, голова розколюється.
- Натренуєшся, буде легше, - відмахнувся Твердислав. – Січ ти б здав, а от Назара…
- А ти заздриш? – Іван обережно розплющив очі. Нудота трохи відступила, а мазь характерника забрала біль. – Не пам’ятаю, щоб ти свого кошового так захищав.
- Мій кошовий Січі не служив, - Твердислав щось викопав зі своєї сумки й схилився до Івана ближче, увагу привертаючи. – Ти не служиш, а любиш. Помовч, не заперечуй.
Іван трохи голову підняв, бо характерник раптом став серйозним, і прислухався:
- Характерникам не можна кохати. Що тобі духи кажуть? Дістають, так?
- Кажуть серце віддати, - як зачарований, відповів Іван.
- Вони не змовкнуть, доки тебе до божевілля доведуть. Або поки Назар з тобою не буде. Послухай, кохання характернику таку силу дає, гори звертати зможеш. Але якщо духи тебе з розуму зведуть, користі з тебе не буде.
- І що мені робити? – Іван раптом відчув такий відчай, у горлі задерло. – Мені потрібен мій глузд.
- Ось зілля. Якщо відчуєш, що надії вже не має, додай його волосся і випий. Краще жити без почуттів, ніж без розуму.
Іван приречено подивився на зорі над головою і зітхнув. Йому запекло від однієї думки про те, щоб відпустити Назара. Але зілля він взяв, бо не вірив, що можна його серце обгоріле прийняти.
Десь далеко Назар раптом підняв очі до неба, бо йому згадався Івась.