Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Івась скочив прямо у вікно і голосно гупнув чоботами об дерев’яні дошки. Охорона нашорошилась, завищали шаблі, які повитягали з піхв.
- Це наш, - коротко вказав Назар. Московити повільно сховали зброю. Івась пройшовся покоями. Глянув но московського посла – той приїхав кілька годин тому, замість Орлова підтримувати мирні угоди.
- Після успішного походу на османів заборсались, - фиркнув презирливо Мстислав. – П’яти лизати будуть.
Івась змовчав. Тиждень як вони на Січ вернулись. А Івась не переставав думати про те, що десь за стінами такої ж османської фортеці лишились його мати та сестра. Чи не доведеться йому колись шаблюкою проти них махати?
- Наш, - зухвало посміхнувся Іван і швидко кімнату перейшов. Ближче до Назара посунувся і на плече тому сперся.
- А ти, любчику, вже з іншим вечеряєш? - солодко протягнув Івась. – Забув дорогу до моєї хижі. Чи погано нам з тобою разом було, пане кошовий?
Назар зашарівся. У нього шия спалахнула і щоки порожевіли. Іван не зміг стриматись. Справді, їм було добре. Міріади вирваних митей, коли вони ховалися у шатрах чи власних покоях. Голоси падали до шепоту. А гарячі доторки лишали опіки на шкірі.
- Що ти мелеш, Івасику? - видавив кошовий крізь зуби. – Не при послах же.
- Вони однаково звідси не вийдуть, - посміхнувся характерник і легким рухом келих кошового підхопив.
«Отрута», - прошепотіли духи.
- Ти хоч не пив звідси? - зиркнув він на Назара через плече.
- Воно отруєне? Не може бути, – здивовано глипнув на посла Назар.
- Хочеш, щоб я спробував? – грайливо запропонував Іван і келих до губ потягнув. Назар твердо перехопив його руку і сердито зиркнув у бік московитів. Посол щось забелькотів і почав відступати до дверей. Охорона прикривала його з обох боків.
- Хай ідуть, - Івась притримав Назара і всівся на лаву. Чужинці вибігли, а характерник всівся за стіл і потягнувся до наїдків. – З Січі їх не випустять. А їжа не отруєна, можна влаштувати побачення, - грайливо підняв він брову.
- Звідки ти знав? – Назар ошелешено сів на лаву і жбурнув келих на долівку. Дерево зацокотіло об дерево. Отрута розтеклась багряною плямою вина.
- Духи, - стенув плечима Іван. – Їх у темну посадять. Я їм кілька фокусів влаштую, щоб налякати. Треба взнати – вони самі вигадали тебе вбити чи цар наказав.
- Ти мене колись у могилу зведеш, - набурмосився Назар і тяжко зітхнув. – Вдерся сюди, як до себе додому.
- Я тебе від могили врятував, - характерник спробував вареники й зморщився. – Так і не навчився готувати, бусурманин. Немає за що, до речі. Міг би й попередити, що до тебе ті падлюки прийдуть.
- Міг би сам дізнатись, якби виліз зі своєї комори, - Назар сумно зиркнув на отруєне вино і за узваром потягнувся. Але раптом спинився і поглянув на характерника, ніби дозволу запитував.
- Пий, - дозволив Іван, коли швидко над напоєм рукою провів, – не отруєне. Або духи вже не проти твоєї смерті.
- Трясця, - похлинувся Назар і невдоволено на Івася глянув. – Зараза ти.
- Ви, пане кошовий, краще б свого характерника попередили. Я спав, коли мене духи на ноги підняли й сюди привели. А я міг не поспішати, подумаєш, кошовий. Нового б обрали, булава у того, булава у цьо… Назаре? Що з тобою?
Він скочив на ноги й опинився поруч з кошовим одним рухом. Притримав його за руку, бо Назар раптом весь напружився і за горло схопився. Почав хрипіти й хапати повітря, дивно вирячивши очі.
- Охороно! – голосно крикнув Івась і кошового на лаву вклав. – Бісова ти чудасія, як це можливо?
Івась не думав, як міг проґавити отруту.
Руки тремтіли, поки він витягав з мішечка на поясі протиотруту. Назара почали бити судоми, тому Івану довелось навалитись усім тілом, щоб втримати його.
- Охороно! – крикнув він гучніше і шарпнув ножа зі столу, щоб зціплені зуби кошовому розтиснути.
- Тихо ти, - Назар перестав смикатись і відвернувся, щоб ножа між зуби не отримати. – Нічого собі ти навчений.
Івась відчув, як тіло під ним трясеться від сміху. Він здивовано дивився, як Назар на лаві самовдоволено усміхається, задоволений своїм жартом.
- Не ти один людей дурити можеш, Вовчаро, - задоволено протягнув він і перехопив ніж з рук, що легко тремтіли від страху.
- Дідько, - видавив Івась і сів рівно, заштовхуючи зілля у сховок. Він опустив голову і намагався печіння в очах прогнати. Чортівня. У нього ледь серце не спинилось. Чому він так злякався? Чому здалось, що світ зникне, якщо він Назара не врятує? Чому усе його існування звузилось до однієї людини?
- Так, - силувано усміхнувся Івась, намагаючись вгамувати трем у руках. – Підловив мене.
- Івасику, я тебе налякав? – Назар тільки зараз, здалось, зрозумів, що він таке зробив. – Вибач, я ж пожартував.
Він протягнувся обійняти, як звик. Івасика взагалі було приємно обіймати, наче він для рук Назарових створений був.
Але цього разу характерник вивернувся і з опущеною головою пробурмотів:
- Піду. Лишив комору відчиненою. Ще якесь падло московитське всередину залізе, - він знав, що бадьорим не здавався. Але намагався втримати крихку маску з усіх сил.
- Боже, Іване, - Назар його не слухав. Руками обхопив і міцно до себе притиснув. – Пробач. Зі мною все добре.
- Я знаю, - прошепотів Іван та підняв слабкі руки, щоб у відповідь обійняти. Усе він гадав, коли встиг так сильно прив’язатись. Коли полюбив так сильно, що готовий був життя віддати.
Уже було таке. Усе віддав за матір, усім пожертвував. Виявилось, даремно – обрала вона сестру і далекі краї, а його поневіряння… Що ж. Байдужі.
- Досить, розніжиш мене, - Іван м’яко відсторонився і натягнув правдоподібну посмішку. – Справді піду. Влаштую нашим гостям фокуси.
- Можеш заскочити, коли звільнишся, - змовницьки запропонував Назар. – Я перепрошу.
- А чого б не заскочити, якщо сам пан кошовий запрошує?
Так. Заскочить, коли Назар посне. З кинджалом і тим зіллям, що характерник дав. Яке почуттів позбавляє. Біс з тією силою. Біс з усім світом. Він не може так кохати.
Бо Іван завжди залишався на узбіччі чужого щастя. Чому Назар має стати винятком?