Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
- Будуть ще накази, пане кошовий? – жартівливо спитав Івась і застрибнув на коня. Жеребець гарцював на місці – такий же невгамовний, як і його вершник.
Назар хотів попросити не їхати. Сам не знав, чому йому важко Івана відпускати.
Але він кошовий. А на Івася чекають характерники.
- Звітуватимеш, - сухо скомандував він. – Маю знати, коли характерник на Січ повернеться.
- Добре, пане, - посміхнувся Івась. – Якщо мене жодна дівка дорогою не перехопить.
Назар посміхнувся. Простягнув руку і стиснув Іванову. Ніби сказав «повертайся, брате». Івась його почув. А якби не чув, то духи б переказали.
«Він доживе до твого повернення» - заспокоював примарний шепіт.
«Слідкуватимете, - подумки суворо наказав характерник, - якщо збрехали, то прокляну».
Комора характерника спорожніла. А у Назара справ – сила силенна. Козаки готувались, чистили зброю та завзято тренувалися. Кошовий листувався з самим Гетьманом і підбадьорював козацтво на зборах. Усі відчували – ось-ось мир лусне і доведеться знову носитись світами. Перемир’я трималось. Не зрозуміло, на якому клеї, але кошовий розумів, що скоро уся ця конструкція впаде їм на голову. Він чекав підступу, чекав нападу. І діждав.
Назару кров кипіла у жилах – він прагнув до справедливості, прагнув до бою. Хотів, щоб батько десь на небесах ним пишався. Щоб слава кошового йшла поперед нього, а не розчавила і зробила з нього нікчему. Тому, коли почув про набіг на село, сам вскочив у сідло і понісся вперед. Колишній кошовий навіть шаблі б не дістав, відправив би якийсь з куренів. А Назару пекло і горіло – мав сам летіти у бійку, захистити людей. Якщо передчуття його не підводило, і це не звичайні грабіжники, тоді сьогоднішній день може багато показати.
Вони витіснили ворогів із села миттєво – налетіли ватагою і змусили тікати в ліс. Назар радів, доки не помітив щось підозріле. Він переслідував ватажка, коли у нього за спиною виринули ще два вершники. Його оточили та гнали вперед, наче дикого звіра. Назар зрозумів, що треба повертатись до гурту, що він, кошовий, має спершу думати про козаків, а потім про гордість. Якщо його тут уб’ють, хто керуватиме? Знадобиться час, щоб настановити нового кошового. Але як це зробити під час ворожого нападу? Хтось має наказувати.
Назар різко смикнув повід і пішов вправо, міцніше стиснув шаблю. Хотів збити сусіднього вершника і вирватися. Але втілити свій задум він не встиг – кінь затнувся, Назар вилетів із сідла і покотився по землі, боляче вдарившись головою об землю. Кілька митей він намагався опанувати себе, передихати біль і схопитися, однак біль пересилив. Кошовий втратив свідомість.
«Віддай своє серце» - звично нагадав про себе голос духів. Тепер Іван чув його чітко, але намагався не слухати.
- Було б кому, - огризнувся характерник і припустив коня.
Майже три місяці не було його у цих лісах, та Івась не забув дороги. Але дещо змінилось. Іван дечого навчився. Він чув шепіт самої землі, який підказував йому і кликав. Він знав, що кошовий був у біді, відчував це так само яскраво, як і коня під собою.
Він прибув одразу, як зрозумів, що потрібен. Рада не перешкоджала, та не зміг би його втримати жоден чаклун на землі. Твердислав у дорогу прочитав наговір і похмуро кивнув. Старший з характерників, безіменний кремезний старий, мовчки смалив. Характерники були простим народом. Вчили. Про щось говорили. Сміялись. Обмінювались новинами з великого світу. Лише від імен відреклись та від життів мирських – сиділи у своєму колі, наче увесь інший світ їх не стосується. І тільки серйозні катастрофи відволікали їх від замовлянь та чуток. Іван так не міг. Твердислав теж – тому на Січ подався.
Найстарший характерник такі чари знав, здається, міг світ рукою перевернути. Але старий Кажан не покидав характерницького сховку і світ перевертати не хотів. Добре, хоч Івану не заважав. Бо молодий характерник розтріпав би йому крила.
- З силою приходить відповідальність, - скупо посміхнувся Твердислав. – Думаєш, як Кажан вийде у світ і почне владу правити, його послухають? Що йому, силою народи завойовувати? Не бувають характерники деспотами. На те царів вистачає. А ми завжди поруч з воєводами й командувачами. Смерті збираємо.
Тоді Іван не зрозумів. Але зараз знав, що збирають характерники свої смерті. Івась був готовий за свого кошового загинути. Знайти б його.
- Назаре, - крикнув він. Духи розсміялись з його наївних спроб.
«Ти знаєш, де він», - прошепотіли.
Івась пирхнув. Що він міг знати? Бачив Назара чи то у сні, чи наяву – втомленого і пораненого. Десь у темряві. Уже півдня пройшло, як Івась почав пошуки. Він прибув тоді, коли розбійників від села відігнали. Роздав команди козакам, а сам сказав, що Назара до характерників відвезе. Були на Січі розумні голови, які могли справу з нападом розслідувать. А як козаки прознають, що кошовий зник, добра не буде. Кожному на Січі Івась довіряв, як собі. Але натовп штука примхлива, а влада – ще гірша. Треба було обережно діяти, щоб булаву Назарову зберегти й на Січ не принести чвари.
- Ось ти мені й поможеш, - Івась притишив коня і зістрибнув на землю. Побачив сірого коня в біле яблуко – міцного Назарового жеребця. Той бив копитом і біг вперед, наляканий. Іван перед ним виріс і зупинив, погладив. Заспокоїв.
- Давай, милий, покажи, де твій вершник, - тихо попросив характерник і коню в очі заглянув. Кілька секунд йому знадобилось, щоб відповідь побачити. Він скочив на свого коня і повів Назарового слідки.
- Відпочиваєте, пане кошовий? – грайливо спитав Івась, а сам зістрибнув у яму. Швидко оглянув Назара – той на нього зиркнув здивовано, наче примару здибав.
- Ти? – спитав кошовий здивовано. – Ти ж у характерників мав бути.
-Я і був, Назарчику, - Івась обережно присів перед кошовим і пильно його оглянув. Назар сидів на дні канави, глибокої, майже у людський зріст. Злетів з коня прямо у цю яму. Може, воно на краще, бо Іван бачив, як затято його вороги шукали та не знайшли. – Пощастило тобі, сам ліс тебе заховав.
- Як там село? – одразу оживився кошовий і спробував підвестися. Івась його всадив. Бачив новим оком, як земля у ямі подерта, наче хтось вилізти намагався, а не подужав.
- Нічого, відправив їх на Січ. Вони думають, що ми з тобою у характерників, - посміхнувся він грайливо і раптом ногу кошового стис двома руками та на себе смикнув, як його Твердислав вчив.
Назар крикнув так, що Івасю аж вуха позакладало. Характерник сміху не стримав і прихилився, бо Назар важким кулаком йому відомстити хотів.
– Отак і лікуй цих кошових.
Назар не мовчав у відповідь – кілька міцних йому сказав, характерника аж гордощі пройняли – правильний Назар, а такі слова йому каже.
- Бачу, пане кошовий, що оцінили ви мою майстерність, - він обережно обмацав Назарову ногу, вдоволений. – Тобі пощастило, що з першого разу вийшло.
- Дякую тобі, Івасю, - крізь зуби видавив Назар. – Щоб воно тобі втричі повернулось, сучий ти сину.
- Брудний у вас рот, батьку. От зараз наберу полину та як нагодую, щоб знали. А ні, то матінці вашій передам, якими словами ви доброго характерника обклали.
- Витягни мене звідси, - підкотив очі Назар і знову спробував підвестися. Але Іван його твердим рухом всадовив назад.
- Станеш на ногу, ще раз так само її лікувати доведеться, - пообіцяв він з посмішкою. – А я ще сильніше смикнути можу…
- Я тебе зараз за голову так смикну… - люто пообіцяв Назар, бо хотів вилізти з ями, а не в ігри Івасеві грати.
- Зараз конем тебе витягну. Тільки мотузку принесу, - пообіцяв характерник. - А ти поки ось це випий. Щоб не боліло.
І простягнув йому сонне зілля. Знав, що Назар його від знеболювального не відрізнить. Тож коли Івась вдруге зістрибнув у яму, Назар вже куняв, спершись на стіну. Він обв’язав кошового мотузками під руки і погнав коня.
Івась пишався, що вийшло з першого разу, бо якби Назара ще раз з висоти б впустили чи протягли за конем, гірко б йому на ранок було.
Вони доїхали до села хвилин за двадцять. Івась скрадався і не поспішав. Не треба було людям бачити кошового, перекинутого через сідло характерника. Неприємні розмови пішли б.
Ніч у корчмі перебули. Івась заплатив втричі дорожче, бо купляв не тільки кімнату, а й мовчання. Але це краще було, ніж Назара на Січ повертати.
Характерник Назара на ліжко вклав, а сам у вікно вислизнув. Трави шепотіли до нього і кликали. А шепіт духів підказував, який поклик слухати не варто. Місяць зійшов, коли Івась у корчму повернувся і почав порядкувати над сонним Назаром. Сам води у діжу наносив, заварив трави та до кошового подався.
- Вибач, Назарчику, - пробурмотів він і почав одяг з нього зрізати. – Який же ти лось.
Заштовхнути кошового в діжу було важко. Він ледь не притопив його, коли намагався поранену ногу обережно покласти. А потім сів поруч і почав заговори читати, щоб біль забрати та рану загоїти.
Назар прокинувся десь за годину. Кинувся і сіпнувся усім тілом, воду розливши на долівку.
- Нарешті, - Івась відкрив очі й потягнувся. Він як всівся на підлогу, так і полинув у транс, аж тіло задубло.
- Де ми? Що ти наробив, чортяко? – кошовий скочив на ноги й шарпнув свою сорочку. І ледь не закипів. – Ти мій одяг порізав? Що за вибрики, вовчаро? Ти мене сам роздягав?
- Ні, увесь хутір покликав на допомогу, - посміявся характерник. – Я послав по Красулю. Він привезе тобі штанці. Поїдеш з ним на Січ, коня я твого теж привів.
- А ти? – набурмосився Назар і назад у діжу всівся, принюхався.- Чим смердить?
- Ти там відкисав, тобі видніше, - звісно, Івась змовчав, що не всі трави ромашками пахнуть. – Я півночі трави збирав, а потім ще півночі тебе стеріг. Відісплюсь і приїду.
Назар глибше занурився у прохолодну діжу. Приховав палкий вид. Він не бачив, як Іван вклався на ліжко і майже одразу захропів.
Красуля приїхав за годину.
- Як у характерників? – спитав він боязко. Назар тільки головою мотнув і швидко одягся. Ще раз зиркнув на Івася. Чистий, огрядний. Не став подібним до Твердислава. Майже не змінився. Однак відчував Назар підміну, наче щось непомітне змінилось.
Кошовий скочив на коня і повернувся на Січ з проблемами розбиратися.
Тільки у воротах Січі Назар зрозумів, що йому спокою не давало. Після сну він скочив на ноги, наче поранення і не було. А нога зовсім не боліла.
Івась повернувся на Січ затемна. Доїхав на коні до комори характерницької й обережно з коня зліз, щоб ніхто не бачив, як він шкутильгає до себе.
Не знав, що втримало. Чому не показав Назару, що поранення собі забрав? Хоча той харциз навіть не помітив – скочив на коня і побіг командувати.
Івась обережно пробрався до столу, всіяного склянками. Усе поперемішували – Ігор, видно, копався у його запасах. Але характерника це не хвилювало. Йому б зілля сильного, бо травичка, яку він на швидку руку назбирав у лісі не рівня таємним зіллям характерниковим.
- Прийшов, - гримнув Назар з боку ліжка. Івась аж підскочив і за шаблю схопився.
- Щоб вас, батьку, чорти схопили, - гаркнув він і сперся на стіл, бо необережно на ногу хвору вступив. – Що ти тут робиш, Назаре?
- Що з тобою? – кошовий встав і підійшов ближче. Навис, наче хотів Івану увесь світ собою закрити. – З коня впав чи перечепився, доки дівку якусь розглядав?
- Чого ти так напружився, Назарчику, ніч на дворі, а ти тут. Ще якісь чутки підуть, затьмаримо з тобою Красулю і Царка…
- Не задурюй мені голову, - перебив Назар.
- А що ти почути хочеш, Назаре?
- Ще не вигадав, що збрехати?
Івась на хвору ногу сперся, щоб трохи опам’ятатись. Назар пашів злістю і тиснув. Іван уже сам сердитись починав. Невже не зрозуміло, що він зробив і для чого?
- Ми не діти малі, Назаре, - серйозно відрубав він і легкою рукою кошового геть штовхнув. – Я твою рану на себе забрав, щоб козаки не дізнались, що тебе в пастку загнали й ледь не вбили.
- Навіщо ти…
- А тепер, - Івась перебив, додавши сили у голос. Зиркнув твердо. Мабуть, з’явилась у глибині його нутра якась сила, бо Назар змовк, - я оброблю свою рану і буду в обійсті характерника порядкувати, якщо ви не проти, пане кошовий.
- Добре, - серйозно кивнув Назар. Почув сталь у голосі й зрозумів, що Івась його не слухатиме. У першу чергу, вони кошовий і характерник, а потім уже друзі чи що там між ними в біса таке.
- Нікого не отруїли помилково? Тут такий гармидер, носа свого не знайдеш, - попри свої слова він рукою над столом провів і одразу відчув, яке зілля взяти.
- Одного разу не зміг розібратись, що Красулі від нудоти дати. Їздили до мати по допомогу, - пояснив Назар. Він трохи заспокоївся, але не спішив іти геть. Коли Іван намірився дошкутильгати до ліжка, стало ясно, чому кошовий не пішов. Він під руку характерника підхопив і допоміг дійти.
- Нащо було? – зітхнув Назар і дістав ніж.
- Навіть не думай їх різати, я ці штани… - Назар не дослухав. Ще й посміхався задоволено. – Будете винні, пане кошовий.
- Тихо тобі, - перебив Назар і переклав його литку собі на коліна. – Зілля давай.
Обробляти рани козаки чудово вміли. Івась влігся на подушки й прикрив очі, віддавши свою кінцівку на поталу кошовому. Холодне зілля тамувало біль. Івась полегшено зітхнув і одразу уроки Твердислава згадав. Він мав вчитись тамувати біль силою духу, а не ліками. Ліки були не для нього, а для козаків.
- Не роби так більше, - Назар відставив порожню склянку і поранену ногу туго перетягнув. – Я б впорався навіть з пораненням.
- Ти б ще місяць оклигував, а на мені до завтра мине, - відмахнувся Івась і завовтузився. - Я б поспав, пане кошовий.
- Я не перший рік у козаках, Іване, - Назар відпустив його литку і підозріло напружився. За хвилю Івась зрозумів чому. Коли тремтяча рука кошового його власну відшукала і м’яко стисла. – Я вдячний тобі, але більше так не роби.
- Ти сам мене у характерники відправив, - Івась струснув головою, щоб переполохані думки позбирати. Від руки тілом пробігло примарне тепло. Але довелось слова у речення зібрати. – Твердислав завжди казав, що…
- Характерники смерті збирають, - продовжив Назар. – Він цією приказкою постійно джур лякав.
- Тільки не доказував, що свої смерті збирають, - продовжив Івась. – Це моє призначення. Мене вчать за тебе померти.
- Я не дозволю, - гаркнув Назар. – Знаю, ти думаєш, що витримаєш все. Та хіба можна таким, як раніше, після смерті лишитись?
- Має ж такий харциз, як я, на щось вдатись, - гірко посміхнувся Івась і зібрався з думками. Ледь стримався, щоб пальці Назарові на своїй руці не погладити. Зібрався. І різким рухом його долоню скинув. – А якщо ви, пане кошовий, моєї натури не приймаєте, то говорити нічого. Чи ви мені своє життя не довіряєте?
- Що ти, Івасику, - Назар похнюпився. Але в очі подивився впевнено, - не в тому справа.
- То не заважайте мені мою роботу виконувати, пане кошовий, - відрізав Іван, знову нагадуючи. Вони кошовий і характерник. Навіть якщо за один доторк Івасю готовий був померти.
«Віддай своє…»
«Змовкни, холеро бездушна».
- Я довіряю тобі, як собі, але… - почав Назар. Іван насупився і не дав руку знову у тугі лещата піймати.
- Ідіть уже, пане кошовий. Хворому потрібен спокій.
Назар пішов. А Івась сів на ліжку і руку, за яку Назар його тримав, до грудей притиснув. Здавалось, тепер він міг увесь світ перевернути.