Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Над табором стелився вечір. Івась тихо обходив шатри, тягнучи за собою густий туман. Трави вигорали й прикликали вологу мряку, яка ховала їх від очей ворогів.
«Безпечно, безпечно», - шепотіли духи.
«Знаю», - огризнувся Івась. Він і сам розумів, що ворог був далеко, рано для підступу, а розвідники не знайшли жодних слідів засідки. Однак Іван не міг заспокоїтись. Бродив навколо табору і все туман притягав. Бо знав, що не засне, якщо козаків не захистить усіма можливими способами.
- Дурнею займаєшся, - Твердислав вийшов з тіні та презирливо на Івана покосився. – Ніхто тут не нападе, а заблукати в тумані хтось може.
- Не заблукає, - прошепотів характерник. – Іди вже спати, раптом розвідники зрання повернуться.
- Занадто сильно смикаєшся. Заспокойся, ти маєш рятувати, а не соломку підкладати, щоб запобігти усьому на світі, - Твердислав дмухнув, і туман порідішав, поповз ближче до Дніпра, біля якого вони табір розбили. – А розвідникам ще добу їхати. І ти сам про це знаєш, чуєш, що ліс їх ще не впустив. Розслаб дупу.
- А ти в дупу мені не лізь, - Івась видавив посмішку і кинув трави на землю. Бісів характерник. Гадюка. Якби він ще рації не мав, а так Івасю навіть відбитись нічим було.
Іван похмуро поплівся у свій куток. Він ділив шатро з Твердиславом – того прийняли в похід, бо два характерники можуть більше козаків порятувати. Тим паче усі пам’ятали, що Івась молодий характерник та боїв справжніх на власні очі не бачив. Походи – це не шаблею під шинком махати, там все страшніше, масштабніше. Однак стара потвора однаково у шатрі не спала, тому Івась там сам порядкував.
«Віддай своє серце», - Іван уваги не звернув. Духи шепотіли постійно. Звісно, бо він день і ніч за Назара хвилювався, думав, як кошового від смерті врятувати.
«Житиме, житиме», - зашепотіли духи. Вони ніколи не брехали. Іван однаково не міг примусити себе повірити.
Він ледь встиг стулити очі, як сон втік кудись за далекі гори. Івась зітхнув і головою вдарився, щоб думки втрясти. Він міг смерть забрати на себе і прогнати геть. Думав, що і власну смерть обхитрувати міг, бо скільки його не катували, яких ран не завдавали, він оговтувався. І зараз зможе. Правда ж?
Назар присів біля вогнища – віддалік від свого шатра, де його не шукатимуть. Бо козаки втомились чекати на розвідників, а Назар не міг далі пливти Дніпром, доки не переконається, що на островах нижче за течією не облаштували засідку. Козаки, які пішли в похід, горіли та палали в очікування бою. Важко було їх на місці стримувати.
Назар впевнився, що лишився на самоті. Десь віддалік майоріли спини двох вартових, але вони – колишні джури – від одного погляду втекли далі.
Назар, який на Січі звик до булави, в поході знову відчув ту страшну вагу. Боявся, що одного разу та булава вивалиться йому з рук і вдарить прямо в лоба. І такого приниження він зазнає, так заплямує честь свою, а найгірше – ще й пам’ять про батька.
- Назарчику, - почув він шепіт збоку. Кошовий і сам не помітив під чиє шатро його ноги привели.
- Вовчаро? – він глипнув на Івана – тільки його голова стирчала з намету. – Що сталось?
- Можеш з мене шаблю висмикнути? – з посмішкою спитав він. Назар би посміхнувся, якби у той момент з кутика губ Івася не потекла цівка крові.
- Якого біса? – він залетів у шатро і побачив скоцюбленого характерника. – Засідка? На тебе напали? Що робити? Я зараз вартових…
- Помовч, - перебив його Іван і скривавленою долонею махнув. – Ти мене збиваєш, а як не концентруватись, то здохнути можна від болю. Висмикни шаблю і зіллям оцим залий. Заживе.
За що Івась його любив, коли треба було діяти - Назар діяв. Висмикнув лезо одним сильним рухом і швидко вклав характерника додолу, залив його рану зіллям. Іван відчув слабкий відгомін болю, та вже за хвилину полегшено розтікся долівкою.
- Що сталось? – спитав Назар. Івась не знав, скільки минуло часу. Тільки відчував, як кошовий його за руку тримав, і глибоко дихав, щоб опритомніти, - Хто тебе поранив?
- Трохи не прорахував, - слабким голосом відповів характерник. - Хотів нове зілля випробувати.
- Що? – Назар застиг, а потім раптом напружився. Івась відчув, як міцно він руку його стис. – Ти сам це з собою зробив?
«Зліва», - прошепотіли духи. Івась слухняно смикнувся вбік, але Назар не вдарити хотів – схопив його за плече і нагору смикнув. Потім взяв за комір, наче собаку поганого, і струснув.
- Що ти виробляєш? – прогримів кошовий. - Без характерника нас лишити здумав?
- Назарчику, - прошипів Івась, намагаючись втамувати біль. Болю і так забагато було, щоб стримувати, а тут ще кошовий клопоту додавав. – Я зілля перевіряв. І воно, на правду, чудовим вийшло, але не настільки, щоб ще й твої вибрики пережити.
- Вибрики? – у кошового в очах щось загорілось. Він схопив Івася за грудки й знову струснув. – Думаєш, як характерником став, можеш таку дурню робити?
- До ранку вже загоїться. Навіть сліду не буде, - спробував заспокоїти Івась. – Ти б вгамувався. А то ще збіжаться на крики.
- Я забороняю, - Назар не чув. Гуркотів погрозливо, як старий млин. – Ще раз я дізнаюсь…
- Ти сам мене до характерників відправив, - затявся Іван. - Не треба мене…
- Не для того, щоб ти сам себе вбив, - Назар не заспокоївся, але Івана на ноги поставив. Переступив з ноги на ногу, спробував гнів вгамувати. – Ми в поході. Як ти можеш так собою ризикувати?
- А у характерників, думаєш, не так? – фиркнув Іван. Злість допомагала біль стримувати, тому він виструнчився і кошовому в очі впевнено подивився. – Думаєш, як мене вчили біль тамувати? Гарячою кочергою, ось як.
- Що? - Івась ледь на ногах встояв. Від Назара війнуло такою люттю, нестримною, вбивчою.- Що ти сказав?
Від його голосу в Івася по всьому тілу сироти виступили. Характерник зрозумів, що сказав зайвого. Кошовий роззирнувся так люто, наче когось шукав. І раптом подався вперед. Ясно, куди він побіг. Єдиного характерника, окрім Івася, побіг шукати. Погано. Не зрозуміло, що розлюченому кошовому на розум спаде. А допомога Твердислава ой як потрібна.
Тому Івась підскочив і йому в руку вчепився. Хитнувся на слабких ногах, але не відпускав, як би кошовий не рвався.
- Я не дівка красна, щоб за мене заступатись, - прогарчав Іван і ще сильніше руку стиснув, ледь не повис на кошовому. Назар не чув. Тому характерник вдався до хитрощів – зашипів і на кошового усією вагою сперся, наче падати від болю зібрався.
- Івась? – Назар одразу до нього кинувся. У характерника всередині все запекло. Скільки він уже стримував почуття до Назара всередині? А воно билося і виривалося назустріч кошовому. Тому, мабуть, Івасеві усі нутрощі пекли. – Погано?
- Погано, - відповів він і на секунду засумнівався.
«Віддай своє серце».
«Добре».
Назар застиг, наче кам’яний, коли дихання Івася на обличчі відчув. А потім вони стали ще ближчими – злилися в одне, злиплися, наче прокляті. Іван не знав, що голова так може від звичайного поцілунку паморочитись. Але не хвилювався через це – бо кошовий його в обіймах стис. Наче надійні руки характерника ніколи не впустять.
- Куди зібрався? – Івась не зміг посмішки широкої стримати. Від міцних рук Назарових усім його тілом розтікалося тепло. А біль раптом зник. Зіщулився десь на межі свідомості й не турбував характерника більше. – Втекти надумав, пан кошовий?
- Що ти зробив? – спитав Назар ошелешено. Дивився на Івася так, наче вперше його побачив. Осоловілий погляд блукав, наче намагався в Іванових рисах сенс якийсь знайти. Характерник стримав гримасу. Переляк в очах Назара ранив.
- Якщо вам, пане кошовий, не до вподоби, то приберіть руки з моєї дупи.
Назар почервонів. Звісно, його руки були вище, однак Івась не зміг стриматися від жарту. Назар так цнотливо притискав його до себе, наче жінку, а не характерника, який міг йому багато біди наробити.
- Не хочу, - заперечив Назар і руки міцніше стис. У Івася ноги підгинались, адже він чекав, що кошовий втече і буде ніяково зиркати на нього. Але Назар залишився. Наче не міг і подумати про те, щоб Івана покинути. – Я залишусь сьогодні. Ще кров’ю за ніч зійдеш. Зранку, може, висуватися доведеться, не хочу гаяти час, щоб яму тобі копати.
- Залишишся? – Івась набурмосився і показово задумався. – За однієї умови.
- За якої? – смикнув бровою Назар.
- Не стався до мене, як до дівки своєї. Я можу смерть обхитрувати, а скоро і гори зверну. Не треба мене опікати.
- Якщо більше не штрикатимеш себе шаблями, - швидко відповів Назар. Вони кілька секунд вдивлялись один одному в очі, наче випробовували. Потім Назар на пів кроку відійшов і простягнув руку. Івась її потис. І хотів сказати щось уїдливе і дошкульне, але не встиг. Іншим був зайнятий.
Духи задоволено затихли в Івасевій голові. На ранок вартові ледь не підняли весь табір, коли помітили, що кошовий зник. Якби не твердий наказ Твердислава, підняли б ґвалт.
- У характерника він. Сили набирається. Не чіпайте, - відрізав Твердислав. Звісно, з ним не сперечались. Тільки Царко, який поруч проходив, не стримав посмішки. Сил набирається. Ну звісно.
знаєте, що означає, якщо у фанфіку все добре, але заплановано ще дві глави?
потім побачите)