Горя сильніше

Сє Лянь прокинувся від того, що відчув, як його руку, якою він уві сні обіймав Хва Чена, обережно підняли та переклали на ліжко. Він навряд чи звернув би на це увагу в звичайну ніч, але зараз його сон дуже чуткий, бо вже декілька ночей його мучає безсоння. Сє Лянь трохи відкрив очі й, в легкому світлі місяця, що йшло з вікна, побачив, що Хва Чен не спить, а сидить спершись на узголів’я ліжка. Принц вже хотів спитати, що розбудило чоловіка, коли відчув, що тіло відмовляється слухатися його. Хва Чен підняв руку й долонею прикрив рота, ніби намагався зупинити звук, але все ж з його боку почулися схлипи, кожний сильніше за минулий. Його плечі тремтіли, було зрозуміло, що він намагався не дати емоціям взяти над ним верх.

В голові відразу з’явилося багато думок, на які зовсім не було часу. Як часто Хва Чен ось так плаче наоднинці вночі? Як давно це почалося? Скільки Сє Лянь не помічав страждань коханого? Йому не хотілося продовжувати думати про це, до того ж, ситуація не дозволяла. Сє Лянь обережно, як можна тихіше, щоб випадково не налякати Хва Чена, трохи відсунув ковдру, теж сів і, все так само тихенько, підсунувся ближче до чоловіка. Не могло бути ситуації, де Хва Чен не помітив би, що поряд із ним щось відбувається, тож це добре показувало, наскільки поганим був його стан.

Сє Лянь секунду подумав, як краще дати знати про себе, але, не дійшовши до хорошого рішення, все також обережно, торкнувся долонею плеча Хва Чена. Раптово Хва Чен з тихим вскриком здригнувся, ледве не впавши з ліжка, але вчасно повернувши рівновагу. Сє Лянь, трохи нерівним від хвилювання голосом, спитав:

– Сань Лане?

Йому хотілося знову протягнути руку, але він не наважувався, судячи з минулої реакції Хва Чена, тож просто чекав.

– Ґеґе?

Якби Сє Лянь не чув сам, то мабудь не повірив би, що це сказав його чоловік. Голос звучав надламано та слабко, складалося відчуття, ніби в того, хто говорив, зовсім не було сил.

– Ти прокинувся? Тобі не варто звертати на мене уваги. Краще лягай знову, я скоро повернусь до тебе.

Сє Лянь не міг сказати чи дійсно Хва Чен вважає, що він може просто заснути та залишити його в такому стані, але він точно не міг спитати цього зараз. А ще Сє Лянь знав, що Хва Чен не залишив би його самого поратися зі своїми жахіттями.

– Сань Лане, я не можу знову заснути й не звертати на тебе уваги.

– Вибач. Я можу піти в іншу…

Сє Лянь відчув, що в його думках стався струс. Він не хотів, щоб його зрозуміли так.

– Я зовсім не те мав на увазі. Я не можу знову заснути не тому, що ти мені заважаєш, а тому що кохаю тебе. Невже Сань Лан залишив би мене наодинці зі своїми переживаннями?

– Це інше.

Поки вони розмовляли – голос Хва Чена все ще був дуже тихий й слабкий – Сє Лянь підсунувся зовсім близько до чоловіка й тепер сидів ближче, ніж відстань витягнутої руки.

– Ти також заслуговуєш на підтримку, тож це зовсім не інше.

Хва Чен виглядав не згодним із цим, але якщо в нього й були заперечення, він промовчав. Здавалося, ніби він дійсно заспокоївся, але в його очах було майже написано, що він просто стримувався, бо не дозволяв собі навіть найменшої слабкості перед Сє Лянем.

Сє Лянь розумів, що, вірогідно, Хва Чен зараз вів із самим собою мовчазну боротьбу чи дозволити Сє Ляню допомогти йому, тож вирішив втрутитись. Він, пропонуючи обійми, простягнув руку й з запитальним виразом обличчя подивився на чоловіка. Сє Лянь хотів запитати вголос, коли Хва Чен кивнув, як йому здалося, трохи боязко. Відразу після цього ніжні руки принца обгорнулися навколо й притягнули Хва Чена в обійми.

Сє Ляню кортіло дізнатись, що саме сталось, що змогло привести його в такий стан, але Сань Лан не здавався готовим до розмови, тож він деякий час просто обіймав його, одною рукою погладжуючи по волоссю, що зараз було незвично розстріпаним.

– Тобі щось снилось? Не хочеш поговорити?

Кофмортна тиша змінилася гнітучим мовчанням. Сє Лянь вже встиг подумати, що відповіді не буде, коли почув два слова:

– Мій батько.

Раніше Хва Чен ніколи не згадував про батьків. Сє Лянь знав, що його батько був жорстокою людиною, але це все. Він ніколи не просив Хва Чена розповісти більше, а той, у свою чергу, не проявляв ніякої ініціативи, тож ця тема не піднімалася. Хва Чен продовжив говорити:

– І моя мати. Вона померла, коли я був зовсім малий, але я пам’ятаю, що вона завжди захищала мене. Вона, як могла, не дозволяла батькові наближатися до мене і в один день це набридло йому. Він вбив її в нашому домі, а тіло залишив просто посеред кімнати. Вона навіть не скрикнула. Мені було вісім, але я достатньо швидко зрозумів, що сталося. Батько кудись пішов, а я вийшов зі своєї схованки, дістався до тіла і просто сидів поряд із нею. Я ніяк не допоміг. Не врятував її. Більше за те, вона померла, бо захищала мене. Я переніс тіло у двір і поховав її там. Мені знадобилось багато часу, але вдача тоді була на моєму боці. Батько повернувся дуже пізно й ніяк мені не завадив. Після того вся його злість завжди виходила на мене. І почав він в той самий момент, як повернувся, – Хва Чен вдихнув, ніби йому забракло повітря й продовжив. – Зараз я б зміг захистити її. І зміг би дати йому відсіч. Але коли я згадую про нього, виникає відчуття, ніби я все ще слабка дитина. Особливо це відчувається уві сні, де я ніколи не можу захистити навіть себе.

Хва Чен зупинився, щоб набратися сил продовжувати. Сє Ляню теж був потрібен час, щоб підготувати себе слухати далі. Він навіть не міг бути впевнений, що дихав під час розповіді, і тому тільки тепер помітив, що сльози в його очах от-от поллються по обличчю. Хотілося завадити їм, але принц не мав такої можливості і міг тільки радіти, що у темряві Хва Чен не бачить його обличчя. Він не хотів своїм болем завадити йому закінчити розповідь. В-решті-решт, коли перша сльоза скотилася по обличчю Сє Ляня, у кімнаті знов залунав голос:

– Можливо, він був правий. Я всього лише непотрібне сміття. Слабка й нікчемна людина. Чого я вартий, якщо навіть у своєму сні не можу протистояти людини, яка має бути набагато слабшою за мене? Якщо замість того, щоб боротися зі своїми страхами сам на сам, жаліюся тобі, справді як дитина?

Сє Лянь відчув, як серце в грудях стискається від болю за коханого. Розповідь Хва Чена про його минуле більш ніж жахлива, але чути, як він так говорить про себе… Сє Лянь не знав що для нього складніше.

Йому хотілося забрати біль Хва Чена собі, але це було не в його силах. Все, що він міг зробити - це дібрати декілька слів, які мали б хоч трохи зменшити біль. Принц знав, що їх завжди буде недостатньо, проте, все ще погладжуючи Хва Чена по волоссю, глибоко вдихнув і почав говорити:

– Твій батько був жахливою людиною. Він ніколи не заслуговував на такого сина як ти й те, що тобі довелося вирости поряд із ним - одна з перших речей, якої я б хотів, щоб тобі недоводилось переживати. Немає нічого дивного в тому, що ти все ще пам’ятаєш його й що він залишив на тобі такий слід. Ти зустрічав його, коли був дитиною. Коли був слабким і не міг завадити йому вільно, день за днем, робити твоє життя гіршим, вживляючи в тебе думки про особисту нікчемність. Бачити його в жахіттях - нормально,  – раптово тіло в його руках затремтіло і Сє Лянь відчув, як його нічний одяг і шкіра під ним мокрішають від сліз. – Не соромся цього й не тримай в собі. Я тут, щоб заперечити кожне зі слів, що ти чув від нього, якщо тобі стане від цього хоча б трохи краще. Я не можу обіцяти, що колись ти зможеш його забути, але я зроблю все, що зможу, щоб допомогти тобі наблизитися до цього.

Хва Чен міцно стиснув нічний одяг Сє Ляня й затремтів ще більше, нарешті випускаючи на волю почуття, що тримав в собі надто довго. Сє Лянь, трохи подумавши, продовжив:

– І, Сань Лане, немає нічого соромного в тому, що тобі потрібно говорити з кимось, коли тобі сняться жахіття чи, можливо, коли тебе просто охоплює смуток. Це не робить тебе слабким. Всі мають право на біль, що таїться глибоко в душі й іноді потребує виходу. Ти тримав його в собі довго, тож не ховай далі. Тепер я тут і ти завжди, в будь який момент, можеш поділитися ним зі мною. Я розумію, якщо тобі потрібен час, щоб звикнути до цього, але, Сань Лане, не думай, що я не прийму тебе. Я хочу бачити тебе різним. Я поряд, коли ти щасливий, але коли в твоєму серці оселиться печаль я теж поряд, щоб допомогти. «Ти в безмежній пишноті – це ти. І ти, що впав у багнюку – теж ти. Головне тут «ти», а не «який» ти». Пам’ятаєш? Хва Чене, я прошу ніколи не забувай цього. Як для тебе честь бути поряд зі мною завжди, навіть коли я в гіршому стані, так само й для мене честь бути з тобою. Моє кохання не зменшиться, якщо колись ти, переживаючи важкий момент, дійсно покличеш мене. Навіть навпаки, воно збільшиться, бо це означатиме, що довіра між нами міцнішає.

Весь час, поки Сє Лянь говорив, він робив усе можливе, щоб не дозволити своєму голосу зірватись і тепер полегшено видихнув. Розповідь Хва Чена вдарила набагато болячіше, ніж будь-які фізичні пошкодження. Сє Лянь не один раз ставав свідком жорстокості цього світу, але йому все ще було важко вірити, що є люди, які здатні робити таке зі своєю родиною. Зі своїм сином. Більше за все інше зараз він хотів, щоб усе це виявилося його особистим нічним жахіттям. На жаль, це було неможливо.

В тиші, що царювала в кімнаті, було чути тільки схлипи Хва Чена. Але від місячного сяйва не сховалося, що плечі Сє Ляня так само тремтять.

Пройшов деякий час, але все ж дихання Хва Чена повернулося до норми. Він повільно, точно не дуже хотів цього робити, відсторонився від Сє Ляня й, як здалося принцу, подивився на нього з легким острахом. Його очі трохи почервоніли, але в них вже не було болю, як нещодавно. Сє Лянь тепло посміхнувся коханому й протягнув руку, щоб витерти останню сльозу з його обличчя.

– Ґеґе, може вийдемо на терасу? Там має бути достатньо затишно.

Навіть не роздумуючи, Сє Лянь погодився, тож вже в наступну хвилину вони вийшли з кімнати й тихо пройшли до терасси, де вмостилися на дивані. Хва Чен відразу ліг на коліна Сє Ляня. Це було його улюбленне положення, тож частіше за все вони сиділи саме так.

Хоча вже світало, після важкої ночі, Хва Чен швидко знову заснув. Сє Лянь не суперечив. Він обережно прибрав з обличчя сплячого чоловіка пасмо волосся і продовжив вдивлятися у пейзаж Примарного міста. До нього сон не йшов. Принц думав про те, що навіть століття не зцілюють. Відкриті рани сходять, проте завжди залишаються рубці, які чекають часу, щоб знову нагадати про себе. Він міг тільки сподіватися, що колись і рубці стануть лише неприємним спогадом.